Я була тоді ще зовсім юною, але вже особливою скрипкою. Ніколя Люпó дав мені дуже тонку душу з неповторними вібраціями, а моє ялинове тіло покрив червоним лаком. О, той червоний колір! Такого ще в жодної скрипки не було. Парижем поповзли чутки, що майстер домішав до лаку кров своєї передчасно померлої коханої, яка надзвичайно сильно любила його. Якраз від великої туги за нею він і створив мене. Не знаю, чи правдивими були чутки про кров, але невтамовну спрагу кохання, яка жила в тій жінці, Ніколя справді передав мені. Я зявилася на світ для того, щоби пробуджувати любов і любити.
Цього ще ніхто не знав. Містичний страх переді мною, моєю дивовижною аурою зупиняв скрипалів, які приходили до Ніколя по інструмент. Вони вибирали інші скрипки, хай і з гіршим звучанням, зате звичайні й звичного кольору. Та він і сам не поспішав віддавати мене. Іноді посеред білого дня зачинявся у своїй майстерні, обіймав мене, тулив до себе й гірко-гірко плакав. Я відчувала, як невимовна печаль і туга за коханою стискає його груди, як почуття до неї гарячою магмою нуртує в серці, готове розірвати його. Що я могла вчинити? Як допомогти? Вбирала у себе любов, що переповнювала мого маестро, поступово звільняючи його від неї, щоб він не так тяжко страждав, а сама натомість усе дужче запалювалася жагою кохання.
Якось до майстерні зайшов Даніель. Щойно я побачила його, почула голос, як зі мною сталося щось неймовірнепочуття, що ними повнилася, пробігли струнами, як електричний розряд. Він торкнувся пальцями до менеі більше навіть не глянув на інші інструменти. Ніколя ж раптом передумав продавати своє диво. Відмовився навідріз. Даніель і вмовляв, і наполягав, але майстер не поступався. Так тривало кілька тижнів. Даніель навіть робив спроби викрасти мене, став просто одержимий мною. Не знаю, що змінило думку Ніколя. Найімовірніше, на нього вплинула жінка, з якою він побрався та яка страшенно ревнувала його і до попередньої коханої, і до дивної скрипки, яку повязували з нею. Одного дня він, тяжко зітхнувши, поцілував мене і віддав моєму обранцеві.
Червоний колірце твій колір, Даніелю, а саме твоє імя означає«Бог моєї долі». Дивися ж, щоб доля моєї красуні була щасливою!наказав, передаючи мене в руки молодого скрипаля.
Ніколя Люпó вже тоді порівнювали з маестро Антоніо Страдіварі. Але він не наслідував його, прагнув творити свої шедеври, які б перевершили роботи знаменитого італійця. Мене він вважав справжнім дивом. Тож, розлучаючись, не міг стримати сліз. Справді, ніби від серця відривав.
А мені хотілося співати від радості, тільки-но Даніелеві руки торкнулися до мене. Він був таким вродливим і талановитим, таким пристрасним і веселим, так любив музику і життя, що все це затопило мене неймовірним щастям. Та недовгим було моє безтурботне розкошування. Не встигла намилуватися його палкими очима та густими чорними кучерями, натішитися нашою з ним грою і захватом тих, хто її слухав, як почула, що Дані зібрався на війну. Ладна була струни на собі порвати від розпачу. «Зупинися, Дані! Навіщо тобі та війна? Навіщо?!» Але зупинити його було неможливо. Тоді я вирішила, що мушу бути з ним, навіть там, де мені бути не хотілося. Яку б мелодію він не починав, я додавала в неї, ніби міцний хміль у солодке вино, одне й те саме: «Візьми мене з собою, Дані! Візьми! Візьми!!!» І він таки почув.
Блискуча карєра дядька Даніелю не світила. Жан Реньє розпочав її простим каноніром і вже у двадцять чотири роки, після підкорення Голландії, де виявив блискучі військові здібності, став бригадним генералом. У Даніеля ж особливого хисту до ведення боїв і фанатичного бажання стріляти не знайшлося, а його романтичний дух, захоплення бонапартизмом і прагнення змінити весь світ незабаром вивітрилися. Він щодалі більше розчаровувався. У Бонапартові, який повів за собою тисячі людей під гаслами свободи та демократії, а потім сам почав перетворюватися на маленького тирана, на символ агресії і несвободи. У дядькові, якого ніщо, крім війни, не цікавило. У війні, яка виявилася найбільшим безглуздям, на яке тільки здатне людство, бо не може вона зробити когось щасливим і вільнимні окрему людину, ні цілі народи. Дані, надзвичайно вразливий і чутливий, тяжко страждав, коли бачив кров і смерть, подовгу оплакував убитих бойових побратимів. Він хотів, щоб у світі панувала гармонія, щоб головними були краса та музика. А як цього хотіла я! Понад усе!
Якось Дані приклав дуло мушкетона до скроні й заплющив очі. Ще б митьі Від страху за нього у мене раптом лопнула струна. Звук був таким лунким, наче постріл. Дані кинув свого мушкетона, стривожено підбіг до мене. Потім він довго дивувався, як це без усякої на те причини, просто так, ні сіло ні впало могла лопнути струна? Навіть не здогадувався, що це я в такий спосіб урятувала йому життя.
Що б він робив без мене? Я стала його талісманом та оберегом, його єдиною розрадницею під час «болотного сидіння» на Волині. Варто було Даніелеві торкнутися до мене, як мій голос відвертав його від похмурих думок, нагадував про те, що війна все одно колись має закінчитися, а після неї настане довге та чудове життя, заради якого треба все витерпіти, вистояти, не озвіріти, зберегти в душі здатність любити. Задумлива природа Волині, її просто-таки неймовірна і якась дикувата, магічна краса, щоденне шелестіння дощів і завивання вітру, музикування між боями остаточно зріднили нас із Даніелем. Ми не могли і дня обійтися одне без одного.
3
Вочевидь, уже ранок, бо світло у прямокутнику одвірка не примарно-тьмяне, як минулого разу, а кольору топленого молока, ледь-ледь підрумянене першими променями. Втім, сяйнуло воно перед Анною всього на кілька секунд: створіння у тій самій сірій волохатій кацавейці хутко, як вуж, прослизнуло крізь двері й зачинило їх на ключ із середини. Чи то не хотіло, щоб його полонянка дізналася, яка зараз пора доби надворі, чи боялося, щоб вона раптом не надумала кинутися навтікача з цієї смердючої пастки.
Цього разу чоловік поставив на стіл старого плетеного з темної лози круглого кошиказазвичай у такі збирають картоплю під час копання. Дістав із нього чавунного казанка з вареною бульбою, два квашені огірки, півлітровий слоїк з кислим молоком.
Їж!
Анна не ворухнулася. Її знудило від самого вигляду закіптюженого казана, зашмуляної, хтозна-скільки разів уже використаної целофанової торбини, з якої на стіл витікав каламутний огірковий розсіл.
«Павук» незадоволено гмикнув і здивовано закліпав очима.
І чого ото приндитись, шудрата?! Лучче шудри свої причеши. А то «Розпустила Дуня коси, а за нею всі матроси» А ти не Дунькою звешся? Ні? А як?
Химкою.
Не бреши. Так ниньки дівчат не називають.
Він підсунувся до Анни, короткими пальцями відкинув пасмо волосся з її обличчя, провів ними по голові, як гребінцем.
О, вже не шудрата.
Стягнув з Анни ковдру з білими латками випнутої з-під протертої тканини вати, хазяйновито розстелив її на деревяному лежаку, розгладив обома руками. Та враз передумаврізко зірвав ковдру з постелі й накинув Анні на плечі. Взявся загортати її, як маленьку дитину. Анна злякано відсахнулася, випручалася. Боялася, що він зараз накинеться на неї.
«Павук» розізлився, грубо відштовхнув її до стіни і підсунувся до стола. З цього одного штурхана вона зрозуміла, яка страшна сила прихована в чіпких і тонких, як павучі лапи, руках. Від такого не втечеш. Та ще й коли двері на ключ замкнені, а ключ у його кишені.
Їж, кажу! Бо набю! Не петрівка повторяти разів кілька. Сказав разі їж. Не нервіруй мене!Він замахнувся, ніби збирався вдарити, але в останню мить опустив руку.Їж, бо охлянеш та й клячею станеш. А нащо мені кляча? Кляча, кажу, мені нащо? Щоб на її сухих ребрах грати? Не хочу здихлі. І пампухи тоже не хочу. Пампуха-ропуха Ропуха-верескуха Жінка повинна бути як вишня в соку, а щеслухняна та здорова. Здорова, як корова!Він голосно гигикнув, прикривши рота долонею.А ти слухняна?
Анна пересилила огиду, мовчки дістала із закіптюженого казанка картоплину. Бульба виявилася недовареною і недосоленою. Не могла її проковтнути, хоч від учорашнього обіду навіть рісочки в роті не мала. Потяглася до слоїкакраще вже кисляку випити.
Плескате обличчя навпроти розтяглося в задоволеній посмішці.Правильно. Нема чого гемби надувати і брикатися, як тая кобилка норовиста. Ти знаєш, хто ти? Ти мій подарок на менини. Значить, мусиш мене слухатися. І їсти добре повинна. Весіллє буде після Різдва. Зараз не мона. Знаєш чого? Бо пилипівський піст. Хто ж у піст жениться? Хіба антихристи. Їж-їж, наїдайся. У мене бульба, як лагодзінки. До Різдва поправишся.
Друга картоплина випала з Анниної руки. Ледве оговталася від почутого. А він уже знов «кажана» до очей підносить.
Гм І справді сині Як волошки Я люблю волошки Такої молодухи більш ні в кого немає. А Явдоха казала, що за мене ніхтоне піде. От дурне бабисько! Таке дурне, як сало без хліба!
І хто ж вам такий подарунок зробив?запитала ніби між іншим, намагаючись стримати тремтіння.
Не викай мені! Хіба молодий і молода викають між собою?Він підскочив на табуретці, як ужалений. Але на запитання не відповів.І бульбу не розкидай! Смітиш тут харчами В мене тої бульби повний льох. Але ж я старався, варив, а вонапід ноги Гріх! Скоро станеш мею жінкою, то я з тобою не так побалакаю!
Я тебе навчу, як треба їдло шанувати.
Посмішка перейшла в гримасу, брови засмикалися, очі під бровами заметушилися, затріпотіли, як два сріблясті мальки, викинуті з озера на суходіл. І чого він так розлютився?
На!тицьнув таку саму, як і вчора, пігулку до Анниних вуст.Ковтай! Ковтнула? Ковтнула, питаю?
Анна мовчки кивнула головою. Її тіпало як у пропасниці, не знати, від чого більше: від страху чи від холоду, що пробирався аж до кісток крізь стареньку ватяну ковдру. «Павук» поставив казанка та слоїка до кошика, зробив крок до дверей, але зразу ж повернувсявиставив банку назад на стіл.
Мо, пити схочеш
Ще трохи пововтузився, посмикав тонкими руками та ногами, як павук у павутинні. Дістав із кишені білого сухаря, поклав біля слоїка з кисляком і почовгав до дверей. Знову озирнувся.
Там у кутку відро
Клітка зачинилася.
Та за кілька хвилин у дверях знову зашкрябав ключ. «Павук» приніс жіночого кожуха, накинув його поверх ковдри. Потупцяв на місці і, не мовивши й слова, вийшов.
4
У півмільйонному війську, яке Наполеон повів на Росію, були не тільки французи та стотисячна армія поляків, а й італійці, австрійці, баварці, саксонці Іноземці воювали з примусу, тож їх найменше цікавили харизма та далекосяжні плани Наполеона. Вони не вельми рвалися до бою і не гребували мародерством на чужій землі. Та ще більше грабувало місцевих селян російське військозабирало у посполитих своєї ж Російської імперії харчі, фураж, вози, коней, волів та й самих їх забривало у солдати, перетворюючи на гарматне мясо. Чимало волинян, для яких ця війна була чужою та які не хотіли коритися жодній силі та жодному імператоровіні французькому, ні російськомупішли до лісу, за спасенні поліські болота. Лише вони знали потаємні стежки через драговину, до якої зайди навіть підступити боялись. У лісах селяни створювали загони, які влаштовували на лісових дорогах засідки. І хоч російський генерал Тормосов писав у звітах імператорові Олександру Першому про величезний патріотизм волинських партизанів, які грудьми стали на захист Російської імперії та імператорського престолу, саме його солдатам найчастіше діставалося від місцевих. Бо що принесе той француз Наполеон Бонапарт, вони не знали, а от від російського царя-батюшки вже натерпілися вдосталь і не поспішали віддавати нажите тяжкою працею його офіцерам. Напади закінчувалися по-різному: здебільшого перемагали селяни, які несподівано зявлялися на лісових дорогах і знову привидами зникали в хащах, але бувало, що й військовики брали у полон своїх нападників.
Від одного з таких лісовиків Даніель почув історію про загадкове озеро, з якого вже кілька століть чути мелодію дзвонів. Нібито колись, у давнину, й до цих неприступних нетрищ дісталася монголотатарська орда. Набіги ординці вчиняли за однаковим сценарієм: у черговому поселенні спочатку скидали дзвони із дзвіниць, грабували церкви, а тоді бралися до людейзабирали молодь у ясир, викрадали дітей. Та в цьому селі («оно воно тамечки, за лісом») сталося диво: щойно ординці полізли на дзвіницю, аби поскидати з неї дзвони, як земля почала осідати, провалюватися, забираючи із собою і церкву, і ворогів. За кілька хвилин у провалля заструменіла вода з підземних джерел. Так зявилося озеро з чистою, як сльоза, і цілющою водою. Оті дзвони затопленої церкви й досі озиваються із самого дна озера.
Селянин божився, що колись у лісі, як заготовляв деревину, сокирою ногу поранив, а цілюща вода з озера так затягнула рану, що й сліду від неї не зосталося. (Він закасував полотняну холошву та виставляв напоказ свою худющу ногу, на якій і справді навіть рубця не виднілося. Та хтозна, чи той рубець узагалі колись був на його жилавій нозі?) А ще в селі люди полюбляють сидіти на березі та слухати, як вода грає, а грає вона так, що аж за душу береніби на дні дзвонар сидить і за бомкала дзвонів смикає. Казав, як не вірять пани французькі офіцери, то хай поїдуть і подивляться та послухаютьтакого дива дивного більш ніде у світі немає.
Даніель, вирушаючи на війну, трохи підучив російську. Та місцеві мешканці розмовляли не російською, а зовсім не схожою на неї мовою. Тож французам під час спілкування з ними доводилося покладатися на тлумача. Чи справді саме так розповідав той лісовий чоловік, чи тлумач неточно переклавважко сказати. Бо легенда така на Поліссі є, і дзвони, подейкують, із-під води справді чути, але не щодня, а тільки на певні свята. Даніель, природжений музикант, так спалахнув бажанням послухати ту дивовижну мелодію озерних дзвонівне спинити. Кортіло, мабуть, і трохи помандрувати й розважитися. А може, сама доля втрутилася та підштовхнула молодого офіцера в дорогу, що мала змінити все його життя.
Увесь день Даніель підмовляв трьох молодих рудоголових саксонців вирушити до загадкового поліського села. Ті спочатку відмовлялися: їх абсолютно не цікавили якісь там дзвони, що озиваються крізь воду, та й сама цілюща вода їм ні до чогона їхніх загартованих війною тілах не те що ран, жодної подряпини немає. От якби чимось поживитися чи хоча б харчів прихопити, тоді інша річ. Я хвилювалася не менше за Даніеля. Думала, що цього разу він не візьме мене із собою, а відпустити його самого було страшно. Та як би він мене залишив!
Це сталося останньої неділі вересня, пополудні. Даніель і ті троє хлопців, з якими він домовлявся напередодні, осідлали баских першеронів і потай покинули військові позиції неподалік Любомля. На піщаній лісовій дорозі, що вюнилася між височенними столітніми соснами, пришпорили коней. Ті, розриваючи могутніми грудьми густий туман, летіли над землею так, ніби їх також кликав до себе загадковий озерний дзвін.
Коли Даніель приїхав до села, назву якого навіть вимовити не міг, я була ще просто скрипкою. Тулилася до Даніелевого плеча, крізь шкіру речового мішка чула, як бється його серце.
Поява чотирьох французьких вояків неабияк наполохала молодь, яка зібралася у деревяній, пофарбованій на синє сільській хаті під новою соломяною стріхою. Зазвичай молоде покоління сходилося на вечорниці (їх тут називають прадьонками) ближче до зими, коли завершуються осінньо-польові роботи й дівчата беруться прясти та вишивати, а хлопці щось майструвати. Цьогорічні ж затяжні дощі часто заганяли людей до обійсть, затримували роботу на полі та наганяли нудьгу. А молодим хотілось повеселитися. Втім, тепер веселитися зійшлися переважно дівчата. Хлопціхто на війні, хто в лісі.
Пісня обірвалася на півслові: дівчата злякано посхоплювалися на ноги, готові чкурнути за двері, а кілька парубків стали ховати їх, затуляти своїми плечима від чужинців. Але Даніель і саксонці зупинилися на порозі, поговорили трохи поміж себе й привітно замахали руками, показуючи, що прийшли з добрими намірами.
Гулять-гулять Петь! Мы слюшать,ламаною російською звелів Дані, весело стріляючи чорними очима по дівочих голівках.
Дівчата підкорилися тому наказові, проте повсідалися подалі від порогахто за столом, під покутем, хто на деревяному ліжку за піччю. На довгій, від стола аж до мисника, лавці під стіною лишилися місця для несподіваних прибульців.