Зявилася бодай надія, що риють не дарма.
На припах можливої здобичі до місця розкопок своїм мотоциклом примчав Федір.
Хвацько загальмував, мало не підімявши румунського солдата з числа охоронців. Неспішно виліз. Кинув оком на копачів, що понуро длубалися у багнюці.
І раптом вгледів Франца.
Вони стрілися поглядом одночасно.
Повільна зрадницька посмішка спотворила обличчя Федору. В очах промайнула тріумфуюча ненависть.
А це хто? спитав у охоронця, хоча відповідь вже не мала ваги.
Охоронець відповів трохи боязко, з огляду на високе звання прибулого:
Отой хлопчина? Та не вистачало робітників, то взяли на біржі праці першого-ліпшого. Для роботи в Німеччини він наче замолодий
Федор не зводив з обличчя Франца глузливого погляду.
Замолодий, кажеш? А для партизана як? Він же воював проти нас! Можливо, і тут він із якимось завданням!
Франц, що до того намагався не піднімати очей аби не видно було на денці зіниць остраху, після цих слів кинув лопату просто в багнюку і відкрито попрямував до Федора.
Так, воював! І буду воювати, як виживу! Воювати, хоча наша віра і не дозволяє цього! Воювати, аби вичавити з моєї рідної землі загарбників! А ти? За що воюєш ти? Хто ти? Ти ж шакал, живишся недоїдками від хазяїв і вихваляєшся лише перед слабкішими за тебе! Ти ж був у нас в хаті, коли там залишилися тільки мої безпорадні рідні! Де вони?
Федір, що за час промови кілька разів змінився в обличчі, нарешті знайшов, чим вколоти Франца дошкульніше:
Там, де їм і місце! Батькив Німеччині. А сестрив румунському борделі!
Франц наче на бетонну браму наразився. Спитав:
А Софійка? Софійка де?
Федір з садистським задоволенням додав:
Я ж сказав: сестри! Обидві там.
Франц рвонувся до Федора, але охоронець щосили опустив йому на голову приклад гвинтівки. Франц впав, утратив свідомість і вже не чув, як його осатаніло буцав Федір. І коли на тілі Франца не залишилося живого клаптика, його, як лантух, відтягли до автівки і доправили до комендатури.
Франц, трохи оговтавшись від побоїв, знову опинився на примусових роботах. Але в порівнянні з археологічним загоном це було як небо і земля. В експедиції їх більш-менш добре годували. Обмундирування знову ж таки, житло. А тепер Франц опинився в бараку для військовополонених, що являв собою бетонну кімнату, без меблів, без опалення, хоча надворі була зима. В цю кімнату після виснажливої роботи було напхом напхано стільки людей, що всім одночасно неможливо було сісти. Спали по черзі. А ранком обовязково хто-небудь не прокидавсяздебільше з тих, яким не щастило опинитися в середині людського кому.
Невідомо, скільки витримав би Франц. Аж ось, десь ранньою весною звичний розпорядок дня було порушено: за ними ранком не прийшли конвоїри, аби доправити їх на роботу. А потім з кімнати в кімнату, то перестуком, то пошепки просочилася новина: румуни тікають.
Так, вони дійсно тікали. Тікали безладно, до самого Плоєшті. Як же швидко їм припинять маритися лаври римських легіонерів! Як поспіхом політики зречуться своїх націоналістичних зазіхань! А через три місяці Румунія взагалі вийде з війни.
Не варто скидати все на одну купу. Хто згадує, що під румунами за окупацією було легше. Хтонавпаки, що румуни були більш люті, ніж німці. Мабуть, траплялись усілякі і серед румун.
А коли тікали, то вже не дуже шаленіли. Так, хапали наостанок, що зверху лежало: маленьких свійських тварин, кухонне начиння. Хапали потай, як дрібні злодюжки. А людей вже не чіпали.
Та як помізкувати, хто вони були, звичайні румунські солдати? Ті ж селяни. Навіть бідніші за радянських. Навіть більш голодні й більш обшарпані.
Франц не встиг порадіти з перемоги, бо з визволенням Миколаєва почалась перевірка всіх полонених. І заробити тавро «шпигун», «дезертир», «зрадник» було вельми просто. А якщо ти був ще й «фольксдойче», як Франц, то шансів пройти систему фільтрації й уціліти не було жодного. І Франц відправився в Магадан. Відбувати покарання як зрадник Батьківщини. Тікав від диму впав в огонь. І до кінця життя він так і не знав, що ж сталося із Федором.
Федір був офіцером. За окупації неабияк цим хизувався. А тепер запхав свою пиху подалі і перевдягнувся в форму рядового. Розумів, що накоїв досить, аби місцеві мешканці йому вчинили самосуд. Тож похапцем збирався тікати разом з румунами.
Та жадібність перемогла. По дорозі, якою їхала колона втікачів, він зробив чималенький гак, аби забрати з катакомб жадану валізу. Його відсутності ніхто й не помітивкожному кортіло вберегти свою голову, а не опікуватися чужою долею.
Федір підїхав до знайомого байраку. Зупинив мотоцикл. Наламав побільше гілок, аби накидати зверху. Перехрестився «на щастя» і поліз у темряву.
Знайомим ходом добувся до місця.
Начебто нічого не змінилося.
Виколупав брилуваліза лежала на старому місті. Потягнув на себе
Тут підозра стиснула серце як кліщами: щось валіза була залегка. Федір рвучку відчинив замок, вгледів на порожньому денці свій же ніж. І чи не звірине ревіння віддалося луною попід зводами катакомб. Федір зрозумів, хто випорожнив валізу з його так ретельно зібраним багатством. В безсилій люті він ударив кулаком по шорсткій вапняної стіні.
Кісточки на пальцях засочилися кровю.
6
Як чесно, карне законодавство в Росії перед революцією відповідало подібним законодавствам європейських країн того часу. А саме: як злочин доведено, то злочинця мали на деякий час ізолювати від суспільства, перевиховати, дочекатися каяття і повернути тому ж таки суспільству.
Звісно ж, звичай висилати за інакомислення на околицю імперії існував в дореволюційній Росії. Але мета тоді була яка? Відіслати подалі з очей, а не знищити. Ікона комуністів Володимир Ленін відбував своє найвіддаленіше заслання в Шушенському всього-на-всього три роки. І це за державний злочин! Жив собі державним коштом в добротному камяному будинку, ходив на екскурсії по околицях, полював, ласував домашньою сметанкою. Курорт! Не випадково ж його майбутня теща, що приїхала разом з Надією Крупською до нареченого, при першій зустрічі не втрималася від репліки: «Як Вас рознесло!». І вінчатися їм дозволили, хоча обидва були заслані І весілля гуляли так, що господарі хати заходили попросити втихомиритися І для молодої дружини друг дітей відразу ж найняв дівчинку-помічницю: управлятися з російською піччю і рогачем Крупська за перебування в засланні так і не навчилася. А от майбутній вождь світового пролетаріату навчився наступного: нема чого панькатися з ворогами, з ними треба діяти нещадно. Яка слушна порада своїм послідовникам!
В березні 1917 Тимчасовий уряд було скасував політичне заслання. Та ненадовго, бо в двадцяті роки його поновила Радянська влада. І тут вже не ізолювали, а винищували цілі верстви населення: духовенство і буржуазію, інтелігенцію, військових, а на черзі були незліченні «вороги народу» і «шпигуни». І в позасудовому порядку, без ніякої прелюдії.
А спецтаборито взагалі окрема тема. І створили їх геть не для того, аби злодії могли спокутувати свою провину, розкаятися й повернутися до нормального життя. Уряд мав на меті відокремити засуджених від будь-якого спілкування з рідними, із зовнішнім світом, тобто заховати їх за потворним муром із забуття, жаху, брехні і невідомості.
Що там, за тим муром, відбувалося, тільки самі вязні і знали: мізерна продуктова пайка, важка понад силу робота, відсутність медичного догляду, знущання охоронців. Довго прожити за таких умов вдавалося одиницям. Більшість гинула чи від голоду, чи від хвороб, чи, як було несила терпіти, вкорочували собі віку.
Тільки після смерті Сталіна потроху ці кляті табори почали зникати.
Друга світова вже скінчилась, а Сталін ще був живий. Тоді стане більш зрозуміла розмова двох товаришів у нещасті.
Доля звела обох в Магаданській області, на урановій копальні, що залюбки для робіт використовувала вязнів таборів НКВС.
В тьмяному світлі знесилені люди в робах і в касках з ліхтарем на лобі видовбували багату на уран породу, що невпинно їх вбивала.
Поряд працювали Франц та звичайний російський парубок із звичайним російським імям: Микола.
Ледве-ледве перекриваючи голосом стукіт кайла та рипіння лебідки, Франц сказав приречено:
Все, це кінець.
Припини себе заздалегідь ховати. Зимою, воно, звісно, скрутно. А ось прийде весна, а згодомліто! Це Микола намагався підбадьорити товариша.
Не дотягнути мені до весни. Франц зайшовся кашлем. Прикрив рота рукавом спецівки. На рукаві залишився згусток темної крові.
Ти посидь трохи. Микола будь що намагався допомогти товаришеві.А я і в твій кошик породи накидаю.
Припини. Помітятьзапроторять до карцеру. А це зимою певна смерть.
На щастя, почувся стукіт у рейку.
Микола сказав з полегшенням:
Все, кінець зміни. Ходімо-но.
І вони пішли до кліті, перелізли через край, стоячки доїхали до верху, аби сяк-так помитися, посьорбати порожню баланду і хоч на деякий час забутися тривожним сном в холодному бараку.
Цього вечора все було, як завжди, окрім сну. Всі вязні спали. Тільки Франц і Микола сиділи на нижчих нарах, тулячись один до одного й накрившись однією ковдрою.
Слухай-но, Миколо, озвався Франц. Я на цьому світі вже не пожилець.
Ти це припини! перебив товариша Микола. За життя треба чіплятися будь-що. Може, тобі через хворобу термін скоротять або ж амністію обявлять
Мені вже несила чекати нагоди. Та й навіть якщо випустять з-за ґратя підпаду під указ про постійне поселення. Тобто за межі області ані носом. А то додатковий строкдвадцять років. А хто мене на роботу візьме? Судимого? За пятдесят четвертою? В війну хотів потрапити в арміюне взяли за віком. Мені ж тільки пятнадцять виповнилося. Подався в партизани. А після війни хто там розбирався? Підпав під окупацію, ще й німець! На двадцять років одразу! Франц помовчав. Краще б тоді ж і розстріляли.
Микола хотів щось сказати, та Франц нетерпляче перебив його:
Зачекай, дай доказати. Поки є сили.
Перевів дихання. Повів далі:
А в тебе і строк менший, і здоровя краще. То ти можеш добутися до моєї домівки.
Микола здивувався:
До твоєї? Чого б це?
Ти ж казав, рідних в тебе не залишилосябомба в будинок влучила.
Так. Але до чого ти ведеш?
Тож тобі однаково, куди прямувати після звільнення! Франц не спитав, а сказав ствердно.
Поки що я сиджу тут поряд. І строк у мене чималенькийдесять років, гірко сказав Микола.
То ти підпав під загальний гребінець. Чи правий, чи виннийменше ніж десять років не отримаєш. Але ж ти сам казав: може амністія, може ще щось Так от, в мене на батьківщині заховано скарб. Знайди його. Як хто в селі залишився з моєї родиниподілися. А як нібери все собі. Хай хоч комусь він принадиться.
А ти, часом? почав було Микола і на півслові замовк.
Ти не думай! Я не грабував. То один покидьок заховав, хотів з ним втекти за кордон. А я в нього конфіскував і переховав.
Франц дістав зімяту коробку з-під цигарок, закашлявся.
Микола сказав співчутливо:
Ти б не курив так часто.
Не збираюся. Я тобі тут план намалюю. Тільки слухай уважноскарб заховано в катакомбах під селом Я намалюю. Намалюю сірниками, аби виглядало, наче просто коробка брудна. А ти запамятай прізвище моїх рідних: Ульмани.
Франц почав слинити по одному сірники і малювати вологою сіркою. Микола озирався по сторонах і слухав не надто уважно.
Франц закінчив і перепитав:
Все запамятав? Ну то тримай. Не загуби. І прощавай.
Тобто, підеш спати?
Франц усміхнувся якимось своїм думкам:
Можна і так сказати, відповів він майже весело і поліз на другий поверх нар.
Якщо й було щось дивне в поведінці друга, звечора Микола нічого не помітив.
А от ранком він все зрозумів. Зрозумів, коли було запізно.
Під час ранкового перегуку вязнів Франц раптом вибіг із строю і побіг в бік воріт. Побіг не швидко, для годиться. За ним відразу кинулися кілька охоронців, пустивши з повідця оскаженілих вівчарок.
Охоронці й не дуже поспішали. Один навіть сказав:
Не стріляти! Куди йому дітися? Візьмемо живим. Він же ледь ворушиться.
Франц в цей час спустив штани і глузливо ляснув себе по голому заду:
А отакої ти мене візьмеш!
Пролунала автоматна черга. Франц упав.
Навіщо ти його застрелив?! Взяли б живцемвін би у мене довго помирав! Смерті б чекав як порятунку! обурливо сказав охоронець. Той, що будь що хотів взяти Франца живим.
Другий виправдовувався:
Та втік би! А так ми свою пайку спирту все одно отримаємо. За пильність.
Охоронці гукнули «бовванів». Це ті вязні, що долучалися до підсобних робіт. Вони схопили Франца за обидві ноги і волоком потягнули геть з двору. Цупка табірна куртка задерлася аж на голову. Слідом за Францом на білому снігу залишалася яскраво-червона стежка.
Микола опустив голову. Непомітно втер сльозу, що мимоволі набігла. Подумки простився з другом.
7
Як Сталін помер, вирішили більшість вязнів трудових таборів звільнити. Не через людяність, ні! Комусь спало на думку, що їхнє утримування теж недешевого варте. То хай самі про себе піклуються.
Квітневим ранком начальник табору перед вязнями пафосно проголосив:
Радянська влада обявляє амністію і надає вам можливість працювати задля добра Батьківщини. Тож ви тепер вільні. Можете в канцелярії отримати документи і власні речі.
А до себе додав менш облудно:
Я б усіх вас з кулемета.
Ото так і трапилося, що трохи згодом вогкими брудними вулицями Магадану йшов Микола: в благенькій ватяній куртці, в потертій вушанці, з напівпорожньою торбиною за плечима, але вільний. Вільний! І молодий же ще! Жити й жити!
Раптом в його щасливі мрії увірвався загрозливий покрик:
Стій! Стій, кажу!
Це був начальник місцевої міліціїчервонопика, завжди напівпяна тварина. Полюбляв він знущатися над слабшими.
Від того крику Миколі за спиною наче морозом сипнуло. Він не здатен був вимовити й слова. Страх знову опинитися за колючим дротом за кілька днів не випаровується.
Микола зупинився, опустивши очі додолу, аби не виказати себе ненависним поглядом.
Міліціонер сказав з презирством:
Що, злякався, хробак? Правильно, бійся! Я от тебе пристрелюі мені нічогісінько не буде! Хто ти є по життю? Пил на дорозі! Гній смердючий! Що в торбі? Золото?
Власні речі. Звідкіля в мене золото? тихо відповів Микола, в душі проклинаючи себе за боязкість.
Випорожнюй торбу!
Микола барився.
Міліціонер заволав розлючено:
Викидай все на землю, кажу!
Микола розтягнув мотузку і витрухнув все на брудний тротуар. Білизна, шкарпетки, коробка сірників, окраєць хліба.
І потерта коробка з цигарками, на якій ще було видно сірникові позначки.
Міліціонер колупнув чоботом речі, підняв коробку з цигарками. Їх він переклав в свій портсигар, а коробку зіжмакав і жбурнув в бік. Харкнув під ноги й пішов геть.
Микола довгенько стояв, доки прийшов до тями. Та трохи згодом підвів голову, роздивився кругом себе та, не побачивши поблизу нікого з правоохоронців, нарешті вдихнув на повні груди. Потому підняв зіжмакану коробку, поклав до кишені та пішов в бік вокзалу.
Чи не місяць Микола добирався до Миколаївщини. Аби не привертати уваги своїм заяложеним виглядом, намагався оминати великі міста, їхав в обїзд. Та й поспішати йому було нікуди. Єдина причина, що підганяла його й не давала оселитися в першому-ліпшому селібажання виконати останнє прохання Франца: знайти його рідних й розповісти про загибель родича. І про скарб.
Щодо скарбу Микола не дуже щоб вірив. Та не його таємницяне йому вирішувати. Як хто буде живий, рішив розповісти.
В травні на Миколаївщині вже майже літо. Тож на Миколі була лишень груба сорочка на голе тіло.
Знайти дім Франца виявилося не дуже й легко. Більшість селян приїхали в Степове після війни, за програмою Уряду про заселення спустошених земель. Отож йому показали один-два будинки, де «ще жили німці».
Микола стояв біля паркану і вдивлявся в двір.
Певно, колись там був сад, але тепер трава переросла й зробилася високою, насіялося багато кропиви. Вікна забито дошками.
З підвалу вийшла Емма. Колись чарівна білявочка, наразі виглядала як літня жінказмарніла, худа, по брова запнута в темну хустку. Попри теплу погоду, вдягнута тепло, наче її повсякчас лихоманило.