Я вас ні про що не прошу, окрім одного: дайте мені досхочу виспатися.
Вона прийняла душ і лягла спати, навіть не попоївши. Мирослава проспала цілу добу. Прокинулась відпочилою та бадьорою. Їй треба було знову братися до справи, щоб якнайшвидше збудувати крамницю.
2
У невеличкій крамниці було прибрано, чисто та охайно. Кожен товар був красиво викладений і розставлений на полицях.
«Молодці дівчата!»подумала про себе Мирослава, але нічого не сказала, тільки стримано привіталася.
Як завжди, каву? запитала Марія.
Як завжди, кивнула Мирослава головою на знак згоди.
Лише нещодавно Мирослава дозволила собі пити горнятко міцної кави щоранку. До цього часу вона економила на всьому, де було можна. Спробувавши кілька днів пити каву щоранку, вона відчула, що цей напій додає їй на деякий час бадьорості й сили. Тепер вона вже не могла відмовитися від цього задоволення. Доки продавчиня заварювала каву, Мирослава оглянула всі полиці, щось занотувала до записника та написала в зошит для Марії все, що треба зробити впродовж зміни, з якими поставщиками розрахуватися, яке замовлення зробити торговим представникам. Так було вчора, позавчора, так є сьогодні і буде завтра. Дні схожі один на один, ніби близнюки.
Марія розповіла, як учора ввечері пяниця-покупець мало не розбив холодильну вітрину, а Мирослава насолоджувалася гарячим ароматним напоєм і з задоволенням ще раз і ще озирала полиці, стіни, стелю та двері крамниці. Їй тут було все знайоме та рідне до болю, до кожної шпаринки й подряпинки. Скільки ж сили вона зі своїми чоловіками вклала у цю споруду! Одного разу Мишка, який сам був на будівництві, привалило плитами гіпсокартону і йому довелося майже годину волати про допомогу, бо не зміг самотужки вибратися з-під плит. Добре, що його почула якась жіночка, яка проходила повз будівництво. Дякувати Богові, відбувся переломом ноги, а не хребта.
Мирославо Ігнатівно, звернулася до неї Марія так голосно, що від несподіванки жінка здригнулася і мало не розлила на себе каву.
Марічко, хай тобі грець! Чи можна ж так кричати?!
Вибачте, стільки років пропрацювала на базарі. Там знаєте, який завжди стоїть гамір? Виробилася звичка голосно розмовляти та кричати, зазиваючи покупців.
Не шкодуєш, що прийшла сюди працювати?
Ой, що ви! Марічка емоційно сплеснула долонями. Я вже і не мріяла знайти іншу роботу! Кому потрібен продавець, якому майже сорок років, а у трудовій книжці, окрім запису про навчання в технікумі, немає жодного? Мені ж не двадцять років, щоб узяли на роботу до супермаркету? Та й комплекція у мене зовсім не модельна.
Не прибідняйся, осміхнулася до неї Мирослава, не така вже ти гладка, як кажеш.
Ні, справді, Мирославо Ігнатівно, я так вам вдячна, що ви мене взяли на роботу та ще й офіційно оформили. Таке не всюди буває, навіть у великих магазинах багато хто працює неофіційно. Мені з вами дійсно поталанило. До речі, як ваш син?
Нормально. Служить в армії, як і потрібно для юнака.
А відкупити не можна було?
Навіщо? Нехай послужить. Чим він кращий від інших?
Не ображайтеся, але зараз говорять, що до армії йдуть лише ті, у кого немає грошей, і дурні.
Можливо, але ми з чоловіком навіть не робили спроби відкупити Мишка від армії. Нехай зростає справжнім чоловіком. Андрій каже, що його служба багато чого навчила.
Так це ж було раніше! А ось нещодавно зустріла я свою давню приятельку, то вона мені розказала, що її сина так відлупцювали в тій армії, що вже місяць лежить у госпіталі.
Марічко, зупинила її Мирослава, не каркай, а то наврочиш. Мені й так проблем вистачає, а тут ти з такими розповідями
Вибачте, я не хотіла вас хвилювати. Добре, що у мене двоє дівчаток, а не хлопці. Давайте краще про роботу. Завтра прийде новий торговий представник. У нього є великий асортимент недорогої горілки, дешеві вина й
Нехай заходить наступного тижня, я з ним зустрінуся сама і поспілкуюся, дізнаюся про умови співпраці. Наступні три дні не будемо робити закупимені потрібні будуть гроші на кредит.
Згадка про кредит змусила Мирославу мимоволі зітхнути. Звичайно, що без нього не можна було обійтися. Треба було заплатити за проект, за дозвільні документи та давати великі хабарі. А скільки ж потрібно було коштів на будівництво! Потім придбали для крамниці обладнання і закупили товар. Кредит гнітив, придавлював, про нього Мирослава не забувала ні на мить. І так буде ще три роки. Три роки неспокійного життя, а потім вони всі зітхнуть на повні груди й будуть згадувати цей час, як нічний кошмар. А зараз треба працювати і працювати.
Мирослава забрала теку з документами та вийшла надвір. Проходячи повз стіну, вона непомітно погладила її долонею, ніби живу істоту.
«Це все моє, наше», подумала вона та непомітно задоволено осміхнулася.
Сьогодні вона попрямувала до податкової інспекції. Не дуже привітне місце, але що вдієш? Закінчувався термін дії ліцензії на спиртні напої, тож треба йти, щоб отримати нову. Мирославі нелегко було звикнути до зверхнього ставлення податківців до підприємців. Працюючи в школі, вона звикла спілкуватися з інтелігентними вчителями, які перебували в рівних умовах. Навіть директор чи завуч не дивилися на вчителів з такої височини, як дивляться податківці на таких, як вона. Мирослава згадала, як пішла перший раз до свого інспектора зі звітом. Та навіть не привіталася, не запропонувала сісти, тож Мирослава стояла перед молодою інспекторкою, яка годилася їй у доньки, ніби школяр, що завинив, у кабінеті директора. Інспекторка погортала сторінки звіту, і на її обличчі зявилася невдоволена гримаса.
Що це? скрививши губи, запитала дівчина, тицяючи пальцем з дорогим перснем у папір.
Звіт, тихо сказала Мирослава, не зовсім розуміючи, що від неї хочуть почути.
Я вас запитую: що це?
Я Я вперше сама зробила звіт, пролепетала Мирослава. Якщо в ньому щось не так, то розкажіть мені, як його правильно скласти, і я все перероблю.
Я?! Я повинна розказувати, як його складати? дівчина аж почервоніла від невдоволення.
Мирослава зробила глибокий вдих і видих, щоб заспокоїтися й опанувати себе.
Я так розумію, що ви До речі, як мені до вас звертатися? мовила вона спокійним голосом.
Ви йдете до свого інспектора і не знаєте, як його звати?
Ні.
Марина Іванівна, неохоче відповіла та.
Так ось, Марино Іванівно, до речі, можна присісти? Дякую. Я так розумію, що інспектор не тільки для того, щоб приймати звіти, а ще й задля того, щоб давати консультації.
Для цього у нас є консультативний кабінет на другому поверсі. Він працює по вівторках з девятої до дванадцятої години, ледь стримуючись, сказала дівчина.
Добре, але що мені зараз робити?
У коридорі висять зразки звітів.
Я робила звіт за ними, але, напевне, з першого разу в мене не вийшло. Якщо я буду чекати до вівторка, то спізнюся зі строками подачі звіту.
Тоді я вам випишу штраф, з якоюсь зловтіхою промовила інспектор.
Ні, ні! Не треба штрафу, у мене великий кредит.
Тоді найміть бухгалтера, якщо самій бракує клепки!
Мирославу ніби кипятком ошпарили. Ось це жовтороте дівчисько має нахабство так себе поводити! Спочатку їй хотілося висловити все, що вона думала про інспекторку, але стрималася й охолола. Їй працювати з нею, тож треба змовчати та проковтнути образу.
Допоможіть мені виправити помилки у звіті. Будь ласка, в голосі Мирослави забриніла покора.
Нічого я робити не буду.
То що ж мені з ним робити? Мирослава кивнула у бік аркушів паперу, над якими упрівала не одну ніч.
А ось що! сказала Марина Іванівна та демонстративно перервала навпіл папери. А тепер ідіть і напишіть новий звіт.
Ковтаючи образу, Мирослава вибігла з кабінету, і вже в коридорі у неї по щоках покотилися сльози. До неї підійшла якась жіночка.
У вас щось трапилося? запитала вона.
Не прийняли звіт.
Звичайне явище. Напевно, ви прийшли з порожніми руками?
І тут треба платити?
Аякже! Це донька нашого начмеда. Брати хабарі вона усмоктала з материнським молоком. Не переймайтеся, я допоможу вам зробити звіт, а коли будете його здавати, то зберіть для інспектора подаруночок.
А який?
Чим ви торгуєте?
Продовольчими товарами.
Ось і добре. Пляшка коньяку, коробка цукерок, паличка дорогої ковбаски і досить. Не можна одразу багато давати, бо тоді весь час будуть чекати від вас не менше.
Зараз Мирослава йшла не з пустими руками. І хоча документи у неї були в порядку, все вчасно проплачено, але вона несла три пакети з харчами. Їй треба поставити підписи в трьох кабінетах, і зараз вона була впевнена, що все у неї буде добре.
3
Мирослава запросила свою давню подругу Оксану до себе на вечерю. Була слушна нагода. Андрій піде на роботу в нічну зміну, тож подруги будуть мати змогу поплескати язиками. Мирослава не любила залишатися вдома сама. Особливо вона відчувала дискомфорт тоді, коли залишалася сама на ніч. Вона не те що боялася бути одна вдома, але в такі моменти відчувала себе якоюсь беззахисною та покинутою. Стіни, стеля, меблівсе одразу починало на неї тиснути, і вона задихалася й не могла заснути. Тож вечірка з подругою могла затягтися допізна, до того часу, коли вона відчує, що повіки вже самі по собі злипаються. Щоразу, коли вони збиралися на дівочі посиденьки, Мирослава вмовляла Оксану залишитись у неї на ніч, але та викликала таксі й їхала додому, бо, як вона казала, чужі подушки муляють вуха. З Оксаною Мирослава познайомилася в перший свій робочий день, коли прийшла працювати до школи. Було трошки лячно, тож Мирослава почувалася невпевненою у собі. До того ж директор школи збирав учителів на термінову нараду, а Мирослава не знала, куди треба йти. Оксана побачила худеньку, з довгим чорним волоссям розгублену нову вчительку і сама підійшла до неї. Відтоді вони товаришують. Дарма кажуть, що жіночої дружби не буває. Вона є, і це на прикладі свого життя довели дві подруги. За весь час знайомства жінки жодного разу не сперечалися, не сварилися, завжди підтримували одна одну. Оксана особливо потребувала підтримки після того, як її чоловік, викладач в інституті, заявив одного разу, що кидає її заради студентки. Для Оксани це було несподівано, як грім серед ясного неба. Вона вважала свою сімю майже ідеальноютурботливий чоловік, гарний батько для своєї донечки. Оксана вмовляла його залишитися хоча б заради дитини, ладна була простити йому зраду, але той пішов, кинувши на прощання, що ніколи її не кохав. Оксана відчула себе приниженою й розчавленою, як муха, вбита та приліплена до стіни. Подруга впала в депресію і хтозна, що було б із нею, якби не Мирослава. В той скрутний час вона майже завжди була поруч із подругою. Чоловік Мирослави не був у захваті від того, що дружина пропадала в Оксани, але терпляче дочекався, аж поки за кілька місяців Мирослава повернулася в свою родину. Вона була стомлена, але щаслива від того, що подруга тепер здолає життєві негаразди самотужки.
На вечерю Мирослава приготувала салат по-грецьки. Його рецепт дала їй нещодавно сусідка, тож жінка вирішила приємно здивувати подругу. Мирослава поглянула на годинник. Була за чверть сьома година вечора. Знаючи пунктуальність Оксани, не квапилася полити салат оливковою олією, бо це треба зробити перед вживанням. Дістала з холодильника пляшку сухого білого вина. Так буде легше спілкуватися. Біля пляшки поставила два келихи на витончених ніжках і лише тоді закінчила приправляти салат. Залишалося нарізати трішки хліба і викласти серветки. До всього цього Мирослава додала два стакани апельсинового соку й поставила на стіл порізаний рулет. Вечірка у них завжди закінчувалася питтям чаю, який повсякчас купувала Оксана та приносила з собою. Вона добре зналася на цьому ароматному напої і за смаком могла відрізнити країну-виробника й навіть провінцію, де був вирощений чай. Мирослава мало розумілася на таких тонкощах. Звикнувши економити на всьому, все життя купувала дешевий чай. А коли у них запрацювала крамниця, Мирослава почала приносити додому «Ліптон» у разових пакетиках, і це вже було за щастя.
Дивись, похвалилася вона подрузі.Справжній цейлонський чай!
Це не чай, засміялася Оксана.
А то ж що?
Пилюга цейлонських доріг.
Мирослава не могла сердитися на подругу, тож вони разом посміялись і вирішили, що на вечірки Оксана й надалі буде приносити чай.
У двері подзвонили, і Мирослава мимоволі кинула погляд на годинник. Була рівно сьома вечора. Сумнівів не булоце прийшла Оксана і, як завжди, вчасно.
Привіт, дорогенька! Оксана вихором залетіла в двері та цмокнула подругу в щічку. Я не спізнилася?
Ти й запізнення?! Це несумісні речі,всміхнулася Мирослава, запрошуючи подругу на кухню.
Чим сьогодні мене здивуєш? запитала Оксана, вмощуючись на своє улюблене місце коло вікна.
Зараз сама скуштуєш.
Як завжди, почалися розмови про дітей, про роботу, про політику.
А ти знаєш, сказала Мирослава задумливо, мені сьогодні знову наснилася бабуся.
І як вона тобі цього разу наснилася? спитала Оксана, знаючи, як важливо для подруги, щоб її вислухали.
Я приїжджаю до нашої садиби, заходжу нишком у двір, почала Мирослава тихо, і Оксана помітила, що у подруги стало сумне обличчя, а посеред двору стоїть труна. В ній лежить моя бабуся. Десь у хаті клопочуться люди, готуючи поминальний обід, а я починаю плакати. Бабуся дочекалася, доки поруч нікого не буде, повертає до мене голову, розплющує очі і змовницьки підморгує мені. «Ну як я вас усіх обдурила?»запитує мені та осміхається. Я починаю плакати від радощів і дорікаю їй, що так нечесно зі мною, я ж так її люблю. Тут хтось виходить з хати, і бабуся знову набирає вигляд мерця.
А далі?
Далі, як завжди. Я починаю плакати і просинаюся вся в сльозах. Сни закінчуються завжди однаково.
Виходить, вона все ще тобі сниться, замислено сказала Оксана.
Так. Хоча я на цьому тижні ходила поминальної суботи до церкви, помянула як годиться, та нічого не допомогло. Я весь час думаю, чому мене переслідують ці сни. Лише сьогодні вранці мені здалося, що я зрозуміла чому.
Чому? запитала Оксана, переставши їсти салат.
Бо я досі сама не вірю в те, що вона померла. Розум каже «так», а серцем не вірю в її смерть. Все це міцно засіло в моєму мозку, тому сни є продовженням мого денного мислення.
Оксана задумалась, аналізуючи слова подруги.
Здається мені, ти маєш рацію. Я тобі вже кілька разів пропонувала зїздити на цвинтар, привести до ладу могилку. Тоді б ти сама впевнилася, що існує могилка бабусі, а в її хаті мешкають інші люди.
Якщо ще є хата, вставила Мирослава.
Ти повинна все побачити на власні очі та заспокоїтися. І взагалі, хіба ж можна так? Скільки років пройшло, а ти до цього часу не наважилася побувати на могилі!
Ти ж знаєш, я не витримаю, коли побачу її могилу, сказала Мирослава голосом, який ледь помітно забринів від хвилювання.
Ти тішиш себе снами, у яких твоя бабуся жива. Тобі здається, що вірити у неможливе легше, аніж побувати на кладовищі. Поїдемо вдвох, ти випєш чогось заспокійливого, я буду поруч із тобою. Ми сходимо на цвинтар, потім ти покажеш мені хату, де ви жили. Ось побачиш, тобі стане набагато легше, з запалом сказала Оксана.
Коли я побачу, що в нашій хаті живуть чужі люди, їдять яблука з нашої яблуні, топчуть своїми ногами наше подвіря, моє серце не витримає цього.
Тобі так здається. Можливо, твоя бабуся ображається за те, що ти після похорону жодного разу не принесла на її могилку квіти.
За це я у неї кожного дня прошу пробачення. Вона мене занадто любила, щоб ображатися.
Оксана налила в келихи вина, один із них подала Мирославі.
Випиймо за її царство небесне, запропонувала Оксана.
Мирослава пригубила вино. Оксана помітила, що подруга полинула думками кудись далеко, туди, де скінчилося її дитинство. Незважаючи на те, що у них не було секретів одна від одної, проміжок часу між смертю бабусі та заміжжям Мирослави залишався таємницею. Мирослава ніколи не розповідала про життя у дитбудинку і два роки після нього, доти, доки вона не зустріла Андрія. Одного разу Оксана зробила спробу запитати, як Мирославі велося в дитбудинку, але тій на очі навернулися сльози. Тоді Мирослава зачинилась у спальні, а Оксана чула, як вона гірко плакала. Більше Оксана не поверталася до цієї теми, а Мирослава так нічого і не розповіла.