Зельбсферштендліх, само собою зрозуміло
У кіні про Штірліца є файний момент, коли генерал Мюллер, відкрившись перед Штірліцом, який, навпаки, залишився зашифрованим, каже: у наш час не можна вірити нікому, навіть собі мені можна. Адже проблема довіри саме у цьому полягає: сумніватися у власному знанні, сумніватися у знанні себе, а тому потребувати того, хто б міг пояснити не так те, що відбувається у світі, і навіть не закономірності його сприйняття, як те, що відбувається зі мною, який я і чого мені потрібно.
Бачиш Знаєш Віриш Дивні синоніми, які говорять про одне і те ж. Про міру свого прийняття дійсності у доступних тобі межах. Без самопізнання, без усвідомлення власних меж пізнання довіра перетворюється на абсурдне вираховування такої кількості невідомих, яке неспроможний виконати навіть мозок, осяяний до осліплення манією гіперконтролю.
Проблема довіри ускладнюється тим, що вона прикута до інстинктіві самозбереження, і влади. Тому наскрізь пронизана страхами і бажаннями. А щоб довіряти, треба якраз не боятися. І не боятися за нездійснені бажання. І не боятися не ситуативно, а взагалі. Не боятися себе і того, що можеш витримати. Не боятися опинитися безвладним і не збереженим. Довіраце форма божевільності. Тої вільності, яка є божою.
На жаль, людибільшість дуже різних людейсхильні пізнання сприймати як творення. Тобто, якщо я чи ми щось дізналися, щось відкрили, то це і ми сотворили. І це має наш сенс. Натомість справжня, безлячна, незагрозлива довіраце довіра до невідкритого нам сенсу існування цього світу. Роби, що можеш, але знай, що не знаєш, нащо ти є, пізнавши нарешті, яким ти є. Знай, що мусиш бути в потемках, бо так треба. Тепер можеш оберігатися, бажати і володарювати.
А в такому разі треба припустити, що те саме веде усіх інших, які захищаються від твого самозахисту і бажають влади над тобою. І цьому можна довіряти. Як Мюллеру. Все одно ви приречені бути разом, загнані у площину множинних донорно-акцепторних звязків.
Також довіру має викликати той факт, що всі сюжети, які існують від міфічних часів і донині, побудовані на обдурюванні. Свідомому чи інстинктивному, майстерному чи брутальному. Якщо не інших, то себе, якщо не себе, то натури, якщо не натури, то часу, якщо не часу, то фізіології, якщо не фізіології, то закону і задуму Творця. У цьому сенсі і сексуальна поведінка, і дипломатія, і кубізм, і ювелірне мистецтво, і міжнародна торгівля, і Троянська війна, і лицарський кодекс, і навіть бокс із фехтуванням є виявами системного обдурювання, яке з усіх сил спрямоване на те, щоб викликати довіру. Що вже казати про споконвічні прагнення пяності, забуття, екстазу, анабіозу, знеболення, розширення і звуження свідомості.
Парадоксально, але надійним середовищем довіри може, а тому мусить бути мова, мовлення, слова. Хоч саме слова найчастіше вважають пусткою, що не заслуговує довіри, попри те, що вони ж передовсім довіру викликають. Важливо, однак, що словаєдиний інструмент достатнього, ніколи не повного порозуміння. І кожне слово кожної мови є оправданим, річчю в собі. Але довіру має викликати не те, що сказано, а те, що цесказано.
Неправда, обман і маніпуляції гідні віри у тому, що все це хтось чомусь сказав. Власне тому можна довіряти поезії й прозі, довіряти можна словам, складеним у речення. Тут акт пізнання справді найближчий до акту сотворення.
Іду з маленькою дитиною осіннім вечором темними подвірями-відгалуженнями освітленої вулиці. Дитина вже знає ці подвіря. Ми там були за денного світла. Він знає, де живе великий пес, де росте фізаліс, в якого гарні, але гіркі ягідки, куди звертати, де переступити через камяний поріг. Я його запросив на цю напівнічну прогулянку. Але він мене тепер веде. У нього нема ні найменшого страху, тільки захват відкриття і впевненості. Він лиш знає, як туди увійти і як звідти вийти. Він мені повірив, він бачив. Тому я можу іти дещо ззаду. А він може радіти. Мрію про те, що він ніколи не буде закінчувати листів дописаним словом «щиро». Бо тоді пощо взагалі щось казати.
Гарніші від руїн тільки прекрасні руїни
У помешканні, де ми з братом народилися, а я живу все своє життя, ще з перших повоєнних років нагромадилося дуже багато старих речей. Бо сталося так, що в одну квартиру заселили кілька сімей з великої родини, якій належав цілий будинок. Крім новочасних на той момент меблів і причандалля, туди ж знесли всілякі книжки, бюрка, шафи, ліжка, документи й архіви, які залишилися в спадок від попереднього покоління. Тож ми дуже добре знали, що цеписьмовий стіл, гарапник, купи нот і церковних книг прадіда, тутмікроскоп, медичні інструменти, енциклопедія вуйка. Фортепіано тітки, колекція картин іншої тітки, дідові рукописи, олівці-кохінори і готовальня, порцеляназ часу Відня, дещоще з інших місць.
Більшість цих речей були вжитковими на щодень. Ми снідали зі стародавніх тарелів і філіжанок, мелючи каву на предвічному млинку, старі німецькі ножі були найгострішими, а прабабцині простирала і верети найприємнішими на дотик, коли довго читаєш у ліжку, підтягнувши коліна і впираючись стопами у тканину. Нічого спільного з музеєм. У дитинстві я думав, що власне так є нормально. Потім, буваючи у нових квартирах товаришів, дивувався, як можна жити, позбувшись усього старого. Ті давні предметинавіть без знання їхньої історії, без жодного меморіального навантаженняоднозначно здавалися мені і гарнішими, і живішими, і надійнішими, і практичнішими від навіть найновіших радянських.
Трохи підрісши, я зрозумів ще і їхню історичну цінність. І не у звязку з родинною памяттю, а просто як живих решток світу, якого більше нема. Який цілковито витіснений світом радянським, що намагається переконати, ніби він був завжди і завжди буде.
Недавно ми з братом згадували про наші підліткові сприйняття ситуації. Нам здавалося, що мимало не єдині носії й охоронці памяті про інше життя у тотальній пустелі радянщини. (Навіть стосовно української галицької мови були налаштовані так, що не відкидали ймовірності бути останніми у світі її носіями.) Тому дуже рано зявилося певне відчуття обовязку зберегти якнайбільше свідчень і речових доказів. Так, як обовязок перед собою прихистити і переховувати загрожених підпільників і нелегалів, незважаючи на ризики і не маючи ні найменшого уявлення, як довго це може тривати. Ми думали про фіксацію й архівацію, фотографування і запис оповідей, пісеньок, висловів і слів. У сенсі збереження речових доказів кожен дорадянський предмет чи папірчик із нашого помешкання набував такого ж значення, як фуги Баха і людина у квадратурі кола Леонардо, якраз у ті роки запущені американцями в космос на випадок, що їх можуть підхопити позаземні цивілізації. Потім, коли наше вийшло із підпілля, ми були вражені тим, як, виявляється, багато було розпорошених людей, котрі відчували так само, робили таке саме. І як багато насправді всього залишилося.
У цьому помешканні народилася і виросла наша мама. Зрештою, всі ті речі були слідом від її батьків, дідів і численних вуйків та тіток. І мамі завжди йшлося передовсім про тепло і світло, яке її померлі втерли у ці предмети, про тепло і світло, яке вона уміла видобувати через взаємні доторки до того самого.
Натомість тато був прибульцем. Уся його матерія історії і памяті була цілковито знищена кілька разів. Опинившись оголеним серед покладів несвого минулого, він, очевидно, потребував внести щось своє у щільно заставлене середовище. Хоча він зовсім не був нищівником, але цей їхній конфлікт із мамою щодо реновації назавжди відбився у моєму сприйнятті як найдраматичніше протистояння двох найулюбленіших людей. Тато хотів щось оновити, чогось позбутися, мама відстоювала непорушність кожної деталі. Йшлося фактично про базові постулати генетикиспадковість і мінливість. Навіть твердо зайнявши сторону мами, я розумів рацію тата.
З тих часів змінилося тільки одне. Драматичний конфлікт вийшов за межі помешкання і близьких. Переріс у масштаби міста, краю, громади. На психічний комфорт у розширеному середовищі стало важче впливати. Все любе зникає, щось прийнятне оновлюється. Борючись за щось, воюєш проти когось. Старий світ все більше віддаляється і перестає бути життєво необхідним. Знову, як якийсь консервативний черв, шукаєш решток, у яких почуваєшся сродно. Намагаючись примиритися із загальними законами еволюції.
Ми йдем вперід
Коли мала дитина посеред нічного або денного сну раптом прокидається і починає кликати маму або тата, а я можу в той момент взяти його на руки, притулити, заспокоїти і приспати знову, то думаю про можливість того, що через якийсь час народ, до якого я належу, буде трохи щасливішим. І це не перебільшення, не метафора і не патетика. Просто знаю, як багато з того почуття усвідомленої чи неусвідомленої нещасливості, яке процвітає у нашому ареалі, вирощене якраз відсутністю мами чи тата у той момент, коли світ виглядає малій дитині лячним. І коли поруч не зявляється крізь сон той, хто робить своєю присутністю цей світ безпечним, то мала дитина зробить усе, щоб так адаптуватися до світу, аби самій бути йому загрозою. В такий спосіб виробляється паралельна, альтернативна генетика, в такий спосіб селекціонується особливий тип людини, яказгідно із загальними правилами генетикибуде проявляти дві головні ознаки життя: спадковість і мінливість. Хоча у цьому випадку альтернативної генетики краще говорити про іншу послідовність: мінливість, а тоді вже спадковість. Тобто патологічні зміни, які мусили статися у найраннішому дитинстві, так чи інакше передадуться у спадщину. З цією спадщиною будуть виростати ті наступні, які доплюсують до неї свої вимушені зміни. Набирається величезний клубок безперервної волічки, в якому вже важко знайти початок.
Дивлюся на свою нову малу дитину і розумію, яканавіть за щасливого статусу мого з нею перебування у моменти тривогидовжелезна нитка травм, безпомічності, фанаберій, страхів попередніх поколінь уже тягнеться за нею, і не знаю, чи зможу я, нехтуючи закономірностями спадковості, обірвати її чи принаймні завязати якийсь такий тугий ґудз, аби моток не був аж таким плавним.
І звідки починати відмір того, що кровить, що калічить. Може, з того дитячого збірного пункту, де утримували без батьків дітей тих, хто був під слідством чи в тюрмі. Моєму татові було тоді десять років, уже майже не дитина, як на повоєнну радянську Галичину. Але там були й менші. І був страшний мор, усі дитячі хвороби, від яких кричали, кликали маму й тата, гарячкували, виснажувалися і виболювалися, зневоднювалися і щоночі вмирали. Табір охороняли радянські солдати, які у своєму дитинстві перейшли через такі ж та інші влаштовані їм ще кимось старшим переживання. Зрештою, татові, як і багатьом із тих солдатів, було трохи простіше. Він від найперших днів життя не мав звички кликати тата, якого убили ще перед татовим народженням. Чи з травми мами, яка від чотирьох років бачила, як у дім вриваються військові, а її тато і мама такі безпорадні, що нема іншого виходу, крім прагнення захистити їх.
Можна сягнути глибше. До дідів, великої війни, поразки визвольних змагань, іншої війни, ґестапо й НКВД, терористів і партизан, виселень і вивезень.
А можна придивитися до того, що ближче поверхні. Мімікрії, витіснення, підпілля, комсомолу, вищої освіти, радянської школи, карєрних мрій, впертості в українськості, брутальності щодення. Про ще новіші феномени можна не говорити, бо вони вже не стосувалися мого дитинства, моїх адаптацій, моїх мінливостей, які обернуться спадковістю. Але все попереднєяк стрімкі сходи, якими доведеться пройти малій теперішній дитині. Наразі вона ще не знає, куди ці сходинки ведуть і як їх переступати, щоби не зломити собі шию. А я не знаю, до чого її готувати, бо видимого насильства стає все менше. Хоч і знаю, куди заведе їх усіх необірваний клубок волічки. У певних колах це називається прокляттям до сьомого коліна.
Щілина любові
То був час, коли європейці відкривали для себе Україну. Різними способами, на різних рівнях. Між тим зявилася ціла хвиля фільмів, які замовляли різноманітні пізнавально-мистецькі канали. Так зване неігрове кіно. У нас його найчастіше за старою радянською класифікацією називали документальним. Від документу воно, однак, відрізняється добре підібраними історіями, продуманою режисурою їх викладу й артистичним підходом до зйомки. Німецькою особливістю є ще й передовсім пізнавальність, намагання пояснити якісь суттєвіші питання і закономірності масштабніших явищ. Складність парадигми, в яку потрапляли автори цих фільмів, полягала в тому, що у розповіді про Україну мусили вміститися дві суперечливі ідеї. З одного боку, Українаце Європа, тут такі самі люди, почуття, тут європейська культура й історія, вона безпечна, сентиментальна, привітна, багата, з певного погляду вона європейськіша у своєму часовому відставанні від визнаної Європи. Але, з іншого боку, вона є дивною, екзотичною, загадковою, переповненою красою й абсурдом, нераціональною, суворою і жорстокою у наймальовничіших моментах. Із того всього мусило виходити щось сюрреалістичне. Як сон, в якому знані елементи поєднуються у неможливі комбінації. Тож переповнені симпатією фільмарі все ж таки впадали у захват, коли в найпростіших історіях вилазили якісь несусвітні речі.
Таких повноформатних фільмів було знято досить багато. Не менше десяти навіть брали участь у вагомих фестивалях.
І якось так склалося, що я мав стосунок до кількох, в яких ішлося про українську частину Карпат. Німці завжди потребували якогось тубільного провідника, який би знав місця, мову, міг би бути посередником між авторами і героями. Який би розумів, про що йдеться режисерові і що ж насправді відбувається перед камерою. Випадково потрапивши в одну кіногрупу, я був перерекомендований іншій, а потім ще іншим. Користуючись своїм становищем, я намагався якось так вибудувати маршрути експедицій, щоб у фільми потрапляли місця і люди, які могли викликати любов групиа відповідно, глядачів, відповідно, Європидо себе, а відповідно, до наших Карпат, а відповіднодо України.
Я бачив зсередини, як робилося багато фрагментів різних кіноісторій. Естетським фіналом одного фільму мав бути світанок на полонині, коли зверху ранковий туман у долині скидається на море, з якого визирають острівці інших гір, а потім зявляється сонце, туман поступово розлазиться, проявляючи все більше усього видимого, а врешті від нього залишаються тільки краплі роси на стеблах трав на перехиленій площині полонинки.
Щоб заїхати на ту локацію, треба було винайняти машину. Вантажівку, бажано дуже прохідну. Думали зробити це за дня, щоб уже на місці дочекатися літнього ранку. Сиділи у сільській кнайпі на веранді, прибудованій до другого поверху, на яку можна було вийти лише зовнішніми стрімкими сходами. Здавалося, що все вже зроблено, окрім цієї дрібниці, а день ще довгий. Пили пиво і їли будз. Моя Україна була привітною і безпечною. На всі запитання про машину отримували оптимістичну відповідь: зараз хтось приїде, і будете там, але це буде трохи коштувати, бо дорога самі знаєте. По радіо слухали безконечні румунські коломийки в обробці сегедських діджеїв. Години минали. Приходили водії газонів і кразів, які готові були їхати. Вони були пяні. Режисерка спочатку делікатно, а потім гостро відмовлялася від їхніх послуг. Я казав, що це не шкодить, бо вони так їздили не раз і ще ніколи нікого на цій дорозі не вбили. Ставало темніше. За німецькими принципами, у такий час уже не можна переміщатися в горах ні на машині, ні пішки, ні тверезому, ні з підпилим. Кнайпу вже збиралися закривати, коли зявився тверезий власник машини, з яким домовилися про виїзд о четвертій ранку. Я буду чекати тут, у кабіні, запевнив він і купив фляшку горілки й дві фляшки пива. Групі треба було десь перепочити. Згадали, що над рестораномодним з найпишніших у радянські часиє кілька кімнат, які можна вважати готелем. Поїхали туди. Ресторан був відкритий, а жінка від покоїв разом із ключами вже пішла додому. Поїхали до неї додому. Ключів вона дати не могла, але докінчила доїти корову, дала чоловікові вечерю і, взявши потрібні ключі, поїхала до готелю. Кімнати були на піддашші. Пахло деревом і сіном. Німці лягли спати, бо о третій треба вставати. Рівно о пів на дванадцяту в ресторані внизу почалася дискотека. Колонки, підвішені під стелею, вібрували у підлогу готельних номерів. Ліжка двигтіли. О четвертій було ще дуже холодно. Загорнуту в коци апаратуру акуратно тримали на колінах, посідавши на лавках у кузові армійського ГАЗу. Їхали так, що машина настільки нахилялася, аж спинами можна було впиратися у краї рову з дорогою. Їхали довго і дуже страшно. На полонині туман справді був. Приготували камери, втішаючись, що земля вже не гойдається. А туман був і був. Нічого не було видно ні внизу, ні за три кроки перед собою. Сонце так і не показалося, бо на полонині зачепилися хмари. Провиднілося тільки так, що на тридцять сантиметрів над землею утворилася цілком ясна щілина. Можна було лягти і бачити ті краплі роси на бадиллі, які були потрібні для фінальної сцени. Я привів туди, куди обіцяв, але режисер і оператор запевнили, що так працювати неможливо. То поїхали назад, униз, ще страшніше.