Вона ото зріла-дозрівала, та тобі на руки і впаде,сказав Роман.
Адам йому:
Поколюся, Романцю. І що тоді чинити? На пальці дмухати ци кров злизувати?
Руками пригорнеш, то й пазурці свої сховає.
Адам подивився на своїх товаришів. Як то колись він прагнув їхнього товариства! А тепер ніби з нього виштовхували до тої Ружі.
Щось він пробував пригадати. Щось, повязане з тою надто вродливою, як для нього, жінкою. І не міг. Мовби колись їй навстріч ішов, хотів заговорити й не одважився. А тепер пізно, слова всенькі погубив, і де їх теперка знаходити? Пізно На краю життя як на краю великого шляху стоїть.
«Не тра тобі починати нові походеньки, Адаме,подумав.Спочивати пора. Там нихто не провідає, і не треба».
Адаме,сказав Роман,другий раз, присяй-бо, не прийдемо, як ото сьогоднє до тибе прийшли.
Розділ 2
Адам провів товаришів до вулиці. Перед тим сходив до Костика, гості нарізали сала й огірків, на електричній плитці, що була в Адама хтозна з яких часів, зготували яєчню з цибулею і старим салом. Посиділи трохи, випили. Скільки їм там треба теперпляшки на чотирьох цілком вистачало, то раніше, за молодості й блєщини на їдного часом мало було.
Посиділи, побалакали про те, про се, і Адам таки взяв з Романа слово, що той облишить свою варіятську затію зі сватанням і женячкою на ЄвціКрасній Ружі. Звісно, посміялися: яка там уже Ружа та ще й тим більшеПишна. Стара й висохла, хоч і намагається ходити прямо й дріботить, ніби біжить.
Адам стояв біля воріт, розсохлих і скрипучих, вдивлявся, як робилися все меншими троє старих, що віддалялися, й відчував з кожною секундою, як йому не хочеться вертатися до своєї порожньої хати. Хіба постояти надворі, де бродять пятірко курей та чужий півень, що хорохориться коло них Тоже старий, як для свого півнячого віку. У Адама був ще пес Бобик, з яким колись стільки відпас худоби. Та пес отам-о під яблунею літ сім як лежить, а нового заводити не ставподумав, що Бобик хоч і на тамтім світі, а обіжатися буде. Зрослися обоє, то йому самому тре ждати пори, коли не під яблунею закопають, а на могилки понесуть.
«Бач, таки згадали»,раптом подумав про своїх стариганів-товаришів.
Мовби тепліше стало на якусь хвилю. Притиснувся до нього хтось чи що
Холєрники!
Таки згадали, холєрники старі
І ще й женячку намислили
Куди там, жив сам більше, проживе й менше.
Він кинув востаннє позирк на вулицю, бо хоч-не-хоч, а таки до оселі-пустки вертатися треба.
Часом йому здавалося, і тепер прийшло: от візьме свою хатину в торбу чи ряднину, закине на плечі й піде кудись світ за очі. Може, до якогось другого Адама, що десь там сидить, його дожидається.
Той Адам знав набагато більше про світ, в якому жив, і взагалі був розумніший. Бо то більший Адам.
Він скаже йому:
Приймай мене до себе.
І другий Адам одповість:
А чого ж, сідай. Бакунуприніс?
Приніс, хоч і не палю.
Раніше, як палив, то кашляв. Так часом кашляв, що, здавалося, от-от хата розсиплеться.
Він тоді виходив надвір, щоб підперти хату. Стояв і дихав, одходив од кашлюка. Той стихав і стихав у нього за спиною, й Адам боявся ворухнутися. Стояв, тулив долоні до стіни, мов збирався втримати хатину, якби раптом та почала розсипáтися.
Може, направду привести когось до тебе, хатино?
Привести? Хоть би й ту ж Євку
Хай Ружа, хай Красна, Пишна, а вже не Ружа, саме бадиллячко, як і він сам.
Не така пустка була б у хаті.
А що вдвох робитимуть, як він направду вже сили не має «І ніколи ни мав,подумав Адам.Ни мав полюдської сили, а ще більше боявся бабів. Гой, боявся, страхолюднику»
Аж почув сміх. То сміявся пес, закопаний коло старої яблуні. Бобик, що вірно пас худобу. Якому звіряв думки, і часом здавалося, пес от-от заговорить до нього. Так було, доки худобу пас, доки колхоз не розсипався.
«Мовчи, Бобчику, старий псюро, ще на тім світі наговоримося»,подумки насварився.
Йому хотілося, аби хтось почепив до ніг важкі гирі, щоб отак довше стояти, як стояв уже не раз, тулячись до хатини. Раз, коли отак стояв, підвів очі до неба, бо наче почув, що згори долинав якийсь дивний звук, зиркнува там боцюн летів і раптом став над ним кружляти. Виходить, його запримітив.
«Чи ж боцюн, як і я, старий?»подумав тоді Адам.
Він стояв отак коло доми свеї, підпирав, а над ними обомахатою і дідомкружляв птах, мов чогось ждав. Може, що Адам справді закине хату на плечі й понесе.
Піде з хатою за плечима, а над ним кружлятиме птах, широко розпростерши крила. Вони йтимуть довго, може, до самого вирію. Йтимуть, доки стачить силйому нести хату, а боцюнові летіти.
«Йому добре, він летітиме й через море»,подумав Адам.
І став занурюватися у воду з хатою в ряднині. Йшов, доки вода його не накрила.
Адам ішов по дну моря й думав, чи воно таке саме велике, як їхнє озеро? Певно ж, більше.
А море глибшало й глибшало, і вже не було чим дихати. Товща води тисла його до дна. Адам заплющив очі, щоб вода не затекла в них, бо тоді ж нічого не побачить.
«А де ж риба?»подумав раптом Адам і спинився.
Коли розплющив очі, то угледів перед собою стіну. Його хати. Поглянув у небо, боцюна там вже не було видно. Небо притягало його погляд, воно було таке неозоре й далекеаж не вірилося, що воно є.
Воно забрало до себе птаха.
«Забери й мене»,попросив Адам.
Небо мовчало, а він підпирав хату. Боявся одняти руки, мовби справді хата мала впасти. Знавне впаде. А тра щоб упала, тоді лишився б геть сам-один. А що тоді? Тоді було б ще зимніше.
«Ще тико осінь»,подумав тепер Адам.
Думати так було втішно.
Потупцяв на місці й поплентався. До порогатой наче виріс останнім часом.
А в хаті, як вже сів за стіл, щоб таки долущити стручки гороху, що у великій мисці лежали, крізь маленьке своє вікно побачив, як заходить на подвіря той чоловік, що приніс колись звістку про батька. Про батька, а по суті і про його, Адамову, історію.
«Де то ви-те, тату,подумав Адам.Може, вас той чоловік у торбині приніс, а я й ни зобачив».
Чоловік казав, що десь там, на Півночі, де зима девять місяців на рік, ще по місяцю весна, осінь і літо, разом з його батьком сидів у таборі як ворог народу. Батько Адамів Пилип і розказав колись гостю свою історію, як ішов на схід разом з Адамовою матірю назустріч своєму щастю, а виявився польським шпигуном, за що і поїхав у далекі сніги.
Адам лущив горох і враз відчув, як йому на потріскані пальці впало щось рідке. Одне, друге. Господи, невже він плаче
Чого ж не заходить так довго той чоловік.
Розділ 3
Той чоловік приходив багацько літ тому. Адам тоді був геть молодим. А чоловік мав старезне лице, пооране-переоране глибокими борознами, й тихий голос. Потім, як став уже оповідати те, що колись йому передав Адамів батько, розповів про свій голос: його одбили, як і всі нутрощі.
«Хіба голос всередині живе?Адам тоді здивувався.Ну так, всередині, але ж то не печінка, і не бочка, щоб його одбити».
Голос плюскотів, і з того плюскоту народжувалась історія Адамових батьків, котрі жили в цьому селі, Тупталах, і полюбили одне одного. Адам дізнався, що вже тоді він існував, зачатий з великої тої любові, а його батько Пилип вирішив, що дитина має зявитися на світ вільною, у великій країні робітників і селян, яка жила й процвітала десь там на сході. Бо Пилип був комсомольцем, членом КСМЗУ, і не вірив розповідям, що в тій країні пару літ перед тим стався голод. Такого не могло бути в прекрасному, омріяному ним місці, де мав народитися їхній син. А що Мокринка свято вірила кожному слову коханого, то одної літньої ночі вони і рушили на схід.
Пізніше, згадуючи розповідь того чоловіка, якого звали Артемом, Адам уявляв, як він також іде з мамою й татом крізь села й ліси, виходить з маминого живота і вони беруть його за руки, щоб разом перейти кордон. І вони переходять, уночі, в лісі, під совині крики, і дихають вільним, а не панським повітрям, і вранці мельдуються в маленькому містечку вже по той, не польський бік кордону. Та замість радісних обіймів їх трьох ждав арешт, звинувачення в тому, що насправді вони польські шпигуни, а заодно й німецькі, і Адам з переляку зновика ховався до маминого живота, чув, як маму Мокринку бють по тілу й по животу, де він сховався, і йому також боляче, і він плаче, хоч того плачу ніхто не чує.
Зате Адам почув од того чоловіка Артема, що його батька повезли ще далі на схід, на далеку Північ, будувати мідний рудник. Там його батько й познайомився з Артемом, який був також шпигуном, тільки японським, хоч жив неподалік радянсько-польського кордону. Бо план по польських шпигунах, як признався Артемові слідчий, уже виконали і навіть перевиконали, а от шпигунів японських бракувало. «Шпигуни» подружилися, й Пилип розказав другові свою історію, а коли почалася війна, то їх розлучили: Пилипа, як німецького шпигуна, що готував вторгнення Гітлера (хоч перед тим з фюрером нібито уклали спілку), повезли ще далі на схід, аж на Колиму. Обоє друзів-шпигунів дали слово, що коли залишаться живими, то обовязково зустрінуться, і от Артем приїхав у село, про яке йому розказував Адамів батько. Йому й показали, де живе син Пилипа Леся.
Може ж, твій тато вижив у тому проклятому казані,сказав Артем, і хоч у його тихому голосі жив безпробудний сум, Адам довго вірив, що батько таки живий, що він ще вернеться й уночі постукає в його самотнє вікно. А може, й удвох з матірю, яка приїде з далекої Німеччини, куди неї вивезли.
Бо од тітки Ярини, в якої він виріс, Адам дізнався й мамину історію.
Маму тоді так само посадили, так само спершу били, так само вимагали визнати, що вона польська шпигунка, яка прийшла нашкодити славній і непереможній Червоній армії, підірвати її міць, а діставшись до Москви, заодно і вбити товариша Сталіна. Для цього в мами нібито й була велика «циганська» голка, яку знайшли пильні спецагенти. Ту голку мама Мокрина мала встромити в саме серце вождя, і коли Адам уявляв оте, то здригався. Але водночас він бачив, як мама перелазить через стіни Кремля, щоб здійснити свій чорний задум. Їй було страшенно важко, бо ж Адась сидів ще в животі й мусив з того живота вилазити і підсадити маму, аби вона перебралася через тую стіну, вилізла на неї, щоб, зістрибнувши по другий бік стіни, піти вже вбивати товариша Сталіна. Бо товариш Сталін був і тим слідчим, котрий закохався в неї, як казала тітка Ярина, втопився в маминих синіх очиськах, синіших за льон на поліськім полі. І Адась, почувши те од тітки Ярини, мусив потім уявляти ще, як слідчий, який був водночас товаришем Сталіним, підходить до великих маминих очей, схожих на озера з водою-синькою, залазить туди й бреде, доки не потоне.
Мама призналася сестрі, як вернулася додому з малим Адасем на руках, коли вже почалася війна, що слідчий той змусив неї підписати бомагу, де було написано самим слідчим, як підло її обдурив тато Пилип, а вона сном-духом не відала, що насправді він іде до Країни Рад, щоб там щось вивідати й убити товариша Сталіна.
Їй хотілося жити й тебе дурного врятувати,казала тітка Ярина й зітхала.Так во, таке діло, а вона й не призналася тому слідователю, що вже тобою груба, ну й той бандюга прямо в кабінеті, казала, неї товк, а ти ж там уже сидів Ха-ха
Адась при тому здригався, йому робилося нестерпно боляче, хотілося плакати й кричати од такої наруги, він дивився на тітку Ярину й починав дрібно-дрібно тремтіти. Взагалі тітка Ярина поділялася мовби на дві Ярини. Однаколи мама, зібравшись купити в місті якусь взувачку й пальтечко Адасеві (йому йшов уже сьомий рік), потрапила в облаву і її повезли до тої Німеччини,та тітка прийняла Адася у свою сімю, не дала загинути малому. І часом гладила його по голові, зітхала над його сирітською долею, бо певна була, що сестра там і згинула, в далекій Німеччині. Що й батько десь там у совєтськім таборі згинув.
А друга тітка Ярина постійно штурхала його, докоряла шматком хліба, який мусила одривати од восьми своїх дітей, котрі тулилися з ними в кімнатці й кухоньці, покотом спали там, а коли вже вельми злилася, то називала його енкаведистським вилупком, якого вона тільки по доброті своїй не здала в дєтдом, як прийшли «другі совєти».
Уже пізніше, як виріс, Адам збагнув (хоч тітка й казала, що в нього повно тарганів й мурах в голові), що насправді тітка Ярина дико, люто заздрила своїй сестріі її голубим очищам, і що неї так полюбив той голодранець-комсомоляка Пилип, за яким пішла світ за очі, аж у ту Совєтію, і навіть той же енкаведист, котрий, по суті, врятував од смерті чи мук десь там в лагері, і що, як вернулася в село з дитиною, сваталися до неї не тільки вдівці, а й хлопці. А тітка ж спокусила колись багацького сина, хоч любила іншого, ввійшла в його сімю, а потім те тико восьмима дитиськами і обернулося, та й за її нелюбов мстився кулаками чоловік, а вона вже зганяла злість на дітях, найбільше на небожеві.
Адасеві у тітчиній сімї рости було не вельми солодко, часто зовсім гірко. Штурхали ще й дядько Марко і всі їхні дітистарші й навіть молодші, коли зрозуміли, що тут він насправді ніхто, пяте колесо до воза, немовби нікому не потрібний. Та чим більше його зневажали й упосліджували, так що він зробився загальним поштурхачем і служкою навіть для наймолодших Ярининих і Маркових дітей, тим більше тулився до них, по крихті випрошував хоч маленький проблиск їхньої уваги, того, що було якось і чимось схоже на любов. Меншим за себе підтирав носи, як мігдоглядав, старшим старався помогти в чомусь, мов той песик заглядав у вічі. І вирощував зернятко надії, що знайшов якось чи то надворі під порогом, чи в душі, в якомусь найпотаємнішому її закапелку: прийде час, і він вирветься на волю з цього пекла, бо десь же є світ, в якому він буде людиною, а не поштурхачем. Не була віддушиною й школа, коли пішов до неї й сяк-так вчився, бо там уже чужі діти теж сміялися з нього й штурхали на перервах, а то й давали щиглі або запускали в голову пижа з паперу прямо на уроках, підставляли ноги, коли вчителька викликала до дошки. Не вмів у відповідь здобути якесь гостре слово чи дати здачі. Винувато всміхався, і та усмішка й скупа сльоза, що часом викочувалася з ока, викликали до нього ще більше зневаги й жалю, схожого на черству шкоринку, що часом кидають бездомному псові.
Коли підріс, щось таки змінилося у ставленні до нього, та він того вже не здатен був помітити, бо над ним, наче в равлика, виріс невидимий панцир.
Той панцир звався відчуженістю, втім, Адам не знав такого слова.
Він мріяв, що після сьомого класу піде вчитися в якесь училище чи ремісничу школу, може, на тракториста чи навіть майстра, але раптом зрозумів, що боїться тих залізяк. І ще одне збагнув з жахом: у тому училищі над ним також будуть сміятися і всім він буде чужим. Відкриття вкрило тіло холодним потом.
А потім сталося те, що мало статися. Він саме сьомий клас і закінчив, пятнадцятий рік навесні пішов йому
Увалився тоді ввечері до хати дядьо Марко, вже пяненький, сів за стіл і до Адама, що бочкував, аби швидше з хати вибратися:
Стій! Назад, вилупку!
Дєдьку, я надвір хочу,Адам жалібно.
Ни бійся, ни всцися,реготнув Марко.Я для тебе роботу напитав. Якраз для тебе, бо ж на гинчу тобі кебети ни хватить. Ну, глєнь сюди
Адам, що стояв перед дядьком, од якого йшов густий самогонний дух, боявся підвести очі. Одне було радісно: якщо дядько Марко про роботу каже, то не чіплятиметься й не битиме, як звичайно.
І дядько Марко сказав:
У колхозі якраз пастух тре . Завтра й пуйдеш. Я вже договорився. Крутитимеш коровам хвости. Разом з дідом Семенком. Там, у коровнику, й кімнатка є, то там і житимеш. Сам житимеш. Як пан. Ни то, що тут Бо ж Тарас, холєра б його взяла, ще й невістку скоро приведе, приспічило йому, бач Де нам усім тут подітися? Чо ж ни дєкуєш, вилупку?
Дєкую,тихо сказав Адам.
То-то. Доста нашого хліба наївся
Наступного дня і почалося пастуше Адамове життядовге й майже вічне.
Розділ 4
Роман не збирався відмовлятися від своєї варіятської задумкиженити хоч на старості літ непутьового Адама, оддати в приймаки до колишньої сільської красуні ЄвкиКрасної Ружі. Тож ледь другої неділі дождався, зібрався, навіть маринарку празничну вдяг, волосся поріділе й геть сиве пятірнею причесав.
Зновика на старече своє збіговисько?Тамарка його, тепер вже баба Тамара, з лежанки.
Роман вишкірив рештки жовтих зубів:
Бери вище. Діло сторубльове, а мо й на цілу тищу гривняків потягне.
І коли ти вгомонишся, холєрнику
Як на столі в труні лежатиму