Нік РеменіТаврованийІсторичний роман
Глава 1. Запаморочення від успіхів
1
Влітку 1933 року Семен Васильович Руднєв після піврічного перебування у Владивостоці прибув у споруджуваний Де-Кастрінській укріпрайон. Разом з ним приїхали дружина Домна Данилівна і син Радій.
Стояла тиха погода. Море застигло в нерухомості. Його сіра гладь зливалася воєдино з сопками, що виднілись вдалечині, острівцями тайги і навіть зі стрімкими темними скелями.
Семен Васильович дивився на втиснуту між двох скель бухту, в яку вони входили, на вузьку затоку, і думав, що ніколи ще доля не закидала його так далеко від рідного дому.
Пароплав «Тобольськ» шипів, невдоволено кидався чорним димом, обережно наближався до скелястого берега.
Прозвучав протяжний гудок. Його звук різними голосами повторили скелі. Судно причалило до берега.
Сім'я по скрипучому трапу спустилася на сірий бетонний пірс. Семен Васильович ніс дві коричневих валізи з блискучими металевими набивками по кутах. Домна Данилівнарозбухлу від речей сумку. Радик плентався за ними з кількома упаковками.
На березі їх зустрів молодий червоноармієць. Високий, стрункий хлопець.
Руднєв Семен Васильович? Запитав він.
Руднєв.
Товаришу полковий комісар, вас велено доставити до місця проживання.
Недалеко стояв віз, акуратно застелений травою.
Семен Васильович спочатку допоміг піднятися на віз Домнікії Данилівні. Поставив на траву валізи з речами, які вони возили з гарнізону в гарнізон. Акуратно розклав решту багажу. Сів біля дружини. Радик легко скочив на повозку ззаду.
Червоноармієць вдарив пугою коня. Він знехотя побрів по розкислій після недавнього дощу землі. Воза тягнуло з боку в бік, колеса кидали в'язку глинисту землю, стукали на каменях, які виступали то тут, то там на дорозі.
«Тобольськ» затягнув глухо і протяжно у-гу-гу, запихкав, пускаючи з труби чорний дим, і відчалив від берега. Семен і Домнікія втупилися на нього темними очима. Кілька хвилин не рухалися, не відривали від нього пильних поглядів. Їм здавалося, що разом з теплоходом «Тобольськ» від них йшов весь цивілізований світ.
Домна Данилівна згадувала Європейську частину Радянського Союзу, особливо милу Україну, де до цього провели з чоловіком більшу частину життя. А також незабутній Ленінград з його білими безсонними ночами, з розвідними мостами, з палацами і храмами.
Після отримання диплома політичної академії, після декількох років, проведених в Севастополі, доля їх закинула на самий край землі. В дикі, забуті людьми і Богом, місця.
Не втрималася від натиску емоцій. Згадала, як добиралися до Владивостока. Їхали кілька тижнів. У складі пасажирського поїзда знаходився товарний вагон з маленьким віконцем з ґратами. На кожній зупинці в віконце лізли зарослі, брудні обличчя.
Курити! Жалібно повторював худий зарослий хлопчина. Він простягав через грати руку і інтенсивно махав нею, намагаючись привернути увагу. Курити! Дайте закурити, люди добрі!
Крики хлопчини потопали в стукоті коліс поїздів, що проходили, говорі людських голосів, надривних гудках паровозів. Виснажені довгою дорогою, втомлені від життя володарі місць в пасажирських вагонах поспішали протягом коротких зупинок забезпечити себе найнеобхіднішим: купити пиріжків з лівером або капустою, хліба, води, махорки або цигарок.
На кожній зупинці Руднєви виходили з вагона. Розминалися і дихали свіжим повітрям на пероні. Благо ще в Москві вони завчасно закупили продукти харчування. Педантична Домна Данилівна ретельно підрахувала, що їм буде потрібно, щоб доїхати до Владивостока.
Всім членам сім'ї жалібні крики не давали спокою. Радик, який за своє недовге життя бачив багато, запитав батька:
Чому їх везуть в товарняку?
Тому, що вони увязнені, небезпечні для суспільства.
Його мама не втручалася в чоловічу розмову. Але на одній із зупинок, вже в Маріїнську, не витримала. Купила цигарок, попрямувала до товарняка.
Ньома! Сентиментальність тут ні до чого. Не здумай! Намагався зупинити її Семен Васильович.
Але дружина вже не чула чоловіка. Вона простягнула в худу руку підлітка пачку цигарок.
Циганка поруч, яка спостерігала за ними, сказала:
Начальник, від суми і тюрми не зарікайся. Думаєш, якщо маєш гімнастерку і хромові чоботи, все життя будеш у високому кабінеті сидіти!?
Поїзд рушив. Руднєви поспішили в вагон. Циганка з маленькою дитиною на руках залишилася на пероні. Подружжя ні разу не згадало товарняк. Але чим далі вони просувалися по Транссибірській магістралі, тим частіше зустрічалися з вагонами з ув'язненими.
Тепер Домна Данилівна згадувала поїздку на Далекий Схід. Знала, що буде неприємно чоловікові, але не могла стриматися:
Мені здається: нас пригнали сюди по етапу.
За тринадцять років спільного життя Руднєв добре вивчив свою дружину і дякував долі, що вона звела його в Кадіївці, на Донбасі, з молоденькою вчителькою-комсомолкою. У найважчі для нього роки розрухи і злиднів вона допомогла вистояти, створити сім'ю, отримати освіту. Вона скрізь була поруч з ним, розділяла повний поневірянь спосіб життя.
Навколишні приймали їх за брата і сестру, настільки були схожі вони один на одного.
Їх побут був скромний. Вона мала пару суконь і кофт, одні туфлі, восени, взимку і навесні носила одне і те ж пальто. Весь її одяг поміщався в одній валізі.
Якщо Ньома говорила таке, значить, на те у неї були вагомі причини.
Руднєв теж постійно стикався не тільки з майбутніми кримінальниками, а й з політичними, яких виявляли і судили за славнозвісною 58-й статтею. Існувала думка, що останніх судили нізащо. Але напружена служба не давала йому часу розібратися в цих питаннях. У своїх частинах він робив усе, щоб невинна людина не постраждала. Товарняки з решітками викликали неясну тривогу у Семена Васильовича.
Тим не менш, він спробував заспокоїти дружину, що не все так погано в цій країні, вони швидко обживуться на новому місці.
Ньома озирнулася навколо: на краєчок моря, прямовисні скелі, на дрімучий ліс і сопкидикий, покинутий край на самому кінці землі, сказала:
Заїхали. Далі нікуди!
Семен Васильович нічого не відповів. Він подивився на споруджувані вогневі точки, на безліч людей, які снували біля них. Вони займалися в основному бетонними роботами. Все робили вручну, лише іноді використовуючи коней, зовсім рідковантажні автомобілі, трактори та іншу техніку. У нього спочатку майнула думка: що привело сюди цих людей. Нехай військовим наказали. В укріпрайоні повно цивільних.
Але згадав, що японці вже завоювали північно-східну частину Китаю, зазіхають і на радянські території. Значить, так треба державі: тут, в забутому людьми куточку, побудувати неприступну фортецю, оплот завоювань Жовтня на Далекому Сході.
Семен Васильович глянув на дружину, згадавши, скільки вона пережила, вимовив з розстановкою:
Нам вибирати не доводиться. Куди пошлють, туди і їдемо.
Домна Данилівна зрозуміла, що сказала зайве, щоб не хвилювати чоловіка, додала:
Свята не можуть тривати нескінченно. Доведеться жити без Ленінграда, Херсона, Миколаєва та Севастополя.
Але ми ще повернемося в Україну зі старовинними храмами Путивля, териконами Донбасу і білими вишневими садами.
Кінь неквапливо брів по розбитій дорозі. Попереду завиднілося невелике селище. Воно складалося з темних від часу дерев'яних будиночків з різьбленими віконницями. Розкинулося на невисокій сопці. Зі сходу її оточував густий тайговий ліс, із заходу вона виходила на дикі луки, які чергувалися з дрібним чагарником і болотами.
Стрункому, підтягнутому полковому комісару виповнилося 33 року, хоча за паспортом вважалося 34. Щоб взяли на завод, довелося при отриманні документа додати рік. Тепер він вів подвійний рахунок своєму віку.
Семен Васильович виглядав молодше своїх років. Акуратний, в строго підігнаній військовій формі, в до блиску начищених чоботях. Смагляве обличчя військового доповнювало темно-русяве волосся, строго зачесане назад і ретельно укладене.
По закінченні військово-політичної академії імені Толмачова в Ленінграді Руднєва направили начальником політвідділу 61-го зенітно-артилерійського полку берегової оборони Морських Сил Чорного моря. Жили тоді в Севастополі і раділи такому призначенню. Звикли до тепла, м'якого клімату Криму з жарким літом і дощовою зимою.
На жаль, Севастополь довелося покинути. У 1932 році Семен Васильовичначальник політвідділу 9-ї артилерійської бригади берегової оборони Морських Сил Далекого Сходу. І ось вони в Де-Кастрі
Трохи нижче чоловіка, худенька, струнка, така ж темноока і смаглява, як Семен Васильович, Домна Данилівна вже шкодувала, що не втрималася, висловила чоловікові своє перше враження. Її не можна було віднести до розпещених жінок з капризами, з якимись особливими претензіями. Розуміла, що йому теж несолодко. Картала себе, що не могла втриматися від емоцій при вигляді пароплава, що відпливав.
Радик не вникав у вічні дискусії батьків. Він сидів спиною до них, махав звисаючими з воза ногами і милувався зеленню лісів, недоторканою природою. Він звик до гарнізонів, військових містечок і казарм, і зміну місця проживання сприймав як звичайну справу.
Семен Васильович ставився до нового призначення теж спокійно. Він вважав себе рядовим партії. Зобов'язаний перебувати там, де вона накаже.
Бухта Де-Кастрі зникла з виду. Кінь наблизився до дерев'яних будиночків.
Раніше тут жили японці,пояснив балакучий червоноармієць. Теперкомандний склад.
Будиночки були збудовані давно, зяяли темними вікнами, які вже надивилися на світ.
Рипучими полами зайшли в приміщення. Піч, лавка, грубо збиті дерев'яний столик і табуретки. Ось все, що знаходилося в їх помешканні.
Червоноармієць допоміг перенести речі, ввічливо попрощався і поїхав.
Нове житло не викликало у подружжя Руднєвих особливого захоплення. Маленькі вікна, низенькі стелі. Відсутність меблів. Навіть мінімуму для життя.
Це ще більше зіпсувало настрій не розпещеної надмірностями Домнікії Данилівни.
Нічого, облаштуємося, заспокоював дружину Руднєв.
Лише б у тебе по службі склалося. А ми звикнемо. Правда, Радя?! Запитала вона.
Аби було з ким у футбол поганяти. Решта додасться.
Ось це справжня чоловіча розмова, схвалив слова сина батько.
Молодці, так тримати! Засміялася його дружина.
Спати лягли досить пізно. Але сон Семена Васильовича виявився коротким. Йому снився Лев Троцький. Лейба Давидович Бронштейн. Полум'яний оратор з пишним чорним волоссям. Худий, з хворобливим виглядом, з витягнутим обличчям, з гострою чорною борідкою. Пізніше жартували, що він був схожий на козла в окулярах.
Тисячі людей, в тому числі юний Семен, зачаровано слухали слова оратора. Троцький говорив потрібні народу слова. Що Радянська влада ліквідує окопне життя. Вона дасть землю і знищить внутрішню розруху. Радянська влада віддасть все, що є в країні, біднотіробітникам і селянам.
Натовп шаленів Маніфестантам запропонували резолюцію: за робітничо-селянську справу стояти до останньої краплі крові
Хто за? Запитав Лев Давидович.
Тисячний натовп, як одна людина, підняв руки.
Нехай ваш голос буде вашою клятвою підтримувати всіма силами і з усією самовідданістю Раду, яка взяла на себе великий тягар довести перемогу революції до кінця і дати людям землю, хліб і мир.
Троцький, як голова Ради, проводив чітку лінію, щоб в період двовладдя схилити народ, в першу чергу, армію, на свою сторону. До революції Троцький ніколи не належав до ленінської партії професійних революціонерів. Відомо, що приїхавши до Росії після лютневої революції, він спочатку увійшов до групи «межрайонцев», з якими влітку 1917 року і влився, зрештою, в ленінську організацію.
Тобто Троцький до революції не був більшовиком. Пізніше під впливом Леніна він переконався остаточно і безповоротно, що найсправедливіший лад на землі,комунізм.
Коли Лев Давидович приїхав до Петрограду, Леніна там ще не було. Троцький спокійно і впевнено готував збройне повстання, про яке говорив Володимир Ілліч.
Той ще переховувався у Фінляндії, але закликав до збройного повстання. Боявся: можна спізнитися, упустити владу. Він вимагав починати повстання негайно. Троцький не поспішав. Не бачив особливого сенсу в повстанні.
В країні бродіння ідей. Мітинги, гарячі промови, щедрі обіцянки. Дні, один цікавіше іншого.
Фінляндський вокзал. Разом з робітниками Російсько-Балтійського заводу Семен крокував туди з надією і хвилюваннями. Сеня приїхав до Пітера в 1914 році до старшого брата Василя. На перших порах працював розсильним, потім його перевели учнем в столярно-складальний цех. Розторопного і небоязкого хлопчину помітили більшовики. Залучили до своєї діяльності. Він розповсюджував листівки, брав участь у страйках, демонстраціях та інших масових заходах робітників.
У 1916 році юнака заарештували жандарми, знайшли у нього листівки. Посадили у виборзьку політичну в'язницю «Хрести». Близько чотирьох місяців провів Сеня в «Романовской предвариловке». Тримався стійко, спокійно відкидав висунуті йому звинувачення.
В буремні дні Лютневої буржуазно-демократичної революції записався в червоногвардійський загін, вступив до лав РКП (б). І ось він разом зі своїми друзями-заводчанами зустрічає Володимира Ілліча Леніна.
На перон вийшов простий, вже не молодий, середнього зросту, лисий чоловік. За допомогою робочих швидко виліз на броньовик, оточений з усіх боків незламною стіною озброєних солдатів і матросів. Енергійно розмахуючи руками, вимовив знамениту промову, яка стала потім бойовою програмою. Всім доступні і зрозумілі слова про мир, землю, владу робітників і селян. Люди шаленіють.
Ульянов-Ленін! Володимир Ілліч, скандує натовп.
Він виступає. Ніхто не здогадується, що він поспішає, він боїться, що не вийде вже тисячу разів продумана і обговорена операція по захопленню влади. Так звана революція.
Величезне людське море радіє, летять вгору головні убори, чується гучне «ура!», в якому потопає і юний дзвінкий голос Семена.
В холодну жовтневу ніч того ж сімнадцятого року брав участь у штурмі Зимового. Як у фортеці, засіли там такі ж молоді, як він, хлопці. Вони не шкодували патронів, вони захищали законний уряд від навали дикої юрби, поливали атакуючих з кулеметів. Але хіба вони могли зупинити повсталий народ?!
Штурм Зимового залишив найяскравіший слід в його житті. Йому часто снилися люди в папахах з червоними стрічками, такими ж червоними, як калюжки крові на бруківці, в матроських безкозирках, люди зі зброєю, біля вогнищ революційно налаштовані матроси, солдати, нескінченні розмови про те, що, нарешті, вони заживуть мирним забезпеченим життям.
Йому часто снився бій під Пулковим, коли малочисельним, слабо озброєним революційним загонам треба було за всяку ціну зупинити корнілівські козачі полки, що рвались в червоний Пітер, щоб потопити в крові революцію. Тоді, в бою, на юного Семена накинувся величезний козак. Руднєв встиг вибити з рук ворога клинок. Вчепилися один в одного. Сили були не рівні. Козак підім'яв під себе хлопчину і схопив його за горло. У Сені перехопило подих, потемніло в очах Вчасно на допомогу приспів земляк Вітя Чупахін. Він убив біляка.
Семен Васильович метався у сні, як багато років тому, намагався ухилитися від сильних рук козака, а той схопив його за горло обома руками і душив, душив, не давав дихати.
Семен Васильович закричав і прокинувся. Упорядковував прискорене дихання, не рухався, щоб не розбудити дружину. Вона теж надивилася за ці роки. І якщо прокинеться, на них чекає безсонна ніч.
Він задрімав. Попливли спогади про те, як його в числі інших червоноармійців направили на охорону Смольного. І от вночі, ледь заступив на пост біля дверей з табличкою 67, перед ним несподівано зявився Володимир Ілліч. Запитав, чи не важко йому, такому молодому, чергувати в таку пізню годину
Він відповів:
Не важко.
З тих пір пройшло багато років, а він памятав кожне слово Ілліча, його втомлений, сумний і проникливий погляд, слова про те, що революцію мало вчинити, її треба захищати. І це значно важче
Юному Семену вимальовувалося світле майбутнє. Славне і велике. Як і багато інших, він був сповнений рішучості будувати нове життя. Але ілюзії тривали недовго. Слідом за гучними промовами прийшли важкі будні. Уже в грудні 1917 року був встановлений режим «воєнного комунізму» з його загальним одержавленням економіки, трудовою повинністю і продрозкладкою. Владу почали відкрито звинувачувати в поверненні до рабовласницьких методів.