Ну, я пізніше приїхав.
Я в курсі, в курсі. Так от я про що. З часу останнього перепису нас стало набагато більше. Ну, ти ж бачишвесь дрібний бізнес фактично робимо ми, ринками керуємо також ми, хоча земля і належить місцевим. За великим рахунком, коли ми захочемо, можемо захопити владу в регіоні.
Ти це вже казав. Але повторюю питання: яким чином?
В одному регіоні, в нашому, мешкає офіційно найбільша кількість наших по усій Україні. Офіційно і станом на 2001 рік, майже пятнадцять років тому, вісім тисяч. Зараз, за моїми припущеннямитисяч сорок-пятдесят!
Рашид у відповідь тільки присвиснув. Відірвав погляд від монітора, пройшовся кімнатою, розімяв ноги. Запалив, дав вогню і Махмедові. Дим підіймався під стелю відремонтованої сталінки, і протяг виносив його на вулицю.
Слухай, це серйозно. Я зрозумів нарешті, що ти задумав.
Рашид аж змінився на лиці. Його рухи стали рвучкими і гострими, в очах зявився хижий блиск.
Я зрозумів. Ми викупаємо якомога більше точок, нібито під магазини. Ясно, чому тобі залежить саме на ринкахвони і так усі наші, цим на ринку нікого не здивуєш.
Молодець, Рашиде, молодець!
За допомогою офіційно дозволеного будівництва, провадив далі Рашид, щосекунди надихаючись планом свого друга, ми виводимо зі стану нелегалів усіх наших братів, вони стають офіційно працевлаштованими
Але ж сам розумієш, нелегалів у країні, де влада безвідповідальна, завжди однакова кількість
І тому, аж захлинувся здогадкою Рашид, тими ж каналами, якими колись ми з тобою сюди приїхали, на місце легалізованих прибудуть іще тисячі наших братів!
Браво!
Рашид схвильовано заходив кімнатою, щохвилини наштовхуючись на крісла і стіл, натикаючись на стіни, але від хвилювання не звертаючи на це уваги.
То що, зрозумів, що далі, малий? підюджував його Махмед.
Так! Кожен із нас з дитинства вміє тримати зброю в руках. Ну добре, не кожен, виправив сам себе, але більшість! І коли ми всі будемо на позиціях, то достатньо буде лише сигналу, щоб захопити владу!
Молодець, брате! Я не сумнівався в тобі! То що, ти мене підтримаєш? Треба буде зібрати усіх впливових наших, декого треба буде переконувати, пояснив він, але я думаю, що більшість погодиться одразу. Донбас давно уже наш, прийшов час офіційної передачі всієї влади в руки нашого народу!
Цієї миті з підїзду почувся постріл і майже одночасно з нимжалісливий крик. Рашид із Махмедом швидко пірнули до комірчини біля кухні і помчали до вхідних дверей свого помешкання. Обидва стискали в руках куплені нещодавно на Центральному ринку бейсбольні бити, Рашид запхав за пасок джинсів здоровенного ножа з кривим лезом.
Чоловіки напружено вклякли обабіч від входу. Махмед схопив зі столика якийсь папірець і повільно провів ним перед вічком, перевіряючи, чи зброя не націлена в їхню квартиру. У відповідь нічого, лише з-за дверей, оббитих важким залізом, долинуло кілька голосів.
Що там? пошепки запитав Рашид.
Махмед мовчки подивився на нього і в кілька нечутних кроків наблизився до вічка. Ще раз провів папірцем і лише потім обережно зазирнув.
На підлозі сидів, опершись спиною на двері сусідньої квартири, якийсь молодик у білій, але залитій кровю сорочці. Над ним нависала їхня сусідка Вєрка Лабуга з рушницею на плечі і якийсь чувак із сокирою. Чувака цього Махмед час від часу зустрічав біля перукарні на автостанції та на ринку, біля розкладок із котячим кормом. Звали його якось тупувато і, типу, кримінальночи то Колян, чи то Толян.
Толяно-Колян простягнув хлопцеві почату пляшку горілки, той добряче приклався до неї, а потім видихнув. Усі троє про щось там говорили, але крізь двері чути не було. Відчувалося тільки, що пораненого можуть добити просто тут, на сходах.
Що там? повторив Рашид, уже голосніше.
Махмед у відповідь тільки мотнув головою, мовляв, заспокойся, нічого небезпечного. Але від вічка не відірвався.
Тим часом на площадці підстрелений потрапив у справжню халепу: усі троє учасників сцени запалили сигарети, а корєш Лабуги різко підняв поранену руку хлопця, притис її до стіни та розмахнувся своєю сокирою. На цьому композиція застигла.
Свині,констатував Махмед і, відірвавшись від спостереження, дав подивитися товаришу.
Рашид, моментально оцінивши ситуацію, запитально подивився на старшого.
Що? не зрозумів той.
Може, допоможемо хлопцю? Якось вони нечесно, нє?
Ще вчора я би ні секунди не чекав, брате. Ми би вже загнали цих алкашів старих до їх квартири. А хлопця доправили би до лікарні.
А зараз що заважає?
А зараз нам треба себе берегти для більшої, важливішої справи.
Блядь, точно, процідив крізь зуби Рашид. Але, може, спробувати? Я ж тільки відчиню дверіі ці двоє втечуть!
Ти глянь на них. Їм усе пофігу! Ніхто нікуди не втече. А в Лабуги рушниця, а в того старогосокира. Побережися, ти мені потрібен для справи.
Добре, Рашид неохоче погодився, і його рука відпустила ніж.
Він лише напружено вдивлявся крізь дверне вічко у напівморок підїзду, від злості стискаючи кулаки. Там сцена стрімко котилася до фіналу, всі, крім пораненого, допалили, та і йому залишалося дві-три затяжки. Мужик уже замахнувся своєю сокирою, на лиці Лабуги проступила хижа пянюча посмішка, аж тут двері підїзду розчахнулисяі всередину вбігли кілька міліціонерів.
Рашид рефлективно відскочив від дверей, знову схопившись за ніж. Вони з Махмедом перекинулися кількома довгими настороженими поглядами, після чого Рашид невпевнено повернувся до дверей. Але в підїзді було вже порожньо. Він побачив лише спини міліціонерів, що зникали у світлому прямокутнику прочинених дверей, і темну калюжу крові, яка своїми берегами майже сягала їхніх дверей.
Знову все затихло.
І що це було? запитав Рашид старшого.
Та що. Сусідка наша знову фестивалить. Коли її вже шайтан забере
Змовники заспокоїлися. Напилися чаю, ще покурили, аби відволіктися, поговорили на якісь відсторонені теми, запхали назад до комірчини бити та ніж. Кілька разів поверталися до дверей, прислухалися до випадкових голосів із підїзду, виглядали назовні, але там було спокійно.
Отже, на чому ми зупинилися? мовив Махмед, повертаючись до столу.
На тому, що Донбас буде нашим.
Він уже наш, брате. Залишилося тільки взяти владу, так би мовити, офіційно.
Чекай, це все добре. Але навіщо нам Донбас? Що ми з ним робитимемо?
Логічно, погодився Махмед. Скажімо так, ми тут влаштуємо свою республіку, будемо торгувати, як хочемо, зможемо наших скільки завгодно сюди привезтиклімат тут краще, ніж у нас на батьківщині.
Так нас же просто знищать. Фізично знищать. Не здається?
Ні,засміявся старший, я достатньо слідкую за новинами, аби знати, що з терористамиа вони назвуть нас терористамиведуть переговори до самої усирачки, і якщо тільки зовсім нічого не вийде, тоді починають стріляти. От під час цих переговорів ми собі щось виторгуємо. У всякому разі, умови в нас будуть кращі, ніж зараз.
Хм, ну добре. То коли? Коли ми це зробимо?
Я все розрахував уже, пояснив Махмед, якщо наші схвалять план, то все буде розгортатися наступним чином. Зараз середина липня, так?
Так.
Зараз розгорнемо якісь там підготовчі роботи, в серпні розпочнемо будівництво. На точках, які викупимо, зробимо таємні склади для зброї.
Зброю де будемо купувати? Зацікавляться ж, якщо вогнепали тисячами брати.
У Жоріка є дружбан один, він тобі рідну маму продасть і не спитає нічого. Будемо брати в нього.
Що за люди
Саме тому, що вони такі мудаки, вони і не мають права тут жити. Ми займемо їхнє місце. Ладно, не відволікай мене Восени розпочнемо прийом нових людей з нашої землі. На будівництво можна не витрачатися дуже, все рівно воно нам тільки для прикриття.
Так, само собою.
Ну і все. А владу ми захопимо тоді, коли ці люди будуть в такому розслабленому стані, що їм буде на все начхати.
Це коли?
Новий рік, брате. Годині о пятій ранку першого січня наступного року ми вирушимо невеликими загонами на стратегічно важливі точки.
Це буде великий заколот! уже не стримував радості і збудження Рашид.
Так! Місто буде переходити до наших рук цілими шматками! Ти колись думав, скільки озброєних осіб треба для того, аби захопити залізничний вокзал уранці першого січня? Вистачить пятьох! Обеззброїмо міліцію й охоронувокзал наш. Так само буде з автостанціями, міськрадою і так далі! Але в першу чергу візьмемо під контроль звязок. За годину до основного виступу захоплюємо офіси мобільних компаній, знищуємо стаціонарний звязок! Уранці першого січня вони й не помітять, що місто вже наше. А ті, хто помітить, не зможуть опиратися.
Але в першу чергуІнтернет, брате! Вимкни цим українцям Інтернеті вони будуть безпорадні, як сліпі кошенята.
Ти думаєш?
Я впевнений, брате. Ти слідкуєш за ними? Останнім часом вони зовсім розучилися боротися за себе. Уся їхня боротьба обмежується коментарями та лайками в соціальних мережах. Ні на який інший опір вони не здатні! Вимкни українцям Інтернеті вони втратять сенс життя остаточно. Їм просто не буде потреби захищатися. І ми це використаємо на повну, Махмеде!
Так, ми почнемо з Інтернету. То що? Я сьогодні звяжуся з кількома серйозними людьми з наших, на днях зберемося десь, обговоримо це все.
Брате, це буде успіх, я впевнений!
То що? Будьмо!
Змовники підняли склянки з давно уже вистиглим чаєм за успіх свого задуму. Пили до дна, з гуркотом поставили порожні склянки на стіл.
Так прозвучав перший сигнал попередження, який, звичайно ж, ніхто не розчув у розжареному, виснаженому липнем місті.
Квартира 14Молодість Герхарда Фрая
Зараз ніхто вже й не згадає, хто такий Герхард Фрай. А між тим, шістдесят із гаком років тому це імя опинилося раптом у центрі більшості кухонних розмов по всьому місту.
По остаточному розгромі Третього рейха його разом із тисячами інших полонених німців доправили сюди, до нас, на будівельні роботи. Фрая взяли аж у передмістях Берліну, зброю він склав, лише коли дізнався про капітуляцію, і відтоді, як потрапив у полон, поводився тихо і приречено.
На вигляд йому було не більше тридцяти пяти років, був статечним і красивим, і саме це змусило жіночку, яка завідувала прийомом полонених і розподіленням їх по роботах, звернути на Фрая особливу увагу.
Герхард Фрай сидів перед нею рівнесенько, трохи розхитуючись на стільці. Худий, високий, білявий, він приязно усміхався й мовчав. Лише очісині та втомленідивилися з-за скелець окулярів холодно. Жінка змірила його поглядом, на хвилинку затрималася на по-дитячому білому, короткому йоржику на голові, згадала про свого Василя, який пішов на фронт у 41-му, а потім був використаний як гарматне мясо при визволенні Києва, і зітхнула. Похоронка прийшла тоді наприкінці листопада разом із вітальною листівкою про те, що Київ взято до річниці Жовтневої революції. Жіночка не вбачала в тому якоїсь особливої втіхи, весь символізм та історична значущість цієї військової операції просто не доходили до її розуміння, можливо, тому, що Василь насправді був її половиною, а якщо вже вдаватися до буквальностіполовиною верхньою. Василь змушував її думати головою і відчувати серцем. Василя не стало, його положив у холодну дніпровську воду якийсь кулеметник, і вона з тих пір так і почувалася лише обрубком, половиною людинивід грудей і нижче. Їй більше в цьому житті нічого не моглосятільки хотіти їсти і хотіти чоловіка.
Скажи-но мені,вона на хвилинку запнулася, розбираючи складне германське імя полоненого, Герхарде, чи ти не був часом у Києві, коли його наші війська визволяли?
Але Фрай тільки уважніше поглянув на неї. Української він не розумів, але розчув знайоме слово «Київ» та своє імя. Помовчав хвилинку, обдумуючи, що вона хоче від нього, та про всяк випадок заперечно мотнув головою.
Ага, не був, ще раз зітхнула жіночка і заглибилась у вивчення паперів.
Кілька хвилин минули під розмірений акомпанемент великого настінного годинника і шурхіт сторінок. Аж раптом на одному з документів жіночка застопорилася. Натрапивши на якийсь дивний допис, вона наморщила чоло, потім потерла його. Її брови здивовано вигнулись. Вона повернулася на кілька сторінок назад, щось перечитала там, зазирнула в кінець папки, потім знову на початок і, притримуючи раптом набухлі головним болем скроні, зосередилася і перечитала настільки уважно, наскільки могла.
Результат її не втішив, і вона нарешті підняла до Фрая розгублений погляд. Той сидів так само рівно, злегка розхитуючись, і на вустах його ледве помітно грала усмішка.
Валєра! жіночка взялася до дзвоника, що був тут же, на столі, біля неї.Валєра, йди сюди на хвилинку!
У сусідній кімнаті затупали, і за кілька секунд, ривком відчинивши двері, увійшов перекладач Валєра.
Слухаю вас, товаришу Микитенко! відкарбував він не надто вправно, втім, витягуючись у струнку.
Йди сюди, поглянь, пальцем поманила його до себе Микитенко, іншою рукою вказуючи на стос паперів перед нею.
Валєра навис над столом і упявся очима в місце, яке жінка показала пальцем. Потім він, так само як Микитенко хвилиною раніше, пробігся по всій папці, і розгублено підняв до неї очі:
Маячня якась. Певно, помилка або жарт.
Ну так спитай його, Валєра, не гальмуй.
Валєра виструнчився і, закрокувавши туди-сюди перед стільцем із полоненим, заговорив німецькою, щоправда, не звертаючись просто до полоненого, а викидаючи слова в повітря перед собою:
Як вас звати?
Герхард Фрай, слухняно відповідав він.
Де ви народилися?
Місто Кельн.
Рік народження?
Одна тисяча шістсот одинадцятий, повільно і з хижою усмішкою промовив Фрай.
Ви нічого не плутаєте? перепитав Валєра.
Одна тисяча шістсот одинадцятий! твердо і голосно повторив полонений і потягнувся на стільці так, що аж кісточки захрумтіли.
І ви знаєте, який зараз рік?
Так, звісно, підтвердив німець, не перестаючи посміхатися.
Валєра розвернувся до начальниці і пояснив:
Цей німець стверджує, що йому майже три з половиною сотні років. Каже, що народився на початку сімнадцятого століття, на підтвердження своїх слів Валєра ткнув пальцем у дату, яка так товариша Микитенка насторожила в документах.
Ну, але ж ти розумієш, що цього не може бути.
Розумію.
Валєра знову повернувся до Фрая:
Ви стверджуєте, що вам більше трьохсот років?
Так.
Коли вас взяли в полон, вас про це питали?
Так.
І це нікого не здивувало?
Так, втретє повторив німець.
Валєра спробував уявити, як радянські військові не дивуються тому, що полоненому більше трьох сотень років, і не повірив.
Ну, добре, можливо, там усе писали автоматично, знехотя погодився він, але ми мусимо розібратися.
Розбирайтеся, зверхньо засміявся Фрай.
Ану мовчати! втрутилася товариш Микитенко, яка нічого не розуміла в їхній розмові, але цей сміх підказав їй, що німець наразігосподар становища.
Валєра зробив заспокійливий жест рукою, жінка всілася на місце, а Фрай замовк.
Як можна було прожити триста з гаком років? спитав він полоненого.
Легко.
Я не знаю більше таких людей.
Я також.
Як це вам вдалося? Та ще і зберегти, так би мовити, дуже пристойний товарний вигляд, натякнув він на молоду зовнішність Фрая.
Ви мені все одно не повірите.
Ну, а ви спробуйте, я послухаю. Валєра із солодкою кадебістською посмішкою наблизив своє обличчя до обличчя полоненого.
Герхард Фрай зазирнув йому в очі і спокійно промовив, не відриваючи погляду:
Якби ти був німцем і жив у Кельні, ти би неодмінно знав прізвище Фрай. Мидинастія чаклунів. Мій дід умів робити такі речі, що порівняно з життям завдовжки у три століття це тобі здалося би дитячою забавкою. Його спалили за підозрою у співпраці з дияволом, між нами кажучи, підозра була правдива. Я, на жаль, не настільки могутній, бо дід мало чого встиг мене навчити, але забирати чужі душі і зберігати молодість тілараз плюнути. Якщо ти мені не віришпропоную зустрітися за сто років і поспілкуватися на цю тему.
Ага, обовязково. І що, ви безсмертний?