Тетяна ТіховськаЧому дзвенять цикади
Пролог
«І надала ж мені нечиста сила зійти на зупинку раніше! Ото біда! Не розпитав як слід. Хотілося дотриматися ролі іноземного туристане переходити з румунської на українську. Чимчикуй тепер аж десять кілометрів! Хто ж думав, що тут зупинки напхано так рясно? Це виявилась якась Улянівка. А мені ж треба Степове».
Трасою «МиколаївСтепове» йшов досить ще моложавий чоловік, вдягнений явно не з сільмагу. Гарно пошитий костюм, з під якого виглядав комірець відпрасованої сорочки; добротне взуття, шкіряна валіза Єдине, що псувало досить сприятливе враження, був вираз обличчя: злий, жорсткий, зневажливий. Чоловік не встиг видалити зневагу з фізіономії навіть тоді, як його запропонував підвезти якийсь дядечко на старенькому «Запорожці». Той, отримавши на свою пропозицію «підкинути по дорозі» лише важкий ворожий погляд, грюкнув розхитаними дверцятами та відказав: «Ну, як знаєш». Пішохід на мить пожалкував, а потім сплюнув на асфальт і подумки вилаявся: «Та їдь, хай тобі грець! Дуже вже в твоїй автівці смердить гноєм!»і залишився сам-один.
Попереду була пряма дорога в оточені струнких тополь, що десь там, на обрії, згідно із законом перспективи, сходилися в єдину крапку. Більше його ніхто не наздогнавані пішки, ані автівкою. А от перестрітиперестріли. Перестрілиі нагнали холоду. Спочатку вдалині на рівному тлі досить темного асфальту зявилась руда цятка, що росла, росла і перетворилася на собаку. Він стояв край дороги, дивився на пішохода, що наближався, і помахував хвостом. Пішохід, що підкорився на необхідність крокувати трасою аж до села наодинці, небезпеку відчув не одразу. А собака спочатку неголосно, наче приміряючись, гавкнув. І відразу, як за сигналом, до незнайомця набігло десь із дюжину приблудних псів та, оточивши його півколом, заходились несамовитим гавкотом. Пішохід лайнувся, озирнувся кругом себе, та на поміч очікувати не доводилося. Тоді він повільно-повільно опустив на землю валізку, розстебнув її та, не відводячи погляду від найбільшого собаки, почав навпомацки порсатися всередині. Білизна, електробритва, банківські пачки грошейвсе не те! Врешті намацав черевики, що пасували за кольором до іншого костюму. Оце підійде! Він узяв один черевик і щосили жбурнув у ватажка зграї.
Бродячих собак важко назвати сміливцями. Вони хоробрі тільки зі слабкішими від себе. А що людина може завдати їм неабиякого лихаце вже вони знали. Тож ватажок заскавчав від болю й образи та підтюпцем побіг звідсіля. За ним потягнулися і його поплічники.
Пішохід просичав крізь зуби: «Варвари, дикуни! Самі здичавіли й тварини разом із ними! Залагоджу свої справиі ані ногою сюди, в це багно!». Так, не припиняючи подумки лаятися, він таки добувся до села.
На зупинці автобусу, до якої він мав би доїхати, незнайомець зупинився, викурив цигарку «Монте-Карло», розімяв мязи обличчя, аби природно всміхатися за необхідності, і неквапно пішов селом.
Ось і той самий будинок. Хтось живе. Двір затишний, доглянутий. Незнайомець постояв якийсь час у тіні старої акації, спаливши не одну цигарку. Все. Він бачив те, що хотів.
Тепер його некваплива хода була до продмагу. До того саме прибула вантажівка з товаром. Один з вантажників одразу привернув його увагу: досить молодий, вродливий, але погляд мав лукавий, нахабний і хтивий. А що день видався спекотний, то на відкритому плечі вантажника незнайомець розгледів наколоту голівку дівчини. Це означає, що злочинець стрів сімнадцятиріччя у виправно-виховній колонії. Звісно ж, у них тут сам чорт не розбере, кого пхають у ті табори. Та все ж краще судимий, аніж ні. Чогось за колючим дротом таки навчився.
Трохи згодом незнайомець вже сидів поряд з вантажником за селом в холодочку кущиків (дерев в селі було не дуже), старанно підливав горілочки в не надто чистий «гранчак» вантажника, з погано прихованою гидливістю давився бутербродом з традиційною «лікарською» ковбасою та якомога переконливіше нашіптував на вухо вже добряче піддатому товаришеві по чарці:
То як, згода? Ризику ж ніякого, а тільки самісінький зиск
Та вона ж пихата, манірна. Нахапалась кривлянь у місті, як Бровко бліх. Ще й пісна, як морська галета.
А ти горілочки побільше, побільше. На горілочку отримаєш окремо. А оце тобі так, завдаток. Задля почину. А як все владнаєш
І чималенький стос радянських «червонців» перекочував з валізки незнайомця в кишеню забрьоханих штанів вантажника. На тому ударили по руках.
Книга перша. Край обіцяний18091915
1
За вікном потроху сутеніло. А оскільки єдиний присутній старий свічки не запалював, все в кімнаті поступово набирало оманливого синюватого вигляду: і стіл, що правив за вівтар, і два простих стільці, і темного дерева розпяття, що висіло над ліжком.
На ліжку під ковдрою дрімав сивий як голуб старий. Поверх ковдри лежало розкрите десь посередині старезне Євангеліє, що його старий притримував сухою, вкритою розгалуженим мереживом набухлих вен рукою.
Стиха рипнули двері, впустивши прибулого. На вапняній стіні відбилася неприродно довга тінь.
Прибулий стиха підійшов до старого, пильно придивляючись до його обличчя. Старий відчув присутність стороннього і відкрив очі. На обличчі промайнула радість.
Це ти, Франце! А я вже побоювався не побачити тебе до розлуки!
Прибулий виявився молодим чоловіком.
Таке надумали, панотче! Щоб ото я не попрощався з Вами!
Важко мені з тобою розлучатися. І як це ти з родиною в таку далечінь зібрався, в цю незбагнену Росію?
Не крайте мені серця. Я теж волів би не розлучатися з Вами. Ви ж мені, сироті, як батько. Мені не легко було наважитися, та ще й з родиною, з вагітною дружиною.
І не боязко?
Ви ж самі вчили мене уповати на Бога, панотче!
Розмова обіцяла бути поважною. Тож старий насилу підвівся і сів на ліжку.
Авжеж, вчив, відповів він співбесіднику після довгенької паузи. Але навіть вірянин не може все своє уповання покласти цілком і повністю на Бога. Чим більш благочестива і релігійна людина, тим більше вона покладається на свої власні сили, синку. І тим далі вона від Бога. Це замкнене коло. В цьому трагедія людського гріха: навіть якщо людині завдяки її власним зусиллям стає краще, вона все одно віддаляється від Бога. І ця трагедія неминуча, тому що людина так влаштована.
Старий зайшовся задушливим кашлем, що аж скрутив його навпіл. Знадобилося кілька хвилин аби він віддихався. Помовчав. Тишу порушувало тільки важке дихання хворого. Потому старий поновив розмову:
Все навколо вчить нас, що, якщо ми хочемо чогось досягти, до цього потрібно докласти зусиль, потрібно щось змінити в собі. В лютеранському вченні це називається Законом. Промова старого ставала все більш емоційною й екзальтованою. Це вже була не хвора стара людина, а пророк, за яким ладен йти будь-хто, не замислюючись. Виконуючи Закон зовні, людина може виглядати дуже праведною, але через те, що ця праведність досягається коштом зусиль самої людини, вона відводить його від Бога. І тому така праведністьце породження гріха. То чом же ти не покладаєш надію на Нього, а намагаєшся сам змінити свою долю? Та ще й в цій варварській країні?
Лютеранам тут, серед католиків, стає не дуже спокійно, панотче.
То таки було правдою. Європу того часу шматували релігійні чвари, коріння котрого йшли вглиб століть. В далекому 1648 році Вестфальський мир поклав край тридцятилітній війні, але він закріпив за кожною місцевістю, ба навіть населеним пунктом свій релігійний статус. Протестанти, які опинилися на католицькій території, відчували себе вкрай незатишно. Тому саме протестанти різних напрямків становили абсолютну більшість серед переселенців до Росії. І саме свобода віросповідання стала останньою краплею на вагах рішучості багатьох німецьких сімей на користь ризикованої подорожі «на край землі». Це радше була релігійна, а не економічна еміграція.
Франц між тим неголосно продовжував:
З наших вже дехто поїхав. Добутися було важко, але, як доїхали, то вже були дуже задоволені. Це ж власне й не Росія, а її південний закрайок. Тепло, море поряд, землі родючі. Ще й пільги, і грошова допомога, харчування у дорозі, розселення коштом уряду. Та ми ж не в неволю подаємося! Як не задасться, можемо покинути російську імперію в будь-який момент!
Хтів би вірити. А ти Ти згоден жити серед іновірців?
Бог є скрізь. А їхній імператор не дарма ж обіцяв, що все буде за законом бабці його, Катерини Великої. А мати імператората й взагалі наша, Вюртемберзька. То напевно ж розуміє нас. Тому й вірян будь-якої конфесії ніхто не переслідуватиме. Та й лютеранську церкву, мабуть, згодом спорудять.
Церквато не головне. Нам, лютеранам, взагалі-то не обовязково відвідувати храм. І проповідником може бути звичайний парафіянин.
Старий підвівся з ліжка, не випускаючи з рук Євангелія. Підійшов до столу, взяв суцільно золотий вівтарний хрест.
Ось, візьми із собою. Ще від давніх-давен зберігся. Де б ти не був, звертай свій погляд на хрест і не забувай Євангелія. Заповіді Святого Євангелія є опорою для освіти серця і його розуміння.
Старий повернувся до ліжка. Схоже було, що навіть ці кілька кроків далися йому вкрай важко. Він знову ліг, примруживши очі.
От, здається, й все. Тепер замість мене житимуть молодші Ульманиті, що прийняли моє імя. Твої діти, онуки. А мій шлях на цьому світі добігає кінця.
Молодик впав навколішки перед ліжком, занурився обличчям в ковдру й розридався.
Не кажіть так, панотче! Ви святий! Ви житимете вічно! А я Я писатиму з дороги! Обовязково писатиму!
Добре, добре. Не треба сліз. Йди-но вжемабуть, справ маєш перед відїздом забагато. А я відпочину трохи.
Старий міцно заплющив очі. Притих.
Молодик дуже неохоче підвівся і не один раз озирнувся, доки врешті решт покинув кімнату.
Він ще не встиг через невеличку каплицю добутися вулиці, як старий пустився духу.
2
Стало зрозуміло, що найближчої поштової станції не добутися: перейми йшли одна за одною.
На підводі, крім породіллі, розмістилися її мати, шестирічний син і сякий-такий домашній скарб. Батько і чоловік йшли поруч, аби трохи полегшити ходу втомленої шкапи. До луки підводи була припнута руда корова.
Члени цієї невеличкої сімї, як і інші переселенці, більшу частину дороги йшли пішки, жаліючи коней, що ледве везли перевантаженого воза.
Мати озвалася до свого чоловіка:
Нам ще довго до станції? дуже вже їй не хотілося втрачати час. Ми й так вже добряче відстали від основної партії переселенців. Раптом офіцер лаятиметься, що ми не дотримуємося інструкції?
Не встигнемо. Однаково не встигнемо, лаконічно відповів їй старий.
Перечекавши черговий, особливо затяжний стогін дочки, жінка рішуче сказала:
Все, зупиняймось. Маля вже хоче назовні.
Підвода зупинилася. А молодик, що задумливо шов поруч, цього навіть не помітив і чимчикував далі.
Франце! різко озвалася до зятя жінка. Припини журитися за минулим, бо майбутнє проґавиш! Вже ось-ось вдруге станеш батьком!
Франц зупинився і почав отетеріло озиратися, наче не розумів, де він і чому. Теща трохи помякшила промову:
Досить вже, синку! Й сама розумію, хто для тебе був настоятельі мати, і батько, і увесь білий світ. Та ти ж не сам-один! Годі вже! Ну ж бо з батьком багаття розпалюватигаряча вода знадобиться для пологів.
Чоловіки взяли сокири й занурилися в підлісок за дровами. За ними подався й хлопчик.
Вольдемаре, це ти куди налаштувався? породілля, як їй не було млосно, вгледіла сина.
Мамцю, я трохи прогуляюся! озвався маленький шибайголова.
Далеко не заходь! Аби почув, як гукатиму!
Відповіді молодичка не почула, бо її вкотре скрутили перейми, і вона безсило відкинулася на ряднину.
Мати підійшла, втерла донці спітніле чоло:
Тримайся! Тримайся, дитинко! Все буде добре. Ми, жінки, і не таке витримуємо. Трохи воно невчаснота вже як Бог дає!
Чоловіки розташувалися трохи далі, аби не заважати жінкам.
З гущавини вибіг Вольдемар і побіг до жінок.
Мамо, мамо! Дивись-но, кого я впіймав! радісно волав хлопчик, тримаючи в руках ґавеня. Воно зарано вистрибнуло з гнізда і ще не вміло літати.
Мати, у якої перейми вже йшли одна по одній, однак не хотіла гримати на сина, тож прихильно сказала:
А біжи-но покажи татові!
Ви, там! суворо гукнула чоловікам старенька. Розважте Вольдемара, аби не плутався під ногами! Не заважав нам!
Звісно ж, аби не заважав. Не заважав пологам. Не заважав приходу дитині, що з появою на світ не знає, куди вона потрапить: в паділ радості чи смутку.
А трохи згодом родина знову долала неблизький шлях, намагаючись наздогнати партію переселенців.
На підводі їхали породілля, її мати та Вольдемар. І кожен притискав до грудей свій скарб. Старавузлик з грошима і коштовностями, молодановонароджену дівчинку, а Вольдемарпташеня.
Що, так і не тікає? слабким голосом озвалася до хлопця мати.
Ні. Я його нагодував кониками, і тепер воно заснуло.
І що ти далі з ним робитимеш? Навіщо воно тобі?
А навіщо тобі оте верескливе немовля?
У своєму дитячому егоїзмі Вольдемар трохи перебрав куті меду: дівчинка майже весь час спала, і голосом озивалася тихим, ледь чутним. Та й то інколи.
Мати кволо посміхнулася і ніжно пригорнула до себе дочку.
Та то ж твоя молодша сестричка. Підростегулятимеш з нею.
Та не схоже, що вона швидко підросте. Їй вже два дні, і вона ані трішечки не підросла. Я краще буду з ґавеням гратися.
А ґавеня що? Скажеш, вже підросло?
Звісно! От дивись! Воно кожну пірїнку від трубок обскубує, і вже трохи літає!
Мати з ніжністю подивилася на сина, подумки промовила: «Хай бавиться, привчається піклуватися про слабших. А згодом і за сестричкою глядітиме».
Старенька озвалася до чоловіка:
Цікаво, а через те, що наша родина збільшилася, державна позика на влаштування господарства теж збільшиться? Як ти вважаєш?
Не знаю
Чоловік заліз до підводи, дістав з кишені читаного-перечитаного листа, що аж прорвався на згинах. Почав читати уголос:
«Як приїхали, то кожній родині поселенців на влаштування господарства надали пільгову позику аж триста вісім карбованців сріблом. Повернути її ми маємо за сім років» Ти бачиш: на родину. Не сказано, що в залежності від кількості.
А може таки збільшать? Ти поспитаєш?
То вже як прибудемо на місце. А зараз час спинитися. Хай худоба відпочине. Та й самі підїмо.
Підвода спинилась. Старий зліз додолу, випріг коня, відвязав корову та відвів вбік на галявину.
Старенька, крекчучи, теж злізла. За неюонук. На його руці як і зазвичай примостилося пташеня. Наче на гілці.
А молодичка щось задрімала.
Агов, доню! Підводься-но походи, походи.
Якось мені млосно, відгукнулась та.
Не дивноадже тільки дві доби пройшло, як народила. Однаково походи, хоч трохи. Немовля ж спить, не потребує неньки. Зараз вони забагато сплять, як все гаразд.
Чоловіки розпалили багаття. Старенька взяла чисте цеберко, рушника та попрямувала до коровиподоїти, аби та не мордувалася. Корова саме із задоволенням жувала соковиту траву. Вгледівши хазяйку, неголосно мукнула, вигнула хвіст знаком питання і випорожнила кишечник.
Саме вчасно! доброзичливо пробурмотіла стара і трохи нагнала корову, аби та відійшла в інше місце.
Тварина слухняно перейшла трохи вбік і продовжувала меланхолічно жувати. Аби ж мала б людський розум і пихату вдачу, луснула б від марнославстваадже саме від таких корів-переселенців згодом пішов завод «червоної німецької».
Стара наготувала їжі й почала гукати онука. Той довгенько не озивався, а потім прибіг: розгублений, в сльозах.
Мамо, нам ще не скоро їхати? Моє ґавеня десь устрибало!
Ото більшого б лиха не знати! пробурмотіла стара.
Ну що Ви, мамо? Дитині ж шкода! зупинила її донька.
А до сина звернулась співчутливо:
Заспокойся, синку! Прилетить. Їсти захоче і прилетить. А ми ще довго стоятимемо, не хвилюйся. Сідай попоїж.
Але Вольдемар відійшов в бік галявини та почав розсувати високу розкішну траву, що її зростили рясненькі дощі.
І згодом з гущавини якось боком-боком прискакало ґавеня, тримаючи щось у дзьобі. Хлопчик миттєво заспокоївся. Підставив долонюі в неї впав чималенький окатиш бурштину.
Мамо, мамо! Пташеня повернулося! Дивись, що воно знайшло! озвався радісно до неньки.