Цікаво, чи хтось взагалі рибалить у наші дні? В радіусі ста миль довкола Лондона риба давно перевелася. Уздовж берега лишилися поодинокі «клуби рибалок», мільйонери їздять у Шотландію ловити форель у приватних водоймахтака собі забавка для снобів, де рибу спеціально підгодовують. Та хто ж зараз поїде рибалити на відкриту водойму? Куди поділася вся звичайнісінька англійська риба? У дитинстві всі ставки просто кишіли нею. Тепер всі вони пересохли, а річки, якщо не забруднені хімікатами з фабрик, то завалені іржавими бляшанками чи зужитими шинами від мотоциклів.
Найяскравіші мої спогади про рибину, яку так і не зловив. Певно, в цьому немає нічого особливого.
Мені було десь чотирнадцять, коли батько зробив якусь послугу старому Годжесовінаглядачеві бінфілдського маєтку (зараз і не пригадаю, яку саме; мабуть, дав якийсь засіб, що вилікував його птицю від глистів). Хоча Годжес і був ще тим старим чортякою, та не забув віддячити за послугу. Якось, перестрівши мене на порозі нашої крамниці, він нахилився до мене, так що його суворе обличчя, ніби вирізане зі старого пня, було зовсім близько до мого, вишкірив два свої останні почорнілі довгі зуби і прохрипів:
Гей, малий! Часто рибалиш?
Часто.
Так я і думав. Тоді слухай сюди. Якщо хочеш, бери свою вудочку і приходьдозволю тобі порозважатися там, за парком. Там і лящ, і щука водяться. Та ані пари з вуст! І тільки спробуй притягти з собою когось зі своїх хлопцівшкуру спущу!
Сказавши це, він насупився, ніби усвідомив, що бовкнув зайвого, завдав мішок з кукурудзою на плече і пішов геть. Наступної суботи, по обіді, я взяв велосипеда і поїхав до Годжеса з кишенями, набитими червяками і мухами. На той момент у бінфілдському маєтку ніхто не жив років десять, а то й двадцять. Для хазяїна, пана Фаррела, утримувати будинок стало надто дорого, а може, він просто більше не міг чи не хотів у ньому жити. Він переїхав до Лондона; дохід від ферм дозволяв йому триматися на плаву, а маєток він послав під три чорти. Огорожа прогнила так сильно, що аж позеленіла, парк заріс буряном, город перетворився на джунглі, а сад став схожим на дике поле, і тільки де-не-де кілька старих трояндових кущів нагадували про те, що колись тут були клумби. Та сам будинок був надзвичайно мальовничим, особливо якщо дивитися здалеку. Великий білий маєток з колонами і височезними вікнами будував, імовірно, за часів королеви Анни хтось, хто бував в Італії. Якби я зараз там опинився, то, напевно, поринув би у роздуми про те, як люди там жили і які надії на світле майбутнє покладали ті, хто його будував. Але тоді, в дитинстві я не надто вдивлявся у деталі. Старий Годжес, якого я потурбував, щойно він закінчив обідати, без особливого захоплення, але показав дорогу до водойми. Ставок, який був за кілька сотень ярдів від будинкусправжнє таємне місце, заховане у хащах букового лісу,виявився досить великим, майже як озеро: десь сто пятдесят ярдів упоперек. Я був у захватінавіть у такому юному віці мене вразило те, що за десяток миль від Редінга, всього лишень за півсотню миль від Лондона можна знайти таке усамітнене місце. Було таке відчуття, що ти десь на березі Амазонки. З одного боку ставок був оточений щільними рядами букових дерев, гілки яких де-не-де схилялися додолу, відображаючись на поверхні води. На другому боці виднівся травянистий берег у заростях мяти. А у дальньому кутку, серед очерету, догнивав сарай для човнів.
У воді табунцями плавали маленькі, не довші за шість дюймів, лящики. Їхні спинки, переливаючись у променях сонця, виблискували темно-червоними плямками на лусці. Водилися там і щуки, мабуть, доволі великі. Я їх так і не побачив на власні очі, але бувало, що котрась із них, поніжившись в очеретяних хащах, раптом стріпнеться й піде каменем на дно. Дарма я намагався впіймати бодай одну. І на яльця, і на пічкура з Темзи приманював (привозив їх живими у скляних банках), навіть спінер змайстрував з уламка жерстяної банки. Та щука не клювала на мою наживкубула добре відгодована дрібною рибою, до того ж її навряд чи витримала б волосінь на моїй вудочці. Не було такого дня, щоб з того озера я не вертався хоча б з десятком лящів. Іноді під час літніх канікул я їздив туди на весь день, прихопивши вудочку, журнал «Чамз» чи «Юніон Джек» і сандвіч із сиром, загорнутий матірю в газету. Порибалю кілька годин поспіль, потім ляжу на траву погортати «Юніон Джек», та сплеск риби і аромат приманки змушують підвестисяі от я вже поспіхом прямую до води, і так до самих сутінок. Найбільше я тішився з того, що міг усамітнитися; і хоча дорога пролягала зовсім поруч, я завжди був один. Тоді я вже достатньо подорослішав, щоб зрозуміти, як добре іноді лишитися наодинці із самим собою. Дерева навколо створювали таку атмосферу, що здавалося, ніби ставок належить тільки тобі, і довкола ні душі, окрім риби у воді і голубів, що пролітають над головою. Скільки ж разів за ті два роки, що я туди їздив, я рибалив? Певно, не більше десяти. Зрештою, три милі на велосипедіне близький світ, приїздиш уже по обіді. А часом просто щось ставало на заваді, зявлялися якісь інші важливі справи, чи йшов дощ. Самі розумієте, всіляке трапляється.
Якось, памятаю, улову зовсім не було, і я вирушив дослідити найвіддаленішу частину берега. Стежину туди підтопило водою, ще й довелося продиратися крізь кущі ожини, переступаючи через сухі гілки, що попадали з дерев. Здолавши десь пятдесят ярдів, я раптом натрапив на інший ставок, про існування якого раніше навіть не здогадувався. Це був невеликий ставок, десь ярдів двадцять завширшки, що темнів під гілками дерев. Вода була напрочуд прозорою, і було видно, що тут доволі глибоко (можна було роздивитися все футів на пятнадцять углиб). Деякий час я потинявся там, насолоджуючись приємною вологою і запахом гілок, що прогнили, як і будь-який хлопець мого віку. Аж раптом побачив таке, що мало не підскочив.
Велетенська рибина! І я не перебільшую. Вона насправді була чималоюзавдовжки з мою витягнуту руку. Промайнула під водою і пірнула на глибину під тінню дерев по той бік ставка. Цієї миті я відчув, ніби мене проштрикнули мечем. Я ніколи в житті не бачив риби таких розмірів. Мені просто перехопило подих, аж раптом у товщі води ковзнула ще одна рибина, така сама велика, а за нею третя, а далі ще дві! Їх було повно у цьому ставку. Напевно, сазани. Хоча це могли бути й лящі чи лини, та, скоріш за все, сазани. Лящі і лини не виростають до таких розмірів. Я зрозумів, що сталося. Раніше обидва ставки зєднувала протока, та з часом вона пересохла, а ліс розрісся і сховав менший ставок від сторонніх очей, а згодом про нього просто забули. Таке іноді трапляється: про водойму забувають, ніхто більше там не рибалить, минають роки чи навіть десятиляття, і риба, що там водиться, виростає до неймовірних розмірів. Здорованям, які пропливали переді мною, могло бути років сто. І нікому, окрім мене, про них не було відомо. Цілком можливо, що востаннє люди зявлялися тут років двадцять тому; мабуть, і сам Годжес забув про це місце, і управитель маєтку пана Фаррела.
Уявляєте, що я відчував тієї миті? Я не міг більше там залишатися. Стрілою помчав назад, до першого ставка, збирати снасті. Марно було намагатися впіймати тих велетнів на мою волосіньвони б порвали її, як тоненьку волосину. З другого боку, лишитися ловити дрібненьких лящів я теж не міг. Коли я побачив тих сазанів, мій шлунок просто скрутило, я майже відчув, як мене починає нудити. Я сів на велосипед і стрімголов полетів униз з пагорба додому. Оце так пригода для хлопчиська! Натрапити на потаємний ставок у лісових хащах з силою-силенною величезної риби, якої ніхто ніколи не ловив і яка готова була проковтнути першу-ліпшу приманку, яку їй підсунеш. Лишалося тільки знайти міцну волосінь для вудочки. Та я вже мав план дій. Ладен був навіть вкрасти гроші, аби тільки купити необхідні снасті. Мені за всяку ціну необхідно було роздобути десь півкрони, щоб купити міцну шовкову волосінь, повідець з кишки чи сухожилля, гачки номер пять, а також запастися всіма видами наживки: кониками, хлібно-сирною пастою з тіста, мясними мухами, хробакамивсім, що могло б привабити сазанів. І наступної суботи повернутися й неодмінно впіймати здобич.
Та з того нічого не вийшло. Я туди так і не повернувся. Грошей так і не вкрав, нової волосіні так і не купив, і зрештою навіть не спробував впіймати одного з тих велетенських сазанів. Щось тоді завадило мені, відволікло. Та, напевно, якби не це, знайшлась би якась інша причина. Таке життя. Чомусь так завжди виходить.
Знаю, ви напевно думаєте, що я переборщив щодо розміру тих сазанів. Вам здається, що то була звичайна риба (не довша за фут), що я все собі нафантазував. Але це не так. Рибалки схильні перебільшувати величину своєї здобичі або тієї риби, що клюнула, проте в останній момент зірвалася з гачка; я ж не впіймав жодноїнавіть не спробував. Запевняю васті сазани були насправді велетенськими.
V
Риболовля!
Настав час зробити зізнання, а може, навіть і два. Першеце те, що повертаючись подумки у минуле, я не можу згадати нічого, що б надихало мене так само, як риболовля. Решта порівняно з нею здається чимось не надто важливим, навіть жінки. Ні, я не з тих чоловіків, які не цікавляться жінками. Стільки часу, енергії я витратив на них, та, мабуть, і зараз не відмовився б, коли б трапилася нагода. Але якби переді мною постав вибір: будь-яка жінка у світі (насправді будь-яка) і сазан вагою у десять фунтів, я б вибрав останнє. А друге зізнання полягає в тому, що востаннє я рибалив у шістнадцять років.
Чому? Та тому, що таке вже життя. Тобто не життя у широкому сенсі, а наше життя в цій країні, у ці часи; ми не робимо того, до чого лежить душа. І не тому, що ми постійно працюємо. Навіть фермер чи єврей-кравець може викроїти трохи вільного часу. Причина в тому, що всередині нас живе біс, який постійно підштовхує займатися абсолютними дурницями. Тобто нам вистачає часу на все, окрім того, що нас справді захоплює. Задумайтеся: напевно ж, існує у цьому світі щось, що для вас має значення, а тоді підрахуйте, скільки годин за своє життя ви займалися важливою для вас справою. А після цього прикиньте, скільки часу ви витратили на гоління, штовханину в автобусах, очікування потягів на залізничних станціях, перемивання кісток один одному і перегляд новин.
Востаннє я рибалив у шістнадцять. Відтоді, здається, ніколи більше не випадало такої нагоди. То робота, то побачення з дівчатами, тоді перші черевики на застібках і перший високий комірець (для комірців 1909 року шия мала бути ледь не як у жирафа), потім пішов на курси з обліку та аудиту«розвивав інтелект». А в цей час у ставку за Бінфілд-хаусом хлюпотіла велетенська риба, і нікому про неї не було відомо, окрім мене. Память продовжувала зберігати згадки про неї десь у віддалених закутках. Якось я навіть зібрався був повернутися тудиу якийсь з вихідних, але так і не зробив цього. Знаходив час на все, тільки не на це. Цікаво, та єдиний випадок, коли я був буквально за крок від того, щоб узяти снасті і поїхати рибалити, трапився в роки війни.
Це було восени 1916-го, якраз напередодні того, як мене поранили. Нас вивели із шанців у село за лінією фронту, і хоча це був вересень, ми всі були з голови до пят вкриті брудом. Як завжди, не знали, скільки часу маємо і куди нас переведуть після цього. На щастя, нашого командира скосив бронхіт, через що нам пощастило уникнути численних перевірок спорядження, оглядів, футбольних матчів і решти традиційних речей, до яких залучають солдатів у період затишшя для підтримання бойового духу. Перший день ми провели, відлежуючись на сіні у сараях і відколупуючи з одягу бруд, а ввечері частина хлопців вишикувалась у чергу до двох потасканих повій, що об лаштувалися в одному з будинків на околиці села. І хоча нам суворо заборонялося залишати територію села, вранці я вислизнув із сараю на прогулянку у поле, точніше, у спустошену рівнину, на яку воно перетворилося. Стояв прохолодний ранок, повітря було вологим. Повсюди розруха, мерзенний хаос війни, що змушує холонути кров сильніше за картини трупів на полях битви. Зламані дерева, вирви від снарядів, бляшанки, шматки колючого дроту, крізь який уже проростає бурян, сміття. Таке відчуваєш, щойно вилізеш з окопу. Цей біль озивається у кожній кісточці твого тіла, а всередині така порожнеча, що, здається, ніщо більше у цьому світі не запалить в тобі іскри інтересу. Це і страх, і виснаження, але здебільшого відчуття нудьги. Тоді ніхто не міг сказати напевно, коли закінчиться війна і чи закінчиться вона взагалі. Не сьогодні-завтра нас мали повернути на передові позиції, на горизонті манячила перспектива отримати смертельне поранення під час гарматного обстрілу і перетворитися на шматок мяса, що, зрештою, не так уже й погано порівняно з нудьгою, що могла розтягнутися на віки вічні.
Безцільно блукаючи полем, я зустрів одного товариша з нашого загону. Прізвища не памятаю, тільки прізвиськоНоббі. Смаглявий і сутулий, він скидався на цигананавіть у формі виглядав так, ніби щойно поцупив кілька кроликів із сусідньої ферми. До війни він заробляв на життя торгівлею в ятці у Лондоні й був справжнім кокні, але з тих, хто збирає хміль, відловлює птахів, займається браконьєрством, ще й у садах Ессексу і Кенту краде фрукти. Він добре знався на собаках, тхорах, декоративних пташках та інших таких штуках. Побачивши мене, він кивнув, а тоді заговорив до мене на своєму жаргоні, в якому вчувалася насмішка:
Гей, Джордже! (Тоді я ще не встиг розтовстіти, тож товариші називали мене Джорджем.) Бачиш там за полем кілька тополь?
Ну?
Там, за ними, ставок. У ньому до чорта риби.
Риби? Та ладно!
Точно кажудо дідька окунів! Хоч голими руками лови. Пішли, сам побачиш.
Ми рушили вперед, чалапаючи по грязюці. Ноббі не обманув. За тополями справді ховався занедбаний ставок з піщаними берегамисхоже, то був старий карєр, який затопило водою. І він буквально кишів окунями. Куди не кинь оком, усюди темно-сині смугасті спинки. Деякі з тих рибин важили, либонь, близько фунта. Певно, за два роки війни тут ніхто не зявлявся, от вони й розплодилися. Ви навіть не можете уявити, що я відчував у той момент. Мене ніби знову повернули до життя. Звичайно, тоді у наших з Ноббі головах вертілася єдина думкаде б дістати вудочку і волосінь.
От чорт!випалив я.Треба хоч кілька зловити.
Ага! Звісно, що на... наловимо. Вертаймося у село. Треба рознюхати, де дістати снасті.
Домовилися! Тільки треба слідкувати, щоб нас не заскочив сержант. Інакшенам капець.
Пофіг на сержанта! Хай хоч четвертуватиме. Все одно піду і наловлю тієї чортової риби.
Вам, певно, важко зрозуміти, наскільки ця думканаловити рибизамарила нам голову. Ну, хіба що ви теж колись воювали. Під час війни тебе опановує така смертельна нудьга, що починаєш хапатися за будь-яку, навіть примарну, можливість розважитися як за останню соломинку. Якось я спостерігав, як двоє товаришів билися мало не на смерть за журнал, який коштує не більше трьох пенні. Але є в цьому дещо ціннішеможливість на цілий день втекти від атмосфери війни. Можливість посидіти під тополями, порибалити, подалі від свого загону, від шуму, уніформи, солдатів, шикувань, вигуків сержанта! Риболовляабсолютно протилежне війні заняття. І хоча нам страшенно кортіло закинути вудочки, у нас не було цілковитої впевненості в тому, що нам це вдасться. Нас лихоманило від однієї лише думки про рибу. Будь-якої миті нас міг зупинити сержант чи хтось з офіцерів, до того ж було невідомо, як довго ми лишатимемось у селищі (може тиждень, а можелише кілька годин). Та у нас і досі не було нічого для снастейані шпильки, ані шматка міцної нитки. Ми мали щось вигадати. Ставок із силою-силенною риби так і манив до себе. Спершу треба було відшукати прут. Краще за все підійшла б верба, але ніде поруч верби не росли. Ноббі запримітив тополю, зрубав гілку й обтесав її своїм ножемвийшло щось схоже на прут. Сховавши нашу вудочку в кущах біля берега, ми прокралися назад до селища, перш ніж хтось помітив нашу відсутність.
Далі потрібна була голка, щоб зробити з неї гачок. Та де ж її візьмеш? Один із наших товаришів мав штопальні голки, але вони були надто товсті, ще й з тупим кінцем. Навіщо вони нам потрібні, ми нікому не пояснювалибоялися, що довідається сержант. Зрештою, вирішили звернутися до повій з околиці. У них точно мають бути голки. Коли ми приїхали туди (вхід до будинку був ззаду, і нам довелося пройти через двір, брьохаючи по багнюці, двері були зачинені, а повії відсипалися після трудів праведних. Хвилин десять ми горлали, гатили у двері, доки на поріг не вийшла товста потворна жінка у халаті, щось вигукнувши до нас французькою:
Голка! Голка! Нам потрібна голка!
Авжеж, вона не могла допетрати, чого ми від неї хочемо. Тож Ноббі вирішив, що його англійську іноземка зрозуміє швидше:
Г-о-л-к-а! Є голка? Ота-ка!
Він спробував показати процес шиття руками. Повія помилково витлумачили його жести і ширше відчинила двері. Кінець кінцем нам вдалося пояснити, що нам потрібно, і голку ми зрештою таки отримали. Повернулися якраз до обіду.
Після трапези до загону заходив сержантвидивлявся, кого б відправити у наряд, та ми вчасно сховалися під копицею сіна. Щойно він пішов, ми запалили свічку, потримали над нею голку, доки вона нагрілася так, що стала аж червоною, а тоді зігнули її, зробивши гачок для вудочки. У нас не було інструментів, тож ми добряче обпекли собі пальці. Далі взялися за волосінь. Тонких ниток теж ні в кого не було, та в одного товариша ми таки надибали котушку з добротними нитками для шиття. Йому ніяк не хотілося з нами ділитисядовелося віддати цілу пачку цигарок. Нитка була затонка, тож Ноббі склав її втроє і, закріпивши цвяхом на стіні, обережно сплів докупи. Тим часом я, обійшовши все село, знайшов корок, зробив посередині отвір, встромив у нього сірникаот і поплавець! На селище опускалися сутінки, надходив вечір.
Основне ми вже мали, непогано було б ще розжитися повідком з кишки. Довго не могли придумати, де б його дістати, аж раптом сяйнула думка про санітара з госпіталю. У нього не було кетгуту для зашивання ран, та ми подумали, що він може знати, де його взяти. А коли запитали, виявилося, що він тримає моток з хірургічними нитками у своєму наплічнику (певно, поцупив з якогось іншого госпіталю). Кетгут був старим і розлізся на шматки по шість дюймів завдовжки кожен. І за це нам довелося віддати ще одну пачку цигарок. Як тільки сіло сонце, Ноббі розмочив їх у воді і міцно звязав. Тепер у нас було все необхідне: гачок, вудочка, волосінь, поплавець і поводок. Хробаків можна було накопати по дорозі. Нарешті! Ставок з окунями буде нашим! Вони так і просяться до рук. Ми були настільки збуджені, що навіть забули зняти черевики перед тим, як лягти подрімати. Вже завтра! Якби війна відпустила нас бодай на один-єдиний день! Ми твердо вирішили, що втечемо на цілий день відразу ж після ранкової перевірки, навіть якщо ввечері на нас чекатиме найжорстокіше покарання.
Напевно, ви вже здогадалися, що було далі. Під час ранкової перевірки нам наказали зібрати речі і за двадцять хвилин бути у строю. Девять миль ми пройшли пішки, а тоді нас посадили на вантажівки і повезли на іншу ділянку фронту. На ставок під тополями ми так і не повернулися. Здається, трохи згодом рибу там перетруїли гірчичним газом.
Відтоді я навіть не згадував про риболовлю. Було не до цього. Війна, потім, як і всім, треба було мало не битися за роботу; згодом я отримав роботу, а робота отримала мене. Влаштувався у страхову контору, поповнивши лави молодих амбітних бізнесменів зі сталевою щелепою і непоганими перспективнимипрямісінько з рекламних проспектів Кларкс-коледжу, а згодом перетворився на рядового працівника із зарплатнею у пять-десять фунтів на тиждень і напіввласною віллою у передмісті. Такі люди ходять рибалити не частіше, ніж біржові брокери збирати первоцвіти. Це їм не личить. Для них є інші види дозвілля.
Звичайно, щороку я на два тижні йду у літню відпустку. Самі знаєте, що це за відпустка: Маргіт, Ярмут, Істборн, Гастінгс, Борнмут, Брайтон. Можливі деякі відхилення від маршрутувсе залежить від того, як цього року з грошима. З такою жінкою, як Гільда, головна розвага під час відпочинкубез кінця-краю вираховувати, на скільки шилінгів власниця пансіону надуває нас. А ще кілька разів на день повторювати дітям: «Ні, ми не можемо купити тобі нове відерце для піску». Кілька років тому ми відпочивали у Борнмуті. В один із днів вийшли всі разом прогулятися по пірсувін там тягнеться на півмилі, а уздовж нього сидять рибалки з вудочками із дзвіночками та волосінню, закинутою на півсотні ярдів у море. Улову, певно, ніякого не було, та принаймні вони рибалили. Згодом діти знудилися, почали скиглити, просити повернутися на пляж; побачивши на гачку слизького хробака, Гільда заявила, що їй стало зле. Та я вперто продовжував зволікати час, щоб побути тут бодай ще трохи. Аж раптом задзеленчав один із дзвіночків, і рибалка почав змотувати волосінь. Усі повитріщалися на нього: спершу зявилася мокра волосінь, потім грузило і нарешті велика пласка рибина (думаю, це була камбала). Вона тріпалася на гачку. Хлопчина кинув її на дошки пірса. Рибина билася, перекидаючись з одного боку на інший; краплі виблискували на її лусці; у повітрі стояв свіжий солоний запах. У цю мить всередині мене щось прокинулось.
По дорозі додому я, ніби між іншим, запропонував Гільді:
Може, і мені якось сходити порибалити, поки ми тут...
Що? Ти і рибалити? Джордже, хіба ж ти вмієш?
Ти що, колись я був добрим рибалкою!відповів я.
Гільда прозоро натякнула, що категорично проти, проте не змогла знайти вагомішого аргументу, ніж сказати, що не збирається дивитися, як я насаджую ті бридкі слизькі створіння на гачок. Тоді вона почала нарікати, що мені знадобиться безліч речей, які влетять нам в копійку. Одна тільки вудочка буде коштувати з десять шилінгів. Ви б бачили Гільду, коли мова заходила про гроші, вона просто скаженіла:
Це ж треба таке вигадати! Витрачати гроші на казна-що! Яка дурниця! І як їм тільки не соромно брати десять шилінгів за якісь палиці, нехай навіть риболовецькі. Це просто здирство! До того ж у твоєму віці взагалі таким займатися ні до чого. Припини поводитися як дитина, Джордже!
Тоді до Гільди приєдналися діти. Лорна завела своїм писклявим голосочком: «Татку, то ти дитина?», а малюк Біллі, який тоді ще й усіх слів вимовляти не навчився, підхопив: «Татко-дитинка». Тоді вони почали кружляти довкола мене, брязкаючи своїми відерцями для піску і повторюючи:
Татко-дитинка! Татко-дитинка!
Шмаркаті вилупки!
VI
Окрім риболовлі, були ще книжки.
Якщо у вас склалося враження, що мене цікавила тільки риба, ви помиляєтесь. Звичайно, риболовля завжди була на першому місці, та на другомукнижки. Мені було років десять чи одинадцять, коли я потягнувся до нихтобто читати мене ніхто не змушував. Тоді переді мною відкрилися нові світи. Я і зараз чимало читаюза місяць можу проковтнути кілька романів. Типовий клієнт книгарні, поза увагою якого не залишається жоден з новеньких бестселерів («Добрі друзі», «Бенгальський улан», «Замок капелюшника»перечитав усі), більше року був членом «Лівого книжкового клубу», а 1918-го, коли мені було двадцять пять, з головою поринув у літературу, що добряче вплинуло на мої погляди на життя. Та немає нічого кращого за ті перші відчуття, які переживаєш, гортаючи сторінки дешевих книжечок, що вмить переносять тебе у лігво бандитів, китайські опіумні курильні, острови Полінезії чи джунглі Бразилії. Найбільше я читав у період з одинадцяти до шістнадцяти років. Спершу тільки тоненькі щотижневі збірки оповідань для хлопчиківті, що з жахливим шрифтом і трикольоровою обкладинкою, а згодом дійшло і до справжніх книжок. Детективи про Шерлока Голмса, «Доктор Школа», «Залізний пірат», «Дракула», «Раффлз». Короткі оповідання Ната Гулда, Рейнджера Гала і цього малого... як там його імятого, що писав про бокс з таким самим завзяттям, як Нет Гулд про перегони. Якби мої батьки були освіченішими, цей перелік доповнили б представники «пристойної» літератури: Діккенс, Теккерей та інші. До речі, у школі в нас намагалися запхати «Квентіна Дорварда», а дядько Ізекіль не покладав надій зацікавити мене Раскіним і Карлайлом. Але в нашому домі книжок майже не булобатько за все своє життя не прочитав жодної, крім Біблії і посібника з першої медичної допомоги, у мене ж бажання познайомитися із «серйозною» літературою виникло набагато пізніше. І я не шкодую, що все було саме так. Я читав те, до чого лежала душа, і з цих книжок я дізнався про набагато більше речей, ніж зі шкільних уроків.
Збірки з історіями жахів почали потроху зникати, ще коли я був хлопчаком, тож їх я ледь памятаю, а от видання з пригодницькими історіями продовжували друкувати щотижня. Оповідання про слідчого Баффало Білла, певно, відійшли у минуле, як і історії Нета Гулда, а от Нік Картер і Секстон Блейк, здається, і досі не втратили своєї популярності. Десь 1905-го зявилися хлопчачі журнали «Магніт» і «Скарб»; «БОП», певно, і зараз виходить, та найбільше мене захоплювало видання «Приятелі»його почали випускати 1903-го. Трохи пізніше зявилася енциклопедія (зараз не пригадаю, як вона називалася), у продаж вона надходила окремими тоненькими номерами за пенні. Тоді здавалося безглуздим витрачати гроші на таку дрібницю, та у школі був хлопець, який іноді віддавав мені старі примірники. Тож сьогодні виключно завдяки цій енциклопедії я можу озвучити довжину Міссісіпі, відрізнити восьминога від каракатиці чи назвати хімічний склад бронзи, яку використовують під час виробництва церковних дзвонів.
Джо взагалі не читав. Він був одним із тих учнів, які роками протирали штани за шкільною партою, а на екзамені не міг прочитати і десяти рядків підряд. Його нудило від одного погляду на друковані видання. Памятаю вираз його обличчя після того, як він перегорнув кілька сторінок одного з номерів «Приятелів»,він пирхнув, наче кінь, якому підсунули зогниле сіно. Він усіляко намагався відбити у мене бажання читати, але батьки підтримували меневважали, що з нас двох саме я «здібний». Можна сказати, що вони пишалися моєю «жагою до книжкових знань»так вони називали мою пристрасть. Але батьки були не у захваті від мого захоплення журналами для підлітків; їм здавалося, що мені слід читати щось більш «корисне», проте, оскільки самі з книжками справи не мали, не могли визначитися, що саме мені порадити. Якось мати принесла з букіністичної крамниці томик Фокса, але «Книгу мучеників» я так і не прочитав, хоча, маю це визнати, ілюстрації у ній були непоганими.
Усю зиму 1905-го я щомісяця витрачав по пенні на новий номер «Приятелів»слідкував за серією оповідань «Безстрашний Донован». Безстрашний Донован був дослідником, якого найняв американський мільйонер, аби той привозив йому з різних куточків світу рідкісні дивовижі: іноді діаманти розміром з мячик для гольфа з кратерів африканських вулканів, іноді бивні мамонтів з холодних лісів Сибіру, а часом таємні скарби інків із забутих перуанських міст. Щотижня Донован вирушав у нову експедицію, і кожна була успішною. Найулюбленішим місцем для читання в мене було горище, віконця якого виходили на задвірок. Зазвичай це було найспокійніше місце у всьому будинку, окрім тих днів, коли батько ліз туди за зерном для крамниці. Купа мішків, на яких можна було розвалитися, запах свіжого тиньку впереміш з ароматом насіння, мереживо павутини в кутках і деревяна планка, що стирчала з діри у стелі прямісінько над тим місцем, де я полюбляв лежати і гортати сторінки чергової книжки. Бачу все і відчуваю запах як тоді: стоїть зимова, проте доволі тепла днина, я лежу на животі, тримаючи перед собою новий номер «Приятелів», аж раптом з-за мішків, наче зозуля із настінного годинника, вистрибує мишеня і завмирає, витріщившись на мене своїми малесенькими оченятами. Мені всього дванадцять, але я відчуваю себе Безстрашним Донованом. Здолавши дві тисячі миль, я щойно поставив намет у джунглях Амазонії, під ліжком у мене надійно заховане в коробці коріння таємничої орхідеї, що квітне раз на сто років. А довкола бють у барабани індіанці племені гопі, які натирають зуби червоною сумішшю і заживо здирають шкіру з білих людей. Я дивлюся на мишеня, а воно на мене, відчуваю запах пилу, тиньку, довкола мене джунглі Амазоніїяке ж це щастя!
VII
Це, власне, все.
Хотів розповісти вам трохи про те, яким було життя до війнижиття, спогади про яке накрили хвилею, коли побачив імя короля Зога на перших шпальтах газет,і ймовірно, що нічого так і не пояснив. Тут можливі два варіанти: або ви й самі памятаєте, яким було довоєнне життяу такому разі мені немає потреби щось розповідати, або вже забулитоді всі мої спроби марні. Але досі я говорив тільки про своє дитинствопро період до шістнадцяти років. До того часу справи у родині йшли добре. Вперше зіткнутися з тим, що називають «реальним життям», маючи на увазі труднощі, мені довелося саме напередодні свого шістнадцятого дня народження.
Десь через три дні після того, як я відкрив таємний ставок з рибами-велетнями за Бінфілд-хаусом, батько прийшов до чаю дещо стурбований і блідіший, ніж зазвичай, ще більше припорошений борошном. Він мовчки поїв, не вимовивши ані словабатько завжди дуже ретельно пережовував їжу, його вуса швидко рухалися вгору-вниз, а іноді навіть вбік, бо корінні зуби у нього випали. Я саме збирався підвестися з-за столу, коли це він затримав мене:
Стривай-но, Джордже. Сядь на хвилинку, синку. Я хочу тобі дещо сказати. З тобою, мати, я вчора ввечері вже говорив на цю тему.
Мати сиділа біля великого брунатного чайника, покірно склавши руки на колінах, і спостерігала за нами. Батько продовжив серйозним тоном, проте атмосферу офіційності трохи псували його спроби виштовхнути язиком крихту, що застрягла між зубів.
Джордже, синку. Я маю з тобою поговорити. Я тут подумав, і мені здається, що настав час тобі залишити заняття у школі. Маєш починати потроху зароблятиприноситимеш якусь копійчину матері. Я вчора написав пану Віксі, повідомив, що забираю тебе зі школи.
Це було нормою: спершу повідомити директора, а потім поставити мене перед фактом. Тоді ніхто не брав до уваги думку дітей, батьки вирішували на власний розсуд.
Батько продовжував щось стурбовано бубоніти, намагаючись навести аргументи. Казав, що «останнім часом справи у крамниці йдуть погано», їм з матірю «складно», тому нам з Джо доведеться також заробляти на життя. Тоді я навіть не зрозумів, як насправді йдуть справи у батька. А проблема полягала в тому, що він, вочевидь, не витримував конкуренції. «Сарацин»велика мережа роздрібної торгівлі насінням з філіями по всій країнізапустив свої мацаки і в Нижній Бінфілд. Півроку тому він орендував крамничку на нашій ринковій площі, працівники розмалювали її яскраво-зеленою фарбою, причепили золотаву вивіску, виставили барвисте знаряддя для садівництва, розвісили великі плакати з рекламою духмяного горошку, яку видно було за сто ярдів. Окрім всілякого насіння, «Сарацин» позиціонував себе як «універсальний постачальник корму для птиці і рогатої худоби»окрім звичайного зерна, тут можна було придбати різні суміші, пташиний корм у гарній обгортці, галети для собак будь-якої форми і кольору, мікстури, корисні домішки, а також ширший асортимент товарів, серед яких пастки для мишей, ошийники, повідки, сачки, інкубатори, інсектициди, засоби для боротьби з буряном, а у відділі, який називався «Тваринництво», навіть кролики і курчата, що тільки вчора вилупилися.