Олеся подумала, що новій подрузі можна довіряти. Після обіду вона сказала Карині, що має кудись переховати теку, але не знає, де знайти надійне місце. Та пообіцяла подумати, й Олеся перепросила, що не може дати папку в руки навіть їй.
Це єдине, що в мене залишилося від мами після її смерті,пояснила Олеся й розповіла про мамині листи.
Невдовзі тека була передана Людочцітак мешканці інтернату називали Людмилу Анатоліївну, ще одну виховательку, з гарними розкосими розумними, але сумними очима. Вона в присутності Олесі поклала теку на полицю сейфу у своєму кабінеті й замкнула його.
Олесю, ключ лише в мене,сказала вихователька дівчинці,тож сюди ніхто, окрім мене, не має доступу, а я ніколи чужого не візьму, тож можеш бути спокійною.
А я зможу її брати, коли потрібно?запитала Олеся.
Дівчина довірилася виховательці й розповіла про мамині листи. Олеся не знала чому, але саме в Людмилі Анатоліївні та Карині побачила своїх перших друзів на новому місці. Карина їй одразу здалася милою й тихою дівчинкою, якій можна довіряти, а у виховательці було щось материнське, миле, манливе, від неї линуло тепло і світло, яких не можна побачитилише відчути душею.
Потяглися звичайні, розмірені будні, коли днісхожі один на одного близнюки, вечоринудні, і весь уклад життя, до якого мала призвичаїтися Олеся, нагадував їй вишкіл солдат, коли всі мають прокидатися й лягати спати разом, ходити гуртом до їдальні та на заняття. Усе треба було робити, як усі, не залежно від настрою чи бажання. Олеся дуже сумувала за домом, навіть попри те, що там сталося. Їхнє подвіря, будинок, садок, вулиця, кімнатаусе це в спогадах було повязане не з останніми подіями, а з минулим, коли там жило справжнє щастя. Олесі бракувало Ніни, і вона ладна була забути колишні образи і її дружбу зі старшими подружками. Дівчинка часто згадувала Іванка, із яким встигла потоваришувати останнім часом. Олеся сумувала за батьком, тільки не за теперішнім, зсутуленим, ніби з нього вийняли хребет, не за тим, хто завбачливо схиляє голову перед Раєчкою та дурнувато до неї всміхається, а за тим, колишнім, щасливим, з доброю, відкритою усмішкою та ясним поглядом.
«Минуле памятати потрібно, але жити ним сьогодні не варто»,
писала їй мама. Лише за кілька тижнів нового життя далеко від дому Олеся збагнула ці слова, і спогади трохи менше їй боліли, ніж раніше. Минуле залишилося позаду, ніби прекрасна казка, що колись закінчується, минає, як усе на світі. Проте Олеся усвідомила й інше:
«Не шкодуй, що щасливі часи лишились у минуломувони ж усе-таки були! Не думай про лихе, і воно не прийде до тебе. Продовжуй мріяти. Нехай твої мрії будуть навіть божевільними й нереальними, але вони мають здатність здійснюватися, хоча б частково».
І Олеся мріяла! Вечорами, ночами, коли всі спали. Часто вона підводилася з ліжка, підходила до вікна, вилазила на підвіконня й подовгу дивилася на зорі. Дівчинка мріяла про майбутнє, коли зможе покинути стіни інтернату й розпочати власне, не залежне ні від кого життя. Олеся мріяла, коли Людмила Анатоліївна вечорами дозволяла їй узяти материні листи й залишала дівчинку в кабінеті наодинці зі своїми думками про майбутнє. Щоразу дитина уявляла своє майбутнє по-різному, але там ніколи не знаходилося хоча б маленького місця для Кості та мачухи.
Розділ 13
Після місяця проживання в інтернаті до Олесі приїхав батько.
Лесю, збирайся швиденько, поїдемо додому!сказав він доньці.
Олеся збиралася недовго, лише передяглася й попрощалася з новою подружкою.
Каринко, не сумуй, я незабаром повернуся,сказала вона їй і обняла.
Може, уже не побачимось,зітхнуло дівча.Твої батьки можуть передумати й залишити тебе вдома.
Удома?! Та ти що! Такого ніколи не буде!упевнено промовила Олеся.Вусата Гора, напевно, радіє, що мене спекалася!
Я чекатиму на тебе!сказала Карина, і її очі стали вологими.І сумуватиму без тебе,додала вона на прощання.
Олеся сиділа в маршрутці поруч із батьком і дивилась у вікно. Вона думала про те, чи не буде вдома Костика, якого не хотіла бачити. Дівчинка розуміла, що відправити її в інтернат було ініціативою мачухи, яка знайшла для цього привід. А от батько Чому він її не захистив? Чому так швидко забув, яким був щасливим поруч із мамою? І як можна було віддати свою єдину доньку в інтернат?
Лесю, удома на тебе чекають смачні домашні страви,сказав їй батько.Тітка Рая потурбувалася, щоб тебе відгодувати за вихідні. Узагалі, вона добра, а суворість у неї напускна. І все, що вона робить для тебе з Костикомто все задля вашого блага. Ти мене розумієш?
Так,кивнула головою дівчинка.
Їй узагалі не хотілося бачити мачуху, але так тягнуло до рідної домівки! Задля повернення туди хоча б на кілька днів вона ладна була погоджуватися з кожним батьковим словом. Олеся неуважно слухала його й відповідала «так» або «ні», аби лише не заважав їй роздивлятися навколишні краєвиди за вікном мікроавтобуса. Осінь сипнула на землю всю палітру кольорів, і дерева, кущі, траваусе було розфарбоване різними барвами. Поруч із жовто-сонячним убранням деревжовтогаряче, як пекуче сонце, а ще й зеленаве, світлого та темного відтінків, тамбагрянець на деревах, інколизовсім червоне. І все так гармонійно поєднане, що очей від тої краси не відірвати!
Голодна, доню?знову батько.
Ні, нас добре годують.
Усе одно не так, як удома! Ось Раєчка щось як приготує, то не хочеться із-за столу вставати! Вона справжня майстриня на кухні! Тобі подобається, як Раєчка готує?
Мама краще готувала,Олеся не втрималася і сказала, що думала.
Батько замовк і деякий час сидів тихо, давши змогу Олесі спокійно дивитись у вікно. Хвилин за десять чоловік обняв доньку за плечі й сказав:
Ми з Раєчкою хотіли розписатися, тобто одружитися, щоб усе було законно Хотіли, щоб я всиновив Костика, а Раєчка стала тобі справжньою матірю
У мене є мама,перебила його Олеся.
Але ж вона померла.
Вона є, хоча й мертва. У кожної дитини одна мама.
Так ось,продовжив чоловік,хотіли ми так зробити, але подумали й вирішили, що не варто. Якщо ми так зробимо, то Раєчка не зможе отримувати кошти за Костика як мати-одиначка, та й тебе в інтернат не візьмуть. А так ти зможеш там жити й навчатися, бо напівсирота.
Олеся зрозуміла, що жити в інтернаті їй тепер не один рік. Десь у душі вона ще сподівалася, що відїзд із рідної домівкито покарання з випробувальним терміном на рік, тепер стало зрозуміло, що надовго. Дівчинка зітхнула. Вона себе вже майже налаштувала на життя в інтернаті впродовж одного року, тепер доведеться змиритись і звикати.
Тату, мені потрібно трохи грошей,сказала дівчинка, згадавши Тетяну.
Олеся вирішила, що тітка Рая грошей не дасть, і потрібно скористатися слушною нагодою, поки вони з батьком наодинці.
Навіщо? Вас там годують, одягають, дають підручники та зошити.
Мені потрібно на власні потреби,сказала Олеся,зовсім небагато.
Лесю, розумієш, гроші всі в Раєчки, тож якщо треба, то попросиш у неї.
Я ж багато не прошу,зауважила дівчинка.Вона тобі дала на дорогу?
Так-так! Дала!спохопився чоловік і поліз рукою до кишені штанів.
Він дістав дрібязок і дві гривні.
Ось, це все, що лишилося. Бери, доню!віддав їй гроші.
Олеся знала, що цього занадто мало, щоб Тетянка залишила її в спокої, тож доведеться просити в мачухи. Вона так просто не дасть ні копійки, тож потрібно вигадати щось правдоподібне.
Удома Вусата Гора зустріла дівчинку з розкритими обіймами. Улесливим голосом проспівала про те, як Олеся подорослішала та схудла, тож треба її відгодувати. Дитині неприємним було все, що робила жінка: її обійми, солодкі словаусе тхнуло нещирістю. Олеся швидко поїла, подякувала й поквапилась у свою кімнату. Серце наповнилося щемом, коли побачила рідні стіни, своє ліжко, тумбочку, де ховала листи від мами. Дверцята виявилися напіввідчиненими, і дівчинка заглянула всередину. Там було порожньо, на тумбочці сиділа улюблена лялька, вдягнена у сукню, пошиту ще мамою. Олеся взяла ляльку в руки, притиснула її до грудей, і на душі стало спокійніше й тепліше. На вікніті самі квіти, на ліжкуїї ковдра. Усе так, як і було до відїзду.
Олеся відчинила шафуодяг на місці. Вона прилягла на ліжко, не випускаючи з рук ляльку, і незчулася, як задрімала. Їй наснилася мама. Вона схилилася над донечкою, погладила по голівці, лагідно всміхнулась і промовила: «Доню, сонечко моє, час прокидатися!»«Зараз, мамо!»крізь сон промовила дівчинка. Вона була в тому стані, коли вже розуміла реальність, але сон ще не відпускав, і їй не хотілося, щоб сновидіння скінчилося, а разом із ним зник образ мами, такої милої, доброї, найкращої у світі!
Мамо, не йди!скрикнула дівчинка, коли дорогий образ розтанув.
Олеся розплющила очі. Вона у своїй кімнаті, де все, як колись, тільки вона тут, а мамау снах. Дівчинці хотілося заснути знову, щоб побачити маму, і вона ще раз заплющила очі, але сон уже пропав. Олеся трохи полежала в ліжку, підвелася, посадила ляльку на тумбочку й надумала піти до Ніни.
Подруга зустріла її радісно, защебетала, як за нею сумує. Дівчатка погуляли вулицями, розповідаючи одна одній новини.
Як там Іванко?поцікавилась Олеся.
Як? Нормально. Сама спитай його,усміхнулася Ніна.Закохалась чи що?
Та ну тебе!зашарілась Олеся.Ніно, мені потрібно трохи грошей,сказала дівчинка й розповіла про Тетянку.
Точно треба їй трохи дати, хай би вдавилася!погодилась Ніна.А то вона тебе чмирити постійно буде.
Отож! А мачуха не дасть, я це знаю. У неї снігу взимку не випросиш.
Потрібно виручати подругу!Ніна задумалась.Чекай на мене завтра ввечері, щось роздобуду.
Де ти візьмеш?
То вже моя проблема!усміхнулась Ніна.
Я не знаю, коли зможу віддати борг.
Я ж не сказала, що дам у борг. Просто допоможу тобі, а колись ти мене виручиш.
Гаразд.
Увечері Олеся попросила грошей у мачухи.
Навіщо тобі, квіточко?лелійним голоском запитала жінка.
Потрібно на дрібнички,сказала Олеся.То ампулка не пише, то зошита не вистачило, тож треба підкупити.