Надія ГуменюкДожити до весни
IАннаЖиття як детектив
1
Десь обізвалася скрипка. Звук різкий і надривний, ніби хтось не смичком по струнах провів, а щосили шарпнув їх невмілими пальцямигрубо та безжально.
«Лука заплакав би. Або ж убив би того, хто отак із його скрипкою»,подумала Анна.
Утім, щоб Лука когось убив Ото вигадала! Таке навіть уявити важко. От зчинити тарапату, пригрозити скрипчиному кривдникові всіма небесними карамиінша річ, це б він запросто. Особливо, якби йшлося про його «червону панну».
Анна раптом наче побачила перед собою: Лука вклякає перед «панною» на ліве коліно, прикладає праву руку до серця, енергійно стріпує вже сивим, але ще густим, як у парубка, чубом.
Ваша величносте, дозвольте запросити вас до музики!..
Хвильку-другу мовчить, немов очікує на відповідь, а тоді обережно дістає скрипку з футляра, пробігає пальцями по грифу, ніжно обіймає за «стан», проводить долонею по всіх її витончених вигинах, по ефах і струнах. І тільки після того береться за смичок.
Колись Анна сприймала всю цю прелюдію до гри за жарт, намагання Луки трохи розвеселити її, малу й набурмосену. Потім звикла до дивакуватої церемонії. А от для Луки вона, здається, так і не стала звичкою. Щоразу він наче вперше зізнається у палкому коханні, пропонує руку та серце і трепетно запрошує свою «панну» до музики, як наречену до весільного танцю. Щоправда, відбувається це лише на великі свята, бо для буднів у хаті є ще дві скрипки.
Звук повторився. Справді, нібито голос «червоної панни». Але цього не може бути. Ніяк не може! Вона майже за сто кілометрів звідси, від міста, на самотньому поліському хуторі. Примостилася собі зараз на високій, вишитій малиновими ружами подушці, мов королева на троні, й чекає, коли знову схилить перед нею свою сиву голову та шляхетно простягне руку вірнопідданий, її хранитель та оборонитель.
Анна також любить «панну». Але найбільше любить Луку. Більше за всіх на світі! Він ніколи не називає її внучкоюлише Анною або ж, але це вже зрідка, коли розмова вельми серйозна, Анною Ярославною. Вона ніколи не кликала його дідусемтільки Лукою. Це додає до їхньої кровної спорідненості ще й якогось особливого відчуття близької дружби та душевного суголосся.
Утретє скрипка озвалася так болісно і розпачливо, ніби волала про допомогу. Таки «червона панна»!
Кожна скрипка має свою душуоту маленьку штучку, яку припасовують у середині корпуса, щоб давала вібрацію. Мабуть, майстер «червоної панни» знав якийсь потаємний спосіб, особливий секрет її виготовлення, бо такої вібрації немає більше в жодної скрипки. Та й неповторний тембр її голосу Анна ніколи не сплутає з жодним іншим. Але ж це справді неможливо! Щоб улюблена скрипка Лукитут, у місті, посеред ночі, та ще й у чужих руках?! Не вірила, не могла повірити. Тільки тривога чомусь стискала і стискала серцеаж до млості.
Розплющила очі, хутко скочила на ноги і застигла на місці: темрява такахоч в око стрель. Куди ж поділося вікно, у яке завжди кидав жменьку примарного жовтого світла самотній ліхтар, прилаштований на протилежному боці гуртожитського подвіря? Провела рукою праворуч, над подушкою,вимикача також немає, а замість килимка, якого сама колись змайструвала з різнокольорових клаптиків тканини і прихопила з дому,лише гола стіна, шорстка, навіть не поштукатурена, з випнутими прямокутниками цеглин і тоненькими рівчачками між ними. Бр-р-р А холодно ж як! Вимкнули опалення? Ні, його, мабуть, ніколи тут і не було. Бо звідки б узялася ця неймовірна задавнена затхлість, наче стіни покриті грибковою пліснявою.
Отже, вона не в гуртожитку. А де ж? Пробіглася подумки слідами минулого дняхвилина за хвилиною, година за годиною. Звичайнісінька субота, уже груднева, але ще по-осінньому мокра та плаксива. Кілька хвилин борюкання зі сном під пронизливе верещання круглого будильника з блискучим нікелевим капелюшком. Підйом, коротка руханка за компанію з Наталкою та Ритою (всього кілька вправ і присідань). Сніданокяєчня з двох яєць, коржик і чорний чай із гілочкою вересу. Хвилин пятнадцять ходи від гуртожитку до навчального корпусу. Заняття. Після занятьобід у їдальні, а тоді репетиція в актовій залі, така довжелезна, що їй, здавалося, кінця-краю не буде.
Анна любить музику, дуже любить. Але ця щоденна муштра впродовж двох тижнів уже добряче дістала. Ну скільки можна?! Ать-два-три Ать-два-три Ать-два-три Та її вже хоч посеред ночі розбудиіз заплющеними очима всі мелодії зіграє. Хіба ж вона винна, що дехто й досі в ноти не потрапляє? Але від Солохи дістається геть усім. Авжеж, колективна відповідальність, один за всіх і всі за одного. Бо час «Ч», тобто концерт, уже на носі, до нього менш як місяць, а в них усе не так, усе біс його знає як, їй, заслуженій-презаслуженій Соломії Соломко на прізвисько Солоха (дехто каже ще й Соло в квадраті), дісталися якісь тупі невдахи, яким ведмідь ще під час народження вуха повідтоптував, із такими вушиськами нічого було сюди пхатися, а вони припхалися, і от вона змушена робити з них музикантів, виводити їх у люди, а вони ж як сонні мухине ті ноти беруть, не в тому темпі грають, тему не відчувають. Хіба це полонез Огінського? Це ж похоронний марш якийсь! Ану повторити всоте! А це хіба танець маленьких лебедів? Це ж якісь охлялі мокрі кури, що ось-ось свої незграбні лапи посеред сцени простягнуть! Енергійніше! Алегро! Алегро! Та алегро, а не анданте! Ви ж оркестр, а не отара овець!
Солоха, вся у стилі «вамп»від високої, кольору воронячого крила «бабетти» на голові до лакованих черевиків і чорних мереживних панчіх,прозвана колись так, вочевидь, за вміння маніпулювати своїми численними залицяльниками, як гоголівська відьма передріздвяними гостями, стоїть на сцені, наче фельдмаршал на військовому плацу. Рядовій Баскаль краще й не пробувати звертатися до неї зі своїм проханням. Ну, припустімо, почне Анна пояснювати, що вона щосуботи їде додому і сьогодні на неї там також чекають, дуже-дуже чекають. І що? Навіть якщо нетерпляча Солоха вислухає до кінця (що малоймовірно), то відповідь можна відгадати відразу: «Ностальгія за архаїчним хутором і туга за старим дідомпросто сентиментальна патока. Ти приїхала сюди не просто навчатися. Час, час, дівчинко моя, звикати до важкої праці. Запамятаймузи не люблять ледачих!»
Отож Наталка та Рита, сусідки по кімнаті, зразу ж після занять стрімголов помчали на автостанцію, а вона до самого вечора була на репетиції. Повернулася, коли вже сутеніло. Ноги підгиналися, руки як перебиті, в горлі пересохло. Дістала з тумбочки слоїк з узваромчай вона пє тільки вранці, а кава їй взагалі не смакує. Випила той грушево-яблучний напій без передиху і враз провалилася в сон. Падаючи на ліжко, ще встигла подумати: якийсь дивний присмак в узвару, ніби він скис трохи, варто було його на кухню до холодильника занести, а не в кімнаті тримати, і треба було б роздягтися. Але вона так стомилася, що не лишилося сил навіть ґудзики на кофтині розстібнути.
***
Анна й зараз почувалася недобре. Але сон неначе сорока вкрала. Натомість страх, липкий і бридкий, обступив її з усіх боків, хапав за обличчя, за руки, прокрадався під шкіру й метушився там туди-сюди кусючею мурашнею. Від того хапання та бігання почало нудити. Лежала і сторожко прислухалася до темряви. Щось зашаруділо. Може, миша? Мишей вона панічно боялася. Сіла, підібгала ноги і притиснулася до нерівної поверхні стіни, готова відбиватися від мишачого нашестя. За шарудінням почулося металеве шкрябання у дверяххтось довго не міг втрапити ключем у замкову щілину. Нарешті-таки втрапив. Пронизливо заскреготіли завіси, мабуть, давно не змащувані. Зарипіли і повільно відчинилися двері. На підлогу впала смуга тьмяного, анемічного, якогось аж потойбічного світла.
Не зразу вгледіла того, хто зайшов, бо він ніс поперед себе гасову лампу. Вже зблизька побачила: це не звичайна лампа, а ліхтар-«кажан», із тонкою металевою сіткою навколо скла та чорним абажурчиком над нимна хуторі також є схожий (Лука запалює його зазвичай темної пори, вдосвіта або пізно ввечері, коли треба навідатися до хліва чи дровітні). Тільки коли ліхтар опинився поруч, на збитому з грубих дощок столику, з темряви випливло чоловіче обличчякругле, схоже на пласку білу маску з темними очницями.
«Наче зомбі з могили виліз чи привид з того світу явився»,подумала Анна і злякано зойкнула, відвернулася, натягла аж до підборіддя ковдру й заплющила очі. Серце пришвидшено застукотіло і стрімко покотилося з грудей до пят.
Він підсунув табуретку, всівся навпроти. Відчула несвіже дихання і задавнений, міцний запах поту. Здогадалася: чоловік розглядає її, мовчки, сантиметр за сантиметром, обмацує поглядом ковдру, що окреслила обриси тіла. Зрештою, так і не промовивши й слова, вхопив короткими пальцями за підборіддя і повернув її обличчям до світла.
Розплющ очі! Розплющ, кажу!
Щось, певно, недобачив, бо взяв зі столу «кажана», підніс аж до самісіньких зіниць.
Не заплющуй! І не кліпай! Розкліпалася тут
Намагалася не кліпати. З очей потекли сльози. Хотіла витерти, але чоловік ударив її по руці.
Но-но! Ти диви, яка візігорна! Я тобі ще ніц не зробив, а ти вже нюні розпустила. Плакса-вакса Вакса-плакса На ось, ковтни і не плач,простягнув на двох пальцях з довгими поламаними нігтями, обведеними чорними підківками бруду, маленьку круглу пігулку.
Навіщо вона мені?
Щоб голова не боліла.
Хіба я казала, що в мене голова болить?
А хто тебе питає? Ковтай і не жванди! Отак! А теперика можеш спати.
Коли вже човгав до дверей, глянула йому вслід. Якийсь недоладний, непропорційний, ніби складений пяним горе-майстром із окремих деревяних деталей, припасованих абияк. На зсутулених плечах волохатиться сіра безрукавка, чи то з вовчої, чи із собачої шкури, від короткого тулуба, просто з-під тієї «волохатки», довгими тонкими патиками відділяються худющі руки та ноги, обтягнуті дешевим синім трико; розкуйовджена рудувата голова буквально втиснута у плечі, ніби між нею і тулубом зовсім немає шиї.
«Як павук. Авжеж, злий потворний павук»,подумала Анна. Він наче почув її думку, зупинився біля дверей, повернувся впівоберта, насупив брови, приклав пальця до губ, а тоді сердито посварився ним.
Ну-ну! Цс-с-с Сиди тихо! Бо
Провів короткопалою долонею там, де, мабуть, все-таки була схована його шия,як ножем різонув. І несподівано посміхнувся. Від тієї посмішки на його пласкому блідому обличчі в Анни аж морозом поза шкірою сипонуло. А тоді враз відчула, як тіло змякло, стало невагомим і почало розбухати, розширюватися, лускати, зникати, розчинятися у повітрі, легкою хмариною підійматися догори, під чорну стелю.
Десь, немов за стіною вязкого туману, пронизливо рипнули і зачинилися двері. Приглушено клацнув замок. Стихло човгання. Знову сумно озвалася, печально зітхнула й голосно схлипнула скрипка.
Лука колись сказав, що «червона панна» просто так ніколи не плаче, цьому обовязково має бути якась причина. Що ж вона хоче їй сказати, ця стара ворожійка? Чи про що попереджає?
2
Людина може прожити й без скрипки. Скрипці без людини не можна ніяк. Її злети і падіння, популярність і слава, любов і захватвсе-все-все залежить від того, в чиїх руках їй судилось опинитися. Я зробила неможливесама вибрала для себе скрипаля, а разом із нимі свою долю.
Мене обожнювали й ненавиділи, продавали й дарували, викрадали й повертали, намагалися втопити й спалити, змушували мовчати й страждати. Мені довелося багато мандрувати, рятуватися від куль самій, рятувати життя іншим, підіймати їхній дух, побувати у найнесподіваніших місцях планети впродовж багатьох років Але не будемо про рокия ж таки жінка, та й не просто жінка, а панна, «червона панна». Так мене назвали у Старолісах.
Воістину, незвідані шляхи Господні! Чи міг подумати знаменитий Ніколя Люпó, що його скрипкове диво, знане у найпрестижніших салонах французької столиці, опиниться у цьому маленькому волинському селі, оточеному зусібіч іще первозданними лісами та непрохідними болотами? Чи могла хоч би припустити я такий поворот долі, коли благала її не розлучати мене з моїм Даніелем і послати разом із ним на ту кляту війну?
Отож сталося це під час франко-російської війни і не без впливу наполеонівського дивізійного генерала Жана Реньє. Втім, до особи досвідченого полководця, командира 7-го саксонського корпусу французької армії я не мала жодного стосунку. Та й самому графові Жану-Луї-Ебенезеру Реньє було не до мене. Відтоді, як я востаннє бачила його у Парижі, він страшенно змінився: постарів (і це в сорок один рік!), розповнів, спохмурнів, забув і про музику, і про муз, до яких був таким прихильним у юності. Військові походи та кровопролитні бої, що забрали майже два десятиліття його неспокійного життя, перетворили колись витонченого естета й вільнодумця, мрійливого романтика й улюбленця прекрасних дам на понурого солдафона з неймовірною військовою інтуїцією та блискучою логікою.
Під час наполеонівського походу 1812 року Жану Реньє випала не вельми приваблива роль. Тоді, як основні військові сили було кинуто на найбільшу та найкривавішу за всю франко-російську війну битву десь поблизу Бородіно, йому доручили за будь-яку ціну втримати на Волині наступальні дії російської 3-ї Обсерваційної армії під орудою генерала Тормосова. Це протистояння двох генералів було не так запеклим і героїчним, як виснажливим і марудним.
Таких заливних дощів, як цього хмурного вересня, я ще не знала. І Волинь, кажуть, давно не памятала такої мокви. Майже вся територія від Стиру до Бугу опинилася під водою. «Мала війна» на теренах загадкового краю, позначена кількома важкими, але не вирішальними битвами, постійні маневрування між лісами й озерами, що вийшли з берегів, прокладання проходів між болотами та багатотижневе «болотне сидіння» в оповитих осінніми туманами містечках і селах доводили графа Реньє до чорної меланхолії. Він згадував переможні бої в Голландії та Неаполітанському королівстві, перехід Рейну, походи на Сирію, Мальту, Сицилію, Іспанію, Угорщину Тут же, на цій мокрій, таємничій, геть не зрозумілій для нього Волині, він особливим нюхом чув примарність надії на перемогу. Й інтуїція вкотре не підвела його.
Уже неподалік Любомля саксонцям на чолі з Жаном Реньє та австрійському корпусу, яким командував фельдмаршал Карл Шварценберг, вдалося таки зайняти вигідну позицію. Їх відділяв від російського війська меліоративний канал завглибшки пять метрів, через який добре проглядалося розташування ворога. Здавалося, доля нарешті всміхнулася французьким воякам. Та якогось дощового дня обидва командири несподівано підняли свої корпуси із насиджених місць і наказали поспіхом відступати за Буг. Пришвидшило цей авральний відступ таємне донесення про те, що російська армія перекинула на Волинь десятки тисяч своїх солдатів. Таку навалу Реньє та Шварценберг не стримали б. А коли б усе-таки спробували зупинити і залишили навіки у волинських болотах своє різношерсте військо, історія б їм цього не простила.
Отож, прибула я до Старолісів не з Жаном Реньє, а з його небожем, наполеонівським поручником Даніелем Паскалем. Нещодавно, всього за рік до цих подій, Даніель був успішним студентом, на якого чекала блискуча карєра у Парижі. Його батько, відомий лікар Жозеф Паскаль, вирішив дати своєму одинакові медичну освіту, а опісля передати в його надійні руки родинну клініку. Когось би це заохотило, підштовхнуло до науки, розбурхало лікарські амбіції. Даніеля ж така перспектива не тільки не тішила, а й неабияк лякала. Він терпіти не міг хвороб і навіть розмов про них, не мав бажання займатися ескулапською практикою і ладен був десятою дорогою обминати пропахле карболкою, ліками та всілякими недугами батькове медичне дітище. Натомість із задоволенням брав уроки гри на скрипці та піаніно і був своїм хлопцем серед музикантів Парижа. Та й характером, емоційною вдачею вдався не у батька, а в маминого кузена Жана Реньєсвого кумира, якого обожнював ще з дитячих літ.
Ще б пак! Дивізійний генерал, військовий міністр Неаполітанського королівства, наближений до самого імператора Наполеона Бонапарта, герой, який штурмом брав десятки міст, не раз був і контужений, і поранений, але знову й знову ставав до бою! Який хлопець не пишався б таким дядьком?! Яке юне французьке серце не прагнуло битися в ритмі такої бойової слави?!
Ріднили дядька та небожа не лише кров і подібність характерів. Був у їхніх долях однаковий поворот, на який у юності наважується не кожен. Реньє-старший хотів бачити свого сина архітектором, але Жан покинув навчання на архітектурному відділенні і, підхоплений духом революції, записався до війська Наполеона, взявся разом із бонапартистами революціонізувати й удосконалювати світ. Паскаль-старший готував сина до лікарської слави, а Даніель, потай від батьків, облишив заняття на медичному й подався здобувати славу військову, звісно ж, під командуванням свого улюбленого дядька Жана Реньє.