Одною, другою вулицею Роман ішов певно, як ноги, що тепер кожного дня нили, дозволяли, а на Євчиній вулиці спинився. Не так щоб передихнути, як слова, що заготовив, докупи позбирати. Давно таких слів не казав, давно. І сватом літ зо двадцять, а мо , й більше вже не траплялося бути.
Роман згадав одну зі своїх походеньок, коли Тимка Пиркаля за Варку Войтишину сватав. Чимось теперішнє його дійство нагадало. Тамика така комизиста дівка була, дарма, що третій десяток добігав. Бач, вона за свого давнього ухажора, що десь там по світах, по морях-окіянах валандався, задумала вийти, тільки за ньогоі квит.
А той дурнисько Тимкотико на Варці женюся. Ну й люди! Як геть уторопав Роман, що діло до диньки йде, що ніякі його слова до тої дурної Тимкової головешки не лізуть, як біб об стіну відскакують, скомандував до другого свата, Омеляна:
А бери-но мотузок!
Омелян тоді витріщив очиська:
Нащо?
Будемо дівку цюю вязати.
Хоч вяжіть, хоч несіть, а за Тимка не піду,Варка.Ци він зі мною звязаною спати буде?
А ми тебе ни до Тимка понесемо,сказав Роман,а на пошту. Давай мотузок, Омеляне.
Як то на пошту?Варка аж назад відступилася.
А так, що в мішок запакуємо і твоєму морячку пошлемо. Хай получає своє добро. Бачив я сон, що він там, ув Одесі, дівку має, і не одну, а з сином, то, може, й тобі десь місце найдуть. А нєтак на кораблі, коло кочегара. Будеш там вугіль помагати в топку кидати. Все, вяжімо!
Ви-те, дєдьку, брешете,визвірилася Варка.Нима в Петра ніякої дівки.
Ну нима, то й нима, на нима й свекруха німа. Сама переконаєшсяяк то я брешу, то й назад вернешся. А мо морячкою зостанешся.
Не брав тоді дурну дівку на гачка Роман. Али й щосьможе, та пташка-совістьне позволяло сказати, що чула його Тамара од Мотрунки, Петрової матері: має от-от син привезти з тої Одеси городську невістку. Тико ж казав, бідкалася Мотрунка, що має та дівка хлопця нагуляного, світе ясний.
Таки пробував звязати Варку Роман, ледь батько відборонив, сватання ніби й нічим не кінчилося, а через днів пять Варка його перестріла та тихо так:
Я згодна, згодна, дєдьку Романе. Тимкові скажіте. Бо мені встидно.
Виявилося, таки приїхав Петро зі своєю морячкою і сином неїним.
«Чого ж мені те сватання поміж інших згадалося?Роман аж спинився.Ніц доброго тоді не вийшло. Тимко вже закомизився. Мо вернутися, раз таке згадав?»
Але тут йому хтось ніби підказав порахувати, кілько то разів до сватання прилучався. Виходило, що багацько. Язик не раз його виручав. Мо й зараз виручить. Тутечки ж слова неабиякі заготовив. І дурня Адаська шкода, ще й як.
Ступив до Євчиної хати Роман вже певний себе. З блискітками в очах. Знав, що вони ще в нього живуть.
І Євка, яка саме з церкви вернулася, навстріч підвелася:
Гой, який гість! Килько то літ, Романку, ни заходив?
Довго збирався.
Тут, в домі ЄвкиКрасної Ружі, Роман раптом зачудувався. Як то так можнахата-дома Євчина, що їй од батьків осталася, ни набагато більша буде за Адамову, а враження таке, що до господи ступив, а не до пустки, як в Адама. На образкахІсуса, святого Миколи й Божої Матері з Дитямрушники, і над рамками з карточками Євчиної родинище ліпший рушник, на якім дві пташки (зозулі чи що) серед квітів.
Роман пригадав: була ж Єва знатною в селі вишивальницею, дарма що все життя на «панській» роботі крутиласяна сільській пошті писала й сортувала газети, а ще раніше по селу їх розносила.
І подушки вишиті з дверей до другої хати виглядають. І чиста підлога, а на столі скатертина, мовби зібралася Євка гостей приймати чи знала, що він ото прийде. Навіть кіт, старий рудий котяра, який на лавку застрибнув, був із бантиком на шиї, і той бантик червоно-зелений якось вельми йому личив.
Сідай, Романку, в ногах правди нима.
І сєду,сказав Роман.Бо діло в мене ни шутєйне.
Ну, як на лавку вмостився, то став, звісно, порядки в Євчиній домі хвалити і неї саму і сказав, що в хаті, хоч і осінь уже, соловейки живуть, ни тико на рушниках. І ще багато чого такого, що жіночу душу вмащує. Хтів було і про те нагадати, як хлопці колись штабелями перед вікнами цієї доми лягали, аби до Красної Ружі посвататися, та вчасно прикусив язика, бо ж згадав, що
Євка норовлива жєдного так і не вибрала. Хтозна, що там у неї на душі зосталося.
Говорив усе із жартами та приказками, які ще не забув, бачив, як вогники зачудування блимають у Євчиних очах. Перейшов до того, як то добре та затишно в такій ошатній і причепуреній господі. А хтось же на самоті в холодній хатині й зігрітися не може.
Господи Боже ти мій,аж сплеснула руками Євка.Ци ти ни свататися прийшов, Романе? Свят, свят
Та я би ни проти,одказав Роман.Чом би й нє до такої пані. Од тибе, Євочко, ще б і в такого шкарбуна, як я, щось би заворушилося. Присяй-бо, цапа ни дою. Тико ж у мене на печі моє чудисько зеленими очищами бликає. Неї же, як торбу, з печі ни скинеш, за ворота ни винесеш.
Ну, звісно, Євка взялася розпитувати, як там Томочка, нивже й ходити ни може? Щось давно в церкві не бачила. Та ходить ще, ходить, тарагуниться сяко-тако, хоч і з паличкою, заспокоїв Роман. Ну, на дітей і на внуків Романових перекинулися. Та не дав Роман збитися розмові на манівці. Сказав, що гинчий чоловік є, котрий у самотині-пустці загибається, а його ж думка про Євцюсолодка, як груша на Спасатико на світі й тримає ще.
Ни догадуєшся, хто то?
Євка гордовито:
Тре то й скажеш.
І Роман сказав. І розказав, голос на жалісливий перемінивши, про давню Адамову самотність, про те, що він, бідака, ціле своє життє любив неї, Євку золоту та ружану. Романа вже повело, як то не раз бувало, і його розповідь про давню Адамову любов до Єви (уже й сам починав у неї вірити) стала обростати деталями і споминами, насправді тут таки, на ходу, вигаданими.
Спинися, Романе,перебила його мову Єва.Як ото він всеньке життє мене так любив, сох і жити не міг, то чого ж ни їдного разочку про те ни сказав, словом ни обмовився? Ци й до доми меї хоч разок ни заглєнув Таки доїш цапа, Романе, тико ще ни пойму нащо Нащо ото цілу годину тарандиш, як калатило
Нащо НащоРоман відчув, що от-от вислизне сплетена ним золота нитка. А вдруге він буде не годен сплітатиНащо Ни таранджу, а правду кажу Він же тебе як вогню досі боїться
Єва дрібно-дрібно засміялася. Мовби пацьорки з неїної шиї зірвалися та по підлозі заторохтіли. Нявкнув котисько з бантиком на шиї.
Боїться, кажеш? То нащо мені такий чоловік на старості літ потрібен? Щоб я за ним старі його сморки підтирала, а він од мене під помелом ховався?
Роман кліпнув очима. Засовався на лавці. Але здаватися не хотів.
Та як пригрієш, то й диви, оживе чоловік Удвох і веселіше буде
Ни чоловік, а їдна тінь од нього,рубонула Євка.Ніж з таким віку доживатиліпше вже з цим котом. Він хоч муркне коли-не-коли та об ногу тернеться. А з того Адася Тихіського користі направду як із козла молока. Сам кажеш: жінок боїться, як той прусак людського ока.
Роман подумав, що його затія мокрим рядном накрилася.
Холєра ясна, до чого ж уперта баба
Правдива Красна Ружа!
Досі Ружа, хоч пелюстки давно пооблітали.
І на ноги вже, бач, зводиться, знати дає, що пора балачку порожню кінчати. Мусив і собі на ноги ставати.
Спробував ще раз щось сказати:
Він, Євцю, тойво, Адам Сам збирався прийти посвататися Та, казав, з півдороги вернувся Жижки затремтіли, як то ни раз бувало
Кажеш, ни раз Ну й дурень дурнем Їдне словоТихіський Вибачай, що блєшчини у мене не водиться, а то б посиділи Неділя все ж
І ти звиняй, Євцю
Уже за дверима Роман сказав Єві, що правда неїна: дурень дурнем той Адам. Так і загнеться самотиною. Али й правда, що, може, його, Тихіського, тико на світі й тримає ще давня любов до неї, Єви. Тую любов, як дитину малу, у своїй хаті-пустці він гуцикає. У долонях гріє, хукає з остатніх сил Ци ж тико ще надовго духу стачить
Гарно продаєш свій крам, Романе,одказала на його мову
Єва.Тико товар твій давно запліснявів і протух
Розділ 5
Її те питали не раз у вічі, а ще більше разів Єва читала запитання в людських очах: чого ж вона, вдатна та пригожа, так і не вийшла заміж. Знала, що та загадка множилася чутками, до неї долітали якісь відголоски: і про хлопця, котрого колись зустріла в місті, по тому їздила до нього, він був буцімто присланий на роботу зі Сходу, й батьки його не дали одружитися із «западенкою»; і навіть про її «не таку» любов до двоюрідної сестри Гафії, котра од неїної любові мусила втікати до міста; і про те, що картала себе за одказ Грицьові Лучикові, який неї вельми кохав, а потім на тій дурній Мартосі женився; і навіть про якусь обітницю, що мовби дала зайшлій черниці, котра й поставила на неї «знак безшлюбності», якого розірвати не змогла. І ще багато про що шепталися та і їй натякали Хай. Єва тільки сумовито посміхалася. Правда була простішою й від того болючішою, набагато болючішою, і несла її, і відала про неї тільки вона одна.
Правда сиділа занозою, великою скіпкою в її серці, і знала Єва: коли ту скіпку-занозу витягти, розказати комусь про її біду, то серце не витримає, вибухне, з рани проллється велика кров і витече її життя великою червоною рікою.
А вона таки хотіла жити.
Життя ось воно, поруч. І в тих півниках та ружахвеликих золотих кулях,якими обсаджували хату, і оселя влітку сама, здавалося, цвіла. І в рушниках, які вишивала квітами й усілякими візерунками, малюнками, що сама вигадувала. Життя було в татові й мамі, яких доглядала до самої їхньої смерті. І внуках, хай двоюрідних, од братів Миколки і Дмитра, котрих любила няньчити. Часом вона навідувалася до Миколчиної доньки Софії, чи їхала в більше місто до Митрикової Маринки, а то й вони самі привозили в село нащадків, а для неїрадість. Не було таки неїне життя гіркою самотиною, як дехто думав, не було, то правда.
А до головної її правди й гіркоти, рани, яка ніколи не зарубцюється і болітиме, іншимзась.
Їх вродилося в сімї також четверо, як тих сільських халамидників, до яких належав Роман, що ото надумав неї на старості за Адаська Тихіського оддати. Нє, халамидників троє, а той Адам Лесишин (бо ж Лесь прізвище) у їхній компанії хуліганськійприший кобилі хвіст.
Їх було четверо по-інакшому. Двоє братів і дві сестри. Спершу Павлина зявилася на світ, потім Микола, далі вона, Єва, а тоді вже найменшенький пуцьвірінок, що вродився через девять літ після неї,Митрик.
Миколи вже нема, прожив, слава Богу, вісімдесят і пять літ, і Павлини нема, остались вона й Митрик, ще сивіший за неї, дарма що молодший.
Микола женився, вважай, у двадцять пять, за два тижні до дня народження. Знайшов собі суджену в сусіднім селі, зі сміхом потім розповідав, як познайомилися. Ждав автобуса на зупинці, щоб їхати до райцентру, а тут підїхав автобус з другого боку. З нього й вийшла, разом з іншими пасажирами, дівчина з сумкою в руках, і рушила до дороги в сусіднє село (тоді ще автобуси в Кутівці не ходили), і щось побачив у її фігурці, а особливо в обличчі, коли на мить озирнулася до людей на зупинці. Угледів таке, що змусило йти за нею, і заговорити, і сказати, начеб теж іде до родичів у Кутівці. І пройшли ту дорогу разом, забув Євин братик за свою поїздку.
Я питаю його: «А до кого йдеш?» А він очима закліпав, когось назвав, а я кажу: «В нас таких не водиться»,зі сміхом Миколина Вітка, вже як поженилися.Ну він: «Все їдно до родичів іду». А я: «Може, дорогою мене пограбувати хочеш?» А він: «Хіба що тебе саму вкрасти». Так і вкрав.
Віталинка була наймолодшою у своїй сімї. Старшу дочку вже оддали заміж, а старший брат, на три роки од Миколи старший, ніяк пари собі не знайде, хоч хлопець вдатний. І майстровитий, хвалила сестра. На техніці розбирається. І імя та прізвище підходящіАрсен Соломаха, га, яке назвисько, і чого б такому старим парубком бути, казала сестричка.
Що не просто вдатний, а найвродливіший, найліпший у світі, Єва переконалася, вже коли зблизька побачила на весіллі брата і Віталини. Високого, сильного, з дужими руками, виразними темно-сірими очима, що, вона бачила, пригортали її до себе. А ті дужі мязисті руки обійняли й насправді пригорнули, коли запросив до танцю.
«Міцніше, міцніше»,подумки попросила Єва.
Він почув її думку, і світ поплив неї перед очима, світ теж кружляв од радості.
Світ був тепер зовсім інший.
«Дякую, Боже, що ти зберіг його для мене»,подумала Єва.
Бо ж, звісно, такий хлопець вже давно мав знайти собі пару. Зрозуміло, що чекав саме їїсуджену свою, Єву. Теж гарну, справді, як та ружа, ще гарнішу. Що на неї задивляються хлопці, знала ще зі школи. Одним поблажливо дарувала усмішки, повз інших гордовито проходила. Вона ждала свого, тільки для неї призначеного. І дождалася, хоч не так і багато чекала. Ішов їй тоді двадцять перший рік.
Подумки благала ще покликати танцювати. І він запросив. І світ весь затанцював удруге. Після танцю вивів її з кола розпашілу й тернувся щокою об її лице. Сьоме небо, на якому досі була Єва, стало сімдесят сьомим. Чи й мільйонним. Мрія її, любов відтепер була небом.
Вона притулилася, теж на мить, до його рук.
У мене руки пахнуть солярою,тихо сказав.
«То й що?»Єва відповіла подумки.
Знала вже: він працює на великому тракторісправжня чоловіча робота.
В уяві майнуло, як він вертається після тої роботи, а вона зливає йому на руки. Він умивається, а вона подає рушника.
Арсен Соломаха! І вона, Єва, буде Соломахою.
Вона знала: через рік, а може й менше, заграє, зазвучить на їхньому подвірї ще одне весілля. Так бувало, що брати женилися на сестрах. Так мало статися і в них. І сталося. Тільки поруч з найліпшим, найвродливішим нареченим всього за півроку з хвостиком до вінця селом ішла не вона, Красна Ружа Єва, а сестра її старшаПавлина.
Та сама, що виросла худорлявою, невродливою, нескладною, вугловатою, не знала, де подіти дівочі руки, завше ходила з опущеними очима, ніхто неї не просив вийти заміж, і невідомо було, чи вийде вона колись взагалі. І в сімї вже звикли до того, що вона стара діва. Позаочі зітхали: може, й останеться такою.
Болючі спалахи памяті Єви.
Спалах перший. У них тоді не прийнято ще було відзначати уродини. А вона наполягла: привітаємо Миколу з двадцятипятиліттям. І запросимо на свято свояківВітчиних батьків.
І, звісно, його, Арсена.
Братові своєму вишивала Єва сорочку. До весілля не встигла, а тепер вирішилаподарує Арсенові. А Миколірушника, стіл у свята застеляти. А захоченад вікном повісить.
Навіщо вона подарувала сорочку, призначену братові, Арсенові, в якого без памяті закохалася?.. Може, тим і повернула свою долю в інший бік? Але ж німіж тими двома ще до її подарунка почалося.
Коли?!
Арсен і не танцював з Павлиною, вона, те старе дівисько, і не вміла танцювати. Усеньке весілля простриміла в коморі, звідки виносила на столи то холодець, то гомачку, то інші страви. З кимось розмовляла, та більше сиділа в тій же коморі, іноді присідала на краю лавки.
Танцювала Єва.
І неї, саме неї запрошував до танцю Арсен. І її обіймали його руки. І вона тулилася до них. І її після весілля проводив він на край села.
Тих «і» було ой як багато.
То чому сталось інакше?
Відповіді не було.
На уродинах Миколиних і виявилося раптом, що вже стрічалися вони з Павлиною. Арсен зі сміхом розповідав, як Павлина прийшла до клубу на танці, а він учив неї танцювати. І те одороблисько теж усміхалося. Хоч мало б паленіти від сорому. Єва також за цей часдва тижніраз пішла до клубу. В таємній надії зустріти там Арсена. Його в клубі не виявилося. Не прийшов. То після кіно не було чого й зоставатися на танцях. Кольнуло тико: чого ж не прийшов, чого не відчув її таємного позову?.. Образилася, подумала, що сам до них прийде, тепер же вони родичі через Миколу й Вітку.
Віта, Віта, затулила мені півсвіта,сміявся Микола на тих уродинах.
А ти мені цілий світ,Вітка, ще щасливіша, дурна гуска. Не сміялася тільки Єва. Чого ж вона не помітила, як того злощасного вечора Павлина кудись зникла з хати, кудись повіялася? Думала, до родичів подалася, до тітки Мотрунки, а вона, зараза, до клубу. Певно, перший раз у своєму житті. Щоб той зрадливець учив неї танцювати! У двадцять вісім літ!