Щовечора я згадував свою Катю. Уявляв її й себе в ліжку. На вулиці, у кінотеатрі. Шкода, що вона так далеко. Та ніхто навіть у думках не міг зайняти її місцені в ліжку, ні на вулиці. Можливо, з часом я перейду цю межу, як мої старші друзі Валерій і Віктор. Інколи Віктор кепкує з мене:
Малий, годі вже тільки листи писати. Так застій крові дістанеш в одному місці. Ми тобі знайдемо гарну дівчинудосвіду наберешся.
А там, диви, і листи перестанеш писати, підхоплює Валерій.
Хтозна, може, і, навпаки, Шекспір у тобі прокинеться. Знатимеш краще, про що писати, додає Віктор. Вони вправляються в жартах, мов популярні артисти Штепсель і Тарапунька.
Усміхнений Сергій уважно прислухається: може, і йому щось запропонують?.. Та його ще не сприймають як дорослого гравця на полі сексу. Вісімнадцять йому буде лише через кілька місяців. Та й до вечірніх розмов на вічну тему кохання йому нічого додати.
Спасибі, хлопці,відмітаю всі спроби підштовхування у світ Камасутри. Може, воно й добре, та я хочу під час зустрічі дивитися Каті в очі, а не відводити їх убік. У мене це серйозно.
О-о-о, як я тебе розумію замріяно мовить Віктор. У мене так серйозно щонайменше двічі на тиждень. Вони всі такі усі такіВіктор набирає повні груди повітря й смішно показує жіночі обриси руками. От узяв би й зїв Або гарем собі завів би
А коли до одруження дійде, то як буде? питаю.
Йой, Андрійку Так то ще дійти має до тієї справи отут, у голові, розумієш? Гарних багато, але мене жінка зачепити має. А не так, що я поманив пальцемі вона вже готова до вживання. Легка здобич не трофей. Уже й хотів би, щоб котрась мені відкоша дала. Та не зустрів я ще такої. Самі пишуть, самі йдутьнапрошуються, одне слово. А воно не те зовсім. Що ти на це скажеш, герою-коханцю? звертається до Валерія.
Та ти дівчат саксофоном заманюєш, як той щуроловдудкою. А я не проти, нехай ідуть, широко всміхається Валерій. Навязливості теж не люблю, але коли можна, то чого ж ні?
То що, ти готовий їх усіх до себе в ліжко прийняти чи як? не можу второпати політику Валери.
Чого всіх? Загнув ти, малий. Мій бос не на всіх реагує. Ляля повинна мати фігурку гарну, попу, груди
Бачиш, Валерію, і мій бос тільки на думки про Катю реагує. Я з нею всюди хотів би бути Вона дуже цікава людина. А в голові твоя дівчина що повинна мати? вирішую зясувати.
Насамперед із людиною має бути легко. Тільки відчуваєш, що щось не загорілося, не закурилося і якісь неприємні відчуття всерединіне твоя людина, відходь. Ще щоб поговорити було про що, а не просто лялька З іншого боку, не люблю, як забагато говорять. Гарна людината, з якою й помовчати приємно. Та найстрашніше, Андрію, коли тільки починаєш зустрічатися, а вона вже вважає тебе своєю власністю: туди не йди, туди не дивися, того не роби. Ти й ніби все ще лев, але вже в зоопарку. Утікати від такої треба. Ти їй усе життя винен будеш, як селянинколгоспу.
і закінчиш підневільним дідом із казки про золоту рибку, підхоплює Віктор. Та ти, малий, і за той досвід думай. У нас у лікарні випадок був: приходить до гінеколога дівчина й жаліється, що вже три місяці як заміжня, а ніяк не завагітніє. Ну й наш лікар починає її розпитувати: «А як там ваше статеве життя, як часто?» А вони з чоловікоммолоденькі вчителі музичної школи. Він як потім розказував, ми за животи трималися та все не могли повірити, що таке може бути: жінка неторкана була! Чоловік до неї тулився, ставало добре засранцю-онаністуі все, щастя набік ішло. А вона, бідолашна, думала, що діти від поцілунків народжуються, уявляєш?.. Потім гінеколог покликав чоловіка на розмову, то він теж, зясувалося, не знав, що й куди Думав, що то все нормально, що так усі живуть! Нічого, тепер уже двійко дітей бігає
Згадую кіносеанси в нашому сільському клубі:
Та й у нас усі мої однолітки так думали Тільки-но привезуть кіно в село, а ще й напишуть на афіші «Дітям до 16 років вхід заборонено»о-о-о То вже й назва не важливазначить, кіно варте уваги. Усі дорослі поспішають до клубу, дехто зі своїми табуретками, бо місць бракує. Набються, як оселедцідо бочки. А ми, дітлахи, обліпимо всі шпарини навколо клубу, стоїмо на плечах одне в одного й заглядаємо Та й так усе село чекає, коли ж то шматочок того забороненого покажуть. А там уся радістьпару пристрасних поцілунків та оголене плече.
Віктор сміється.
І в нас те саме було, куртка на ваті Бачиш, хто його зна, чи Ленін із Крупською любовю займалися. Хоча він не красень, та вона як жаба з виряченими очима від базедової хвороби. Ні дітей не залишили, ні прізвища спільного не мали. Може, усім нам іще сильно пощастило, що на ту справу заборони немащо скажете?..
Через багато років я дізнався, наскільки правий був Віктор: у Леніна ліва півкуля мозку, яка відповідає за любов і співпереживання, була уражена сифілісом. Він був здатен лише на почуття жорстокості, тому й видав тисячі наказів про вбивства й тортури. Відтоді людське життя на довгі роки почали вимірювати зрубаними в тайзі деревами, прокладеними метрами колій і тонами намитого золота з Колими. Так, ми живемо в країні найбільших конституційних прав і найбільших людських заборон.
Уже глупа ніч. Та гуртожиток замовкає десь аж о третій годині. Замикаємо двері на ключ, щоб ніхто не застукав і потім не доніс про те, що ми доволі часто робимо. Сьогодні вечір чергового одкровення. Присуваємося впритул до старого громіздкого радіоприймача. Валерій знайшов його на вулиці й відремонтував. Крізь страшний свист і тріск ми вловлюємо ворожі голоси радіостанції «Свобода» служби Бі-Бі-Сі. Мова, що проривається крізь радіохвильові глушники, проста й логічна. Ми дізнаємося про справжнє життя в Радянському Союзі: порушення прав людей, аварії поїздів та авіакатастрофи, розпусту радянських чиновників, прорахунки партійних вождів. Про це не говорять наші солодкоголосі й правильні радіо- й телепередачі. Про цю правду ніколи не напише газета «Правда». Потроху починаю розуміти, що моє селоце весь Радянський Союз у мініатюрі. Та, може, я ще не все знаю й помиляюся? Та й Бі-Бі-Сі, можливо, щось вигадує? Уже й не певен
На другий день після занять біжу на Головну пошту відправляти листа. Зовсім скоро Новий рік. А значить, я побачусь із Катрусею. Дуже, дуже чекаю того моменту У голові вже сотня картин нашої зустрічі. Вони гарні та яскраві. Сутеніє. Швидко перебігаю через центр міста. Усюди чомусь потрапляють на очі закохані. У темній юрмі зіщулених і похмурих людей вони як зірочки на нічному небі. Їм не холодно, і вони не поспішають. Замріяні усмішки й блиск в очах виділяють їх із безликого сірого натовпу. Я заздрю їм. Туга за Катею загрожує стати чорною депресією. На прохідній гуртожитку мене гукає баба Зіна:
Красеню, а йди-но сюди, щось для тебе маю. Тільки пересунь-но спочатку ось це, тицяє рукою з білим конвертом у бік громіздкої шафи.
Шафа швидко опиняється н потрібному місці. Злітаю сходами в радісному передчутті, розриваю дорогою конверт. Щасливий, з розгону скочу на ліжку. Розгортаю незвично маленький аркуш, пробігаю очима. Нічого не розумію. Перечитую знову й знову Щось важке здавлює горло й наче перекриває дихання. Моє життя закінчилося. Спинилося тут і зараз. Білий аркушепітафія на моїй могилі. У голові гучний подзвін Ні, я таки ще живий Перше бажаннябігти. Прямо зараз, через ніч і відстань. Зриваюся й починаю збирати сумку.
Малий, ти куди проти ночі? відривається від конспекту Валерій. До нього долучається стурбований Сергій:
Андрію, у тебе все гаразд?..
Та я втратив дар мови. Мене лихоманить. Гроші. Потрібні гроші.
Хлопці, позичте грошей. Голос якийсь здушений, наче не мій.
Усі шукаютьледве назбирується два карбованці. Мало, дуже мало. Та я доїду туди, куди вистачить грошей, а далі піду пішки.
Зайцю, послухай мене, перегороджує вихід Віктор. Нехай ти поїдеш не зараз, а через два дні, у суботу. Грошей тобі назбираємо. Та й практичне з анатомії завтра, не можна його пропускати. З інституту вилетіти легко, ти ж знаєш
Та я бачу перед собою тільки двері. Мені треба побачитися з Катею зараз. Іду напролом на двері за спиною друга. Віктор зітхає:
Ну, вибач, малий Змінюватимемо твій емоційний стан через зміну фізичного, куртка на ваті
Сильний удар по обличчю чомусь не дивує й не спиняє мене. Другий, третій Валерій із Віктором вклали й притиснули мене до ліжка. Борсаюся, та вони сильніші, чортяки. Ще й тут я безсилий. Валерій бере мого листа. Читає вголос. Значить, я все прочитав так. Вибухаю плачем. За півгодини тремтячими руками тримаю повну склянку вина. Душевний біль трохи притуплюється, та сльози самі течуть з очей. Віктор стурбовано переглядається з Валерієм, дістає свій круглий срібний годинник на ланцюжку й ритмічно розхитує його переді мною. Щось говорить Усе пливе, і мій біль кудись зникає.
Рана в моїй душі не гоїться. Хоча хлопці переконали мене, що не варто боротися за ту, яка зробила вибір не на мою користь, усе не можу забути отих трьох фатальних речень: «Я люблю тебе. Та обставини склалися так, що я виходжу заміж. Прийми все так, як є» Клята відстань. Колись не розумів, що означають слова «випробування часом», «випробування відстанню» Тепер знаю. Зусиллями волі сам намагаюся змінити свій психічний стан через зміну фізичного, спасибі Віктору за науку. Щоранку відтискаємося з Валерієм від підлоги й робимо стійку на голові. Поки що натягнута усмішка поступово притягує звичні барви життя й повертає інтерес до нього. А ще рятуюся вивченням анатомії: усі органи, більш ніж двісті кісток і шістсот тридцять девять мязів, їхні розміри, взаємне розташування, зєднання, функції, назви латиною
Періодично проскакує думка, що людинаматематично довершена біологічна машина, яку сконструював вищий розум. Якихось два мільйони років існування біологічного виду людини розумноїнадто малий відтинок часу для такого досконалого еволюціонування. Може, цього достатньо для зміни поведінки й дзьобів у тих вюрків на Галапагоських островах, що надихнули молодого Дарвіна на теорію еволюції видів, та стосовно функціонально досконалої людини конче мала відбутися лише якась біологічна революція. Та й, правду кажучи, голову інколи відвідують доволі гнітючі фантазії на тему еволюції видів. Якщо поведінка й зовнішні умови є чинником мінливості видів, то мої майбутні діти й онуки, народжені в СРСР, повинні вже значно швидше писати ленінські зошити, не всміхатися, ходити строєм, починаючи з дитячого садка і, не роздумуючи, віддавати життя за комуністичні ідеали. Напевно, головний мозок буде один, і він міститиметься в головній голові країни. У всіх решти через невикористання він атрофується. Прощавайте, роздуми Плюс зсутулена поза рабаздрастуй, видова деградація, привіт, мавпо совєтікус. Зїжджаю з глузду, здається
Назад, до анатомії. На практичних заняттях виловлюємо з ванн, наповнених формаліном, то руку, то ногу й ретельно препаруємо їх. Задубілі волокна тканин відкривають таємниці розташування й кріплення мязів, нервових волокон, каналів, борозен, горбиків і просторів, таких важливих для хірургії. Хірургце сапер у медицині, його помилка, навіть найменша, завжди вдаряє по організму. Кожен із нас багато разів заносить скальпель над потрібним місцем і повторює до міліметра точні рухи ним. Память наших мязів підкаже потрібний рух у потрібний момент. На живих тканинах усе буде значно складніше через постійний притік крові. Похмілля, захворювання щитоподібної залози, хвороба Паркінсона, нервові розлади чи й банальне хвилюванняти вже не хірург, не стоматолог Хіба що терапевт. Тремтіння твоїх рукзачеплені нервові волокна, перерізані сухожилля, погано зашита рана, розрізаний бормашиною язик. Байдуже, що ми майбутні стоматологи. У разі якихось небезпек ми можемо стати військово-польовими хірургами. А небезпеки таки існують: у кожному номері «Правды» чи «Огонька» хоч карикатурно, та змальовано головного ворогаСША. Дві наддержави давно змагаються за першість у випробуваннях атомної зброї, освоєнні космосу та поширенні впливу на інші країни. Перед кожним заняттям викладач ставивить нас у шеренгу й наказує заплющити очі й витягнути руки. Виявляє тих, у кого тремтять кінчики пальців. Завжди говорить приблизно те саме:
За таке не виганяють з інституту. Та якщо ви хочете бути гарними лікарями, маєте розуміти, що ваші руки дуже цінні. Ви віддаєте їх на служіння людям. Тож як не хочете когось скалічитине пиячте, не влазьте в конфлікти й добре спіть. Якщо добре спите, не пиячите, не дратуєтеся, та руки все одно тремтятьпоки не пізно, змініть спеціалізацію.
Ми розглядаємо безліч рентгенівських знімків. На них уже безпомилково бачимо, де стопа балерини, а деводія вантажівки. Уміємо визначати вік людини. Знаємо схеми мязових і фасціальних шарів. Сотні рисунків оселилися в товстих зошитах. Тисячі латинських слів міцно засіли в голові. Ідеальні знання мають зростися з ідеальним умінням, як сіамські близнюки. Одне без іншого не варте нічого. Кожен із насце стрілка на вагах виживання пацієнта. Помічник одного з двох янголівхранителя чи смерті. Щодня помалу ми наповнюємося важливими знаннями. Звичний алгоритм життєвого шляху: мета велика, а кроки маленькі. У медичній науці немає поділу на важливу й несуттєву інформацію. Значення має все.
Навчання забирає дуже багато часу й енергії. Постійно хочеться їсти, особливо взимку. Додому кожному з нас далеко, а стипендії вистачає лише на тридцять повних обідів. Та четвер для всіх нас голодний день. У країні, де виробництво всього розраховано й сплановано згідно з нормами споживання, мало хто в курсі того, що не можна зїдати більше від ста з чимось грамів мяса на день і менше ста грамів масла Постійно хтось невтаємничений із більшим апетитом зїдав мої й моїх товаришів мясо, масло та ковбасу. Усе це, як і майонез, шампанське і взагалі все смачне та якісне, дефіцит. Щоб придбати ці товари, потрібно вистояти в довжезній черзі. Наша країнакраїна довгих черг. Знайти таку чергутеж везіння. Люди, які йшли містом і бачили чергу, спочатку ставали в неї, а вже потім запитували: «Що дають?..» Безліч часу всі ми проводимо в чергах. Партійні очільники країни, щоб прогодувати населення, придумали рибний день. У четвер в усіх кафе і їдальнях мясного нема зовсім. Вїдливий рибний запах лине містом. Четвер у нашій кімнатіхлібно-бубликовий день. Добре, що хліб іще не є дефіцитом У суботу ввечері йдемо розвантажувати вагони. За ніч два вагони на трьох. У неділю ми дуже втомлені, але ситі. Уже й не знаю, чого більше в цій ситуаціїплюсів чи мінусів. Усе навчання тоді зводиться до ледачого перегукування між ліжками:
Вікторе, як твій трапецієподібний мяз? Мені мішки його геть розчавили
Ох, Андрійку, у мене він іще так нічого, а от задня група мязів у тазостегновій області, куртка на ваті Ну та так: ти носив, я нахилявся й складав Валерію, у тебе мязи ніг мають найбільше боліти, так?
Так і є А ще gluteus maximusЗавтра на парах хіба стоятиму
Сергій не ходить із нами. Йому батьки передають гроші. Він добряк і часто нас підгодовує, та не хочеться цим зловживати. Хлопець соромязливо всміхається, слухаючи скарги перемучених товаришів
Наш Вікторгенератор ідей зі студентського виживання. Кілька разів використовував він свій дар гіпнотизера: спочатку уважно дивився продавчині в очі, потім простягав дрібну купюру, набирав повно вина й отримував велику решту. Ми йшли, не обертаючись, і спина в мене горіла. Валерій незмінно бурчав: «Ну ти і гад, Вітька». Удома вино розвіювало сором. Тверезими ми довго минали місце гріхопадіння й намагалися вигнати спогад про те наше свинство з памяті.
Скоро весна, і в нас пробуджуються прадавні інстинкти. В один із таких днів, спостерігаючи нашу ранкову зарядку, Віктор замислено видав:
Гарні ми чоловіки, хлопці Кожен як Аполлон, бог краси й кохання. Поки не одягнемося. Бо одяг в нас такий, що вся та краса до лампочки Треба до весни змінити вигляд, закінчив несподівано й ефектно клацнув пальцями
Ми з Валерієм переглянулися.
Мій мене влаштовує,буркнув старший товариш, натягуючи светр, який звязала йому мама. Те, що ми носимо на обличчі, говорить набагато більше, ніж наш одяг.
Нецікавий ти, хоч ніби й людина мистецтва, куртка на ваті. Так ти підсилюй ефект: промовляй і обличчям, і одягом, обурився Віктор. А ні, то ще б кожуха зі своїх домашніх кріликів надів і так виліз на сцену до Восьмого березня. Ти ж не забув, що ми тоді виступаємо? І всі дівчата мають бути наші?..