Під кінець робочого дня усі робітники усіх цехів готувалися до того, щоби щось вкрасти і винести. На прохідній працював посилений контроль. Несли спирт у гумових причандаллях і пачки дріжджів, яких не було у вільному продажу. Щось у них забирали, щось лишали. Дріжджі з нашого заводу продавали підпільні спекулянти довкола базару.
Ми також навчилися красти. Але мудро, бо серед нас було кілька майбутніх медалістів і переможців республіканських олімпіад. Фестіна лєнте, казали вони, спіши помалу. Ми просто перекидали у траву і бузину через задній паркан дві-три вязки фляшок. У цілком легальних пунктах прийому склотари фляшка коштувала дванадцять копійок. Навіть на кількох було досить. Так ми вивчали основи соціалістичної економіки. Роботяги зневажливо називали нас гнилою інтеліґенцією.
Почуйте наші душі
Колись я їхав до Америки. Принагідно віз до Львова слоїк своєї квашеної капусти, бо Львів був першим пунктом у довгому ланцюжку переміщень, які мали привести до Нью-Йорка. Біг обледенілим пероном до вагона, послизнувся і почав падати. Слоїк тримав у руках. У довгий момент падіння вирішив, що найголовнішене дати йому розбитися. Все вдалося, у польоті я розвернувся так, щоби з ним нічого злого не сталося. Але при тому зломив собі ногу. Зі Львова, де я віддав капусту і загіпсував ногу, мусив вертатися додому. Америка відклалася. А я здобув неймовірний досвід: коли почав виходити надвір, то проходив відрізок, який завжди займав дві-три хвилини, за пів години і більше. Ще ніколи я не мав такої можливостінастільки довго і ретельно бачити фраґменти міста, якими ходив перед тим тисячі разів. Щось тоді таке відкрилося, що нагадувало дар прискореного фільмування росту, цвітіння і відмирання якихось рослин. Кожна зміна змінного в алгебрі найзвичайніших речей провадить до зовсім іншого результату.
Тепер я кожного дня кілька годин ходжу містом (хочеться сказатиїжджу) з дитячим візочком. Завдяки такому способові переміщення відкрилося дуже багато незнаних речей. Наприклад, знаю тепер усі ямки і тріщини на хідниках. Особливості зїзду і виїзду на кількох сотнях переходів. Пересвідчився, що старе місто дуже мале, щоби там гуляти принаймні годину, доводиться кілька разів крутитися одною і тою ж траєкторією. Зрозумів, що більшість крамниць у місті облаштовано у колишніх житлових приміщеннях, тому до переважної більшості крамниць треба заходити по сходах. Вивчив усі місця, де машини припарковані впродовж дня так, що їх буває важко обійти. Але найважливішим відкриттям стало те, наскільки містонавіть у тих місцях, які вважаються затишнимишумне і голосне. Гамір складається з безлічі звуків, про джерела яких людина без візочка навіть нездатна собі подумати. А вже дуже дивним є те, що гомін людських голосів займає у цій какофонії одне з перших місць. Люди у місті переважно говорять несподівано голосно. Це обертається проблемою для того, хто має спати у візочку, але розгортає неймовірно мерехтливу картину великого малого світу перед тим, хто з візочком йде, хто його везе, тобто з ним їде.
Якби в мене були виходи на аналітиків хоч якоїсь із спецслужб світу, я наважився би запропонувати використовувати візочок з якоюсь справжньою дитиною в оперативній роботі. Якаяк відомонасправді є найуспішнішим способом забезпечення їхньої діяльності. Бо візочок у руках справляє на різні типи людей хоч і протилежний, але однаково сильний ефект стосовно говоріння. Одних він приваблює як певне опертя, як виразна пляма, що вирізняється на тлі людського потоку. Біля нього хочеться хоча би на трошки зупинитися і поговорити трохи більше, ніж при звичайному перетинанні у місті. Щось запитати, щось зауважити, щось розповісти. А іншінавпаки. Сприймають візочок і того, хто з ним їде, як якийсь неживий артефакт у полі периферійного зору. Такі не перестають говорити щось своєчасто зовсім не призначене для сторонніх вухчи комусь наживо, чи по телефону. Почуте від одних і других укладається у химерне плетиво, яке спочатку видається хаотичним, але згодом може виявитися живим свідченням про день чи годину.
Лише за один тригодинний рейс я набрався стільки всякого, на що нізащо не спромігся би, якби не візочок. Тепер я знаю купу різних цікавинок. Довідався, що одна дівчина має чудесного у всіх відношеннях хлопця, але її вже закумарило, що при зустрічах він завжди веде її до своєї хати, і вони або пють чилійське вино у кухні, або дивляться якийсь фільм, або просто лежать на ліжку, а їй вже так хочеться вийти з ним кудись на люди. А одна жінка, здається, переконала когось, що товар, який не можеш продати, не варто навіть брати. Натомість один чоловік жалівся, що він «питався йому щось обяснити, але то таке село, шо капєц». А в цієї пані у холодильнику є ще десять відбивних, і той, хто має зараз прийти додому, мусить собі загріти хоча би три. Один підліток показав своєму однокласникові, як треба підскакувати на гуляйнозі, коли хочеш, щоб вона підскочила, притому у розмові вони несподівано архаїчно зверталися один до одного «чувак». Було ще про радість побачити у ґуґлі, як виглядає тепер із космосу військова частина у Монголії, в якій служив на початку вісімдесятих; про те, що скоро буде така спека, що ми будемо з жалем згадувати цю прохолодну цьогорічну весну; про акацієві бочки з хересом, в які вітер з моря надуває необхідну мікрофлору; про те, що одному двірникові все ж таки потрібно наполягти, щоб його назад поставили на Тарнавського; про те, що щось «не держава, а дурдом» З візочком я їжджу вже кілька місяців. Мінімум два рази мінімум по три години кожного дня.
Поглинаючи світ
Колись давно, ще у підліткові роки, коли жити було так добре, як ніколи потім, і так мучівно, як ще ніколи не було досі, я, виходячи зі свого невеликого досвіду й обмежених можливостей пізнання, шукав формулу щастя. Шукав саме формулу, бо самого щастя було досить багато, я його відчував. Але якраз тоді вперше зрозумів, що без віднайденої формули, без формулювання його не можна по-справжньому мати. Можливо, така думка зявилася через усілякі легенди про алхімію, через захоплення латинськими сентенціями, через приповідки і прислівя, якими оперували вдома, через любов до афоризмів більшу, ніж до епосу. В кожному разі мій список формул щастя постійно поновлювався, незважаючи на те, що кожного разу я прагнув вивести універсальну формулу, яка би не потребувала ніяких доповнень, коментарів, альтернатив. І хотів, щоби вона була такою дієвою, аби не тільки пояснювала, що таке щастя, але й могла його викликати кожного разу, коли її згадувати чи повторювати.
Однак, залежно від обставин і періоду роздумів, формули були різні. Наступна не так підважувала попередні, як ускладнювала вибір найуніверсальнішої і найповноціннішої. В якийсь момент, скажімо, складовими щастя мені здавалися незнані краї, найрізноманітніші плоди і максимальне напруження. Іншим разом це могли бути любов, рух і природа. Часом фігурували дуже узагальнені речі: наприклад, вода. Щастя води. А часом щось надзвичайно конкретне: доторк шерсті, тепло суниць, вібрація у грудях від низьких частот. Тож я працював далі. Так зявлялося нове розуміння сенсу буття, без якого так тяжко у пізньому дитинстві. Мене вже цікавило не тільки те, щоби назавждиу випадку знаходження дійсної формулизабезпечити щастям себе. Якось непомітно зароджувалося усвідомлення, що я це роблю і для інших людей, для всіх людей. Що хочу бути тим дивовижним типом, який нарешті додумається, дотягнеться до найвищого знання і любязно віддасть його кожному потребуючому. Якщо всі будуть знати, то будуть щасливими, а чим більше щасливих довкола тебе (це також було записано десь у моєму списку), тим більше ймовірності, що щасливим стану я, навіть без спеціальних зусиль.
Спочатку потреба власної перемоги, власної першості у винайденні формули була поважним фактором поспіху в дослідженні щастя. Коли я почав читати якусь серйознішу філософію, то кожного разу страшенно обурювався і смутнів, зустрічаючи у вже написаних і виданих працях великих філософів цілі фраґменти, тези або й натяки на те, про що я вже думав, що вигадав самостійно, не записуючи і навіть нікому не кажучи про свої відкриття. Те, що таке уже було подумано, здавалося мені власною поразкою, мені було шкода, що я потратив час на таку трудну роботу, не здогадуючись, що її вже зроблено. Треба було ще кількох років, щоби раптом саме із цих випадкових зустрічей із подібним подуманим вибухнуло персональне відкриття, яке одночасно стало кінцем моєї довгої історії з формулою.
Згрубша воно виглядало так. Оскільки ми живемо у мові, то саме там потрібно, можна, варто шукати щастя. Бо саме там воно і є. Тож тільки перебуваючи у мові, його можливо переживати. А єдиною одиницею, в якій перебуває буття, є речення. Речення роблять зі світу буття, яке і є щастям. Життя речень виконує у бутті таку саму функцію, як обмін речовин, метаболізм в існуванні органічної матерії. Для якісного буття необхідний налагоджений реченнєвий обмін. Маючи доступ до атомів-слів, ми можемо поглинати світ у вигляді сполук-речень. Ми ж їх можемо розщеплювати, перетворюючи на ріст. І ми їх мусимо синтезувати самі. Справа не у вагомості думки, не у мальовничості образів. Буття присутнє тільки у синтезованих, сформульованих реченнях. Тобто у самому процесі синтезу. Речення можуть бути різні: короткі, довгі, дуже довгі, простіші, складніші, точніші, прозоріші, блискучіші, лапідарні, відшліфовані, промовлені, записані, непромовлені. Щастя буття залежить тільки від інтенсивності синтезу. Тобто не від кількості, а від неперервності процесу структурування мови, в якій проживаємо життя.
Спати уважно
Швидкісний поїзд зупинився, не доїжджаючи до якогось міста, під якимось бетонним мостом у зоні, яка правдоподібно належала вже залізничній станції. Те, що міст був саме бетонним, було чомусь дуже важливо, бо загальна увага акцентувалася якраз на фактурі сірих конструкцій. Жодних повідомлень про те, що буде далі, не було, тому поїзд видавався вже непотрібним. Вузьким напівтунелемтаким, яким могли би виганяти биків на арену для коридиякраз проїжджало таксі, і мені вдалося його зупинити. Ми виїхали з привокзальної території і поїхали вуличками з подібними один до одного одноповерховими будиночками, перед кожним з яких був маленький, але пишний квітник. Часу було обмаль, щоб якнайскоріше виїхати з цього лабіринту, довелося проїхати через чиєсь подвіря і садочок з морви. Відразу опинилися на просторому роздоріжжі. Вправопросто до старого міста, влівопід гору травянистим схилом до межі акуратного лісу. Таксист сказав, що він би хотів поважніше перекусити, і запросив мене пообідати разом із ним. Я запитав, чи по мені видно, що я нікуди не поспішаю. Він сказав, що це видно відразу, а ще зрозуміло, що я все дуже спокійно сприймаю, і поїхав догори під ліс, аж до брами побіленого деревяного ресторанчика.
Що було далі, я наразі не знаю, бо цього вже не зумів відтворити, коли прокинувся. То був сон, в який, можливо, вдасться ще колись потрапити знов. Мені там сподобалося. Сподобалися ландшафти. Я сам собі там сподобався, бо не у сні мені завжди хочеться нікуди не поспішати й або справді все спокійно сприймати, або принаймні таким виглядати.
Колись Анджей Стасюк казав мені майже сорокарічному, що коли людині минає сороківка, то, порпаючись у спогадах, буває тяжко встановити, що було насправді, а що приснилося.
Досягнувши віку тодішнього Стасюка, я розвиваю його тезу в ширину і в глибину. І приходжу до висновку, що ці речі не варто сепарувати. Набагато краще сприймати досвід снів таким, що є насправді. Бо снинаша остання інтимна територія. Те, що дійсно належить тільки нам. Найчистіша суміш, витворена за власним рецептом і призначена для персонального вжитку.
Поза снами ми блазнюємо. Керуємося у своїй поведінці тим, що приходить зі всіх сторін і є цілковитим запозиченням. Світ довкола виглядає таким, яким його нам розповідають і показують, тож ми перебуваємо у середовищі не своїх вражень. Суцільні штампи, ілюзії і химери. Натомість снисправжня автобіографія у світі, де панує власне творення власного буття.
Теперішнім людям треба дуже багато всього встигнути. Наприклад, побачити те, чого невдовзі не буде: якусь дику природу, наприклад. Але ще важливіше встигнути поспати і набутися у своїх снах, на своїх властивих ландшафтах, зі своїми властивими особами, у своїх властивих ситуаціях і реакціях. Треба встигнути, заки інформаційні технології не дійшли безпосередньо до наших снів. Заки є ще куди рипнутися.
Найкращою стратегією в такому разі є те, щоби побільше спати, знаючи, що нічого важливішого чи цікавішого від цього не буде. (Тим більше, що у сучасному світі, де зроблено так багато всього нищівного і руйнівного, спання хоча б на трохи утримує від шкідливої діяльності.) Такий виклик часу.
А найважливішою практикою варто визнати тих кілька ранкових хвилин, колище не починаючи денних ритуалівможна побути у стані між сном і несном і докласти всіх зусиль до того, щоби пригадати, де бував і яким був цієї ночі. Тобто вербалізувати образи і відчуття, розповісти самому собі свою історію. Яку, до речі, ні в якому разі не слід навіть намагатися переказати потім комусь іншому.
Такождотримуючись цієї практикине можна вдаватися до трактування снів поза сном. Досить того, що все було тоді так, як снилося. Отже, це можливе. І його продовження треба просто дочекатися, коли наступного разу зможеш поспати. І цей час треба вміти цінувати. Адже пересічна людина спить заледве третину свого дарованого життя. Тож у мозку є не так багато часу, щоби займатися тим, для чого він призначений.
Безслівна безгрішність
Ці образи викликала весна і, можливо, передвеликодній глибинний іспит совісті. Але передовсім весна, бо весною все починалося. Особливе квітневе освітлення так вибілююче лягає на стіни внутрішньої, неремонтовано-нефасадної сторони старих будинків, що спрацьовує як проявник у якійсь неіснуючій техніці фотографії. На цих стінах під і між численними довжелезними балконами з деревяним мощенням і прецезійними залізними огорожами зявляються у такому світлі силуети дітей. Героїв і героїнь вуличного епосу про дитячу банду сорокарічної давності.
Ми з братом потрапили туди випадково. Якщо дитячу цікавість можна називати випадковістю. Перед тим нам було добре вдома, було добре вдвох, було добре в горах серед тамтешніх дітей. Але настав час, коли ми не у школі, а на вулиці, просто виходячи з дому, побачили інших. Тих, з якими можна було гратися, гуляти, розмовляти. Почавши це робити, ми дуже скоро зрозуміли, що стали членами окремої банди.
Бандитський етосяк і комуністичнийпочинався змалку. Тим, чим для комуністів були піонери, були ми для районних блатних. Філософія була простою. Весь світбардак. До того ж проти тебе. Ти мусиш вижити у цьому поєдинку. І ти не можеш цього зробити сам, тобі потрібна хоч якась опора. Твоя опораце люди, які живуть поруч. У твоєму кварталі, на тій території, яку ти в силах виокремити із дикого світу і підтримувати на ній хоч який лад.
У той час місто було поділене на кільканадцять таких територій. Лад полягав у тому, щоб чужі почували себе на твоїй території гірше, ніж ти. Щоб ти себе почував на своєму клаптику міста ліпше, ніж там, де ти не свій. Всі ці почуття потрібно було закріпляти у ході перманентної війни з чужими кварталами. Серйозними війнами займалися старші. А ми, діти, воювали з такими ж дітьми, налагоджуючи таким чином вишкіл майбутніх бойових підрозділів. Не знаю, як працювала ця система насправді, але ми мали свого куратора, лідера. Підлітка, чий брат сидів, а друзі брата ним опікувалися.
Формування банди відбувалося непомітно. Спочатку були встановлені кордони нашої вольниці. Кілька найцентровіших кварталів старого міста. Ми могли себе почувати панами доти, доки не переходили умовлених кордонів. Але у нас було все. Кільканадцять подвірїв, безліч підїздів, альтанки, лавки, кілька фабрик, пустище, багато аличі, підходи до цвинтаря, три-чотири автобусні маршрути, величезний дитячий садок, стрихи, балкони, дахи. Ми контролювали підходи до хлібного, двох молочних, рибного, в якому був басейн, до музичної школи і десяти колонок з водою. Ми проводили весь вільний час разом. Приблизно двадцять хлопців і дівчат, поділених на кілька бойових трійок. Найкращим, що ми тоді запізнали, були закапелки нашої частини міста. Того, що слід було любити. Ми грали у псевдофутбол, ножики, короля, карти, робили рогатки, бігали дахами, монтували бити і списи з картонних котушок від волічки, які виносили з трикотажної фабрики. Час від часу влаштовували тренувальні поєдинки один на один до першої крові. Помагали одному єврейчикові лапати голубів на суботню вечерю для його діда і бабці. Бо серед нас були різні. Діти двірничок і офіцерів, блатних і роботяг, відносно заможних і страшенно бідних. І кожен говорив своєю мовою, не переходячи на чужу. Найвищим шиком було прийти у місце збору з кавалком хліба зі сливовим повидлом. Або принести показати якусь монгольську марку. Або підійти до міліціонера, відсалютувати двома пальцями і сказати польською «честь». На те, як хто був одягнений, ніхто не зважав. Копійок ні в кого не було. Чужих бомбили старші. Пива ніхто не пив. Максимумом потреб було одне морозиво на кілька днів. Деякі дівчатка могли показати, як виглядає у дівчаток, алеяк справжні члени бандивимагали того самого від хлопчиків.