Вона була зведена в неокласичному стилі. І вражала розмахами і строгими формами.
Нижній ярус являв довгасту будівлю з колонами перед входами. На першому плані другого ярусу височів широкий круглий барабан з невеликими колонами між напівкруглими вікнами. Його вінчав такий же широкий золотий купол, з нарізними цегляними колами між цим куполом і барабаном.
Зверху купола піднімався маленький барабанчик з кулею, на якій виблискував золотом хрест.
Основний купол оточували симетрично розташовані чотири його копії поменше.
З іншого боку першого ярусу прямо з даху піднімалася висока квадратна дзвіниця. В отворі напівкруглих вікон виднілися дзвони. Вони висіли на металевій перекладині.
Біля них в білому кожусі і чорній шкіряній шапці-вушанці звивався плечистий дзвонар. Він тягнув на себе то одну, то іншу мотузку. Дзвони відповідали йому урочистим передзвоном.
Семен Васильович не вірив у Бога. Але стояв перед храмом зачарований. Він зняв з голови хутряну шапку. Слухав мелодію і згадував батюшку Никодима. Намагався його зрозуміти. За що він зберіг йому життя. Як говорили в камері, своєму ворогові. Дійсно, такі, як він, комісари стріляли священнослужителів, відправляли їх на Соловки і в Сибір.
Семен Васильович повернувся до дружини. В валянках, теплій шубі, в шапці, покритій зверху пуховою хусткою, вона невідривно дивилася темними очима на собор. Слухала музику дзвонів.
Не збагну, Ньома! Чому він поступився мені нарами, чому вигрібав окраєць хліба з кишені, щоб врятувати червоного комісара, а самому загинути?
Ти знову про Никодима?
Не можу забути.
Тому, що релігія закликає до терпимості, тому, що він побачив у тобі добру людину.
Семен Васильович, без шапки, теж у валянках і теплій шубі зустрівся поглядом із жінкою. Її карими очима, які дивилися з-під чорних повік широко і відкрито. Її смугляве обличчя зарум'янилося від морозу. Губи застигли в німому питанні.
Від спогадів про Далекий Схід подружжя відвернули сини Радій та Юрій. Вони вже встигли кілька разів з'їхати зі сніжної гірки і звали батьків на справжню гору.
Дзвонар на високій білій дзвіниці продовжував грати з дзвонами, мелодія летіла над містом. Над його одноповерховими і двоповерховими будиночками. Зливалася з мелодією інших храмів.
Руднєви пішли в сторону базару. Їм зустрічалися тепло одягнені, усміхнені люди, з якими нічого не могли зробити ні революція, ні Громадянська війна, ні голод, ні важка підневільна праця. Вони продовжували жити своїми маленькими щоденними турботами і посміхатися снігу і зимі.
Семен Васильович одів шапку, взяв Домну Данилівну під руку. Наказав хлопцям не тікати від них.
Зустрічні чоловіки задивлялися на струнку фігуру Домнікії Данилівни, овал смаглявого обличчя з чорним волоссям. Їх вражав дзвінкий соковитий голос ще досить молодої жінки. Їм здавалося, що ця пара не бачила в житті нічого поганого. Їм здавалося, що її шлях був вистелений трояндами, вони не зазнали важкої фізичної праці і безпросвітної бідності.
Хлопці гралися, спускалися на санчатах зі снігових гірок і хвостом тягнулися за батьками.
Зупинилися на базарній площі. З правого боку вулиці розкинувся з численними допоміжними приміщеннями один з найстаріших у місті храм Воскресіння Господнього.
Квадратний перший ярус з численними дрібними деталями, над яким височіли куполи церкви та дзвіниці. Вражав розмірами шестигранний за формою барабан церкви з колонами. Він переходив в барабан такої ж форми поменше, який вінчав ще один барабан з кулею, на якій височів хрест.
Набатом гуділи дзвони. З храму доносився голос святого отця. Співав церковний хор. Різдво Христове, незважаючи на заборони і навіть прямі погрози, у місті відзначали з розмахом. Ще збереглося те дореволюційне, яке пам'ятав Семен Васильович, але яке спливало назавжди. Свято веселощів, де народне молодецтво поєднувалося з вигадкою і відчайдушністю.
Подружжя стояло, завмерши, біля церкви, в полоні медвяної музики дзвонів і голосу святого отця, церковного хору. Малиновий дзвін продовжував лунати з усіх боків міста. Зливався в єдину потужну симфонію, від якої ставало легко і просто.
Семен Васильович знову зняв шапку, провів п'ятірнею по чорній шевелюрі.
У мене в'яне волосся на голові,прошепотів дружині.
Домна Данилівна посміхнулася йому, блиснувши білими зубами.
А мене захльостує повітряними хвилями. Як на морі водою. До чого ж гарний Путивль! Не можу намилуватися храмами, старовинними садибами, парковими ансамблями, монастирями, Городком, де проливала сльози по рідним і близьким, що пішли на війну, Єфросинія Ярославна.
На жаль, деякі храми вже встигли зруйнувати, промовив Руднєв.
Як прекрасно співає церковний хор! Слухала б його до нескінченності.
Руднєви вийшли на базарну площу. У кілька рядів там тяглися намети. Пританцьовуючи на морозі, торговці голосно пропонували товар. Численні коні, прив'язані прямо до саней, ліниво жували сіно і овес.
Тепло одягнені мужики, зібравшись в групи, тягнули цигарки і неквапливо обговорювали справи насущні. Молодь ходила по рядах групами. Купувала прянощі, співала і грала.
Подружжя поштовхалося в торгових рядах. Не відповідало на заклики продавців. Тільки розглядало товар в наметах. Ним опанував святковий настрій. Начебто до них поверталися перші після Громадянської війни роки, коли горизонт їх майбутнього життя, незважаючи на голод і розруху, здавався безхмарним і нескінченним. Вони жили райдужними надіями. Минули базар і опинилися біля церкви Покрова Пресвятої Богородиці. Вона стояла ще незаймана, але храм вже встигли закрити. Занедбана кам'яна красуня притискалася до крутого яру. Місцеві жителі його називали Банківською гіркою.
Яр знаходився між двома з трьох пагорбів Середньоросійської височини, на яких розкинувся Путивль. Між пагорбом Городка та Микольською гіркою, на якій теж стояла церква. Банківська гірка тягнулася майже до річки. І хоча лижники, аматори санок і швидкої їзди на інших видах транспорту проклали трасу, спуститися вниз ризикували лише найвідчайдушніші.
Радик підійшов до батьків з проханням спуститися на санках з гори.
Ніякої гірки! Сказала Домна Данилівна. Ми хочемо тебе бачити живим і здоровим.
Семен Васильович підтримав дружину.
Покатайтеся на санках з іншої гори. Не такої крутої.
Папа. Ти ж повинен розуміти. Відчуття не ті.
Я тобі цього робити не дозволяю, стояла на своєму мама.
Я спущуся тоді в інший час. На лижах.
Семен Васильович зрозумів, що сина не втримати, що він все одно зробить, що задумав. Пішов на поступки.
Нехай ризикне. Я теж в дитинстві часто ризикував. І нічого. Живий.
Детально проінструктував Радика, як себе треба вести під час спуску. Вони разом каталися на лижах ще в Де-Кастрі і обидва мали навички спуску з крутих гірок.
Радик зручніше сів на санках. Батько легенько відштовхнув сина. Санки стрілою понеслися вниз і незабаром замиготіли далеко внизу серед голих гілок дерев і чагарників.
Сяючий Радик довго вибирався на гірку. Незрозуміло було, хто з них більше радів: він чи батьки.
Через базар повернулися до Воскресенської церкви, звернули з центральної вулиці вліво, де було менше людей. Уже підходили до одноповерхової будівлі міськради, коли їх нагнав кінь.
В санях сиділи тепло одягнені брат Руднєва Костянтин Васильович і голова виконкому міськради Сидір Артемович Ковпак.
Костянтин Васильович зупинив коня. Він був зовсім не схожий на свого брата-красеня. Невисокого зросту, з лицем в ластовинні. Через скло окулярів дивилися сірі очі.
Віддав віжки Радику:
Прив'яжеш біля двору. Нам з батьком з людиною переговорити треба.
Він вказав на Сидора Артемовича, який незграбно вибирався з саней. Невисокого зросту, з довгастим обличчям і борідкою клинцем. Йому заважав вибратися довгий, майже до п'ят, кожух та великі валянки з тупими носами. Ковпак обтрушував з кожуха солому і неголосно лаявся.
Попрямував до доглянутого одноповерхового будинку міськради. Семен Васильович бачився з ним кілька разів і наслухався про нього.
Сидір Артемович Ковпак народився у 1887 році в слободі Котельва Полтавської області у великій селянській родині. Закінчив декілька класів церковно-приходської школи. З 1898 по 1907 рік працював у місцевого єврея, який торгував залізними товарами. У 1908 році його призвали на строкову службу. Після чотирьох років в армії він залишився в Саратові. Спочатку трудився вантажником у порту, потімчорноробом у трамвайному депо.
У 1914 році почалася Перша світова війна. Знову призваний Ковпак практично відразу потрапив у діючу армію, в знайомий йому по минулим рокам дійсної служби 186-й Асландузський піхотний полк.
У 1917 році вже 30-річним, бувалим фронтовиком Ковпак встав на сторону більшовиків. Його обрали в полковий солдатський комітет, за рішенням якого Асландузський полк не виконав наказу уряду Керенського про наступ. Командування фронту відвело полк у резерв.
У травні 1918 року Сидір Артемович повернувся до себе на батьківщину. Там разом з земляками створив партизанський загін, який через рік влився в частини Червоної Армії. Ковпак вступив у ВКП (б). Його тоді звалив тиф, і його бойові товариші вирушили на фронт без нього. А він, видужавши, отримав призначення в 25 Чапаєвську дивізію, під командування легендарного комдива. Потрапив на посаду командира трофейної команди.
У 1920 році отримав призначення в Запорізьку область. Служив помічником військового комісара та комісаром у Великому Токмаку, Генічеську, Кривому Розі, Павлограді. Там на 37 році життя одружився з Катериною Юхимівною.
За станом здоров'я демобілізувався, працював директором військово-кооперативних господарств у Павлограді та Путивлі. У 1935 році його призначили начальником дорожнього відділу Путивльського райвиконкому.
На ці роки припадає будівництво знаменитої для району дороги з твердим покриттям. Близько двадцяти кілометрів. Хоч станція і називалася Путивль, перебувала вона в селищі Буринь. Коли прокладали залізницю, священики та інші впливові особи міста підкупили будівельників. Не хотілося їм, щоб залізниця спотворила старовинне місто храмів. Ті змінили маршрут, а назву станції залишили.
Не врахували священики благ цивілізації. Тепер дістатися до обласного центру, міста Суми, яке знаходилося в ста кілометрах від Путивля, являлося проблематичним. Особливо, коли йшли дощі. По ґрунтовій дорозі до Бурині, щоб сісти на поїзд, не можна було ні проїхати, ні пройти.
Сидір Артемович курирував ударне будівництво районного масштабу. На ній було сфокусовано увагу всіх. У тридцятих роках грошей на будівництво держава не мала, справлялися власними силами. Використовували кошти місцевих підприємств і колгоспів.
І таки побудували. Важливу роль тут зіграв Сидір Артемович. З кожного питав. І в той же самий час не проходило дня, щоб не випив з підлеглими. Позаочі ті підсміювалися над ним, любили розповідати різні історії, але в очі Ковпаку говорити боялися.
Коли дорогу ввели в експлуатацію, Сидір Артемович міцно посварився з начальством. Був він різким і невгамовним. Його звільнили з роботи. Він запив. Навіть дружина Катерина Юхимівна, яка продавала квитки в лазні, не могла зупинити чоловіка. В обох був твердий характер. Як кажуть, найшла коса на камінь.
Довго без роботи Сидір Артемович не засидівся. Навіть пішов на підвищення. У 1940 році на сесії Путивльської міської Ради його обрали головою міського виконавчого комітету.
Брати пішли слідом за головою міськради.
Костя пояснював ситуацію:
Їхав до тебе. Привіз з дому дещо. Зустрівся з Сидором Артемовичем. Підвіз його. Розговорилися про тебе. У нього є пропозиція.
Вони зайшли в просторий кабінет голови міськради. В центрі стояли оббитий зеленим сукном стіл з письмовим приладдям, паперами, крісло. Біля стін по колустільці.
Ковпак зняв і повісив на вішалці біля входу свій кожух. Запросив гостей сідати. Сам обережно опустився в крісло.
Перед Руднєвим сиділа середнього зросту літня людина з борідкою клинцем. З сивим волоссям і чітко позначеною лисиною, яку господар ховав під зачесаним набік довгим волоссям. Йому виповнилося 54 роки, але виглядав він старше своїх років. Голова міськради поправив рукою з двома понівеченими пальцями сірий пом'ятий костюм без краватки, розстебнутий комір сорочки.
Мабуть, господар не надавав своєму зовнішньому вигляду особливого значення. Та й перебував він вже в тому віці, коли зовнішність відступає на другий план. Ковпак дістав з кишені кожуха кисет з самосадом, спеціально складену газету. Відірвав листик. Насипав туди тютюну і, не поспішаючи, згорнув цигарку.
Подивився темними циганськими очима в сторону гостя.
Перед ним сидів у розквіті років стрункий чоловік. Голова міськради мимоволі замилувався його чорним, ретельно розчесаним волоссям, довгастим обличчям з круглими щоками. Той дивився на нього темними уважними очима.
Було щось тверде в його погляді, а й сором'язне. Природна м'якість, яку старий служака відчув відразу.
Ковпак кілька разів затягнувся. Закашлявся. Не втримався від запитання:
Служив начальником політвідділу бригади? Хлопче, шо тебе сюди занесло?
Комісували з армії за станом здоров'я. Приїхав на батьківщину.
Семен Васильович дістав портсигар. Попросив господаря кабінету прикурити.
Я в 1926 комісувався. Замучила спина. А зараз зуби достають. Тільки з больници, доторкнувся до щоки голова виконкому міськради.
До 26 року в армії?
Воєнком в Павлограді, Кривому Розі,відповів Ковпак. Довго перераховувати. Помотався по країні.
Сидір Артемович згадав своє минуле. У його житті було багато ситуацій: спочатку затопчуть в грязь, а потім прославлять. Не знаєш, що чекає завтра. Круті повороти в своїй долі він отримував через прямий, різкий характер. Але все одно весь час перебував на плаву. На керівних посадах.
Сказав колишньому комісарові:
Підеш в Осоавіа тьху, як воно там називається
Тсоавіахім, уточнив Руднєв.
Так. Громадська організація. Сам понімаєш. Це не бригада.
Розумію, лаконічно, по-військовому відповів Руднєв.
Сидір Артемович підсунув до себе чорний телефонний апарат, підняв трубку.
Здрастуйте, Ковпак. Дівчино, дайте мені голову райвиконкому.
В очікуванні відповіді тягнув цигарку. Нарешті, телефоністка з'єднала його з головою.
Петрович? Здрастуй! Тут у мене хороша кандидатура на посаду голови Тсоавіахіму. Хто? Полковий комісар. Так. Комісували. За станом здоров'я.
Сидір Артемович поклав трубку. Знову затягнувся цигаркою. Подивився спідлоба темними очима в сторону Руднєва.
Питання вирішено, сказав.
Руднєв ніяк не міг звикнути до дикого суржику свого співрозмовника. Його дивувало, що голова міськради через кожне слово матюкався. Він нагадував йому селянина. Такий тип мужиків він часто зустрічав в селах. Прямий. Грубий. В кишеню за словом не полізе. Відразу відшиє неугодну людину. Змусить поважати себе без особливих умовлянь. Якщо треба, і в морду дасть.
Такі мужики зазвичай закінчували один-два класи церковно-парафіяльної школи. Насилу читали й писали. Зате добре рахували. Єдиним університетом для них був життєвий досвід.
Ковпак курив цигарку і розповідав про своє життя. Постійно скрашував мову матом. Він не соромився матюків. Вимовляв їх навіть з насолодою, в розтяжку, ніби скріплював сказане ним, надавав йому силу.
На Далекому Сході Семен Васильович теж наслухався матюків. У місцевих жителів вони були в крові. Дитина тільки навчилася вимовляти слова, вже вживала мат.
Але Руднєв відкидав їх, як лушпиння. І тільки в хвилини крайнього роздратування дозволяв собі міцне слівце.
Руднєв розповів новому знайомому про своє життя. Промовчав тільки, що близько двох років провів у в'язниці, що тіло ще не відійшло від побоїв, часто прихоплювало легені. Іноді довго бив кашель, так що неможливо було продихнуть. З'явилися проблеми з травленням. Нила спина так, що неможливо було ні зігнутися, ні розігнутися.
Він підірвав своє здоров'я у в'язниці, але й роки, неспокійна юність дають про себе знати.
Поки голова міськради і брат вирішували питання працевлаштування, Костянтин Васильович дістав з сумки пляшку самогонки, буханку домашнього хліба, шматок сала, кілька цибулин і солоних огірків. Розстелив на столі газету. Дістав з тієї ж сумки ніж. Різав дрібними шматочками сало, цибулю, хліб.
Ковпак мовчки курив. Видно, його дошкуляли зуби. Мовчки відкрив шафку. Дістав три гранованих склянки.
Костя наповнив по половинці склянки самогоном. Випили за нового голову районної організації Тсоавіахіму.
2
Поверталися з братом додому, коли дзвони вже стихли, церкви спорожніли. Місто здавалося Семену Васильовичу кам'яною казкою, сказанням старовинних билин. Це не Ленінград з неперевершеними палацами. Швидше, стара Москва з її традиційним патріархальним укладом.