Що воно там таке? Горіх, чи що? поцікавилась старенька.
Дочка додивилась і відповіла:
Та ні. Це ж бурштин! Та ще й не простий. Глянь-но! Там застигла цикада.
Вольдемар нетерпляче простягнув руку:
Де, де? Покажи! А що воно таке?
О, тепер ти під захистом! Застигла в бурштині цикада боронить від ворогів і небезпеки. Ач який дарунок тобі твій вихованець знайшов? Не намарно годував!
То піду йому червяків накопаю! Він їх найбільш полюбляє!
Стара не утрималася від наказу:
Тільки недовго! Незабаром їхатимемо!
Але їхати родині не довелося. Раптово уперіщив такий рясний дощ, що як простягнути руку, пальців було не видно за вогкою імлою.
Дорослі похапцем покидали речі до підводи, відвели коня трохи глибше в ліс попід дерева й самі позалазили під брезентовий дах.
Такі дощі були геть не рідкість в цих краях. І як вони не дошкуляли переселенцям, згодом вони з тугою згадували свіжість і прохолоду, що ті дощі приносили. Це коли вони на кінець літа доїхали до степів північного Причорноморявипалених безжальним південним сонцем, вкритих пожухлою травою та з незмінним краєвидом із мертвої пересохлої землі аж до обрію.
Тільки на осінь 1809 року партія переселенців добулась до Одеси. Проти зими облаштовувати нові села було пізно. Тож прибулих було розквартировано по сусідніх колоніях.
3
Як змалювати Україну кількома словами, то «чорнозем» буде найпершим. Та й не дивно. З цим степовим багатством українцям добряче пощастило. Ще й сонечко на додачуласкаве та щедре. Чорнозем родить за будь-якої погоди, бо не боїться ані дощу, ані посухи. В народі казали: вштрикнеш голоблюотримаєш воза, така земля родюча.
Це зміркувала ще Катерина ІІ. І одразу після вступу на престол почала залучати на пустопорожні землі півдня Росії іноземних переселенців.
Що ж до німців, то їхнє масове переселення в Росію почалося за царювання Катерини ІІ, а продовжилося і за Павла І, і за Олександра I. Хоча Маніфест Олександра I запрошував вже не будь-яких переселенців, а лише дбайливих і ділових господарів, ремісників. А також людей, здатних займатися садівництвом і виноградарством або ж таких, що мають великий досвід у тваринництві, окремо в розведенні кращих порід овець.
На початку девятнадцятого століття найбільш інтенсивне переселення німців йшло з Вюртемберга.
Серед таких переселенців і опинилася родина Ульманів, що спокусилася на обіцянки російського уряду і наважилася змінити з дідів-прадідів рідну землю на примарний російський рай.
Першу зиму родина перебула в приймах. Серця переселенців краяла туга за батьківщиною. Після вечері всі члени родини сиділи в сутінках і раз по раз уявляли, а що ж саме зараз робиться в їхньому рідному містечку. Але жереб кинуто! Вороття вже не було.
Ранньою весною 1810 року на чималенькому майдані в Одесі голці не було де впасти. Майже всю вільну площу заповнювали підводи, вози, фургони. До луки багатьох припнули ще й корів. Перегукувалися візники, іржали коні, коли-не-коли додаючи до весняною багнюки «кінські яблука» і відразу ж розтоптуючи їх по бруківці. А з бічних вулиць поспішали нові й нові візки, що врізалися в безладну масу, зачіпаючи колесами вози та посилюючи гамір прокляттям на адресу недолугих пішоходів.
На одну з підвід влаштовувалася знайома вже нам родина. Жінки були напружені й зосереджені. Молодша міцно тримала на руках бліденьку однорічну дівчинку. Її чоловік перевіряв, чи міцно закріплено поклажу. Єдиний, кого метушня не засмучувала, а, навпаки, розважала, був Вольдемар. За рік він неабияк підріс, але не здавалося, що порозумнішав. Як був бешкетником, так і залишився. На руці тримав свою ґаву, що вже перетворилася на цілком дорослого птаха, але кидати свого хазяїна й не збиралася.
Якимось дивом відшукавши прохід, до підводи добувся старий.
Все, гроші отримав! озвався він до старої.
І на малу отримав?
І на малу. Скоро вже поїдемо.
Нарешті! А куди, дізнався? у старої полегкість чергувалася з побоюванням.
Та узнав. До містечка Рорбах. Так староста казав. Це на північ від Одеси.
А чому це на північ? Чому на північ?! Шютци ж писали, що з Одеси на південь їхали! стурбовано запитала старенька.
Та не знаю! Старий і сам був добряче роздратований невідомістю. В натовпі кажуть, що на півдні наділи вже скінчилися.
А куди ж саме на північ? Куди на північ? Нам звідтіля ніхто не писав!
Бо там ще ніхто не живе. Кажуть, що не живе.
Ой лишенько! заголосила старенька. І чому це трапилось саме з нами?!
Хіба ми самі такі? Дивись-но, скільки родин поряд!
Тим часом безладдя на майдані почало дещо впорядковуватися, від крайніх возів відокремився один, потім другий, третій. І валка потроху стала кудись рухатися. Тож стара, побідкавшись деякий час, принишкла.
Дорога! Вона заспокоїть кого завгодно. Старого розрадить. Малого вгамує. І будь-кого не залишить байдужим.
А от як добулися до місця, стара найперша прийшла до тями. Бо інші дорослі лише отетеріло дивилися навкруги, коли староста, попри надію переселенців, що це ще не кінець подорожі, наказав вивантажувати речі із возів і що? Починати будувати колонію!
Навкруги ж був нежилий степ. Щоправда, один чи два намети вже стояли.
Місцевість була горбкувата, поорана рівчаками та байраками. З рослинності вирізнявся бурян, що заполонив всі щербинкивисоченний, з людину на зріст. Через нього не завжди розглянеш мотузку, що було натягнуто між кілками, аби визначити межі ділянок.
Начебто приїхали, сказав старий досить понуро.
Так чого стоїте? відгукнулась стара заклопотано, але зовсім не так пригнічено. Я готуватиму сніданок, а ви порайтесь, порайтесь! Зима прийдеспитає!
Чоловіки потроху почали вивантажувати речі на землю. А Вольдемар зістрибнув і побіг кудись з галасливим радісним вереском. Ґава, звісно, за ним.
Ну й непосидючий у мене онук! без злості пробуркотіла старенька. І коли він подорослішає? От онука зовсім інша: де посадиш, там і забереш.
Мала сиділа на ковдрочці, чимось бавилась, доки дорослі жінки вивантажували харчі, грюкали казанками, налаштовували сяку-таку їжу.
Раптом молодичка завмерла, наче дослухаючись.
А де це той гультяй подівся? Ви, мамо, не бачили?
Ні. Давненько не бачила. Та де йому тут подітися?
Та щось мені на серці холоне. Гляньте за малою, а я піду його пошукаю.
Молодичка пішла, стурбовано вигукуючи:
Синку, де ти! Агов!
Жінка вигукувала й вигукувала, але відповіді не отримала.
Десь нестямно крукала ґава. Не знаючи, куди його йти, молодичка пішла на звук того каркання.
Це була їхня ґава. Вона сиділа на кущику біля краю глибокого рівчака, що заріс кропивою і репяхами, і не припиняла лементувати. Молодичка спустилася донизу. Ранячи руки, розсунула колючи стебла, і ледь не втратила свідомість. На дні рівчака лежав її син, непритомний. З лоба стікала цівка крові. Жінка торкнулася грудейсерце билося.
Хто не будь, допоможіть! закричала вона.
Прибігла переполохана стара. Удвох вони обережно витягнули хлопця на поверхню, підмостили під голову свитку. Одну руку хлопець чомусь міцно затис у кулак. Жінки намагались розігнути пальці, та дарма.
Молодичка побігла до підводи по воду. Як бризки хлюпнули на обличчя, той чхнув і отямився.
Хвала Господу! Живий! палко промовила його мати.
А що це зі мною? здивовано спитав Вольдемар.
Ти впав в яму і забився. Там так глибоко! Диво, що ти взагалі собі шию не зламав!
Не сказати, що ця новино надто вразила хлопця. Він зручно сів. І тільки зараз помітив, що рука в нього міцно затиснута. Розтулив. А на долонібурштин з цикадою.
Мамо, дивись! Це бурштин мене зберіг! Все, як ти казала! сказав хлопець із захопленням.
Добре, добре! Тільки другим разом дивись під ноги. Гаразд?
А я тепер з бурштином не розлучатимусь! Тож нічого і не трапиться!
Лозиною почастуватито більша користь була б! це пробурмотіла старенька. Але так тихо, що її ніхто й не почув.
Під обидві руки провели хлопця до підводи. Тільки тепер жінки згадали й про дівчинку. Та нікуди не ділася. Як її залишили на ряднині коло возу, там і знайшли. Вона навіть задрімала.
Ото біда! Земля ж ще вогка, а воно, сердешне, заспалося. Втомилося дорогою! з турботою сказала молодичка, обережно підняла дитину і поклала на воза.
Та навіть не прокинулася.
Хоча ціле літо родина працювала весь світлий день, до холодів вони не встигли облаштуватися. Робити аби як німці не вміють. Будували ґрунтовно, починаючи з підвалу. А як додати, що й з будівельними матеріалами були неабиякі проблеми, то стане зрозумілим, чому першу зиму вони мали жити в тісній глиняній хижці, критій очеретом. Вона кепсько захищала мешканців. Від хижих звірів, бо навкруги були лише пустельні степи з голодними вовками; від найнебезпечніших хижаківлюдей, бо степ аж кишів зграями кровожерливих розбійників; від холоду, бо зсередини хижки було завжди вогко.
Воно то, звісно, південь. Але зими бувають не на жарт люті. Ще й вітри. Вітри, що з тимчасової оселі видували рештки благенького тепла.
Лісу поблизу не було. За паливо для груби використовували суміш гною з соломою. Та ще й одяг, звичайний теплий одяг взяти було ніде. То вже на наступний рік колоністи призвичаїлися самі й ткати, й шкурки вичиняти, й одяг майструвати. А першої зими вони юрмилися біля груби, закутавшись аби в що.
Першою жертвою холодів стала дівчинка. Вона підхопила запалення легенів. Її ще не зміцніле тільце не мало сил опиратися хворобі, а про кваліфіковану медичну допомогу в той час годі було й мріяти.
Мати як могла намагалася викорінити недугу: напувала теплим молоком, гріла. Але підступна хвороба, почавши з невеликого постійного кашлю, поступово вразила не тільки легені, а й шлунок. Дівчинка танула на очах, доки, не маючи сили навіть капризувати, залишила цей світ.
Їй так і не судилося знайти в Росії нову батьківщину. А свою справжню вона й не бачила ніколи.
Всі колоністи прийшли попрощатися з крихіткою. Село ще не мало своєї церкви. Тож під богослужіння сяк-так прилаштували кімнату, де простий стіл правив за вівтар. На ньому в колі свічок стояв вівтарний хрест. ПорядЄвангеліє. Хтось з колоністів замість не існуючого пастора прочитав уривок з Євангелія. Проспівали пісні. Повільно пішли за околицю, до свіжої могили. Останнє похоронне слово, тричі кинуто жменю землі на труну. Потімзасипали решту.
І на кладовищі зявився перший могильний камінь.
Чи то через тугу за рідним краєм, чи з інших причин, переселенці часто-густо давали своїм селам назву тих місць, звідкіля вони прибули.
Отак колонія в сухих степах Миколаївщини отримала незвичну для малоросів назву Карлсруе. Так на недосяжній тепер рідній землі Баден-Вюртемберг звалося центральне місто.
Як пройшло кілька років, місцину було не впізнати. Хто б повірив, що це охайне впорядковане село колись було суцільною пустелею. Навкруги буяло життя.
Швидше за все зявилися вітряки. А згодом й винокурні, броварні, сироварні, олійниці. Кінні заводи також були. Щороку коней, що їх мали або продати, або здати на забій, вантажили в міцний фургон і везли до Одеси. А що в селі чи не кожна родина між іншим займалася й садівництвом, й городництвом, то надлишки везли на ярмарок, що організовувався кожної осені.
Взимку короткими нудними днями чоловіки лагодили інвентар, переглядали кінську збрую. А як не мали нагальних справйшли у шинок попити пива, поласувати капустою з ковбасками або ж і просто до сусіда побалакати.
Все село перетинали підземні ходи, що складали мережу підземних вулиць і кінець кінцем виходили до церкви. То чоловіки могли піти до сусіда попід землею просто з власного двору.
Жінки теж були не проти правити теревені, але за роботою. Довгими зимовими вечорами вони чи то пряли нитки з овечої куделі, чи вже з готової вовни плели чи не всю одіж. Під дзижчання веретена або під тихенький цокіт спиць жінки ділилися домашніми новинами, кулінарними секретами, рецептами від жіночих хвороб; вихвалялись одна перед одною своєю майстерністю і винахідливістю.
А по весні, коли танув сніг і земля хоч трохи протряхала, вся родина прокидалася ще вдосвіта і починала поратися біля садиби. Стіни будинків, огорожа старанно оновлювалися; ділянка біля дому ретельно оброблялася.
Весна була в розпалі. Теплий гожий день винадив на двір усіх чоловіків з дому. Це вже була не тимчасова халупка, а капітальний будинок. Камяний. З одного торцю вхід для людей, з протилежноговорота для тварин. Стріха спільна. Вікна пофарбовано. Під вікномтроянди. На подвірї повно курей, гусей, качок. Кругом дому велика ділянка землі, що десь мало не на обрії впоперек огороджена кілками. На ділянці паслися коні, корови та невелика отара овець. В садку кругом домумолоді тоненькі саджанці дерев. Впорядковане подвіря з садом і городом. Окремо вхід до підвалу.
Коло огорожі стояв Вольдемар з батьком і дідом. Вольдемар вже був радше хлопчаком, не малюком. Та й зростом він вже давно переріс паркан.
Старий звернувся до сина:
А добряче переселенці попрацювали. Дивись-но: в нашій колонії яких тільки майстрів немає! І шевці, й каменярі, і мебельники. У нас самих чи не в перших зявилися тонкорунні вівці. Звісно, я чи не всі гроші на них витратив. Але не марно. Тож тепер я спокійний за родину, померти не боязко.
Ото хоч Ви не заводьте мови про смерть! зупинив його син.
Старий зітхнув:
Молодий ти ще. Для тебе смертьто щось віддалене. А для мене з дружиноюхай не бажане, але очікуване. Ми дружно жили. То, як вона піде першою, і я на сім світі не затримаюсь. Але як піду, то хоча б буду спокійний, що залишив дітям в спадок справу. Тож житимуть вони заможно. Якщо працюватимуть, звісно.
Я роботи не боюся. Ніякої.
То й добре. Добре. А ти, Вольдемаре? тепер дід звернувся до онука.
Але той чи не почув. Вперся лобом в кілок огорожі і мрійливо дивився вдалечінь.
І що там можна було побачити?
Горбкувата місцевість, де ріденько стояли прямокутні камяні будинки. В далечинілисий пагорб.
Чим вони могли привернути увагу хлопчика?
Можливо, Вольдемар хотів закарбувати в памяті цю мить, коли близькі були поряд, коли дитячу свідомість поки ніщо не бентежило?
Його день починався з того, що він ховав своє ліжко під ліжко дорослих, а постільну білизну із пуховими подушками клав зверху. На ніч він все робив навпакиліжко висував в кімнату й намощував подушки та пірїни.
Його світ обмежувався дашком із рук батьків. Обрій для ньогокрай обгородженої кілками ділянки, який туманними днями не було видно. Найбільше щастязайва порція штруделя. А найбільше горештраф на користь шкільної каси, що мали платити батьки за пропуск занять без поважної причини
А можливо, крізь серпанок весняного ранку Вольдемар бачив майбутнє, поки що невідоме, невидиме? Можливо, він мимоволі подумав, що настане завтра, а тоді наступний день і наступний рік. Він сам, щороку набавляючи й в рості й в свідомості, розсуне захисний дах зі сплетених татових і маминих рук і почне самотужки пізнавати світ. Навкруги все зміниться. Хтось кудись поїде, або захворіє, або помре. А сам він із хлопчака перетвориться на голову великої родини, за яким залишалося останнє слово з будь-якої родинної проблеми.
Можливо, саме це промайнуло в дитячій свідомості Вольдемара. А, може, він просто задивився на яскравого метелика, яких тоді ще не всіх було знищено інсектицидами.
5
І ось кілька десятків років промайнули як одна мить.
Весна. Знову весна. Та ж огорожа, той же будинок. Кругом будинкустарі і молоді дерева. На обрії пасуться коні, корови, вівці. В далечині на колись лисому пагорбі видно готичний костьол з височенькою вежею та дзвіницею, окраса села.
Та нема вже ані діда, ані батька. Давно вже нема. Бо самому Вольдемару вже вісімдесят шість. То таки не жарт.
Вольдемар глянув на руки, що ними він спирався на огорожу. Вузлуваті, мозолясті руки. Руки селянина, не панича.
Потім він підвів погляд і вгледів сусіда. Для Вольдемара той був геть хлопчиськощось років так із пятдесят.
Чоловік був чимось збуджений, тож повів відразу, ледве привітавшись: