Знаєш, Славочко, що я зараз подумала? урвала мовчанку Оксана.
Що? якось байдуже перепитала Мирослава.
Тобі треба попрацювати з психологом.
Оксана помітила, як здригнулося тіло Мирослави.
З ким? Із психіатром?
Дурненька! З психологом. Він повинен допомогти тобі перебороти страхи. Тоді ми поїдемо до села твого дитинства. Тобі вже не буде так лячно, і ти на власні очі побачиш, що могилка бабусі існує, що ваша хата належить іншим людям. Можливо, тоді тебе перестануть мучити ці видіння.
Мирослава деякий час мовчала. Оксана завмерла в одній позі, боячись сполохати думки подруги.
Я приймаю твою пропозицію, нарешті сказала Мирослава. Знайди мені гарного психолога.
Ось і добре!
Гарного, але не найбільш дорогого.
Згода.
4
Візит до психолога у Мирослави залишив двоїсте відчуття. Василь Павлович ненавязливо, коректно, не поспішаючи, змусив Мирославу на деякий час розслабитися та поринути у світ дитинства. Вона охоче поділилася з психологом своїми яскравими дитячими враженнями. За час прийому жінка встигла дійти у спогадах до того дня, коли якось прокинулася вранці, звично торкнулася руки бабусі, гадаючи, що та вперше у своєму житті проспала схід сонця.
Її рука була холодна, тихо, майже пошепки сказала Мирослава. Вона померла вночі уві сні, а я спокійно спала до ранку. Я не розумію, чому я нічого не відчула ввечері? Ми ж з нею були такі близькі. Не було лихого передчуття або душевної тривоги.
Ви почувалися винною? також стиха запитав Василь Павлович.
У той час я відчула, як на голові від жаху волосся стало дибки. Здалося, що світ навколо захитався й щез.
Ви дуже злякалися?
Так! Я зіскочила з ліжка та з диким криком вискочила з хати. Прийшли сусіди, щось казали, про щось запитували, але я нічого не розуміла. Я вийшла в сад, щоб не бачити, як у нашій хаті хазяйнують чужі люди. Все відбувалося ніби не зі мною. Памятаю, як зазирнула у вириту могилу. Вона здалася мені прірвою, яка має поглинути назавжди мою бабусю. Я не хотіла залишатись у світі, де її немає, тому стрибнула на домовину та благала закопати мене разом з нею Вибачте, я не можу більше, зітхнула Мирослава, відчувши, як спазми здушили горло. Це дуже важкі спогади.
Добре, добре, почула вона заспокійливий голос психолога. На сьогодні досить. Коли ви ще зможете прийти, щоб продовжити нашу розмову?
Мирослава вагалася.
Завтра. Я прийду до вас завтра, сказала вона невпевнено.
Намагайтеся більше не згадувати ці сумні події та заспокойтеся. Домовилися?
Принаймні спробую.
Коли Мирослава залишила приміщення, то полегшено зітхнула. З душі ніби камінь впав. Їй дали змогу виговоритися, її вислухали. З іншого боку, вона почала тривожитися. Вона пообіцяла прийти завтраце було там, у затишному кабінеті психолога, де багато квітів і тихенько дзюрчала вода у міні-фонтанчику. Зараз вона була частиною багатолюдного натовпу, який скидався на великий мурашник. Здавалося, люди рухаються хаотично, але це було не так. Кожен з них мав свою долю, свій характер, місце проживання та родину. Будь-хто з цих людей міг розповісти історію свого життя, і всі вони були б різні. Ось, наприклад, ота рудоволоса дівчина має щасливий вираз обличчя. Напевне, вона зараз квапиться на побачення, бо зиркнула на годинник і прискорила ходу. Жінка поважного віку скупилася в магазині й повільно прошкує додому. Не поспішає. Її вже ніхто не чекає вдома. Вона часто хворіє, бо має жовту безкровну шкіру. Зараз відчуває себе частиною натовпу і від цього їй трохи легше. Вдома сумні стіни та самотня старість знову почнуть тиснути їй груди, тому вона ввімкне телевізор і буде куняти перед ним: усе-таки, ніби є хтось живий поруч і балакає, хоча й говорить не до неї. У кожного із цих перехожих своя історія, своє життя. У Мирослави ж частина життя була під грифом «таємно». Вона нікому жодного разу про неї не розповідала. Чи зможе вона розкрити свою таємницю завтра психологу? Мирослава з острахом озирнулася, ніби ці люди могли заглянути до неї в душу чи прочитати думки. «У мене параноя», подумала Мирослава і прискорила ходу.
Цієї ночі Мирослава знову погано спала. Як завжди, наснилася бабуся, і жінка прокинулася з мокрим від сліз обличчям. Хотілося плакати з відчаюнастільки сон був схожий на реальність. У голову полізли навязливі думки з минулого. Мирослава тихенько, щоб не розбудити чоловіка, вийшла на балкон, на повні груди вдихнула свіже повітря. Гамірливе місто спало. Мирослава потяглася до пачки «Бонду», нервовим рухом дістала цигарку, чиркнула запальничкою. Взагалі вона майже не палила, але у хвилини розпачу йшла на балкон, де можна було бодай якось усамітнитися та зібрати докупи думки. Вона знову згадала той день, коли не стало її милої бабусі. Мирослава жадібно палила, кусаючи губи, та не в змозі стримати сльози. То був жахливий час у її житті. Вона втратила найдорожчу в своєму житті людину, якій могла у хвилину щастя або найбільшої душевної тривоги розкрити всю себе і бути певною, що знайде відгук почуттямдоброти, покірливості та просто чулості.
Мирослава добре памятала той день, коли вона входила в зовсім інший, невідомий їй жорстокий світ. Її одразу ж направили до дитбудинку. Після всіх формальностей вона вперше побачила свою виховательку. Ця вихователька являла собою цілковиту протилежність її бабусі. Валентина Іванівна була огрядною жінкою з товстими пальцями, які одразу ж не сподобалися тринадцятилітній Мирославі. Дівчинці здалося, що ці пальці чомусь неодмінно мають учепитися їй у шию та задушити.
Мене звуть Валентина Іванівна, сказала жінка, і слух Мирослави різонув грубий, майже чоловічий голос. Ти мусиш жити тут за моїми правилами. Я не терплю непокори та можу покарати. Порядок для менеце все! Зрозуміла?
Так, тихо відповіла Мирослава, не в змозі відірватися від цупких пальців жінки.
Тут деякі кличуть мене Жабою, проте не раджу повторювати їхню помилку. В нашому будинку навіть стіни мають вуха. Якщо до мене муха донесе з твоїх вуст це огидне слово, будеш спати без матрацу. Зрозуміла?
Так.
Вчися їсти швидко, бо сидітимеш голодною.
Добре.
Засинати потрібно в ту хвилину, коли вимкнуть світло. І головне, пильнуй себе, щоб від тебе не тхнуло. Це тобі не в смердючому селі жити, де можна ввечері впасти в ліжко з брудними ногами.
Валентина Іванівна ще щось говорила, повчаючи Мирославу, але дівчинка вже нічого не чула. Перед очима стояла мертва бабуся, і Мирослава почала схлипувати. Валентина Іванівна спочатку на неї нагримала, але це не вгамувало дівчинку, а навпаки, викликало новий потік сліз. Тоді вихователька дала їй гучного ляпаса. Дівчинка не помилилася. Рука виховательки виявилася важкою. У Мирослави розпочалась істерика. Вона не могла сприйняти те, що найсвітліше в житті зникло, лишилося щось сіре, невідоме та жахливе. Ліки, які їй запхали до рота в медичному пункті дитбудинку, не дали результатів. Мирослава билася в істериці й не могла заспокоїтися. Вона кепсько памятала, як приїхала «швидка», їй зробили в запястя укол і кудись повезли
Мирослава допалила цигарку, не придавила, розчавила недопалок у попільничці, ніби ненависну істоту. Починало сіріти. Незабаром місто прокинеться, заявивши про це гуркотом автівок, тролейбусів і трамваїв, які поспішатимуть вулицями кожен за своїм маршрутом. Навряд чи вдасться Мирославі вже заснути. Цього дня вона обіцяла прийти до психолога на бесіду. Їй слід буде поринути у спогади та розповісти про психлікарню. Що вона памятає? Лише те, що була зіткана з самих нервових волокон? Що весь час плакала, коли приходила до тями? Їй кололи заспокійливе та снодійне, вона не засинала, а провалювалася у якусь пітьму, щоб за кілька годин прокинутись очманілою і знову плакати. Про це вона зможе розповісти. Можливо, після цього їй стане легше? Але психолог обовязково спитає, що було далі. Далі? Вона про це нікому не розповідала, навіть найліпшій подрузі. То чи зможе вилити душу незнайомій людині? Якби ж то після цього сни про бабусю перестали її мучити, то розповіла б. Але ні, нічого після цього не зміниться, лиш одна людина буде знати її таємницю. Від самої думки про це Мирославі стало моторошно. «Грець із тим психологом, подумала жінка, не піду я більше до нього, хоча Оксана може й образитися».
Мирослава зайшла до кімнати, тихо причинивши за собою балконні двері.
5
Закінчивши свої справи в крамниці, Мирослава остаточно вирішила, що не піде більше на прийом до психолога. Навіщо душу ятрити неприємними спогадами? Вона вже давно їх сховала в потаємне місце у глибинах своєї душі. Зараз ті спогади були забальзамовані створенням родини, народженням і вихованням сина, сімейним добробутом. Той період Мирослава викреслила зі свого життя. Тепер їй здавалося, що то все було не з нею, просто був жахливий сон. Настав ранок, і сон розтанув разом із нічною пітьмою. Отже, навіщо копирсатися в минулому, як у брудній білизні?
Мирослава дістала записник, щоб продивитися плани на сьогодні. «Візит до психолога11.00»прочитала вона запис та одразу ж закреслила жирною лінією.
Негарно буде з мого боку не зателефонувати йому, вголос подумала жінка.
Мирослава зателефонувала психологу і скасувала зустріч. Наступним пунктом був запис: «Нова гуртова база. Кондитерські вироби. Вул. Заводська, 14в».
Треба проїхати туди, своїми очима подивитися на продукцію, яку пропонує база, і, можливо, укласти договір на постачання, вирішила господиня.
Вона поклала в теку паспорт і ксерокопії документів, перевірила, чи на місці гаманець і мобільний телефон. Таку звичку перевіряти все ще раз перед дорогою у неї виробив чоловік. Вона була трохи забудькуватою, тож не раз доводилося бігом повертатися додому вирячивши очі, коли щось забувала. Мирослава вирішила до метро пройтися пішки. Не було жодного бажання штовхатись у переповненому тролейбусі, щоб проїхати одну зупинку. До того ж сьогодні вона була чомусь нервово напружена. Було незрозуміле відчуття того, що щось має трапитися. Вона навіть не могла зрозуміти, чи буде щось хороше, чи станеться лихо. Ніби в якійсь прострації Мирослава спустилась ескалатором у метро та зупинилася на платформі. Хоча й не був час пік, тут було велелюдно. Підїхала електричка. Мирослава вже попрямувала, підхоплена натовпом, до відчинених дверей, аж раптом поглянула вліво, де був хвіст електропотяга. І тут її ніби пройняло струмом. Там, серед юрби пасажирів, вона побачила свою бабусю! Її обличчя Мирослава розгледіти не могла, але вона впізнала її невеличку худеньку фігурку. Бабуся була запнута білою ситцевою хустиною у синю квіточку, на ній була сіра кофтинка, чорна спідниця та синій фартух. Мирослава на якусь частку секунди заклякла в одній позі, ніби її вдарили обухом. Заворушилося на голові волосся, а по спині пробіг холодок жаху. Вона не відчувала, що людський натовп, поспішаючи до електрички, мало не заніс її у двері. Мирослава бачила, як бабуся намагається зайти крізь двері, але люди весь час її відтісняли від дверей, а вона, така маленька і квола, ніяк не може протиснутися вперед.
«Я знала, знала, що вона жива!»майнула у Мирослави думка, і вона нарешті опанувала себе та змогла відірвати від землі свої ватяні ноги.
Бабусю-ю! закричала вона й побігла до старенької.
Раптом побачила, як бабуся спритно почала рухатися крізь натовп і вже за мить була у вагоні.
Обережно! Двері зачиняються! почула жінка застережливий голос, і перше ніж вона встигла добігти до бабусі, двері зачинилися й вагони зрушили з місця.
Бабусю!!! несамовитим, повним відчаю голосом заволала Мирослава, зрозумівши, що електричка поїхала.
Тепер вона ніколи її не побачить! Мирослава помітила бабусину хустинку десь усередині вагона.
Зачекайте! крикнула вона. Там моя бабуся!
Почуття страху від того, що вона може втратити єдину нагоду зустріти рідну людину, вмить скувало тіло Мирослави. Вона знесилено сіла на землю. Одразу ж до неї підійшов чоловік у міліційній формі.
Вам зле? Викликати «швидку»? запитав він.
Там Там Мирослава вказала пальцем. Там моя бабуся.
Ви загубили свою бабусю? Чи не так? запитав чоловік у формі, допомагаючи Мирославі звестися на ноги.
Так Ні, не зовсім, відповіла Мирослава.
Можливо, вона сама доїде додому?
Ні, розумієте, вона Мирослава хотіла сказати «давно померла», але вчасно збагнула, що буде схожа на божевільну. Дякую вам, сказала вона. Зі мною все добре.
Міліціянт відійшов від дивної жінки, а Мирослава ніяк не змогла збагнути, що то було. Вона піднялась ескалатором нагору, купила пляшку «Миргородської» та запила нею дві таблетки валерянки. Звичайно ж, вона помилилася. То була старенька, дуже схожа на її бабусю. Як вона могла подумати, що бабуся жива, якщо своїми очима бачила її у труні? Винуваті у всьому її дивні сни та нервова напруга. Перший рік після смерті бабусі вона все вдивлялася в натовп, досі не вірячи у її смерть. Тоді їй здавалося, що ось-ось серед людей вона побачить свою бабусю і зрозуміє, що її смертьлише жахливий сон, який нарешті скінчився. Потім вона перестала нишпорити очима по натовпу. І ось знову Ні, вона помилилася й це є реальність. Треба їхати на базу та працювати.
Валерянка подіяла. Мирослава трохи заспокоїлась і знову стала на ескалатор. Хай скільки вона послуговувалася метро, увесь час їй не набридало дивитися на людей, які їхали ескалатором у протилежному напрямку. Вони були так кумедно нахилені!
До платформи залишалося не більше за десять метрів, коли Мирослава вже ззаду помітила на протилежному ескалаторі знайому хустинку в синю квіточку. Серце у грудях на мить завмерло, а потім шалено закалатало. Вона встигла розгледіти гострі худенькі плечі старенької. Сумнівів не було! Не могло бути!
Бабусю! щодуху закричала Мирослава та мимоволі рипнулася назад, налетівши на якусь жінку.
Що ви робите?! загорлала та. Ви мені всі ноги відтоптали!
Мирослава швидко побігла до протилежного ескалатора. Вона не стала чекати, доки східці повільно доповзуть угору. Жінка побігла сходинками, перепрошуючи людей, потім знову внизтам не побачила бабусю, але на ескалаторі, що рухався угору, знову майнула знайома хустинка. Мирославі довелося ще раз піднятися нагору. Вона прожогом вибігла на вулицю, але бабуся мов крізь землю провалилася. Розгублена і стривожена Мирослава знову спустилася в метро. Якщо ця старенька їздить електричками туди-сюди, то був шанс іще раз зустріти її та розгледіти. Жінка почала на платформі зустрічати і проводжати електрички, пильно вглядаючись у натовп. Бабусі ніде не було. Проте охоронець уже помітив дивну розгублену жінку, яка цілісіньку годину нікуди не їде. Тоді Мирослава, щоб уникнути неприємностей, переїхала на іншу станцію.
Мирослава втратила лік часу. Вона переїжджала з однієї станції на іншу, все ще сподіваючись зустріти стареньку в білій хустинці. Жінка розуміла, що бабуся з її матіолового саду не може бути тут, серед живих. Так говорив її мозок. А в серці жевріла надія, що в житті трапилося якесь непорозуміння. Можливо, вона захворіла психічно і смерті бабусі не було? Її забрали до божевільні, а потім направили до дитбудинку. Могло статися так, що вона була психічно хвора і бабусю вмовили здати її на виховання під наглядом лікарів до інтернату. Бабуся загубила її сліди й зараз намагається знайти свою Миру. Тому вона, неграмотна сільська жінка, блукає у пошуках онуки гамірливим мегаполісом. Так, скоріше так і є. І чому вона до цього часу жодного разу не поїхала в село, де минуло її дитинство? Можливо, її сни були віщими? Її ніхто не хотів слухати. Вона жила своїм життям, а бабусине серце весь час краялося? Як вона могла спокійно жити стільки років?
Думки плуталися в голові, вимальовуючи неймовірні картини. Мирослава то думала, що неймовірні картини життя малює її хвора уява, то запевняла себе, що старенька випадково дуже схожа на її кохану бабусю, то її знову брав у свої тенета сумнів.
Коли метро майже спорожніло, вона дістала з сумочки мобільний телефон, щоб дізнатися час. Овва! Будо сімнадцять пропущених дзвінків. Телефонували по черзі Андрій та Оксана. Була одинадцята година вечора. Лише тепер Мирослава відчула, як живіт прилип до спинивона зранку нічого не їла. Губи спеклися від спраги, хоча в руках вона тримала надпиту пляшку мінералки. Ноги набрякли та гули від утоми.
Розбита, розчарована й виснажена, вона повернулася додому опівночі.
Славо, хіба так можна? дорікнув Андрій. Він хотів ще щось сказати, але побачив бліду та стомлену жінку, яка ледь трималася на ногах. Він устиг підхопити Мирославу до того, як вона звалилася від утоми снопом.