До кімнати вбіг захеканий Петлюра. На лівому рукаві френча було видно тризуб, також привертали увагу великі ґудзики із зображенням українського герба. Павло Гаврилович доповів про ситуацію, зокремаяк мало тих, хто готовий вийти битися на дніпровські схили. Петлюра сконцентрувався на мапі, водив по ній пальцем, навіть щось тихо шепотів. Згодом підвів очі на Вітка, зітхнув. Його правильне обличчя з рівним підборіддям, ледь помітними вилицями на худорлявому обличчі й прямим носом виглядало напрочуд умиротвореним. У якусь мить Павлу Гавриловичу здалося, що Петлюра чи то байдужий до того, що відбувається, чи глибока віра обплела корінням його серце, проникла у найпотаємніші куточки душі, туди, куди не дістане ревіння гармат і галас червоних. Утім, віру й нерозсудливість часто плутають, вирішив Вітко, не до кінця розуміючи реакцію Петлюри.
Якщо ви гадаєте, що це кінець, то помиляєтеся, сказав Петлюра, помітивши осудливий погляд Павла Гавриловича.
Тоді що це?! не витримав урешті Вітко.
Це просто черговий день боротьби, відповів Петлюра, знову схилившись до мапи.
Павло Гаврилович подумав, що він теж борець; він теж готовий кинутись у полумя, тому що не може відсиджуватися в окопах; він теж воїн, але де та нитка сенсу, яка утримає все на вазі? Якесь важке, свинцеве відчуття зявилося у його грудях, немов весь цей потік думок матеріалізувався в металі, а тепер охолонув і тиснув на серце. Так, він не боягуз, але чи варто боротися, коли ставка в грісила-силенна людських життів і цілком реально програтися вщент? Де знайти мотиви, достатні для того, щоб переважити звичайну математику: ворогівтьма, а їхмало? Тут Петлюра, неначе зрозумівши, що напружене мовчання заважає справі, підняв голову від мапи.
Ось якщо я зараз скажу, панове, то не помилюсь. Ви гадаєте, що я не боюся? Ні, ще й як боюся! Гадаєте, що не боюся завтрашнього дня? Ох, як боюся! Чи сумніваюсь я у своїх силах? Ще й як! Проте знаю: якщо піддамся немічності й жаху, то не буде кому воювати. Моя війна не руйнує, а творитьту Україну, яку хочуть у мене забрати. Я просто Я просто не можу інакше!
Ситуація була така складна, що офіцери мовчки вислухали Петлюру, який на останніх фразах утратив самовладання і став схожий на звичайного собі чоловіка: у його очах хвилювалося море страху, голос затремтів, а обличчя перекосила гримаса болю. Несподівано для себе Вітко підвищив голос:
Я згоден. Ще не розумію, чому, але згоден. І нехай буде, як буде!
Петлюра ледь усміхнувся йому у відповідь, а Мозоров легенько штовхнув у плече, мовляв, друже, он як тебе пройняло. Вони ще поговорили близько години й урешті вирішили виділити кілька десятків петлюрівських гайдамаків, найбільш боєздатних бійців, і на чолі з Павлом Гавриловичем спорядити двісті пятдесят чоловік на оборону Ланцюгового. Коли українські офіцери розходилися, темна рідина вечора вже хлюпотіла за вікном, фарбуючи в димчасті барви невисокі будівлі, жилаві дерева, худі стовпи та випадкових перехожих. Ці останні боязко пропливали пустельними похмурими проспектами, мов риби в темряві, готові за найменшої небезпеки пірнути у глибину провулка й сховатися у мулистих сутінках підворіття.
Павло Гаврилович поквапився за місто, щоб устигнути обладнати місця захисту. Тонкою цівкою до Ланцюгового мосту стікалися солдати, тягнули кулемети, несли набої. Підганяли вози, рубали дерева, щоб наставити частокіл. Мовчазні, втомлені, вони наполегливо працювали аж до опівночі, боячись швидкого нападу. Ця нічостаннє, що відділяло їх від великої війни.
У той само час до Дніпра з протилежного, слобідського боку підійшов чоловік у чорному. Він став так близько до піщаної лінії берега, що дрібні річкові хвилі покірно лизали його ретельно начищені чоботи, крижаний вітер пристрасно цілував у гладко виголені щоки, холод намагався заморозити рівні вуса, дбайливо пострижені сьогодні вранці. Гострі, злі очі впилися у ледь помітні похилі обриси Києва, котрі зимового вечора можна було розгледіти в сірому сяйві місяця. Перед чоловіком лежало не просто місто, поселення або точка оглядутам, на вершині семи пагорбів, височіла батьківщина нової російської імперії, яку він мав намір відродити, нехай і під червоними стягами. Чоловік марив відновленням імперського порядку: зібрати всі народи, які вважають, що у них є право вибору. Які українці? Яка У.Н.Р. ? Міф усе це, омана для нестійких умів. Лише суворий порядок під керівництвом Москвиось справжня мета. Чорний чоловік довго й непорушно роздивлявся далеке місто, доки позад нього червоні командири не почали хухати в долоні, рятуючись від холоду й проклинаючи цю чортову зиму, похід і буржуїв. Тоді з гурту командирів виокремився найхоробріший, худорлявий і високий. Він жваво підійшов до чоловіка на березі.
Товаришу комдив, дозвольте звернутися. Є повідомлення розвідки, які вимагають вашої уваги. Нам час виступати.
Різкий голос худорлявого зрушив чорний силует. Комдив здригнувся, а тоді, не обертаючись, коротко відповів:
Справді час. Дійте. Тільки рано-вранці, так надійніше.
Худий командир бадьоро погодився і пішов геть, ведучи за собою інших. На холодному піску залишився весь у чорному Михайло Артемович Муравйов, ранішекапітан російської армії, а нинікомандувач групи більшовицьких військ на київському напрямку. Мороз дедалі міцнішав. Навкруги було так тихо, що кожен хрускіт із протилежного боку Дніпра, здавалося, долітав сюди, до ніг Муравйова. Там, на правому березі, пораються, готуються, бояться. Ну й нехай, тим солодшою стане перемога, гучнішимтріумф. Ніщо не може стримати хід семитисячної Червоної армії, що майже дісталася до своєї цілі.
Нарешті комдив теж відчув, що змерз. Підняв голову до тьмяних зірок, заволочених туманною плівкою хмар, і щодуху закричавдиким голосом, схожим одночасно на рик тигра, вовка й гієни, мов намагався розірвати приголомшливе мовчання високих небес.
Розділ 3
Подавай! Подавай! захриплий Морозов кричав на свого підручного, який загубив кінець кулеметної стрічки. Сотні куль різали повітря на дрібні смужки, кришили на мільйони шматочків. На широкому Миколаївському ланцюговому мосту вже четверту годину кипів бій. У третій арці, що майже посередині, прикриваючись стіною зі спиляних на схилах пагорба дерев, засіли захисники Києва. Сніг обсипався з гілок і притрушував барикаду, наче борошном. Ящики і мішки з землею прикривали низ споруди. Стрілянина велася з обох боків. Гуркіт стояв шалений. Червоні вже кілька разів намагалися штурмувати міст, кидаючи піхоту під щільний вогонь кулемета «Максим», яким добре орудував Морозов, його гучні прокльони чутно було за кілометр. Обстрілювати міст із гармат не наважувалисяніхто не бажав його зруйнувати. Тому діяли у старий, дідівський спосіб: піхотними атаками до плетеної огорожі. Але навіть якби більшовики прорвалися крізь першу перешкоду, за нею була ще одна. Просто на початку мосту, неподалік від каплиці, що здіймала свої бані до низького неба, зводилася третя барикада, з якої стирчало дуло ще одного «Максима»другого й останнього, який був у розпорядженні українців. Павло Гаврилович метався між двох барикад, підганяв жовнірів, які зводили третю. Часу не вистачало, а бійці Муравйова люто накидалися на українських бійців, намагаючись дістати кулеметника. Вони спорудили щити з мертвих тіл своїх товаришів, стріляли і намагалися переміститися ближче до третьої арки. Тому іноді з десяток гайдамаків робили вилазки і з гучним криком обрушували на голови червоноармійців драгунські та козацькі шашки, проламуючи черепи, повні комуністичних ідей. Такі контратаки не минали без жертв серед київських оборонців, і вони під прикриттям кулемета витягали поранених, які стогнали або голосно кричали. Тоді до них з правого боку моста підганяли віз, вантажили поранених і відвозили до київського військового шпиталю.
Ближче до вечора українці відбили три атаки, не дозволивши ворогові досягти такого бажаного правого берега Дніпра. Павло Гаврилович сидів біля величезного вогнища, яке палахкотіло на спуску до мосту. Поруч хропів утомлений підсотенний Морозов, накритий трьома шинелями. Часом він бурмотів щось крізь сон, складаючи слова у довільному порядку, лаючись і матюкаючи більшовиків на всі заставки. Вітко поглядав на товариша і вслухався у перестрілки, що час від часу спалахували на мосту. Вартові змінювалися, охороняючи третю арку, а решта вояків уже доробила другу барикаду, залишивши лише місце для проїзду возів, і палила багаття. Рожеве полумя залюбки пожирало стовбури акацій, зрубаних недавно: ті спочатку випускали щільний дим, а відтак вкривалися вогняними хвилями.
На вогник підійшов хлопець. Павло Гаврилович придививсята це ж ройовий, якого так лаяв учора Морозов!
Сідай, не бійся, сказав Вітко, махнувши у бік вільного місця коло себе.
Ройовий сів і простягнув руки до багаття. Його майже дитяче обличчя розфарбувала у рожевий колір здорова кров. Тонкі пальці виказували в ройовому сина шляхетного роду, що вчився у юнкерському закладі. На правому рукаві видно було нашивну відзнакуодин шеврон-трикутник. Отже, командир роюдруге після козака звання. Хлопець тихенько кхекав, щулячись від січневого холоду.
Як тебе звати? запитав його Павло Гаврилович, підкидаючи дров у багаття.
Петро. Петро Іванович Дорошенко, назвався той і чомусь залився вже не рожевим, а червоним.
Ти диви, як офіційно. Ну, будь здоровий, Петре Івановичу, всміхнувся Вітко.
Буду, раптом відповів Дорошенко.
Звідки родом?
Місцевий я, київський.
А, то знаєш тут усі околиці.
Так, ми з хлопцями по цих схилах гуляли. Он там є прохід поміж дерев, на санках каталися.
Петро сказав це і раптом замовк, засоромився, що пан курінний засміє його, бо малий він ще для війни, незрілий для битв і занадто юний, аби розглядати глумливо пику смерті.
Цікаво, цікаво. А товариші твої де?
Не залишилось нікого. Усі полягли під Крутами. Усі до одного.
Останню фразу Петро промовив своїм юнацьким, майже дитячим голосом так, що мимоволі Павло Гаврилович здригнувся, подивився на хлопця по-новому.
Ти з Першої юнкерської школи? нарешті зміг вичавити з себе Вітко.
Так точно, відповів хлопець.
Раптом Павлові Гавриловичу до горла підкотила нудота. Не через звістку про загибель або подробиці бою. Із таким він часто стикався ще в Першу світову і, як видно, зіткнеться ще не раз. Йому стало моторошно через те, що юнак так спокійно розмовляє про смерть, немов саме з її кістлявих частинок і складалося його дитинство. Певно, найстрашнішеколи згустки жахливих подій стають звичайним плином людського життя.
Мені шкода. Вибач, не знав, трохи кострубато мовив Вітко.
Хіба можна було щось змінити? раптом продовжив Петро.
Еге, брате, куди ти загнув! Завжди можна.
А я думаю, що не можна.
Чому ж, Петре?
Усе просто: найголовнішеце не скільки проживає людина, а заради чого вона живе.
Гм. Ти говориш занадто глибоко для свого віку.
Я хворів, лежав у ліжку з високою температурою, коли побачив у газеті «Нова рада»
Тут Петро дістав стару вирізку з газети і простягнув Павлові Гавриловичу. Той узяв, повернув до вогню так, щоб можна було прочитати.
«До українського студентства: Прийшов грізний час для нашої Батьківщини. Як чорна гайворонь, обсіла нашу Україну російсько-большевицька грабіжницька орда, котра майже щодня робила у нас нові захвати, і Україна, одрізана звідусіль, може врешті опинитись в дуже скрутному стані. В цей час Українська фракція центру Університету св. Володимира кличе студентів-українців усіх вищих шкіл негайно прийти на підмогу своєму краєві і народові, одностайно ставши під прапор борців за волю України проти напасників, які хочуть придушити все, що здобуто нами довгою, тяжкою героїчною працею. Треба за всяку ціну спинити той похід, який може призвести Україну до страшної руїни і довговічного занепаду. Хай кожен студент-українець памятає, що в цей час злочинно бути байдужим Сміливо ж, дорогі товариші, довбаймо нашу скелю і йдемо віддати, може, останню послугу тій великій будові, яку ми ж самі будувалиУкраїнській державі! Записуйтесь до Куреня Січових Стрільців»
Вiтко тримав помятий жовтуватий аркуш, перечитував знов і знов, намагаючись заглибитися не лише в слова, а й у пробіли, крапки, коми; неначе в цьому сплетінні літер міг ховатися не просто граматичний сенс, а чийсь живий подих.
Але я не зміг піти. Батько суворо заборонив і не випускав мене, хоча я намагався втекти
Ти не подумай, Петре. Я тебе не засуджую.
Зате я засуджую себе, пане курінний!
Ну поміркуй! Ти не міг, хворів, сам сказав.
Петро замовк. Вогонь, як живий, стрибав по дровах, облизував їх довгим рожевим язиком. Далекі постріли стихлиобидві сторони відпочивали перед вирішальною завтрашньою битвою.
Ні. Ви не розумієте. Адже я Я Коли я лежав хворий у ліжку, до мене прибіг Сашко Омельченко, мій найкращий друг. Він був студентом. Сашко приніс цю газету, умовляв з ним піти. Я спочатку погодився, а потім батько Хвороба Але згодом, за кілька днів, я дізнався, що Сашко був сотником Студентського куреня і при відступі з Крут вирішив прикрити своїхпішов у штикову із залишками своєї сотні. Майже всіх вбили. Просто порубали на шматкибугаї-матроси, загартовані війною, проти худеньких хлопчаків Сашко Він урятував десятки життів, а сам Я ж тоді навіть не попрощався з ним! Я ж Адже Адже я вдав, що аж так захворів! Я злякався. Я боягуз Бридкий, гидотний боягуз!
Павло Гаврилович слухав юнака, не перебиваючи. Петро прикрив рукою очі, намагаючись заховати від стрибаючого багряного сяйва великі, дорослі сльози, що стікали по дитячому обличчю. Хлопець плакав, як плачуть люди, сповнені болю, якого вони відчайдушно хотіли б позбутися. Ройового переповнювали страждання.
Може, ти не був готовий мяко мовив Вітко.
Дурниці! Я давно був готовий. Просто І зо страху Думав, що сильний, а виявився нікчемним слабаком! Петро затих, завязавши свої слова щільним вузлом вимушеної тиші.
Павло Гаврилович шукав потрібних слів, але не знаходив їх. Минуло кілька хвилин, Петро трохи зігрівся, встав і пішов у сизу імлутуди, де виднівся кінь із обозом. Колишній юнкер забрався в обоз і накрився сіном. Сірий місяць сховався за хмарною пеленою. Стемніло, стало навіть моторошно. Вітко перевірив постових, обійшов барикаду, повернувся до вогню, сів, заплющив очі й миттєво провалився у сон.
Рано-вранці по синій поверхні Дніпра пропливали шматки криги, проробляючи шлях, подібний до течії долі, бо все життя людини схоже на річку, яка незмінно губиться у морі вічності. Імлисте повітря світлішало, у нього вливалися чисті фарби прозорого світанку. Щойно тони ночі зблякли, Павло Гаврилович прокинувся від скрекоту кулемета, який надривався посередині моста. До барикади побігли гайдамаки, там метушилися козаки, мовчки готувалися до бою офіцери. Вітко озирнувсяМорозова поруч не було, значить він уже в гущі бою. Червоні зробили вилазку, спробували розчинитися в ранковій імлі і пробратися до захисних споруд українців, але їх вчасно помітили, й завязалася стрілянина. Майже відразу ж з обох боків помчали до барикад бійціодні насідали натовпом, а інші відтягали поранених і ставали на місце вбитих.
Павло Гаврилович поспішив із пятьма рядовими до третьої арки. І тут почало коїтися щось неймовірне: на міст виїхав броньовик червоних і, оминаючи трупи (а іноді просто переїжджаючи їх), посунув до заповітної барикади жовто-блакитних. Залізні колеса величезної машинерії прокручувалися на понівечених тілах, продавлювали шлях уперед, на великій вежі два кулемети поливали вогнем захисників, пронизуючи десятками куль гайдамаків, що намагались прорватися до броньовика. За машиною пробиралися вперед червоноармійці, прикриті товщею броні. Вони були готові будь-що пробитися до бісової перешкоди. Аж раптом кулемет українців заглух і від щита різко відкинувся Морозов, поранений у руку. Кілька секунд барикада залишалася без основного прикриттяцілком достатньо для того, щоб червоні виповзли з-за броньовика і кинулися в атаку. Пролунало кілька пострілів козаків, та щойно хтось із них висувався, як ворожа куля розбивала череп, виносила мозок, який сіро-біло-червоними бризками осипав товаришів. Почалася справжня кривава бійня.
А-а-а! закричав Вітко. Тримати!
Він поспішив уперед, а його крик почули інші гайдамаки, які рвонули до барикади. Коли до місця захисту залишалося метрів зо двадцять, живими залишались лише вісім-десять українських солдат. Вони притискались до стовбурів повалених дерев, щоб уберегтися від ворожих куль. Павло Гаврилович побачив Петра, який допоміг піднятися Морозову. Той волав благим матом. Кілька секунді підсотенний знову став біля кулемета, а один із козаків голосно закричав, щоб готувалися. Усі припали до щілин, тримаючи в руках рушниці й шашки. Заторохтів український «Максим», стримуючи натиск червоних, коли перший гайдамака піднявся, готовий перескочити через огорожу, і тут-таки впав, прошитий сімома кулями. Тіло його, наповнене свинцем, усупереч усім законам фізики, не стало важчимнавпаки, воно полегшало, немов його тримали ангели, і всі присутні (їй-богу!) бачили, як плоть козака на кілька секунд невагомо зависла в повітрі, а потім упала на кору акації. За мить другий гайдамака закричав «Слава!» і кинув ручну гранату, що пролетіла у повітрі й зависла над червоними (їй-богу!), зависла на сім секунд, щоб зібрати навколо себе якомога більше осатанілих більшовиків, а потім гримнула, розкидаючи клапті їхніх тіл за міст. І третій гайдамака витягнув козацьку криву шаблю, закричав: «Брати мої!», а тоді голосно повторив: «Брати!» Схопився і помчав на червоних, оголюючи своїм криком незясовність учинків душі, що не боїться логіки, а навпакиперешкоджає їй. І кинулися слідом за ним усі інші, а Павло Гаврилович, коли підбігав, побачив ройового Петра Івановича Дорошенка, який кинув на курінного погляд, котрий зазвичай свідчить про бажання пробачення, бо совість людська є часткою Духа Господнього, що змушує нас до примирення. Юнак підхопився, стискаючи гвинтівку з прикріпленим багнетом, перестрибнув через купу акацієвих стовбурів і побіг, як біжать уперше навесні по зеленому полю. Завязалася рукопашна, і впав другий гайдамака, пронизаний відразу трьома багнетами; поруч ліг третійкулеметна черга скосила його так, що верхня частина тулуба відокремилася від нижньої. Упав ще один, і ще, і ще У ту мить Вітко підбіг до барикади і кинувся підтримувати Морозова, який майже знепритомнів. Курінний побачив, як юний Петро біжить на броньовик, стискаючи в руці дві гранати, що їх ройовий зняв із тіла другого гайдамаки. Не встиг крик Павла Гавриловича зібратися повітрям у легенях, промчати до гортані, перетворитися на слова, як упав колишній юнкер Першої юнкерській школи, а нині ройовий української армії на передок бронемашини. І вирвався той крик одночасно з гуркотом вибуху, який поглинув усі інші шуми: підірваного броньовика, червоних, що відскакували, та останнього подиху геть іще хлопчака, який волів загинути за таку само юну Українську республіку, загинути в хоробрості, а не в страху; тому що любовце мужність.