Посидь зі мною, попросив Павло, намагаючись дотягнутися до жінки здоровою рукою.
Ганна Дмитрівна сіла поруч на ліжко, провівши довгими пальцями по спантеличеному обличчю чоловіка.
Я не спала майже цілу ніч.
Бачу, знову мучиш себе?
А що робити? Сама лише думка, що ти опинився до смерті ближче, ніж за всі попередні роки, змушує мене тремтіти.
Ну, це не зовсім так. Ось на Південно-Західному фронті, де командував Шостим піхотним Ладозьким полком
Не треба, Павлику. Я знаю, що ти зараз почнеш гороїжитися.
Обличчя Ганни Дмитрівни посумніло. Ганна заплакала. Схилила голову, а Павло Гаврилович пригорнувся до неї й ніжно гладив худу, граційну спину дружини.
Годі тобі Годі Живий Живий!..
А що, якби Павлику, ти не уявляєш Мені боляче від самої думки Побачити тебе У труні Могилі
Ну ж бо! Чого ти надумала таке говорити? Живий, я живий!
Кілька хвилин вони мовчки сиділи. Ганна Дмитрівна тихо схлипувала, немов намагалася уникнути тиші, яка їй здавалася подібною до могильної. Павло Гаврилович гладив жіночі плечі, не розуміючи, як позбавити кохану від важкої туги, що накривала її так часто в ці непевні роки.
Коли це закінчиться, Павлику? Коли? Ганна вирішила остаточно здолати тишу, тому заговорила, щоб почути бодай не чужу, а свою мову, адже саме вимовлені слова і є вогниками життя.
Швидко, люба. Швидко.
Ти так говорив ще рік тому.
Я знаю. Знаю
Тут із відчинених дверей почувся стогін матінки Ганни Дмитрівни, яка ось уже півроку лежала, поринувши у невідомі глибини старечої хвороби, що не тільки підкосила її, а й створила провали у памяті, подібні до чорної безодні. Бідна старенька опинялась у темряві свого минулого, яке вона насилу роздивлялася, сприймаючи колишні події ніби на дотик, і не впізнавала їх. Так само, як не впізнавала іноді дочку Ганну, єдину свою дитину, що вижила після трьох невдалих вагітностей. У кімнаті, заставленій старими речами і завішеній блідими чорно-білими фотокартками, старенька лежала й дивилася на потрісканий портрет підтягнутого і ще молодого лейб-гвардії штабс-капітана. Іноді вона впізнавала у ньому свого чоловіка, із яким прожила багато років і який помер у 1913 році, за девять місяців до війни і всіх лих; він спочив від старості, у ванні спокійного духу, задоволений плином свого життя. Але частіше старенька дивилася на портрет байдужим і страшним поглядом.
Ось і зараз вона знову поринула в безодні несвідомого, не памятаючи, ані хто вона, ні де перебуває, ні хто за нею доглядає. Втім, це безпамятство не тамувало біль, який, подібно до електрики, проникав у сухожилля жінки і завдавав старенькій гірких страждань. Жоден лікар не зміг визначити причину її хвороби, не збагнув, що призводить до болю, тому все списували на втому людського організму, який, мовляв, до сімдесяти пяти років виснажує свої внутрішні джерела і зсихається, як зморщується яблуко після посушливого сезону.
Ганна Дмитрівна почула стогін, підвела голову до Павла, торкнулась його неголеної щоки.
Піду подивлюсь, як там матінка.
Добре. Я буду чекати тебе тут, спробував пожартувати Павло Гаврилович.
Легка усмішка торкнулась її вуст:
Авжеж, спробуй не залишати свій пост, спокій освітив її красиві блакитні очі.
Павло Гаврилович відкинувся на подушку. Він дивився на стелю, по якій повільно повзли темно-помаранчеві тіні, які відкидав абажур лампи. Думки зіжмакались, перетворилися на зімятий аркуш, де годі було прочитати жодного рядка. Хвиля почуттів нахлинула на офіцера, але так і не змогла розбурхати його холодний розум. Останні місяці мов заморозили його, змусили дивитися на події крижаним поглядом, іноді перетворюючи все в нерухому скульптуру. За що боротися? За які ідеї? Як йому діяти? Він поки що не знав відповідей на ці питання, умовляючи себе, що насамперед необхідно захистити сімю. Павло Гаврилович Вітко лежав, накритий ковдрою. Біль у передпліччі стихав, і він сповзав у сон, у світ непояснених зображень, які є для свідомості короткою пєсою без оголошення автора, вступу та фіналу. Але за мить до того, як заснути, він почув два глухі гарматні постріли, вочевидь від заводу «Арсенал», де дислокувалося кілька сотень робітників та червоноармійців, які надумали вбивати всіх заради більшовицького блага.
Розділ 2
А наступного дня людиська з Подолу, що їх знов підбивали червоні, вдерлися на Хрещатик. Ось тоді я й подумав: що ж це за ідеї вбивають у їхні голови червоні, що голота втрачає здоровий глузд? Що це за бісівство? Тьху!
На стільці перед Вітком сидів його давній, ще з тридцять шостої бригади, де вони служили у 1915 році, приятель Морозов. То був кремезний чоловік із різкими, наче поспіхом виведеними рисами обличчя. Його великий ніс виділявся на огрядній фізії, дебелі руки стискали чарку з горілкою, яку Морозов намагався допити, але щоразу знаходив подробиці, що їх треба було розповісти просто зараз, тому він лише рухав рукою з чаркою, наче поршнем. Горілка плескалась у чарці подібно до збентеженого духу самого Морозова.
Оце тебе поранило, дай Боже памяті, шістнадцятого січня, то голота, значить, полізла сімнадцятого. От, ти ж ба, чортівня, як згадаю, аж моторошно!.. Так от, відстрілюємось ми, і я собі думаю: кінець українській владі, задавлять нас ці червонопикі Але ж тут двісті хлопців із Гордієнківського полку підійшли Господи ти Боже, не заплющилися очі Твої!.. Погнали цих червоних, аж дим за ними курився!
Павло Гаврилович слухав мовчки, не відводячи очей від співбесідника, лише іноді похитуючи головою. Уже пятий день поспіль він сидів у квартирі, прислухаючись до вуличної стрілянини, рвався до військового відомства, але Ганна Дмитрівна щоразу вмовляла його зачекати ще день. Стискаючи серце, він погоджувався, трохи підводячи ліву, поранену руку, щоб зрозуміти, чи можна її використовувати в бою, але тут-таки нахлинав біль, хвилі якого перекочувались по мязах, спадаючи десь за кістку і ллючись у передпліччярана досі завдавала чимало клопоту. Але тепер серце Павла Гавриловича закипало, у ньому бурлила рідина роздумів, підігріта вродженим вогнем справедливості. Це відчуття Вітко успадкував від батька. Той був поміщиком із невеличким маєтком у Таращі під Києвом. Саме батько наполіг, щоб син пішов в армію. Віддав Павла до кадетського, а згодомдо Київського піхотного юнкерського училища. Там світогляд Павла Гавриловича вияскравивсявін часто розповідав про це батькові, коли вони вечеряли в рідному маєтку. «Є люди, яким треба руйнувати, така їхня природа, а я думаю, що блаженні ті, хто творить, адже у творенні можна пізнати велич самого Творця», так казав він, тоді ще юнак. І так само казав уже дорослийщоб ніколи цих слів не зректися. Батько відповідав, що можна втратити багатство, стати банкрутом; можна захворіти і бути прикутим до ліжка; можна піти зі служби, стати відлюдником, але все це повернетьсягроші накопичаться, здоровя відновиться, карєра піде вгору. «Тільки, сину мій, запамятай, що честь втрачають раз і назавжди. Це як діва може зватися дівою до першої ночі. Спаплюжена честьце клеймо, як-от прокльон і чари, позбутися яких ніяк неможливо», пояснював батько.
Павло Гаврилович не просто запамятаввін просочився цими словами, мов єлеєм. Бувало, повторював їх у найтемніші миті, коли не знав, як учинити. Ось і зараз Морозов барвисто розповідав про події останніх днів, а котел душі Вітка кипів, жар посилювався.
А відтак, коли робітники розбіглися з «Арсеналу», залишилося там людей лише кілька сотень. А все тому, що Петлюра підійшов зі своїми гайдамаками Слобідського коша. Девятсот чоловік та девять гармат. Зробили вони пролом у стіні заводу й атакували. Кажуть, Петлюра першим біг в атаці, як той таран. «Слава Україні» кричали й увірвалися просто на заводський двір. Другою колоною йшов колишній царський полковник Петров, а третій як у біса його? А, Блаватний! Майже сотня наших полягла. А до того ще сотня. І ще а поранених безліч До чого ж це все? До чого
Тут Морозов зупинився. Він нарешті згадав, що у руці в нього чарка з горілкою, проковтнув оковиту і глибоко видихнув. А тоді наче згас, поринувши у потоки своїх думок, як задушливого київського літа поринають у прохолодний Дніпро. Так вони й сиділидвоє дорослих чоловіків, які своїм мовчанням створювали безліч сенсів, більше, ніж приховують швидкоплинні фрази.
Наступного дня, 22 січня, о девятій ранку Вітко одягнувся, накинув френч, приготував чоботи. Дружина принесла шинель, яку вона акуратно підшила.
Знаєш, Павлику, про що я думаю останніми днями?
То просвіти!
Павло Гаврилович збирався й позирав на дружину, котра стояла біля входу до кімнати, коло вазонів, які старанно вирощувала, пильнувала взимку, хвилюючись за кожну пелюстку, а влітку виставляла на балкон, і той потопав у зелені, мов казковий палац. Ось і тепер Ганна Дмитрівна одним пальчиком гладила широкий листок, неначе благала його підтримки.
Я пригадую день весілля, який він був короткий; і цілий ранок лив дощ, лупив грім. Мені здавалося, що ось вийдемо ми зараз на службу до Андріївської вінчатися, ударить блискавка і вбє нас на місці,жінка зробила паузу, нервово стискаючи руки.
От же ж дурниці ти верзеш! Коли це тобі встигло спасти на думку? Павло Гаврилович усміхнувся, приводячи до ладу волосся перед дзеркалом.
А ти тоді наче думки мої похмурі побачив, обійняв менебуквально на мить! І тоді я ясно відчула твій запах. Не той, що від парфумів, а той, що справжній, такий приємнийзапах тіла людини, запах мого чоловіка. І заспокоїлась! Ганна договорила й подивилась на Павла.
Той уже не всміхався, а підійшов до неї. Так дивностільки років вони разом, а вона вперше згадує той день. Адже він справді міг згинути у прірві памяті, але ж ні! Памятає, наче то було вчора.
Рідненька моя, любий мій друже, якби ж то можна було казати слова ніжності й не повторюватися, то я б казав їх цілий день, він узяв її долоні в свої, пестив тонку жіночу шкіру, наче прагнув роздивитися невидимі потоки почуттів, що проносяться під нею, приносячи страждання і щастя водночас.
Я знаю, знаю, Павлику. Ти знову скажеш, що я занадто багато читаю романів і дивлюся на світ так, наче він пофарбований у один-єдиний колір Але невже немає способу все закінчити? Твою службу, обовязки, сьогоднішній вихід? вона розпитувала, спотикаючись на словах.
Може, й можна. Але я ще не знаю, як. Мені треба йти. Розумієш? Треба, Павло Гаврилович сказав це, знаючи, що не втішить дружину, адже вона часто виходила з себе, як тільки може це робити людина водночас замкнена й збентежена.
На її тендітних плечах лежали не лише турботи про чоловіка та безпорадну матір, а й про ледащого кузена, що мешкав на Печерську й регулярно бував у них вдома. Цей тягар зробив Ганну Дмитрівну вразливою і суперечливою. Внутрішні суперечки жінки, своєю чергою, призводили до сварок між подружжям. Вони відбувалися стиха, упівголоса, у зачиненій кімнаті, щоб не мучити стару матір, та все-таки чоловік і дружина кілька разів на рік серйозно сварилися. Тож Павло Гаврилович страшенно переймався тим, щоб ранкова розмова не спричинилася до чергового з таких скандалів, тому ніжно притиснув до себе дружину, намагаючись не виказати своїх страхів. Ганна Дмитрівна кивнула, покірно обняла чоловіка й завмерла.
За кілька хвилин Вітко вийшов з дому, маючи намір дістатися до своєї військової частини. Хоча де вона зараз перебуваєнавіть не уявляв. Небо, затягнуте молочними хмарами, щільно нависало над схилами міста. У зимові місяці здавалося, що Київ ближче до небес, ніж завжди: адже пухнастий білий покрив на поверхні землі зливався з суцільною молочною піною вгорі, і тоді здавалося, що місто мов зависло між небом та землею. Може, це і є той жаданий небесний Єрусалим, який має постати в останні дні? Так чи інакше виявилося, що саме Київ і є те останнє, що відділяло минуле від майбутнього. У Петербурзі й Москві вже постало зовсім інше життя, пофарбоване у більшовицькі кольори, але на київських схилах ще можна було почути правильну, не спаплюжену абревіатурами російську від капіталіста, який утік від революційної навали; можна було зустріти славного бойового товариша, з котрим служив на початку Першої світової; побачити українців, які так довго мріяли про свою державу й тепер намагаються її втримати. Якщо минулесвітло, а майбутнєпітьма, то київська сучасністьпохмурий день. Дивно, але шматочок Української Народної Республіки, яка контролювала лише крихітну частину Київщини, маленькі повіти Волинської та Подільської губерній, стали втіленням надії, призначеної продовжити сьогодення. Якщо республіка впаде, то повернення вже не буде.
Саме з такими думками спускався вранці Вітко по Олександрівській вулиці. Він оминув Царський сад, вийшов до Царської площі й ахнувусюди сліди боїв. Перевернуті вози, убитий кінь, із десяток трупів, що лежать у різноманітних позах. Робітники, червоноармійці, вільні козакиусе змішалося. Міцний мороз скував загиблих незримими кайданами, зупинивши останній рух, але зберігши переляканий погляд, спрямований далеко за межі площі, вулиці, міста, у щось не фізичне і водночас страшне: туди, де починається вічність.
Павло Гаврилович поспішив у військове міністерство, де, як виявилося, засідала Центральна Рада, ховаючись від погромів. У коридорі він зустрів того-таки Морозова, який голосно і схвильовано доводив щось молодому ройовому, що приречено стояв біля фарбованої синьої стіни і був помітно схвильований. Молоденький офіцер намагався щось сказати, але розсерджений Морозов знову рухав кулаком, піднімаючи його і різко опускаючи, немов намагався поставити наголос на особливо важливому складі.
Що сталося, дозвольте дізнатися? Вітко підійшов до них, щоб розпитати про останні події, а заодно й врятувати переляканого ройового.
Що?! Що?! Воювати треба! А нема кому! розпалився ще дужче Морозов.
Що сталося, дозвольте дізнатися? повторно запитав Павло Гаврилович, знаючи запальний і сумбурний характер приятеля.
Зрештою розмірений голос Вітка справді трохи заспокоїв Морозова.
Рада уклала мир із німцями. Цей гад Муравйов з Червоною армією на підступах до Києва. Нас лише кілька тисяч, більшовики наступають з трьох боків, а ось пан ройовий боїться йти на Ланцюговий міст, мовляв, людей замало, проторохтів Морозов і стих, немов у нього закінчилися слова-патрони.
Кілька секунд ніхто не міг вимовити ані слова. Повз них пройшов заступник міністра Жуковський. ВідтакВинниченко з есером Голубовичем, які голосно обговорювали, чи потрібно вже зараз думати про евакуацію. Пройшли ще якісь добродії. Потім звідкись зявився невідомий хлопчик у великому кожусі, ще вкритому з вулиці снігом, через що малий був схожий на гнома, який заблукав у світі велетнів. Вітко глянув на хлопчика і видихнув.
Я зберу людей. Мабуть, робити це потрібно терміново.
Морозов хотів був сказати, що не личить курінному про це дбати, але повітря було стиснуте передчуттям лиха, і простір наче зменшився в розмірах. У той день українські офіцери, колишні царські солдати, гайдамаки, козаки, жменька юнкерівусі опинилися в цьому стислому просторі, де безліч кутів і немає жодного виходу. Тому Морозов змовчав, як змовчав і молоденький рожевощокий ройовий. Вони подивилися на Вітка, даючи знати, що згодні йти слідом за ним.
Щойно в церквах закінчилася відправа, червоні почали обстрілювати Київ. Глухі стогони гармат, виставлених з боку Слобідки, лунали на одному березі Дніпра, а відгукувалися на іншому. Це скидалося на перекличку, і кожен новий звук видавався все страшнішим. Вибухи лунали неподалік від Лаври, засвідчуючи, що почався ще один етап військових дій. Мешканці поховалися, сподіваючись, що товщина цегляних стін і бляшаних дахів убереже їх від вибухової хвилі.
Павло Гаврилович поспілкувався з Болбочаном, який складав список вірних республіці офіцерів. Тоді пішов на другий поверх до Сікевича, просив пять десятків бійців. Той в оточенні трьох офіцерів нависав над картою міста. Потрібно було відправити жовнірів у бік Подолу, на дальній Залізничний міст і на ближній Ланцюговий. Крім цього, приготуватися до оборони вулиць, розставити вартових по периметру, охороняти вокзал. У 450-тисячному місті половина озброєних полків дотримувалася нейтралітету і не втручалася ані в справи червоних, ані в справи жовто-блакитних. Більшість колишніх царських офіцерів сприймала те, що відбувається, за принципом «моя хата скраю» і лише спостерігала, чим усе закінчиться. Здавалося, що місто спорожніло й жодної живої душі в ньому не залишилося, крім кількох сотень хоробрих, що були готові підняти свій прапор.