Микола помахав рукою, аби привернути до себе увагу:
Хазяйка, можна води напитися? Сьогодні погода спекотна.
Емма мовчки зайшла в понівечений дім і винесла кухоль з водою. Також мовчки простягла його Миколі.
А ви й не надто балакуча, Микола намагався завести розмову.
Емма мовчки обернулася й пішла до хати.
Микола сказав їй у спину:
Я шукаю родину Ульманів.
Емма зупинилася, наче натрапила на невидиму перешкоду, але не обернулася.
В мене до них справа, намагався будь-що утримати розмову Микола.
Емма обернулася, але залишилася стоять де була.
Ви з НКВС? спитала безбарвним тоном.
Микола відповів:
Хіба ж я схожий?
Ні. Не дуже схожий.
І на тому дякую. Мені Ульмани потрібні в особистій справі.
Голос у Емми бодай трохи потеплішав:
Так тут Ульманів чи не півсела Було. А заразсамі бачите. Хоча б кілька дворів було заселено не здичавілими собаками.
Мені потрібна родина Франца Ульмана.
Микола говорив трохи поспішно, аби не втратити волосінь приязні, що виникла між співрозмовникамитоненьку, як осіннє павутиння. А десь на споді свідомості вже зріла впевненість, що це саме родина Франца.
Емма між тим не поспішала викриватися:
Хто саме? Франців в селі теж було немало.
Микола відповів, майже напевно знаючи відповідь:
Вольдемар Фріда Емма Софія Помовчав. Як є хто живий.
Емма спиталарізко, з надривом:
Ви від нього? Що з ним? Що з Францом? Він живий?
Ні.Помовчав. Мені шкода. А вихто?
Я Емма. Єдина з родини, що вижила. Тільки для чого? Для кого? Вся рідня загинула. Софійка загинула у мене на очах. Ще в 1941-му. А батьки Важко зітхнула. Їх в Німеччину забрали. А не так давно я отримала листа: їдемо! Додому їдемо.
Емма відвернулася і змахнула сльозу.
Тільки додому вони не потрапили. Ще на вокзалі їх арештували, відправили в фільтраційний табір.
То, може й повернуться. З табору теж повертаються.
Та яке там! Ні, не повернуться. Їх відразу розстріляли. НКВС-ники розстріляли. Як зрадників Була бодай маленька надія побачити братаі та не здійснилась.
Та хіба молода дівчина живе тільки мрією побачити свою родину?
Емма відповіла сумно:
Ви про що? Як про одруження, то це не про мене. На нас, німців, дивляться як на фашистів. Вночі виходити боюсьхтось не втримається і забє. Так це свої ж. А чужі й поготів. Знову помовчала. А ви де стрілися з Францем? Як він помер?
Це двома словами не розповіси. Може, хоч на трішки в хату зайду?
Емма бодай трохи пожвавішала:
Заходьте. Тільки хати немаєстіни одні. Бомба влучила. Живу у підвалі.
Вона підійшла до паркану, відчинила хвіртку й на крок відступила. Запрошувала війти.
Спочатку Микола вирішив залишитись на день-два. Аби встигнути розповісти що знав про Франца. Потім цей термін подовжився, доки він мав переробити сяку-таку чоловічу роботу.
І от приводів залишатися й надалі вже не залишилося. А відїжджати не хотілося. І запрошення залишитися він не дочекався.
Микола несамовито рубав дрова, наче хотів на них вимістити безсилу злість на себе через те, що за цей час так і не знайшов підхід до хазяйки.
Емма вийшла з хати. Вихлюпнула брудну воду з цеберка. Сказала безбарвно:
Припиняй. Я вже накрила. Ходімо їсти.
Микола накинув сорочку на спітнілий тулуб. Зайшов до хати. Глянув на стелюстріху він залатав, тож тепер можна було жити в самій хаті. В стіні біля дверей понабивав цвяхи. Тепер на одному висіла його торба, на іншомукуртка, ще з табору. Тільки старанно полатана і випрана.
На столі була небагата страва, що там було в той час у селян.
Микола сів за стіл, почав їсти. За роботою, звісно, зголоднів. Емма сіла поряд, але до їжі навіть не торкнулася.
Чом не їси? спитав Микола з повним ротом.
Та хай потім, як вже сама залишусь.
Не дочекаєшся, як піду?
Емма промовчала, наче й не чула.
Микола доїв останній кусень, підвівся. Попрямував до дверей.
Ну, що ж. Прощавай. Подаси мої речі?
Емма зняла з цвяхів торбу і куртку. Але замість подати притиснула до себе, обличчям занурилася в тканину. А потім поклала речі Миколи на своє ліжко.
Микола, з острахом, чи вірно він зрозумів дії Емми, несміливо запитав:
То я можу залишитись?
Емма ледь помітно хитнула головою.
То чого ж ти весь цей час мовчала?! Всю душу з мене висотала!
Емма відповіла запально:
Я стільки набідувалася через те, що німкеня. Не хотіла, аби й тебе спецпризначенці переслідували за знайомство зі мною. Не хотіла брати гріх на душу!
Микола взяв кохану на руки, міцно обійняв і почав цілувати. Цілував спрагло, відчайдушно. З усією жагою довго стримуваного бажання.
Теж мені, гріх! прошепотів, на мить відірвавшись від її уст.
А потім скинув речі на підлогу і поклав Емму на ліжко.
8
Чи доводилося вам бувати на згарищі, а потім повернуться туди ж після кількох місяців? Молода соковита трава позатягувала чорні лисини, зухвалий чагарник обігнав у зрості невеликі деревця, а обгорілі гілки оплела польова берізка і випустила величезні яскраві квіти, гостинно приваблюючи комах. А ще через деякий час згарище вже важко буде знайти.
Щось подібне відбулося й із Степовим. Війна забулася. Голод скінчився. Хто вижив, той вижив.
Уряд зметикував, що самі собою спустошені землі не відродяться, тож чи то примусом, чи то обіцянками до Степового наїхало багацько переселенців із західної та центральної України. Балакучі і працьовиті, вони швидко заприятелювали з місцевими. Охоче вчилися у них, та й самі дещо вміли.
Якось весною чи не всім селом ходили до одної хати дивитися на дивопопід парканом одна хазяєчка з Чернігова понавирощувала тюльпанів. Краса! Такого ще тут не бачили. А у других хазяїв зацвіла вишня. А треті почали розводити виноград.
Чи не щастя? Може ж негаразди скінчилися врешті решт?
Тільки селяни завжди під Богом ходять.
Якось вночі почалася така гроза, що навіть самі літні такої не памятають.
Нічна грозавона найнебезпечніша. Доки прокинуться, доки зрозуміють що до чого, поки встигнуть худобу з двору прибрати
Ото так і трапилося.
Парило ще звечора. Та тільки вночі воно почалося. Безперервно блимали блискавки. Грім наздоганяв їх грохотом, що аж в вухах закладало. В деяких хатах повилітали шибки.
Уперіщив дощ. Повітря враз похолоднішало. Пара, що накопичилася в повітрі, склеїлася в град. Та на який! Це були не кульки, хай навіть величенькі, а видовжені й гострі як голки крижані стріли.
Набравши з вишини неабиякої швидкості, вони ставали небезпечною зброєю: потрощили городину, травмували свійських тварин.
Тварини з переляку мекали, скавчали, мукали. Дощ не припинявся. Земля вже не всотувала вологу. Тож ґрунт перетворився на суцільну багнюку. Коріння не витримували ваги дерев. Через те вони одне по одному падали, падали, наче олівці, що їх струшував якийсь бешкетник. Вода лилася до байраку, що перетинав все село, несучи із собою віти, сміття, щурівживих і мертвих, що захлинулися.
В одному дворі хазяї до сливи цепом припнули бика. Ранком, як хазяї вийшли у двірані сливи, ані бика.
Зрештою хлопчаки примчали з новиною: знайшовся і бик, і слива. Їх замулило в байраку. Слива застрягла там, наче якір. А бідолашна тварина опинилася в земляному полоні чи не наполовину. Але залишилася жива. Тільки що жалібно мукала.
Чоловіки і хлопчаки зі всього села схопили хто яке вгледів знаряддя й побігли відкопувати тварину, а жінки позбігалися дивитися.
Емма була при надії. Чекати первістка вже було недовго. То ж вона вирішила нікуди не йти, трошки вдома відпочити.
Коли це попід вікнами пробігли хлопці, що завжди бувають першими вісниками і гарних, і поганих новин. Наразі вони щосили волали:
Скарб! Скарб знайшли! Ура!!!
Емма визирнула у вікно.
Хлопчаки десь забігли. Більше не вулиці не було нікого. Село наче вимерло. Не було ані душі.
Почекавши ще трохи, Емма таки пішла з хати.
Байрак був схожий на мурашник, що його колупнули лопатою. Тут було чи не все селохто копав, хто спостерігав.
Бика вже витягли, хоча для цього прийшлося добряче зануритися вглиб земляного урвища. І коли всі разом потягнули деревину, земля зсунулася й відкрила підземний хід.
В вогкій стіні тьмяно виблискував кут старовинної скрині.
Це було воно, церковне золото.
Скарб забрали до відділку. Чверть вартості мав отримати той, хто той скарб знайшов. А хто знайшов? Копали ж всі! З кожного двору хоч хто-небудь був! Отож згодом і поділили між усіма.
Микола прийшов додому. Був чимось дуже схвильований.
Емма відразу помітила. Запитала:
Що з тобою? Щось трапилося?
Микола охоче відповів, наче очікував запитання:
Памятаєш, я коробку з-під цигарок привіз? Там ще був план намальовано. Де заховано скарб!
Емма тільки що не заволала:
Припини! Коли ти вже заспокоїшся з тим скарбом?
Так ось, знайшли ж!
То тим паче! Блискавка двічі в одне дерево не влучить!
Микола все не заспокоювався:
А де вона? Та коробка?
Емма відповіла стомлено:
Та не знаю. Десь на горищі, може. Разом з іншим мотлохом. Якщо ще збереглась.
Микола обернувся йти до горища, але Емма в цей час протяжно застогнала.
Зачекай-но. Зачекай трошки. Щось мені зле.
Микола повернувся до дружини.
Це воно? Тобі уже час? спитав з турботою.
Емма кволо посміхнулася.
Мабуть, воно!
Микола заметушився.
Так треба щось робити! В лікарню йти. Чи мені закласти підводу?
Емму перейми вже відпустили, тож вона досить бадьоро відповіла:
Та пішки дійдемо. Потроху-потроху, та й дійдемо. Воно не так раптово трапляєтьсядає час підготуватися.
Десь через добу Микола вже стояв під вікном лікарні, перегукувався з дружиною і будь що хотів почути, що дочкавикапаний батько.
Трохи згодом клунок з немовлям принесли в хату. Час було якось дочку назвати.
Микола запропонував перший:
Як хочеш, назвемо на честь твоєї мами, Фрідою.
Емма зітхнула.
Дякую, рідний. Але ж ти сам все розумієш. А як звали твою маму?
Та Олена. Звичне російське імя.
То хай буде звичне російське імя, сказала Емма і нахилилася над дочкою. Оленко! Оленочко! Агу!
І розплакалася.
Книга четверта. Як билинка в полі19671982
1
Як це: «одружуюсь»?! Лариса Едуардівна оскаженіло ялозила гарячою праскою по сніжно білому простирадлу, наче хотіла разом із зморшками на білизні начисто вигладити із памяті слова сина. Ти що, з дубу впав? Такий молодий! А навчання?
Піду на заочне
Та тебе ж відразу в армію запроторять! На заочному ж броня не дійсна!
Я ж і сам хотів відслужити на флоті. Чи ти забула?
А житимете де?
Ну, у нас же три кімнати
Ото вже твоя лярва налаштувалася з нами оселитися! Дзуськи! Вона що, завагітніла?
Мамо, не смій! Чому одразу «завагітніла»? Ми просто кохаємо одне одного і хочемо жити разом до кінця життя. Хоча б спробуй зрозуміти мене!
Я дуже добре тебе розумію! Ти подорослішав, а тут хижа селючка трапилась, підпустила до себе і вчепилася мертвою хваткою!
Мамо!!! Благаю, замовкни! Бо сама ж будеш шкодувати за свої слова! Нумо, дочекаємось тата з рейсу і тоді повернемося до цієї розмови.
Лариса Едуардівна й справді замовкла. Але не на прохання сина. Вона почала подумки комбінувати, як їй до повернення чоловіка назавжди розлучити сина з його пасією.
Вітя обере сторону сина. Він нічого не казав, але чи вона його не вивчила за стільки років? Дівча йому подобалося. І що там може подобатися? Пласка, худюща! Чи в неї глисти? З селючки трапиться!
Днів зо два Лариса Едуардівна мізкувала і сяк, і так, доки не дійшла думки, що вона робить це заради щастя сина. І що він сам буде їй дякувати згодом. А чоловіку вона якось пояснить, не вперше.
Коли рішення визріло, подумки вона тріумфувала: «Хотів армію? Буде тобі армія! Хотів на підводного човна? Буде тобі підводний човен!».
Пропливла до кабінету, зняла слухавку з нового-новісінького чеського телефонного апарату, напамять набрала знайомий номер і кришталевим янгольським голосочком защебетала:
Петро Семенович, добридень! Як ся маєте? І в нас все добре, Вітюша у рейсі, Ви ж знаєте Та в мене малесеньке проханнячко, то чи не допоможете? Моєму лобуряці вісімнадцять, має йти в армію
Так, так, так, розумію. Що, зробити десь ближче до домівки?
Ні! На кілька хвильок Ляля не дотрималась ролі і сказала занадто поспішно. Якнайдалі. І на підводного човна.
На другому кінці проводу запала мовчанка. Трохи згодом пролунало:
Це ваше спільне рішення? Віктор знає?
Ну звісно ж, знає! Чи ми перший день знайомі? Як Ви могли подумати інше?
От через те, що родина високому посадовцеві була відома, він як раз інше і подумав. Але згадалася доля самого Віктора, що армія змінила йому життя просто на сто вісімдесят градусів, згадалися його нарікання, що жінка дуже вже пестить дітей.
То, можливо, і правда в родині вирішили виховати справжнього чоловіка? Отож десь через тиждень в поштовій скрині Сашко з подивом знайшов повістку на осінній набор до армії.
Позаду залишилась медична комісія. До відправки залишилося два дні. Напередодні мали завітати родичі і знайоміпроводи до армії були зайвим приводом пишно погуляти. Щодо Оленки мати була невблаганна: хто вона, аби проводжати Сашка разом з родичами? От витримає вона чотири роки, вірно дочекається Подумки ж Лариса Едуардівна думала, що сам Сашко за чотири роки геть забуде свою так звану наречену. Ще скільки в нього буде таких дівчат! А кращене таких, а більш гідних.
Отож з Оленкою Сашко прощався на звичному місті набережної. Мишко товкся поряд.
Лариса збагнула, що незабаром залишиться без чергової няньки, тож не збиралася втрачати останню можливість перекласти догляд на чужі плечі.
Сашко намагався пояснити, чому навіть в останній день вони не зможуть побачитися:
Мама влаштовує проводи. Тата не будевін у рейсі. А будуть деякі татові друзі,тьотя Свєта, мої співучні по школі
Оленка не дослухала:
Я навіть не питаю, чи можна мені прийти проводити тебе.
Сашко ніяково пояснив:
Я намагався запевнити маму. Але вона каже, що це негарнонеодруженій дівчині проводжати хлопця.
А проводжати в ролі нареченої? Що тут такого, скажи? Всі так роблять!
Сашко будь що хотів виправдати матір:
Не ображайся, вона ж як краще хоче! Щоб люди не осудили.
Я тільки це і чую: що скажуть люди! А що скаже власний син їй, здається, байдуже!
Оленка вже не могла стримати сліз.
Хоч ти зрозумій! Не потрібні мені ваші гулянки! Я просто хочу наостанок якнайбільше побути с тобою! Перед розлукою! Ти вирвешся до мене хоч на хвилинку?
Сашко відповів непевно:
Та мамка ж на всю ніч гостей запросила. Потімв таксі і на вокзал. Всі разом.
Оленка глибоко зітхнула. Сказала скептично:
Зрозуміло.
Сашко помовчав. А потім повів далі. Але це вже був інший Сашко. Наче за ці кілька днів він неабияк подорослішав. І, попри перспективу розлуки з коханою, видавався спокійним і впевненим у собі.
Так навіть краще. Відслужу армію, то мені вже виповниться двадцять два роки. Піду працювати, оселимося в гуртожитку, станемо на квартирний облік. Інститут заочно можна закінчити. Скільки людей так роблять! Разом все можна подолати. Тільки Ти мене дочекаєшся? Це ж чотири роки!
Сашко, ти геть дурний чи як? з очей у Оленки сльози полилися ще рясніше.
Мишко, чи розумів, чи ні, що воно до чого, теж тер кулаками заплакану мармизу.
А листи писатимеш? запитав Сашко.
Кожного дня! І ти пиши. Розуміюв тебе ж час не завжди буде. То хоча б по два слова. Бо я ж тут збожеволію!
2
Невдовзі в квартирі Сашка відбувалися гучні проводи майбутнього моряка.
Посеред кімнати стояв довгий стіл з наїдками. В голові столу сидів Сашко, підстрижений «під нуль». За столом по обидві сторонигості, вже добряче напідпитку. Крім Сашка. Сашко сидів похмурий і тверезий.
Серед гостей траплялись чоловіки в морській формі. Після добрячої порції спиртного, та з наїдками, що Лариса не поскупилася наготувати, настрій у всіх був навіть піднесений. Хтось за столом намагався затягнути пісню. Лунали тости за справжнього чоловіка, за майбутнього моряка, за гідного послідовника свого батька.
Коли напівсонні гості порозходилися по різних кутках, аби за розмовами або й сном дочекатися ранку, Лариса разом із Свєткою прибрали зі столу й усамітнилися на кухні.