Маленький туалетний шкіц
У Східній Європі, до якої належить більшість нашої країни, а меншість перебуває на межі Центральної та Східної і під дедалі більшим впливом Східної, досі все організовано так, що позбавлення волі супроводжується додатковими муками і приниженнями. А те, що називається позбавленням волі, є взірцем для усіх інших систем, повязаних із діяльністю держави. Усі наші структури будуються за принципом тюрми. Тобто нема інакшої форми дбання про суспільну дисципліну, як правила і звичаї, встановлені у західноєвропейських вязницях наприкінці девятнадцятого століття. Починаючи від народження у пологовому будинку, легша або гостріша вязнична атмосфера супроводжує наших людей впродовж цілого життя. Дитячі садочки, школи, лікарні, поліклініки, бюрократичні установи, армія, залізниця, суди, міліція-поліція, комунальні служби, морг і цвинтарвсе побудоване за законами, в яких головним принципом є презумпція винуватості. У кожному разі ти вже винен, щойно переступаєш поріг будь-якої із цих установ. Зрештою, можна би було все це стоїчно витримати, якби не ота додаткова мука і приниження, які характеризують стосунки у Східній Європі, труднощі з туалетами.
Колись у певних силових структурах булаокрім звичного обмеження права скористатися туалетомнадзвичайно ефективна практика. Тих, із ким провадили інтенсивну розмову (інакше це називається допитом), били ногою або кулаком у низ живота. І чоловіків, і жінок. Від такого прицільного удару людина, з якою мирно розмовляли, відразу втрачала контроль над своїми органами виділення. Далі розмова відбувалася з особою, яка починала винити себе за те, що вона мокра, слизька і смердюча.
Туалетне питанняодне з найцікавіших у досвіді кожного східноєвропейця. Кожен може згадати свої переживання, викликані таким простим способом накидування дисципліни і дисциплінованості у наших обставинах. Навіть без включення спогадів про нелюдські умови таборів, вивезень і репресій, де знущання з випорожненням досягали особливої винахідливості.
Та навіть тепер, коли наші міста стають подібними до всіх інших міст Європи, перше, що зауважуєш, це те, що тут нема де нормально понадіятися, що у найпотрібніший момент буде гарантована можливість скористатися туалетом. Не кажучи вже про те, що цей туалет буде достатньо зручним, безпечним, чистим, інтимним.
Попри те, що я не маю виразних розладів видільної системи (а людей з такими розладами є більше, ніж можна припустити, і як бути їм, якщо навіть переважна більшість вїздів для візочків у тих місцях, де їм необхідно бути, зроблені так, щоби візочковець мусив докласти додаткових зусиль для подолання цих перешкод), можу згадати десятки драматичних історій про відсутність відповідних місць і про вишукані способи ставити людей у незручні або безвихідні ситуації.
Коли я був солдатом, то вранці після підйому нам давали три хвилини, щоб добігти до жахливого виходка, здійснити ранковий туалет і повернутися на плац, де починалася зарядка. І тоді, коли я був солдатом, то час від часу потрапляв у команду, яка дуже раненько робила порядок у штабі дивізії. Я мив підлоги, замітав листя на вулиці, витирав порохи на столах секретиків. Але найбільшим потрясінням було те, що поруч із кабінетом найбільшого командира був окремий, розкішний туалет, цілком не подібний до того всього, чим користувався особовий склад армії.
Я хотів би тут жити цілий час, казав литовський поет із провінції, миючи руки у світлому і теплому, пахучому туалеті німецького палацу, в якому відбувалася літературна конференція. Плачу за двох, казав старий англієць, якого притиснуло посеред нашого міста, він став під якимось гаражем, зявилася міліція, оголосила про штраф, а він, відрахувавши потрібну суму, радісно запросив до полегшення котрогось із наших, який волів терпіти, лиш би не порушувати правил обовязкових страждань.
І ніколи не забуду, як гучно виливала із себе рідину одна доведена до відчаю прекрасна гостя у чудесному львівському підїзді. І завжди буду памятати жахливий гидкий туалет в осерді державності, культури і режимностіу будинку за відомою з дитинства адресою: Хрещатик, 26. І попільнички біля пісуарів у туалетах берлінських барів. А тим часом у Харкові, у пивницях Держпрому, випадкові екскурсанти знайшли двісті запакованих американських унітазів із тридцятих років, які виявилися нікому не потрібними весь цей час.
Довкола Ґауса по-хлопськи
Аж почавши вивчати ботаніку, я усвідомив, наскільки далеким від нашого розуміння є Божий задум.
Є люди, які все незрозуміле вважають дурним, серед таких людей багато противників нового мистецтва і ще більше атеїстів, бо для таких прийнятним є тільки те, що вони можуть самі собі пояснити, виходячи із власних здатностей розуму.
Є люди, для яких незрозуміле стає ствердженням їхньої власної малості, величі задуму світу і дає життєву силу до розвою того свого зерна, в якому вже все є, якому треба дати можливість перетворити принишклий імпульс на виростання дерева.
І одні, й другі потрібні, бо й одні, й другі проявляють певні властивості, передбачені для людей.
Наштовхнувшись на ботаніку, я вперше відчув, що раціонального пояснення існування мільйонів видів нема, вони існують не для того, щоби щось, а тільки тому, що хтось хоче, щоби вони себе виявили.
Кілька моїх літів (літ, літей), проведених із мамою у санаторійних для неї місцях, нас супроводжували дві книжки, які мама намагалася осягнути, й одна, яку мав би подолати з її допомогою я: енциклопедичний словник математиків, основи генетики і «Шатцінзель» (Стівенсонів «Острів скарбів», адаптований для початкового рівня вивчення німецької).
Закони спадковості і мінливості наклалися мені на інтелектуальну біографію Ґауса, острів скарбів чужою мовою додав усьому пянкого духу авантурництва.
Колись Маркус Млинарський писав: може виявитися, що сенсом усіх наших екзистенцій, усього буття є рекомбінація. Витворення якогось тексту шляхом тривалих генетичних рекомбінацій-кроків. Рекомбінацій, які через безліч спроб, незліченність непевних зрушень повинні привести до конкретної задуманої кимось структури.
У такому разі тотальний генетичний текст, який ми втілюємо і дописуємо, уже достатній привід для того, щоби бути і його носієм, і співавтором, і сховищем.
Отже, проявлятися і давати проявитися якнайбільшій розмаїтості властивостей.
При цьому варто мати на увазі, що відсутність певної властивості є не нічим, а проявом наявності відсутності: те, чого нема, несогірше проявляється у саме такий спосіб.
Рекомбінації стають потентнішими, швидшими і цікавішими, коли кишать мутації.
Щоби мутації мутилися, потрібно багато того, що люди називають злом, бідою, нищенням, забуттям, смертними гріхами, загрозами і несприятливими умовами існування.
Винищення середовищав тому числі, затруєння місця перебуваннятеж, ландшафтні покручіякнайліпше.
Як написано на однім мурі: кури, бухай, рожай дебілів.
Пишемо собою надлюдський епос.
Хто його буде читати, виправить лише поодинокі умлявти.
Думаючи про геній Ґауса і про роман генетики, в якому Ґаус зумів підгледіти кілька абзаців, я зрозумів, що поєднує мене із генієм, чому геній має бути вдячний мені за те, що я зробив. За законами ймовірності, для того, щоби сталося щосьскажемо таквидатне, мусить відбутися, проявитися незмірно більше всього посереднього і безглуздого. Тож япроявивши і втіливши свій фраґмент генетичного тексту, свою комбінаціюпопросту беру на себе великостатистичний прояв невдатності, уможливлюючи таким чином рідкісностатистичний вияв генія. І я не один, нас багато, ми, проживаючи невиразне життя, дозволяємо цим проявом не робити вже такого комусь іншому. Ґаусвеликий анальгетик. Проявляйся, каже, таким, як тобі написано. І давай проявлятися всьому, що того чекає. Вписуйся. Редагуй і коректуй. Комбінуйся, рекомбінуйся і мутуй. Бо кожен волос, кожен голос, кожну піщинку, кожен звук і буквосполучення пораховано. Якщо вдасться їх проявити, перевести з тексту у світ, а тоді знову повернути у текст.
Літнисько
Пані Гіба, наприклад, щороку в середині липня приїздила зі Стрия до Делятина. Огоновські роками їздили до Косова. Були ще Бабин, Дора (особливо Дора), Дубина, Лавочне, Східниця, Тухля, навіть Дземброня і Кваси
У чиємусь ґрунтовному есеї про культурні феномени Галичини 60-80-х років XX століття обовязково мусить бути хоч трохи про літниська. Літниськоце місце, переважно у Карпатах, куди на літо виїжджали інтеліґенти зі Львова, Франківська, Стрия чи Коломиї. Такий особливий ґатунок туристики і курортології, який практикували уламки галицьких інтеліґентських родин, котрі дивом залишилися суспільно активними у радянській Україні. Ті, котрі не виїхали на Захід (хоча у більшості з цих родин був хтось ближчий чи дальший, але доволі близький, хто емігрував і контакти з ким підтримували тільки через пошту, листовно, часто через підставних адресатів). Лише в одиноких випадках такі люди мали літній дім десь у горах або дім, в якому мешкав хтось із родини. Також це не були так звані дачі (російське неперекладне слово: дачі були тільки у тих, кого режим визнавав значнішим).
Ці надзвичайно складні людиантирадянщики, але не протестанти, такі, що жили у ворожій державі, намагаючись щось зробити для рідного народу, ті, хто міг у неаморальний спосіб забезпечувати тривання якоїсь інтелектуальної і мистецької не звульгаризованої традиції, переважно викладачі і працівники середньої ланки академічних інституційпотребували і старалися провести літо, літні канікули не так, як пропонувала радянська організація туристичного руху, будинків відпочинку і туристичних баз. Вони трималися свого літниська.
Це виглядало так, що десь хтось колись, випадково або через рекомендації, знаходив контакт в якомусь гарному місці зі звичайною сільською родиною, яка мала доволі простору просту хату, в якій можна було жити в окремій кімнаті впродовж кількох тижнів.
Домовлялися про помірну оплату і забезпечення умов: доступ до кухні, до веранди, можливість розкладати коцики у саду або на царинці і так далі. Скажімо, молоко від господарів чи від сусідів.
Побут був дуже скромним. Харчі забезпечували собі самі, самі ж і варили, користаючи з господарських дров (навіть газові балони тоді були ще мало де). Із собою привозили все потрібне: теплий одяг, часом навіть постіль, слоїки для ягід, нитки, ножиці, ліки.
Щодняхіба крім днів карпатських злив (про те, аби підлаштувати своє перебування до якихось метеорологічних прогнозів, не йшлося)ходили на ближчі й дальші прогульки. Часом вибиралися у гори на два-три дні. Купалисясаме купалися, а не плавалиу річках на плесах або у потоках. Збирали малини, гриби, арніку. Це сушили на шнурках на ґанку разом із брезентовими вітрівками і зацерованими вовняними шкарпетками. Газет не читали, газетами висушували туристичні черевики. Хоча на сходах завжди стояли приготовані гумаки. Читали багато книжок. Особливо по обіді і перед сном. Читали те, чого не встигали прочитати за рік, часом ще польські кримінали. Дехто віз із собою «спідолу» або «Ригу». В такому разі слухали польське або румунське радіо, а вечорами пробували злапати голоси. Мяч брали зі собою лише тоді, коли були діти, у горах мячем не награєшся.
Майже завждиособливо тоді, коли місце сподобалося і до нього їздили роками, господарі і літники ставали приятелями. Одні знали про інших досить багато, багато розповідали одні одним про життя і минуле. Часто між дітьми виникали якісь літні симпатії. Часто діти господарів привязувалися до учених гостей. Іноді цим дітям допомагали вступити у Львові і приймали пожити замість гуртожитку.
Цінувалися повітря, втеча від міського руху, відсутність бюрократії, пропаганди і громадсько-політичних організацій. Цінувалися нічні тиша і темрява, незапорошені зорі і місячне сяйво. Спокій, можливість побути із близькими, неробство. Дольче віта.
І ще важливо, що ці літниська утворювали певну невидиму мережу без засобів звязку. Ті, що були, скажімо, у Дорі, знали, хто ще зі свого міського товариства може бути там у цей час. Або кого можна навідати, аби вибратися, скажімо, до Криворівні, де панство такі-то конче переночують. Або до Косова завернути. І Кутів не минути.
Гнила інтеліґенція
Оці червневі дощі і трохи сильного сонця поміж ними. І півонії, які тепер уже майже неможливо втримати у шклі в прохолодних вологих кімнатах. Власне так приходить літо, в якомуяк відомовідбувається усе найважливіше, що має і може відбутися за цілий рік.
У часи мого дитинства стрибок від травня, який розморював класи липами і каштанами, що залазили у відкриті вікна, до червня називався практикою. Так, ніби решта часу належала теорії. Але про практику не рекомендували згадувати потому, вже на початку вересня, коли колір шкіри, волосся й очей дітей ставав зовсім іншим, ніж у дні обовязкових червневих дощів. Практика ще не входила до матеріалу, який у вересні треба було подавати у вигляді твору-звіту про те, як я провів літо. Практика була чимось пренатальним. Спогади про неї не озвучувалися. Вони тихо ставали чимось таким, як денний сон, коли дитячий мозок засвоює все пережите вранці.
Невідомо, які закони керували цією лотереєю. Але доля укладала все так, що кожна школа у нашому місті мала своїх шефів серед промислових підприємств. Тобто була підшефною. Не знаю, який інтерес від цього звязку мали школи, а якийпромислові підприємства. Наша школа мала на той час непевну репутацію. З одного бокуодна з найкращих українських, певні традиції, спеціалізована, поглиблене вивчення німецької мови, вона приваблювала всілякі давні й нові націоналістичні родини, такий собі клуб безперспективних перспектив, діти дисидентів. З другогопід особливим наглядом, тавро неблагонадійності, майже енкаведистські вчительські кадри і нашим шефом був спирто-горілчаний завод. Гігант міської промисловості, запорука виконання продовольчої програми.
У кожному разі два червніпісля шостого і після сьомого класів (нам було по 13 і 14 років)ми відробляли місячну практику на спиртзаводі. Тоді його всі знали за запахом. Бо, залежно від напряму і сили вітру, місто накривали хвилі характерних запахів із шкірфірми, мясокомбінату, шоколадної фабрики або спиртзаводу. Треба зауважити, що спиртом не пахло. Пахло дріжджами, сильно, але непогано.
Кожного ранку ми приходили до заводу. Нас записували у реєстри і пропускали через прохідну. Завод вражав своєю індустріальною естетикою кінця девятнадцятогопочатку двадцятого століття. Височенні перегінні башти, якісь елеватори, цехи, подібні на львівський вокзал, загадкові повітряні трубопроводи, безліч хаотичних деревець і кущів, акуратні курилки, фонтанчики з питною водою. І автомати з газбулькою, в які не треба було кидати копійок, а просто натискати на кнопки.
Куди забирали дівчат, я не знаю досі. Хлопців вели на закапелкидо тарного цеху. Там ми пізнавали особливості комуністичної праці. Через задні залізні ворота до величезного ангара заїжджали вагони із фляшками. Фляшки були поскладані як снаряди або наступальні гранати. Два дроти обвязували і стискали дванадцять фляшок. Їх був цілий вантажний вагон. Ми розвантажували його, складаючи стоси на нагрітий бетон спеціального перону. Потім переносили все в ангар, розрізали дроти і складали фляшки, мов чудесний дитячий конструктор, у кількаметрові куби, ряд за рядом, шар за шаром.
Нашою найбільшою розвагою було робити так званий бій, який був необхідний для статистики, а ми поводилися зі шклом надто акуратно. Ми брали кілька фляшок і кидали їх у вершину піраміди. Фляшки розбивалися, і кавальчики шкла падали до дна куба, творячи дивовижну медитативну музику. Нашим героєм був загорілий і лисий старий водій підйомника, який на своєму жовтому електрокарі з двома залізними бивнями гасав між шкляними кубами, час від часу зачіпаючи стійкі, але крихкі споруди. Нашим відкриттям була рання сієста, коли ще задовго до обідньої перерви пяні від ранку дорослі робітники (ветерани праці, ударники, члени комсомольських і комуністичних бригад, летуни, шабашники і зальотчики) лягали поспати на величезному стосі особливої стружки, якою потім мали перекладати ящики з готового продукцією. Часом ставався аврал. Не було кому розвантажити вагони з жовтим кристалічним тростяним цукром із Куби. Всі роздягалися до трусів, брали шуфлі, залазили у вагон і викидали цукор на купу. Пітні тіла обліплювали кристали. До них зліталися оси. Між пальцями босих ніг робився їдкий сироп. Потім на купи випадав червневий дощ. І калабані були солодкими.