Теперішня Єва подумки, як не раз вже було, виходить із колись батьківської хати. І стає Євою тодішньоюмолодою і вродливою. Може, і найвродливішою в селі. А може, й на цілім світі. Виходить з хати, йде до хвіртки, відчиняє, опиняється на вулиці. І розминається сама з собою, тодішньою. Та, друга Єва, озивається і питаєкуди ти йдеш, Єво? Євко, дурна красуне, без тями закохана А він закохався у ту тиху (ще тихішу і потворнішу за Адама Тихіського) почвару, її сестру. Стару дівку.
Спалах другий. Єва після півроку розпачу й ненависті, коли Павлина вже неприховано бігала до Арсена, Арсеника, Арсениська на побачення, а то й він до них навідувався (бо ж родичі вже, сьома вода по киселю) й брав Павлинище за руку, і обоє розтавали серед зимового, а потім весняного вечора, Єва таки зновика стала веселішою. На їхньому весіллі. Такою веселою, що сусіда Тиміш Рикун, котрий тоже колись до неї клинці підбивав, сказав зачаровано, захоплено:
Ну ти й сьогодні, Євцю, в ударі!
А чом би нє,зиркнула Єва так, мовби щойно виторгувала сто, нє, тисячу рублів.Чом би й нє, Тимошику, сестру замуж оддаю! Старшу сестру! Скоро й мені пора прийде.
Ну-ну,сказав Тиміш.Чудо ти, Євцю. Правдива Красна Ружа.
Красна Ружа була мовби розпорядницею того весілля. І на столи подавала, і їсти-пити припрошувала, та все зі словами і лагідними, і такими квітчастими, що гості й собі розтуляли пащеки та всміхалися. І чарки перехиляли за здоровля молодих, і не захлиналися од тої смердючої самогонки. І вона з ними пила й не пяніла, а ще більше веселіла. Танцюваларозпашіла, весела, задихана, з сяючими очима, червоними щоками, пишною косою, квітуча, бо надворі стояла весна (як вони поспішали з весіллям, прокляті безстидники), і ніхто не відав, яка безлистяна, чорна осінь, чорний понеділок в неї на душі.
Чи відав?
У них в селі була звичкаколи в хаті, де гуляли весілля, ще лишалася незаміжня молодша сестра (авжеж молодша, як і належало), то наречений, котрий брав старшу, після танцю зі своєю судженою запрошував меншу сестру на другий танець, який так і називалисестринський. Вважалося, що то прикметамолодша має незабаром також вийти заміж.
І Арсен запросив неї.
«Я вбю його зара»,подумала Єва, коли його руки торкнулися її стану, обійняли й вона знову, вперше після братового весілля, відчула дуже тепло тих наймиліших на світі рук.
Вбє чим? Ножа під рукою не було. А руки, що мали б стискати ножа, пригорнулися до його тіла. І світ кудись поплив, тільки цього разу річкою, по якій, наче сміття, щойно викинуте в неї, пливла її, Євина доля.
Вони танцювали, пливли вже разом, поруч закружляли й інші пари.
І тоді він сказав пошепки:
Прости, Євочко, що так сталося.
Вона звела очі, глянула в його очиська. Відповіла:
Як сталося, Арсене?
Він, мабуть, прочитав німе запитання, що жило в її погляді всупереч словам, які вимовляла: «Навіщо? Чому?»
Він почув те неїне німе запитання-крик.
Сам не знаю чого,прошептав ще тихіше.Хіба любов поясниш?
А ти й не кажи
Вона ледве дочекалася кінця того сестринського танцю. Усміхнулася, вклонилася.
Хтось крикнув:
Єва!
І слідом за тим голосом інші:
Єва! Єва!
Вона видала усмішку на всі свої зуби й чмокнула Арсена в щоку. Знову заграли троїсті музики, але то вже була музика не для неї. Єва вибралася з гурту, та ноги понесли її не до хати. Впораються і без неї. І веселитимуться без неї. Її весілля закінчилося не розпочавшись.
Єва йшла і йшласпочатку через їхній город, потім сусідський. Довкола стояв теплий весняний вечір. Він пригортав неї за плечі, обіймав, пестив лагідним вітерцем. Але вона прагла не леготу, не тепла і ніжності. Чим далі її огортала темрява, чим більше віддалялася музика з подвіря, тим більше Єва відчувала, що прагне холоду, хоче замінити весну осінню. А може, й зимою, яка б сікла її по щоках, руках, всій поставі колючим снігом, хугою, забивала б подих, брала в крижані обійми.
«Мамо, мені нема чим дихати,подумала Єва.Мені нема чим дихати і я не хочу дихати».
Ось-ось вона мала впасти, але не падала.
Ось-ось мала померти, але жила.
Зрозуміла: і житиме. І то було найстрашніше. Як там він сказав: «Хіба любов поясниш?»
Хіба поясниш,крізь сльози шептала Єва.Хіба по по ясниш
Єва спинилася на березі річки. Їхньої річки Ситівки. Вода мала б остудити жар, що спалював усе її тіло, але не остуджувала. Вона теж була паркою, і дівчина відчувала її пар. Кинутися вниз, захлинутися у воді? Відчулане хоче цього. А чого вона хоче? Відповідь була страшною: «Нічого». Нічогісінько. Не хоче жити, не хоче і вмирати. Але як жити у світі, де ті двоє вкрали її любов?.. Вона прислухалася. Тихі звуки музики долинали, як якесь марево. Під ту музику крутилися, вигиналися, показували язики чорти у відблисках вогню, що спалахнув і горів дедалі дужчеЄва раптом побачила це крізь весняну темряву під виразно байдужим блиском далеких зір. Їй хотілося дотягнутися до неба і позривати ті зорі. Навіщо вони світять, кому світитимуть? Тим двом?.. Вони вкрали її кохання, її щастя, її ненароджених дітей від найліпшого, найкрасивішого, найсильнішого у світі чоловіка. Вкрали його ніжність до неї, неїне щастя, що завяло, мов пупянок, який так і не розпустився. Вони мусили за те заплатити. За все в цьому світі треба платити. Єва випросталася, зникло полумя і дідьки, що танцювали біля вогню на тім березі річки.
Розділ 6
Все, що відбувалося далі того весільного вечора, Єва памятала виразно, але водночас наче крізь туман. Він то розсмоктувався, відступав, то огортав її ще сильніше. Вона повинна була помститися, але помста мала початися з мщення самій собі. Так вона отруїть своєю помстою тих, що потопили її радість і любов, посіє в їхні серця зерна блекоти, яким зійти блекотою долі. За те, що забрали долю і щастя в неї. Крізь туман Єва йшла, потім бігла назад, на подвіря, там озиралася, проводила очима по натовпу, що чекав наступного танцю, перед тим як знову сісти за столи. Родичі й сусіди. Серед них і ті, що упадали за нею. Яким відмовила, чекаючи свого справжнього. Арсена. Котрий так підло зрадив. Його одруження з Павлиною було зрадою. Так думала тоді Єва. Наштовхнулася поглядом на Тимоша. Він дивився на неї майже як колисьзахоплено. Чи так їй тоді здавалося. Він дивився Продивлявся неї наскрізь. Вона кивнула. Тиміш посміхнувся.
Єва пройшла мимо і тихо промовила:
Ходи за мною.
Була певна, що піде. Так і сталося.
Єва знову вийшла за хлів, попростувала стежкою. Небо вкривали хмари, крізь які тепер тільки де-не-де проглядали зорі. Хмари огортали її душу, і подумки вона розсувала їх руками. Хай зорі дивляться на її ганьбу.
Єво!Вигук Тимоша почула вже на самісінькім березі.
Спинилася. Він підійшов і став поруч. Обдав горілчаним запахом.
Чого ти кликала, Євцю?
А то ти не знаєш,сказала зло.Чого стирчиш, як пень? Роби, що хочеш
Мав би накинутися на неї, згребти в обійми, стиснути, притиснути до себе. А він стояв. Невже й цей гидує нею? Якщо ні, то чого пішов?
Що з тобою, Єво?
Що зі мною? Ти прийшов, щоб про те спитати?
Єва раптом щосили штовхнула цього теж підлого чоловіка. Та так штовхнула, що він не втримався на ногах, полетів униз, у воду. Вже коли шубовснувся й виринув, почула вигук:
Здуріла чи що?
Борсався у воді, та навіть не глянула. Знала: тут мілко, не потоне, хай і пяний. Чи й собі стрибнути, потягти на дно і обом захлинутися?.. Завтра знайдуть чи таки кинуться шукати ще сьогодні?
Доки міркувала, Тиміш вибрався на берег. Сказав ще зліше:
І як тепер вернуся такий мокрий?
Як хоч.І тут її злість, гнів на нього і саму себе змінилися каяттям.Вибач, щось найшло Думала, ти на мене кинешся
Чийсь голос безмовний з-за пліч: «Ти ж сама цього хотіла».
Тиміш:
Чого ж кликала тоді?
Я кликала? І бровою не повела. Сам, як той пес, побіг за мною.Щоби вигоріло ваше дике бабське кодло!Тиміш далі матюкнувся й подався у бік весілля. А може, й додому перевдягатися, йому ж недалеко.
Єва лишилася сидіти на березі. Холод дедалі дужче заповзав їй під легеньку ситцеву сукенку. Стали бити дрижаки.
«Що ж робити?»подумала Єва.
Вертатися назад не хотілося. Бачити щастя тих двох, рідних їй і ненависних, було над її силу. І раптом зловила себе на думці, що їй страшенно хочеться, аби сюди прийшла Павлина. Її старша сестра, що вкрала в неї щастя. Хай би підійшла, поклала на голову руку, як не раз робила, коли Єва була маленькою. Пригорнула, як то бувало.
Вона раптом почула Павлинин голос:
Маленька моя, яка ж ти гарненька. Погляньте, мамо, якою красунею росте наша Євочка.
Наша Євочка Єва мимоволі озирнулася. Крізь темряву пробивалися вогники в хатах і звучала далека музика. Їхнє весілля! А самої Павлини поруч нема. А як би їй хотілося, щоб Павлина справді підійшла, покинувши те своє неправедне дійство, гульбище, присіла поруч, пригорнулася, сказала, як так трапилося між ними, коли почалося, чому
Вона сама-самісінька. А Павлина разом з Арсеном. Сповна пє келих своєї радості, свого щастя. Єва підвелася, тепер у неї всередині все горіло вогнем образи й ненависті. Ще більших, ніж досі.
А як сталося, з чого в них почалося, Єва почула ще за пару тижнів. Коли старша сестра чогось навідалася до них. Може, щоб принести на блюдечку, на тарілочці своє щастя. А може, в мішечку. І оте щастя (щістєчко, казали покійна мама) вивалилося і влізло до хати вслід за Павлиною. Прийшла зовсім інша Павлина. Такою вона не була, коли бігала до того свого трутня на побачення. Ні, не трутня, бо ж Арсен їздив на найбільшому тракторі, який бачила до того у своєму житті. Як і мав їздити справжній чоловік. Справжній чоловік, що незаслужено дістався іншій, її сестрі. А та сестра зробилася геть певна в собі. Аж світилася, кудись зникли вуглуватість і незграбність, дивилася так, мов щойно отримала велику спадщину або збирається будувати велику доминку замість старої халупи.
Пізніше Єва збагне, що так бачила сестру вона. А Павлина насправді лишилася такою, як і перше. Як була досі. Такісінькою. Тоді Павлина й сказала, що вона закохалася в Арсена майже одразу, як його побачила. Ну геть так, як Єва. Але головне, що пізніше вперше пішла до клубу на танці, бо сподівалася побачити там Арсена. І побачила. А що не вміла танцювати, то Арсен взявся її вчити.
А Єва не пішла до клубу. Арсен мусив неї завойовувати, як всі інші хлопці. І був би першим, чию увагу вона б не відкинула гордовито, а прийняла. А він уваги і не виявив. Хіба під час тих танців на братовому весіллі
Коли Єва почула розповідь-одкровення Павлини, то якраз тримала щось у руці. Склянку або тарілку. І те щось впало й розбилося. Вислизнуло з рук. І розбилося. Ні, не розбилося, тільки покотилося долівкою. І дивна річ: вона, згадуючи, ніяк не може пригадати, що то булосклянка чи тарілка Все памяталаі розмову, і те, в яку хустину була тоді вбрана Павлина, а це ні Хоч саме це, вона збагнула потім, було для неї важливе. Найважливіше.
Як Павлина пішла нарешті вже не зі своєї, з їхньої доми, Єва сіла на поріг і довго так сиділа. Заціпеніла, геть байдужа до всього на світі, в якому нічого не існувало. Ні неї, ні Павлини. Навіть Арсена.
Так сиділа, доки мама не спитали:
Що з тобою, Євцю?
Що з нею Нічого. Тоді Єва вперше подумала, що відібє, неодмінно відібє у Павлини Арсена. Спокусить, змусить зрадити сестру. А потім розкаже їй про те. Вона переграє їх обох. І сміятиметься, ой, як сміятиметься. Та коли уявила, що спокушатиме чоловіка, якого вже спокусило, невідомо чим привабило, як останнього дурня, оте незграбисько, одороблисько, подумала: «Завелика честь». І що їй буде огидно те робитиспокушати вже спокушеного. Надкушеного. Червивого. Схожого на виваляне в землі яблуко. А вона ж ЄваКрасна Ружа.
А проте помста жила в ній, зріла, як болячка, як нарив, що мусить прорватися, інакше людина помре. Єва старалася ту болячку не помічати, коли в ній озивався, починав гарчати звір, що щирив свої ікла, гладила його, і звір (пес або й тигряка) перетворювався на слухняного муркотливого кота. Єва тоді спускала його на землюну, біжи геть. І він біг, щоб повернутися. Не котом, що мур-мур, що треться, випрошуючи ласки, а тим грізним звіром.
Те сталося раптово, теж як спалах. Вийшла з пошти, а навпроти, коло сільмагу, трактор стоїть. Той самий, великий. Його трактор. Єву ноги самі потягли до залізного чудовиська. Рука сама, проти її волі, торкнулася, погладила ту залізяку. Від того залізний тракторисько став живим і теплим. Замуркотів, ніби кіт, а не гарчав, як досі. Єва стояла, наче поруч з Арсеном. А він вийшов з крамниці, насвистуючи. З пачкою цигарок у руці. Насвистуючи І раптом Єва подумала, що там же торгує Софійкапідступна змійка, яка мала в селі репутацію розбитної, гулящої дівки.
Єва відступила, сховалася за трактор. Подумала: вона вистежить їх, неодмінно вистежить.
З того часу й стала часто виходити, вибігати надвір, ледь зачувала за вікном пошти якийсь гуркіт. Але жодного разу то не був Арсенів трактор. Мовби йому вже й не треба було цигарок.
Раз не витерпіла, забігла до магазину. Софійка відпускала хліб і консерву бабі Улиті, Євиній хрещеній мамі. Спокійна й усміхнена. Ось така ця спокусниця. Арсена в крамниці не було. А він мусив бути. Мусив, мусив
Софія про щось спитала, здається, що відпустити, Єва відповіла, що сірників. І солі.
«Посипати посипати»,подумала. Не знаходила слова.
Солі нема, завтра завезуть,сказала Софія.
Тоді я прийду завтра
Щось казала до Єви Улита. Якісь слова про свою сімю, про дочку свою
Мамо,тихо зойкнула Єва і вибігла надвір.
Арсен мусив бути в крамниці, мусив підбивати клинці до грішниці Софійки, грішити з нею, зраджувати Павлину, а його не було. І не буде, зрозуміла Єва. Надворі вона заплакала тихими, але пекучими сльозами. Пішла вздовж вулиці, щоб не вернутися заплаканою на пошту. Вітер, шукала вітру, а довкола стояла безшелесна тиша.
Ще подумала: «Сіль, чого ж нема солі?»
Мовби справді хотіла купити солі.
Щоб посипати собі на рану.
Через місяць Єва сказала сестрі, котра навідалася до них, що бачила, як Арсен приїжджав не раз до крамниці, довго не виходив звідти, як садовив Софійку в кабіну трактора, кудись віз. Павлина сполотніла, очі її так розширилися, що здавалося, вилізуть з орбіт, покотяться по долівці. Або спалять Єву.
Ти кажеш правду?Павлина не спитала, а видихнула.
Єва мусила оборонятися, мусила.
Не віриш, то спитай у свого чоловіка Хай він тобі правду скаже І що на твему весіллі мені казав Про те, де ми стрічатися будемо Псисько проклятий Добре, що не мене вибрав
Павлина дивилася на неї, а Єві здавалося, що сестра даленіє, що вона відступає кудись далеко, крізь стіну. Проходить стіну так легко, мовби та з ситцю чи картону.
Спасибі, Євцю,почула вона голос сестри.Дєкую, що відкрила мені очі
Ти що, смієшся наді мною?
Єва крикнула, аж шибки у вікні задзеленчали.
Що ти, Євцю Я вірю тобі
Віриш?
Звісно Чом би я мала не вірити
Павлина підійшла й раптом схопила Євину голову в руки, а тоді стала обціловувати.
Яка ж я дурна була, Євцю То ж він мав тебе вибрати А тепер собі мститься, що так учварив Пожалів нещасну стару дівку
Мовчи, Павлино
Сестра одірвалася од Єви.
Єва здригнуласьсестра дивилася на неї світло і якось наче прозоро, дивилася геть крізь Єву. І голубила своїми очима. Очиськами. Які зовсім недавно з бляклих зробилися молодими.
«Отак легко Отак легко мені вдалося?»подумала Єва.
Їй стало смішно, неначе хто залоскотав у неї під пахвами. От-от засміється.
Подумала: «Ну й дурна в мене сестра. Тико що теперпокине Арсена, зновика в хату вернеться? Ще цього не хватало».
Сказала:
Ти не гарячкуй, Павлинко Він ще перебіситься, от побачиш. Ще заживете й дітей наживете. Чи, мо ти вже груба?
А що, мені не можна?Павлинині вуста раптом болісно скривилися.
Чого ж нє Я ж і кажу, що все ще буде у вас добре
Єва таки почула, як спиняється коло пошти трактор. І виглядати не тре безпомильно впізнала, що то його трактор. А потім і його побачила, коли вже вбіг, ввірвався до маленької кімнати.
Арсен, ввірвавшись, звелів, аби їх лишила удвох Олена, Євина напарниця по роботі. А тоді й випалив:
Що ти їй сказала таке?
Кому їй?
У нього був такий вигляд, що Єва воліла б померти.