У батька, з його старезною лавкою і впертою відмовою розширювати асортимент товару, не було шансів витримати конкуренцію, як, власне, і бажання. Спершу торгівці та фермери, які продавали свої товари прямісінько з бричок, трималися осторонь «Сарацину», та через півроку вирішили обєднатися з місцевими власниками екіпажів і коней. Це означало шалені збитки для батька і Вінкла, ще одного торгівця кукурудзою. Але тоді я цього не розумів. Я був зовсім дитиною. Мене взагалі не цікавив бізнес; я майже ніколи не допомагав у крамниці, а коли батько і просив пособити з чимось, бодай навіть мішки з зерном переставити, я намагався відкараскатися від цієї роботи. Взагалі-то мої однокласники мали реалістичніше уявлення про життя, ніж однолітки з приватних шкіл,вони розуміли, що треба працювати, і уявляли, скільки й чого можна дозволити собі на шість пенсів, але для будь-якого хлопчиська батьківський бізнесще та нудьга. Тоді вудочки, велосипед, газований лимонад і всіляка така всячина здавалися набагато вартіснішими, ніж будь-що зі світу дорослих.
Батько вже домовився зі старим Грімметомвласником крамниці, який шукав тямовитого помічника, тож готовий був узяти мене відразу ж. Тим часом підручного з нашої лавки звільнили, а його місце мав зайняти Джопринаймні на той час, доки не знайде постійної роботи. Джо залишив школу ще раніше, і відтоді бовтався без певних планів на майбутнє. Батько кілька разів заводив розмову про те, що «непогано було б прилаштувати» його до бухгалтерії на пивоварні, а раніше мріяв зробити з нього розпорядника аукціонних торгів. Обидва ці наміри були безперспективними, оскільки у свої сімнадцять років Джо писав як курка лапою, а засвоїти таблицю множення так і не зміг. Зараз він «вивчав торгівельну справу» у великій велосипедній крамниці на околиці Волтона. Поратися з велосипедами відповідало натурі Джо (він, як і всі хлопці з браком освіти, непогано знався на механіці), але не вирізнявся працелюбністю і здебільшого вештався у своєму засмальцьованому комбінезоні з цигаркою, затиснутою між зубами, встрягав у бійки, пиячив (тоді він уже почав прикладатися до пляшки), морочив голову дівчатам і намагався вициганити у батька гроші. А батько в той період був збентеженим, спантеличеним і навіть певною мірою ображеним. І досі памятаю той його вираз обличчя, ледь припорошену борошном лисину, сиві пасма волосся над вухами, окуляри і вуса. Він ніяк не міг збагнути, що відбувається. Роками його прибутки зросталиповільно, проте стабільно: цього року на десять фунтів, минулого на двадцять, аж раптом все пішло шкереберть. Він був геть розгубленим. Він успадкував бізнес від свого батька, тяжко і сумлінно працював, торгував добротним товаром, нікого не дурив, а прибутки почали падати. Часто-густо, щойно попоївши і намагаючись видлубати крихти, що постійно застрягали між зубів, він починав розповідати про те, як кепсько йдуть справи, торгівля вже не та, і ніяк не міг зрозуміти, що сталося з людьми (наче в один момент коні перестали їсти). Певно, вся річ в автомобілях, підсумовував він. «Паршиві вонючки»,піддакувала мати. Вона теж переживала, але набагато менше за батька. Памятаю, я кілька разів помічав, як під час чергових батьківських розмірковувань уголос вона з відстороненим виразом обличчя ворушила губамивирішувала, що приготувати завтра на обід: яловичину з морквою чи знову баранину. Окрім меню на наступний день її хвилювала хіба що купівля нових скатертин і каструль. Щодо батьківських турбот, для неї це були просто якісь проблеми у крамниці. Правду кажучи, ніхто у сімї чітко не усвідомлював, що відбувається насправді. Цей рік був збитковим, батько втратив гроші, та чи непокоїло його майбутнє? Навряд чи. Нагадаю, це був 1909-й рік. Він ніяк не міг уторопати, що відбувається, не міг передбачити, що «Сарацин» систематично ставитиме нижчі, ніж у нього, ціни, а згодом просто знищить його і поглине бізнес. Та і як він міг це передбачити? У роки молодості все було інакше. Він знав, що іноді буває складно, що торгівля «не йде» (він любив повторювати це словосполучення), але з часом справи знову «підуть вгору».
Було б приємно зараз почати розповідати, як я тоді допоміг батькові, як разом ми здолали труднощі і як я, цілком неочікувано для себе і довколишніх, розвинув у собі якості справжнього чоловіка, і все в такому ж дусідостоту як у романах тридцятирічної давнини. Не менш приємно було б поскаржитися і розказати про те, яким ударом для мене стало вимушене припинення навчання, адже мій молодий, допитливий розум прагнув знань і страшенно страждав від бездушної механічної роботи, в яку мені довелося поринути,історія на кшталт тієї, на яку нерідко можна натрапити в сучасних романах. І те й іншепорожні балачки. Насправді ж мене захоплювала ідея почати працювати, особливо я тішився від того, що тепер отримуватиму справжню зарплатнюпо дванадцять шилінгів щотижня, з яких чотири можна було залишати собі. Я й думати забув про велетенську рибу у ставку за маєтком Бінфілд. Я аж ніяк не був проти того, щоб залишити школу на кілька семестрів ранішевласне, багато хлопців у нас робили так само. Учень збирається вступати до університету, чи планує стати інженером, чи податися в торгівлю, поїхати до Лондона чи стати моряком, аж раптом зникає, а за два тижні ти бачиш, як він розвозить овочі на велосипеді. Протягом тих пяти хвилин, коли батько торочив про необхідність додаткового заробітку, я думав тільки про те, що для роботи мені знадобиться новий костюм. Я відразу ж заявив, що мені потрібен буде «справжній» костюм, як у дорослихз популярним у той час жакетом, який, здається, називався «візитівкою». Мати з батьком дружно запротестували, сказавши, що «не хочуть навіть чути про такий». З якоїсь невідомої мені причини батьки в той час до останнього намагалися відтягнути момент, коли своїм сину чи доньці треба було купувати дорослий одяг. Тоді мало не в кожній родині йшла запекла боротьба, перш ніж парубок вдягав свій перший високий комірець, а дівчина підбирала волосся догори.
Тож розмова про проблеми у батьковому бізнесі поступово перейшла у довгу, нудну суперечку, в якій розлючений голова родини повторював знову і знову (з типовим для нього проковтуванням звуків): «Не отримаєш його. Можеш зарубати собі на носіне отримаєш». Так я й залишився без «візитівки», а у свій перший робочий день зявився у чорному костюмі з широким комірцем, в якому я виглядав як шибайголова-переросток. Саме тоді я зрозумів, що у батька, певно, таки кепсько зі справами. Джо вчинив як ще більший егоїст. Він страшенно обурився через, те, що йому довелося залишити велосипедну крамницю, і якийсь час просто вештався вдома, тільки заважаючи решті і зовсім не допомагаючи у лавці.
Я пропрацював шість років у старого Гріммета. Гріммет, статний чоловяга із сивими бакенбардами, скидався на дядька Ізекіля і теж притримувався ліберальних поглядів, але висловлював їх не з таким завзяттям, та й поважали його у місті більше. Під час Бурської війни він пильно стежив за ситуацією, критикував профспілки, якось навіть звільнив свого помічника через те, що той тримав при собі світлину Кейра Гарді, ще й був членом «секти»не остання людина у баптистській церкві; а в нашій родині всі сповідували традиційні погляди, і тільки дядько Ізекіль був затятим атеїстом. Старий Гріммет був членом міської ради і довіреною особою місцевого осередку партії лейбористів. Проходячи повз баптистську молитовню, можна було почути, як він розпинається, просторікуючи про свободу совісті, Великого Старійшину, збалансованість бюджету, і все це завершується імпровізованою молитвою. В такі моменти я завжди згадував давній анекдот про бакалійника-сектанта:
Джеймсе!
Так, сер!
Підсипав до цукру пісок?
Так, сер!
Води до патоки додав?
Так, сер!
Тоді починай читати молитву!
Боже, скільки разів я ставав свідком такої самої ситуації. Зранку ніхто не смів навіть вікно відчинити, перш ніж не прочитає молитви. Пісок до цукру старий Гріммет, звичайно ж, не підсипавзнав, що з цього жодної користі. Але на бізнесі він знавсявесь Нижній Бінфілд приходив до нього за товаром. Він тримав трьох помічників, посильного, водія фургона, а касою опікувалася його донька (він був удівцем, до речі). Перші півроку я теж виконував функції посильного. За якийсь час один з помічників переїхав до Редінга, і я почав працювати у крамницітоді помічники носили білі фартухи. Я навчився перевязувати пакунки, запаковувати ягоди, молоти каву, нарізати бекон з шинкою, гострити ножі, підмітати, обережно обтирати яйця, не розбивши жодного, видавати товар не дуже високої якості за відмінний, протирати вітрину, на око зважувати сир, розпаковувати тару, розрізати масло на однакові шматки, але найскладніше було запамятати, що й де лежить. У мене не такі яскраві спогади про роботу у крамниці, як про риболовлю, але цей період мені теж добряче запамятався. І зараз можу впоратися з мотузкою, якою завязують пакунки. А якби дали мені шматок беконуя порізав би його тонюсінькими шматочками, давши йому раду краще, ніж друкарській машинці. Я міг би багато всього розказати про сорти китайського чаю, склад маргарину, приблизну вагу яєць і ціну паперових пакетів, якщо купувати їх тисячами.
Що ж, так і виглядало моє життя більше пяти роківмоторний юнак з круглим обличчям, рожевими щоками і світлим волоссям (мене більше не підстригали коротко, тепер я зачісував волосся назад і змащував спеціальним гелем«прилизував», як тоді казали), за вухом олівець, у білому фартуху, бігає за прилавком, спритно зважуючи пакетики з кавою, не забуваючи нагріти клієнта під улесливі: «Так, мем! Авжеж, мем! Наступне замовлення, мем!» з ледь відчутним акцентом кокні. Працювали ми до сьомого потустарий Гріммет тримав нас у крамниці по одинадцять годин на день (окрім четверга і неділі, а тиждень перед Різдвом перетворювався на справжнє пекло). Проте зараз, озираючись назад, маю сказатито був непоганий час, який залишив світлі спогади. Не думайте, що я не мав амбіцій. Я розумів, що не можу залишатися помічником бакалійника до гробової дошкия «вчився торгівлі» і знав, що колись настане день, коли я матиму достатньо коштів, щоб «влаштуватися». Так все тоді й відбувалося. Це було до війни, памятаєте? До економічного спаду, до безробіття. Роботи всім вистачало. Будь-хто міг почати власну справузавжди можна було знайти місце для ще однієї крамнички. Та час не стоїть на місці: минав 1909-й, 1910-й, 1911-й. Помер король Едуард. Газети вийшли з траурною рамкою по краю. У Волтоні відкрилися два кінотеатри. На дорогах почало зявлятися більше автомобілів, а між містами відкрили автобусне сполучення. Коли над Нижнім Бінфілдом уперше пролетів аеропланхистка, ненадійна конструкція з пілотом, що сидить посередині на сидінні, яке нагадує стілець,мало не весь люд з криками повибігав на вулицю. Почали говорити, що німецький імператор надто зазнався і «тепер не уникнути цього» (тобто війни з Німеччиною). Моя зарплатня потроху зросталаперед самим початком війни я отримував двадцять вісім шилінгів на тиждень. Спершу матері на господарство відраховував по десять, трохи згодом (коли стало зовсім скрутно)по пятнадцять, та навіть з тим, що лишалося, почувався багатіємвідтоді ніколи більше не відчував себе так. Я підріс ще на дюйм, під носом зявилися вусики, я носив черевики на застібках і високі комірці. У неділю, коли треба було йти до церкви, я виглядав справжнім джентльменому своєму вишуканому темно-сірому костюмі, котелку і чорних лайкових рукавичках, що лежали поруч на лавці. Мати дуже пишалася мною. У перервах між роботою і «виходом в люди» по четвергах, думками про одяг і дівчат я плекав амбіції бізнесменахотів бути кимось на кшталт Левера чи Вільяма Вайтлі. З шістнадцяти до вісімнадцяти років я наполегливо намагався «стати на правильний шлях» і сумлінно готувався до карєри комерсантапрацював над дикцією, майже позбувся акценту кокні (в долині Темзи селянський акцент зникав; майже всі, хто народився після 1890-го року, за винятком фермерських хлопців, підхоплювали кокні). Пішов на заочні курси до комерційної академії Літлбернзавивчав там бухгалтерську справу, ділову англійську, дочитав до кінця страшенно нудний посібник під назвою «Мистецтво продажів», покращив свої знання з арифметики і навіть удосконалив почерк. Памятаю, як сімнадцятирічним сидів до ночі, старанно відпрацьовуючи каліграфію у тьмяному світлі гасової лампи. Тоді я багато читавголовним чином кримінальні та пригодницькі історії, іноді книжки, загорнуті в папір, які хлопці у крамниці називали «гаряченьким» (переклади романів Мопассана і Поля де Кока). Та десь за рік мене потягнуло на інтелектуальну літературуя оформив абонемент до місцевої бібліотеки і почав студіювати твори Мері Кореллі, Голла Кейна і Ентоні Гоупа. Саме тоді я вступив до читацького клубу Нижнього Бінфілда, яким керував вікарій. Цілу зиму приходив на їхні щотижневі зустрічі для «обговорення літератури». Піддавшись впливу вікарія, прочитав уривки із «Сезаму і Лілій», навіть взявся за Браунінга.
А роки минали: 1910-й, 1911-й, 1912-й. Справи у батька йшли дедалі гіршехоча він і не збанкрутував, але все йшло на спад. Утеча Джо з дому стала для батьків ударом. Сталося це невдовзі після того, як я пішов працювати до старого Гріммета.
У свої вісімнадцять Джо був справжнім шибайголовою. Дужий молодик з кремезними плечима, великою головою, поглядом з-під лоба і густими вусами, він був більшим за будь-кого в родині. Найчастіше його можна було побачити у барі «Георг» або на порозі крамницістояв і підпирав двері, руки в кишенях, на перехожих кидав суворі погляди (ніби от-от вріже комусь), окрім випадків, коли це були дівчата. Коли приходив клієнт, він трохи відсувався вбіктак що ледь вистачало місця для проходуі, не витягаючи рук з кишень, кидав через плече: «Батьку! Клієнт!» Це найбільше, на що від нього можна було чекати у сенсі допомоги. Батьки у відчаї повторювали: «І що з нього буде?» До того ж обходився родині він збіса дорогоз огляду на те, що полюбляв прикластися до чарки і постійно палив. Одного вечора він пішов і більше не повернувся. Зламав касу і вичистив її; на щастя, грошей там було небагатоблизько восьми фунтів. Та цього б вистачило, щоб дістатися Америки четвертим класом. Підозрюю, що саме так він і вчинив, хоча ніхто й досі не знає напевно. У місті зчинився галас. За офіційною версією, Джо втік через те, що від нього завагітніла Саллі Чиверсдівчина, яка жила на одній вулиці з родиною Сіммонсів. Незабаром вона мала народжувати, і всім було відомо, що вони з Джо зустрічалися. Та оскільки крім нього в неї був ще з десяток кавалерів, так і не вдалося зясувати, хто батько дитини. Мати з батьком пристали на версію про «батьківство» Джо і навіть намагалися виправдати його у розмовах між собою: казали, що «бідолашному хлопчикові» довелося вкрасти вісім фунтів і тікати. Їм навіть на думку не спадало, що Джо втік, бо його нудило від цього спокійного життя у провінційному містечку, що він жадав ледарювати, встрявати у бійки і насолоджуватися жінками. Відтоді ми не отримали від нього жодної звістки. Можливо, він опустився на самісіньке дно, чи його вбили під час війни, а може, просто не хотів нам писати. Маля народилося мертвим, тож про ситуацію згодом всі забули. Щодо восьми фунтів, батькам вдалося приховати цей факт. Для них крадіжка грошей виглядала чимось серйознішим за безвідповідальні інтимні відносини.
Уся ця історія з Джо добряче підкосила батька. З одного боку, витрат стало менше, але йому дуже боліло, що Джо просто зник, не сказавши нікому ні слова, а ще батько страждав від відчуття сорому. Його вуса геть посивіли, і здавалося, що він став нижчим на зріст. Певно, мій спогад про батькасивого, сутулого, в окулярах, із заклопотаним виразом обличчясаме з тих часів. Поступово його з головою накрили фінансові проблеми, і він припинив звертати увагу на все інше. Все менше він говорив про політику та писанину в недільних газетах і все більше про те, як падають прибутки від торгівлі. Усі ці проблеми позначилися й на матері. З дитинства я памятаю її як постійно натхненну жінкуз густим світлим волоссям, свіжим обличчям і нестримним потоком енергії, схожу на одну з тих фігур, якими прикрашають ніс корабля. Тепер вона зовсім спала з лиця, стала знервованою і помітно постарішала. Її страви стали прісними, все частіше ми вечеряли баранячою шиєю, а понад те матір почала використовувати маргарин (раніше всім було заборонено навіть вимовляти це слово вголос); всю свою енергію вона тепер витрачала на переживання через ціну на вугілля. Після того як зник Джо, батькові довелося шукати нового помічника у крамницю, та відтоді він, економлячи гроші, брав на роботу зовсім юних хлопців, які були занадто слабкими, щоб пересувати тяжкі коробки, і не затримувалися довше ніж на рік-два. Іноді, коли я був удома, то допомагав батькові. Робити це постійно не мав бажаннятакий вже я егоїст. І досі перед очима картина: батько йде через двір, зігнувшись мало не навпіл під вагою мішка, так що його майже не видно з-під ньогояк равлика під мушлею. Велетенський мішок вагою, певно, у сто пятдесят фунтів пригинає його до землі, а з-під нього виглядає заклопотане обличчя. У 1911-му його підкосило так, що довелося кілька тижнів відлежати у госпіталітоді він найняв замість себе людину наглянути за крамницею, що теж влетіло в копійчину. Спостерігати за тим, як власник маленької крамниці йде на дно, видовище не з приємнихце не робітник, якого щойно звільнили і який тепер тримається на плаву за рахунок соціальних виплат. Торгівля все ще йде: десь повільніше, десь жвавішетут вдалося заробити шість шилінгів, а там записати у збитки. Той, хто роками приходив до тебе за товаром, в якийсь момент зникає, перекинувшись до «Сарацину»; а хтось щойно завів з десяток курей і замовив корму на тиждень. Якось можна протриматися. Ти й досі «сам собі господар», хоч і дещо більше заклопотаний, можливо, не настільки впевнений у майбутньому, з прибутками, що постійно падають. І так може тривати не рік, не дваможе, ціле життя, якщо пощастить. У 1911-му помер дядько Ізекіль, залишивши у спадок сто двадцять фунтів, які неабияк підтримали батька. Тільки за два роки потому йому довелося закласти свій страховий поліс.
Тоді я й гадки не мав, про що йдеться. Чесно кажучи, всі ці батькові проблеми, «квола» торгівля означали для мене одне: те, що доведеться відкласти моє самостійне життя. Мені, як і батькові, здавалося, що наша крамниця існуватиме вічно, тож я трохи злився на нього через те, що він не поставився до ситуації з більшою відповідальністю. Тоді я просто не усвідомлював, як і він сам, що це початок кінця, що справи ніколи більше не підуть вгору, і якщо йому пощастить дожити до сімдесяти років, останні дні свого життя він проведе у трудовому таборі. Скільки разів, минаючи «Сарацин», я ловив себе на думці, що радше зазирнув би в цю ошатну крамницю, ніж зайшов до старої батьківської лавки з вивіскою, на якій вже ледь виднілися білі літери «Я. Боулінг», і пакунками з кормом для птахів, що давно вицвіли. Я й подумати не міг, що для батькового бізнесу «Сарацин» стане хробаком-паразитом, що жертиме його зсередини. Іноді я ділився з ним тим, про що дізнався на своїх заочних курсахпро нові методи і технології продажів. Та йому до цього не було діла. Адже він успадкував свою справу, працював не покладаючи рук, продавав добротний товар за вигідною ціною, тож з часом все мало налагодитися. І справді, тоді мало хто з дрібних торгівців закінчив у трудовому таборі. Якимось чином їм вдалося зберегти бізнес, ще й прибуток бодай у кілька фунтів. Це були перегони між смертю і банкрутством. На щастя, смерть наздогнала батька першою, а вслід за ним пішла і мати.
У 19111913 роках жилося не так уже й погано. У 1912-му я зустрів Елсі Вотерс. Нас познайомив вікарій з читацького клубу. До того часу я, як і всі хлопці мого віку, полював на дівчат, а коли нарешті вдавалося когось підчепити, домовлявся з ними про «прогулянку» в неділю ввечері. Та у мене тоді не було постійної дівчини. Не дуже це простозалицятися до дівчат, коли тобі шістнадцять. Був у місті район, в якому юнаки тинялися по двоє, виглядаючи дівчат. А ті, так само парами, неквапливо прогулювалися, ніби не помічаючи хлопців. Та варто було встановити контакт, як вони гуляли вже вчотирьох, переважно мовчки. Найбільшою проблемою (особливо коли ти опинявся наодинці з дівчиною) було завести розмову. Та з Елсі Вотерс все було інакше. Щоправда, тоді вже я був достатньо дорослим.
Але я не збираюся розповідати вам історію про нас з Елсі (хоча є про що розказати). Просто вона в мене асоціюється з тим довоєнним періодом. Здавалося, що тоді завжди було літо (так уже відклалося у моїй памяті): біла запилюжена стежина, що вється між каштановими алеями, аромат левкоїв, зелені ставки під вербами, сплески на Барфордській гребліот що я бачу, заплющуючи очі й подумки повертаючись у ті часи.
Елсі Вотерс була частиною того життя. Не знаю, як би оцінили її зараз, але за тодішніми канонами вона вважалася красунею. Як для дівчини, вона була зависокою, майже мого зросту, мала густе волосся (зазвичай заплетене у коси, вкладені вінком довкола голови) і ніжне обличчя з напрочуд витонченими рисами. Вона була з тих, хто виглядав просто неперевершено у чорному, особливо у простих чорних сукнях, які носили продавчині тканинпрацювала вона у «Лілівайтс», хоча приїхала сюди з Лондона. Здається, вона була на два роки старша за мене.
Я вдячний Елсівона навчила мене, як поводитися з жінками. Не з жінками загалом, а з однією певною жінкою. Вперше побачив її у читацькому клубі, але зовсім не звернув на неї уваги, а через якийсь час старий Гріммет відправив мене до «Лілівайтс» по марлю (з власної ініціативи я б навряд чи туди потрапив). Ви, мабуть, знаєте, яка в цих крамницях атмосферадуже жіноча: тиша, тьмяне світло, запах тканини, глухий стук рулонів, які викладають на столи. Елсі тримала у руках великі ножиці, і, перехилившись через прилавок, відрізала шматок тканини. Щось у її поставів грудях, у вигинах тіла, які вгадувалися під чорною сукнею, привернуло мою увагу, щось надзвичайно мяке і жіночне. Я дивився на неї і думав, як би добре було обійняти її і робити з нею все, що тільки заманеться. Вона й справді була дуже жіночною, дуже ніжною і покірноюодне слово, з тих жінок, які завжди слухаються чоловіків, хоча я б не назвав її слабкою, так само як і дурненькою,просто вона не любила багато балакати, а іноді вражала своєю чистотою. Та і я тоді був невинним юнаком.
Ми були разом більше року. У такому маленькому містечку, як Нижній Бінфілд, нам не дозволили б жити під одним дахом, тож офіційно ми «зустрічалися»це не те саме, що заручини, та такі вже у провінції закони. Від головної дороги до Горішнього Бінфілда тягнулася ще однапід пагорбами. На ній був прямий відрізок з величезними каштанами обабіч, що тягнувся десь на милю, а в траві під деревами ховалася стежина, яку називали «стежиною закоханих». Ми часто ходили туди травневими вечорами, коли квітнуть каштани. Ночі ставали коротшими, і після роботи ще було достатньо світло. А які приємні вечори у червні! Блакитні сутінки ніжно огортають все довкола, легкий вітерець пестить обличчя, наче шовк. Часом у неділю під вечір ми вирушали до Чемфорд Гілл, а звідти на луги, що лежали біля Темзи. Це був 1913-й. О боже! 1913-й! Та тиша, той спокій, як і потічок води, що струменів від греблі,все це більше ніколи не повернеться. Я не про час, ні, а про відчуття всередині. Відчуття спокою, коли тобі нікуди не треба поспішати, коли тобі нічого боятисявідчуття, яке ти або пережив, і в такому разі говорити про нього немає сенсу, або ніколи не спізнав, а отже, ніколи вже й не спізнаєш.
Серйозні стосунки між нами завязалися не раніше літа. Я був надто соромязливим хлопцем, не знав, з чого почати, та навіть і припустити не міг, що до мене у неї хтось був. Якось у неділю ми пішли прогулятися буковим лісом, що за Горішнім Бінфілдом. Там можна було усамітнитися. Я аж помирав, так сильно хотів її, і здогадувався, що вона чекала, коли я зроблю перший крок. Не знаю, чому мені раптом сяйнула ця думкапіти до Бінфілд-хаусу. Старому Годжесу було за сімдесят, та у нього б не забракло сили нас нагнати. Але я подумав, що о такій порі він уже має спати. Ми пролізли крізь шпарину в загорожі й вийшли на стежку між буками, що вела до ставка. Востаннє я тут був чотири року тому. Відтоді нічого не змінилося. Ті самі дерева довкола, в яких легко сховатися і лишитися на самоті, той самий зотлілий сарай для човнів у хащах очерету. Ми всілися на траві серед кущів мяти: довкола ні душі, таке відчуття, наче ми не в Англії, а десь у Центральній Африці. Ми довго цілувалися, а тоді я підвівсязахотілося розімяти ноги. Я страшенно хотів її і готовий був зробити рішучий крок, але цей страх... Дивно, та у той момент в моїй голові вертілася ще одна думка: я не був тут чотири роки. І от тепер, коли я зовсім поруч, біля того потаємного ставка, просто гріх не піти й не подивитися на тих величезних сазанів. Відчував, що якщо не зроблю цього, то потім себе картатиму,я не думав про те, чому за всі ці чотири роки я жодного разу не прийшов сюди. Спогади про ту рибу завжди були зі мною, чекали свого часу, і я знав, що настане день, коли я зловлю її. Це ж мої сазани. І я покрокував у тому напрямку; пройшовши десь ярдів з десять, я зупинився і повернув назад. Щоб дістатися до того ставка, треба було продиратися крізь кущі ожини і густі хащі зелені, а мій одяг аж ніяк не відповідав ситуації. Була неділя, і я був вбраний у вихідний одяг: темно-сірий костюм, котелок, черевики на застібках і високий комірець, що мало не врізався у вуха. Так тоді вдягалися на недільні прогулянки. А ще я палав бажаннямхотів Елсі. Я повернувся і підійшов до неї: вона лежала на траві, прикриваючи обличчя долонею, і навіть не поворухнулася, почувши мої кроки. У тій своїй чорній сукні вона виглядала такою ніжною, такою жаданоюне знаю, якими ще словами це описати, та здавалося, що її тіло піддатливе, що з ним можна робити все, що заманеться. Вона належала мені, і я міг отримати від неї все, що завгодно, варто лише захотіти. Раптом страх зник. Відкинувши капелюха на траву (памятаю, як він підскочив), я опустився на коліна й оволодів нею. І досі відчуваю запах свіжої мяти. Вона стала моєю першою жінко, але я у неї не був першим, тож усе пройшло доволі гладко. От і вся історія. Я й думати забув про сазанів і пізніше майже про них не згадував.
1913-й, 1914-й. Весна 1914-го. Спершу починає квітнути терен, за ним глід, а тоді каштани. Недільні прогулянки вздовж річки, вітерець гойдає високу траву, перетворюючи її на суцільну гладінь, що нагадує хвилясте жіноче волосся. Довгі червневі вечори, стежка під каштановою алеєю, звідкілясь лунає путукання сови, я відчуваю тепло тіла Елсі. Червень того року видався спекотним. Як ми стікали потом у крамниці, а який міцний там стояв запах сиру і меленої кави! А потім, увечері, приємна прохолода, аромат левкоїв і тютюну у провулках за приватними будинками, під ногами пилюка, у повітрі ширяють маленькі пташки, полюючи на хрущів.
О боже! Хто взагалі сказав, що довоєнний період ні в кого не викликає сентиментів? Я, наприклад, дуже сентиментальний, коли йдеться про цей час. Бюся об заклад, так само і ви. Правду кажуть, що згадуючи про минуле, ми передовсім воскрешаємо у памяті приємні моменти. Так і з війною. Та є ще одна річтоді у людей було те, чого немає у нас зараз.
«Що саме?»запитаєте ви. Просто тоді майбутнє не вселяло страху. Не можу сказати, що тоді легше жилося. Насправді, було важче. Люди, у переважній більшості, тяжко працювали, жили у скромніших умовах і помирали у більших стражданнях. Фермерські робітники гарували, не покладаючи рук, за чотирнадцять шилінгів на тиждень, занапащали своє здоровя, зрештою залишаючись з офіційною пенсією в пять шилінгів на тиждень, та ще іноді їм перепадало півкрони від приходу. Так звана «пристойна» бідність виглядала ще жалюгідніше. Коли Вотсонприземкуватий торговець тканинами з другого боку Головної вулиці, «збанкрутував» після років відчайдушної боротьби за свій бізнес, його статки оцінили у два фунти, девять шилінгів і шість пенсів, і він майже одразу помер від «проблем зі шлунком» (як сказав лікар, від голоду). Та він до останнього тримався за свій святочний костюм. Помічник годинникарястарий Крімп, вправний майстер, який почав вчитися ремеслу ще зовсім хлопчиськом і зрештою віддав йому пятдесят років,заробив собі катаракту і був змушений піти до трудового табору. Його онуки ридма ридали, благаючи не забирати його. Дружина влаштувалася прибиральницею, билася як риба об лід, аби надіслати чоловікові бодай шилінг на кишенькові витрати. Іноді, звісно, траплялися жахливі речі: дрібні підприємці банкрутували, поважні торгівці розорялися, хтось боровся з раком чи цирозом печінки, пянички щопонеділка клялися дружинам, що вчора була остання пляшка, а наступної суботи порушували свою обітницю, дівчата занапащали свої долі позашлюбними дітьми. У будинках не було санвузлів, взимку вода у тазах для вмивання вкривалася кригою, коли наставала спека, із задвірків тягнуло смородом, як з помийної ями, а у центрі міст неодмінно були цвинтаріповсякчасне нагадування про те, що згодом ми всі туди потрапимо. То що ж такого особливого мали люди в ті часи? Відчуття безпеки, навіть попри те, що у безпеці вони аж ніяк не були. Краще було б навіть сказативідчуття надійності. Всі знали, що рано чи пізно помруть, хтось, певно, міг передбачити, що його бізнесу скоро настане кінець, але ніхто й подумати не міг, що може змінитися природний лад речей. Тебе могло спіткати будь-яке лихо, але ти приблизно уявляв, як саме це може статися. Не думаю, що на ситуацію якимось чином вплинуло те, що люди в ті часи були побожні. Тоді майже всі ходили до церкви, навіть ми з Елсі (попри те, що за церковними канонами жили в гріху), і на запитання «чи існує життя після смерті» більшість відповіла б «так». Хоча я не можу пригадати бодай когось, хто був би в цьому глибоко переконаний. Мені віра у потойбічне життя нагадує дитячу віру в Діда Мороза. Та ці розмірковування не мають жодного значення, коли в житті панує стабільність і рівновага, коли світ тримається на міцних підвалинах, як слон на чотирьох ногах. Набагато легше помирати, усвідомлюючи, що все, заради чого ти жив, існуватиме й надалі. Ти прожив своє, настав час спочитиось як люди тоді сприймали життя. Тобто для кожного його власне життя закінчувалося, проте загальний колообіг не припинявсяуклад їхнього життя продовжуватиме існувати. Те, що вони вважали добром і злом, так само залишалося добром і злом. У людей не йшла земля з-під ніг.