Хіба цього можна не полюбити, питав я. Хіба ви не цього шукали. Хіба у вас не такого нема.
Тіло землі
Пані Гіба, приятелька моєї бабці, була надзвичайно артистичною. Попри чудесний голос і велике вміння його по-різному змінювати, її міміка і пластика були такими виразними, як у зірок німого кіно. Головним ефектом було вирахуване до мілісекунд завмирання міни чи цілої постави так, щоб найважливіші фраґменти водночас і зафіксувалися, і не порушили враження природного руху. Ми знали, що саме завдяки цьому талантові вона, граючи у бріджа, вигравала у віленських єпископів і уникала арештів ґестапо, коли займалася ризикованою спекуляцією за німців.
Дивися сюди! закричала пані Гіба, різко зупинившись на гірській дорозі і вказуючи на лиця кількох людей, які чекали автобуса. А тепер туди! і тицьнула пальцем на далеку гору, буки на якій здавалися однорідним зеленим шумовинням. Ті, що стояли на зупинці, також спочатку переглянулися, а тоді озирнулися, шукаючи поглядом того, що би мало бути ззаду. А пані Гіба вже йшла далі. Ми з братом рушили за нею, бо мали її відпровадити аж до літниська. Вже зовсім спокійно, ніби жодної драматичної сцени і не було, пані Гіба пояснила, що для того, аби мати здорові очі (а в кого здорові очі, то й здорова голова), треба постійно виконувати таку просту вправу: різко змінювати глибину погляду. Дивитися раз у далечінь, а потім на щось близьке і дрібне. Це тоді, коли не маєш можливості хоч якось змінити рівень точки зору, додала вона.
Того літа я зробив свої перші фотографіїчорно-білі, з поганою чіткістю, ще й надруковані обернено, як у дзеркалі, погані фотографії. Але для мене вони стали одкровенням, зафіксованим одкровенням, до якого можна повертатися, не гублячи просвітління, а викликаючи його ще і ще. Усі вони були зроблені з усіляких високих місць. Я вилізав на більші й менші дерева, на дах хати, на вершок гори. І фотографував те, що було безпосередньо під, і те, що було на обрії. Вийшов зовсім інший світ, який завжди є тоді, коли його не бачиш, паралельна реальність. І нема нічого кращого, як зважати на її існування і намагатися якнайчастіше заглянути у ту правду, без якої твоя правда лиш на правду подібна. Як та дитяча гра, коли пливеш у якійсь воді, зануривши око наполовину, одночасно дивлячись над і під тонкою плівкою поверхні, бачачи і її теж.
Просторова уяваце талант, який є доволі рідкісним. Тому так важливо зміщувати візир. Висотанайкращий спосіб розширення рамки. Навіть тоді, коли йдеться про кілька метрів, про кількадесят сантиметрів, їдучи у високому автобусі, переживаєш ландшафти, недосяжні із седана. Своє місто я по-справжньому охопив аж тоді, коли до тисяч проходів усіма закапелками, накладань їх на мапи і макети, вилізання на найвищі дахи і вежі додався годинний політ на спортивному літачку. А всю велич карпатського лісу увібрав тоді, коли поклав щоку на землю, роздивляючись макроструктури кількамісячних сіянців ялиць поміж велетенських пучків моху і лишайників.
Недаремно навіть військові біноклі мають здатність показувати світ з обох боків.
У літаках я завжди намагаюся сидіти біля вікна. Хоча б заради того, щоби бачити зворотний бік суцільних хмар. Погляди із літака, починаючи з того моменту, коли він лишень піднімається над деревами довкола летовища, належать до моїх найцінніших колекцій. Таким чином я бачив гіперреалістичний Крим у тому місці, де два моря ледве відділені одне від одного, довгу лінію ризького узбережжя, де сосни залишають голим піскам лише малесеньку смужку, свій старий львівський університет, на ланцах біля якого сиділи, мабуть, мої друзі, блискучі на сонці пожмакані сірі Альпи, виноградники Франції і дрібні острови Греції, Дунай і Дніпро, роздвоєну галузку Бистриць, квадратоване море світел Нью-Йорка, блискучо-сиве Середземне море, червоні горби Туреччини, кукурудзяні поля навколо Любляни, водяні жили між дахівкою Венеції і присипані снігом помежені ще у середньовіччі поля задовго до Праги. Ця візія втягує, як найкращий детектив. А одного разу я летів уночі над Делятином. І знав, що там внизу, на ковдрі у саду перед лісом, можу бути я, котрий дивиться на незасліплене світлами зоряне небо і бачить маленькі крапки літаків, які регулярно літають цим коридором.
Коли ми з братом були малі, то уявляли собі, що райце летюче дуже високо ліжко із цілою купою найкращих книжок. Можна лежати, читати про те, що бачили інші люди, і самому дивитися на землю, регулюючи силою бажання висоту, не опускаючись до неприємних деталей.
Дивися тут
Оскільки кожен простір є простором ще й тому, що має сполучення з іншим простором, має вхід, вихід, дірку, канал, через які відбуваються перетікання просторів і їх нанизування у мікро- і макропростори єдиного всесвіту, то те, як і чим прикриті ці переходи, має принципове значення.
В тому числі й фіранки. Або правильнішезаслони, завіси. Бо хтось може завужено трактувати поняття фіранок, а сюди слід прийняти і штори, і занавіски, і портьєри, і гардини, і жалюзі, і куртини, і віконниці, і навіть паравани. Парасолівже щось інше.
У всіх цих випадках йдеться про періодичне прикривання міжпросторових переходів, які віддані найпроникливішій субстанціїсвітлові, а відповідно, і поглядові.
Сутністю фіранок є те, що, перебуваючи на межі просторів, вони одночасно належать обом просторам. Те, чим хочемо прикритися одним боком, виставляємо напоказ іншим. Те, чого не хочемо бачити у своєму просторі, мусимо замінити внутрішньою стороною фіранок.
Тому фіранки можуть бути і обороною, й інтервенцією, не кажучи вже про те, що вони завжди є засобом втечі. Хоча у багатьох випадках метою цієї втечі є не обмеження, а розширення наповненості певного простору. Тому функції фіранок є набагато розгалуженіші, ніж звичайний функціоналізм.
Кілька разів я відчував близькість смерті через фіранки. І не тому, що за ними, за доброю світовою традицією, можуть ховатися убивці. Просто ці фіранки, ця матерія справляли непереборне враження задухи. Тобто, крім світла і зору, вони ще перекривали дихання. Такі синтетичні фіранки тепер дуже модні в інтерєрах наших країв. Надмір тканин видається наздоганянням тих часів, коли саме тканини були найбільшою матеріальною цінністю і досконалим виказом достатку, скарбу, впевненості у майбутньому. Зрештою, досить зайти у будь-який із численних спеціалізованих фіранкових склепів, аби побачити, що пропонується, що користується попитом і як тяжко буде знайти щось живе, якщо маєш трохи інше уявлення про прикриття від світла та інтимність. Теперішні фіранки подібні до так званої розкішної білизни. Прикриття служить демонстрації. Дорогий бордель для старців, чию фантазію підштовхують другорядні речі.
Тепер, опинившись у покої якогось приватного готелика, я вже не трачу часу і безжально знімаю всі ці шари занавісок, знаючи, що перед виїздом їх треба буде причепити на місце. А в часі цієї роботи розважаюся спогадами про різні фіранки у житті. Роздумами про типологію і систематику. Хоча би кілька позицій, з яких можна було би зробити кілька перших речень будь-якого оповідання. Оповідання про не знати що, а перші реченняпро фіранки. Добрий початок.
Про те, що у тому домі на всіх коцах і ковдрах були пришиті вздовж однієї сторони маленькі металеві кільця. Вони були ще з того часу, коли і коци, і ковдри вішали на цвяшки, забиті над вікнами. Спочатку заради обовязкового світломаскування, потім заради тепла у майже неопалюваних кімнатах.
Про білі квадрати, вирізані зі зношених простирал, із петельками на кантах, вони заслоняли тільки нижню частину вікна, тож із двору не було видно, що робиться у хаті, але з хати можна було бачити верхи чорних дерев, небо, місяць.
І про те, як багато вікон у радянських багатоповерхових будинках були взагалі без жодної заслони. І про газети, якими заслоняли іноді кухонні вікна.
Про паравани, які передбачали заслону посеред кімнати, вирізання простору з простору.
Про сотні провінційних кафе, в яких були окремі кабінки, відділені з усіх боків завісами.
Про те, як жити у кімнаті, вікна якої виходять на завжди святково ілюміновану вулицю, і фіранки можуть тільки щось додати до гри барв, ритмів і відтінків.
І ще одне. Як цікаво іти вулицями темного міста, коли дорога освітлена тільки тим, що просочується з вікон будинків, заслонених і не заслонених, і яке чудесне кіно розгортається у фраґментах побаченого у цих вікнах. Заслонених і не заслонених.
Набуватися
Сего хотє усі люде В такому разі психічне здоровясебто колективне щастяспільноти залежить передовсім не від можливостей, а від ясності, неприхованості намірів і прагнень.
Одну з найкращих гостин я мав у Мукачеві. Разом із товаришкою ми вийшли вранці з готелю, щоб напитися доброї кави, якої в ті часи не було у нас, у гастрономі. Там до нас підійшов середнього віку чоловік і запитав, чи ми маємо трохи часу, щоб йому помогти. Час у нас був, бо робота мала відбутися аж під вечір. Чоловік запросив до себе додому, щоб трохи почастуватися. Поміч полягала в тому, щоб додому прийшов хтось, кого можна би було назвати гостями. Бо чоловік жив зі старезним татом, і тато забороняв йому пити вино вдень самому. А той дуже хотів попити молодого вина, яке вони з татом робили. Ми швидко познайомилися і пішли до добротного мадярського дому. Там сидів злосний тато. Нас представили йому як давніх знайомих зі Львова, і тато дозволив розпочати гостину. Цілий день ми пили вино, сьорбали сливовицю, дзьобали різні смаколики з пивниці, городу і комина. Тато прислухався до наших оповідей про Україну, врешті сам сів до столу, син подав йому трохи вина і пару плястерків ковбаси. Через кілька годин тато визнав, що син так наробився за останній час, що можна трохи забавитися, тим більше, що до хати хтось прийшов, та й ще такі далекі гості. І сам почав розповідати всякі цікаві речі, час від часу прикрашаючи їх добре продуманими повчаннями і побажаннями. Він набувався. Ми набувалися.
А у маленькому містечку в районі Ріоха все було набагато простіше. Вдень лише в одній кнайпі було кілька людей. Старих чоловіків, які пили каву, вина, читали книжки і газети, слухали радіо, грали у шахи. А ввечері на вуличках біля десятків кнайп із цілком відкритими дверима було вже кілька тисяч мешканців кількатисячного містечка. Хто не вийшов з дому, той стирчав з вікна. Всі тримали в руках склянки, всі пили, ніде не було пяних, і всі безупинно говорили, майже тручись одне до одного. От у цьому сенс життя, сказав мені один тамтешній інтеліґент. У нас це всі знають, що найголовнішим у житті є смачна їда, добрі напої і говорити, говорити, говорити з кимось, часом обніматися і цілуватися, потому добре спати. І чекати наступного доброго вечора, бо перед тим буде страшна виснажлива праця на самоті.
Власне про щось подібне роздумував Вінценз-філософ. Він говорив про гуцулів, але казав про людей. Казав, що гірське життяце передовсім тяжкі змагання за виживання. Тобто праця, яка помалу вбиває. І ця гарівка прирікає на самотність. Є робота, яку мусиш зробити сам, і вона може бути дуже довгою. Але саме тому такого великого значення набуває набування. Гостина, частування, бенкет. Короткі миті, коли нема праці і нема самоти. А є зустріч, якісь люде, тертя і не тільки твій піт, і говорити, говорити, співати і данцувати, і позасинаймо, ніби повмираймо
Цього всім треба. Навіть найліпша працяробота над собоючастково втрачає свої принади, якщо про це нема як розказати. Різні клімати і родючості, різні темпераменти і ситості, різні рівні вільності й неволі вносять і вносили свої корективи у культури набування.
Однак найважливішим показником колективного щастя є вміння набуватися. Дозвіл на визначення міри між працею і забавою, між самотністю і зустріччю, між виснаженням і гостиною. Між слідом і безслідністю.
Часом люблю дивитися на старі родинні знимки, зроблені власне на різних приятельських прийняттях. Тридцяті, сорокові, пятдесяті роки. Майже нічого на столі. Майже порожні тарелі. Недопита фляшка вина. Багато людей, хтось із господарів, хтось із гостей, завжди хтось незнайомий, сонні або збуджені діти, видно, що у приміщенні прохолодно (або навпаки, вечірня горяч, відкриті руки і шиї, ґанки, веранди). Натхненні лиця навіть тоді, коли погані часи, коли завтрашні дати увійдуть у якусь історію. Вони всі разом, хтось до когось прийшов, хтось когось запросив, хтось просто вступив. Вони набуваються. І нічого ліпшого у той день статися не могло. Тому їм зовсім не шкода змарнованого часу.
Бальконна рапсодія
Якби я був бойовиком, учасником бойових дій у місті, якщо я буду учасником бойових дій у хоч якому місті, бо відмінності між містами у такому випадку полягають більше у мотиваціях і привязаностях, а не в особливостях міста, Надвірна від Санкт-Петербурга відрізняється менше, ніж причини перебування у бойових діях саме там, так само, як умовний спосіб дієслова відрізняється від, здається, активного, незалежно від часу, то ймовірність моєї погибелі від міни буде набагато більшою, ніж від ураження снайпером, бо вниз, на землю, я бачу набагато гірше, ніж догори, вверх, особливо на балкони, на балкониособливо.
Чи то через тих, хто мене виховував, чи через власні фонетичні вади, але я не можу вимовити слова «балкон», вимовити з твердим «л», навіть із київськими українськомовними бандитами не вдавалося сказати інакше, тільки «балькон», як і «лямпа», може, саме тому співжиття з бальконами було таким любовним і лагідним, може, тому усі балькони такі привітні, бо їм треба цього мякого «л».
Я виріс на бальконі, серед десятків різних рослин, за парослями винограду, які тоді якраз дотягнулися до висоти шести метрів, у балії з нагрітою східно-південним сонцем водою, посеред невмотивованого страху, що навіть найкращий балькон може завалитися через надмір тягаря, людського тягаря на ньому.
Наш балькон особливий, він достатньо широкий і має форму півкола, або півкола, яке є трохи більшим від пів, парадоксальна більша половина.
Коли Станіслав Вінценз у своєму Бистреці замовив гуцулам, щоб йому збудували таку хату, як собі, а сам відлучився на короткий час, то отримав справжню гуцульську хату, але з бальконом, інакше не може бути по-панськи, сказали йому будівельники, треба ся звідкись і кудись дивити.
Міра туіспанською це те саме, що німецькою шау маль, а по-нашомудивися, або дивися тут, дивися сюди, дивися там, підставове звертання, початок усіх розповідей, тому в іспанців є мірадоримайже балькони, щоправда, без такого важливого елемента, як відкритий простір, але сконструйовані так, щоби бачити, що діється на обох кінцях вулиці, інакше кажучибельведер.
Все ж балькон мріє про перехід в інший простір, що насправді і є означенням простору, балькон настільки ж випускає, наскільки запускає, через це архітектонічне диво відбуваєтьсянемов через клітинну оболонкувзаємообмін речовин, випарів, тиску, опадів, освітлення, вражень.
Так, як історія будинку, дому може бути основою для роману, коли невідомо, про що написати роман, який дуже хочеш написати, кожен, будь-який вихід на балькон є матеріалом для повноцінного оповідання.
Розкажи мені про свій бальконний досвідтак могло би формулюватися кінове правило про те, що у певний момент двоє героїв мусять вдатися до епізодів далеких споминів.
З бальконів іноді хочеться промовляти найсокровенніші звернення до народу, вірячи, що звукопосилювальної техніки нема навіть у церквах.
Часом важко втриматися, аби з балькона не вискочити, не кажучи вже, що вимріяним ідеалом власної досконалості переважно є чітке уявлення про те, як ти можеш із нього вправно злізти, як можеш безперешкодно на нього вилізтивиноград, плющ, залізні конструкції, міцні пальці, безвідмовний прес.
Бальконнавіть найменшийне варто закладати непотребом, тоді він здатен перетворитися на пляц, на оазу, на альвеолу насолоди життям: пити там вечірній чай, ранкову каву, іноді навіть ночувати, багато говорити, дивитися на поступовий перехід ранкового туману в освітлену ліхтарями нічогість темності.
Часом житло вибирають за бальконом, часом балькон стає найважливішою складовою житла.
Потрапляючи в якесь помешканнянавіть на пів години, варто побувати на всіх його бальконах, особливо зовнішніх і внутрішніх, бо тільки їхня симетрія чи асиметрія дає ключ до бачення внутрішнього і зовнішнього життя дому.
З балькона навіть ті, які переважно дивляться догори, мають нагоду навчитися уважно дивитися вниз, знаючи при цьому, що більшість людей того, що відбувається на бальконах, не бачать.
Здається, що така різновекторність поглядів була дуже вагомим чинником в українсько-польській битві за Львів у листопаді 1918 року.