Ти будеш із нами їсти? уже як гукнула котрась, тоді аж Оленка схаменулась.
О, а ви вже вдома? сиділа, мов у сні.
Та вже давно! Ти що це, не захворіла, бува?
Та ні
І сон у той день не йшов Оленці. Встала дуже рано, бо ж ізвечора знання ніяк у голову не лізли. Увімкнула Оленка лампу, відкрила книжку, дивиться на букви, аж тамІванове обличчя їй ввижається, та й усе.
Дуже сподобався Іван Оленці. Почала вона від того дня слідкувати за ним очима. Де він ідето аж наче світлішає у тому місці, їй так здається. І мучилась Оленка тяжко, аж трохи схудла і змарніла. Але нікому не зізнавалася, тримала себе в руках: давалося взнаки виховання, батькові слова про те, що дівчина повинна берегти свою честь аж до весілля, а якщо і зустрічатися з кимось, то тільки з майбутнім чоловіком.
А що вона знала про Івана? І чи подобалась йому? Оленка часто помічала, як Іван жартував із дівчатами, як займав котрусь із них. До неї, здавалося, був байдужий.
Вона вже добре розуміла, що закохалась. І ночами Оленка марила про те, як би було добре, аби й Іван звернув на неї увагу.
І от одного разу
Весна в тому році прийшла рано. Тепла погода уже стояла зо два тижні. Хоч і березень, а в лісі, казали, з-під трави пробивалися проліски й підсніжники.
Оленка на вихідні зібралася додому. Ще звечора склала сумку, бо автобус до села їхав дуже рано. Але на той рейс проспала.
Та нічого, сказала вона дівчатам, поїду в обід! Удома ніякої роботи ще немає, то яка там різниця, коли я доберуся, аби лиш завидна!
За годину до відправлення Оленка стояла на автобусній станції. Людей було багато, тож вона вийшла на вулицю і милувалась погожим днем. Аж раптом помітила Івана!
Привіт, Оленко, він підійшов, посміхнувся. Додому їдеш?
Так А ти?
Я теж! Але мені ще цілу годину тут чекати!
І мені
Ну чому я так рано приперся на автостанцію сьогодні, сам не знаю, Іван був роздратований.
Зате не запізнишся, як я, зітхнула Оленка. Мала б уже бути вдома, а так Ось, думаю, краще почекаю.
Слухай, а для чого марно витрачати час? враз стрепенувся Іван. Он стоїть автобус по місту, кінцева його зупинка біля лісу. Знаєш що, Оленко, а давай разом із тобою гайнемо в ліс? Нарвемо там підсніжників, прогуляємось?
Ні, я боюся, щоб знову не запізнитись на автобус, завагалася Оленка, але в глибині душі вона дуже хотіла, щоб Іван ще раз попросив, і вона б уже не відмовила.
Давай сюди свою сумку, наче почув її думки Іван, я віднесу до камери сховку, не будемо ж ми із сумками бродити лісом? А на автобус ти не спізнишся, у мене є годинник. Їхати до лісу хвилин десять, і назад так само, а там півгодини проведемо. Зате ж нарвемо підсніжників!
І не чекаючи від неї згоди, узяв Оленчину сумку та й поніс.
Коли Іван в автобусі сів поряд, Оленка мало не зомліла від щастя. Та й взагалі: хіба не чудом було це її спізнення, майбутня прогулянка!
Ліс обвіяв їх пахощами прілого листя, під ногами розстелявся мякий і вологий килим із торішньої трави і тендітних квітів.
Ось, це тобі!Іван швидесенько насмикав білоголових підсніжників просто біля стежки і простягнув їх Оленці.
Дякую вона аж зашарілась.
Коли вони відійшли у ліс настільки, що вже не було чути гуркоту машин, Іван підійшов до Оленки впритул і взяв її за руку.
Слухай, хрипким голосом сказав він, знаєш, що ти мені подобаєшся? Я вже давно до тебе придивлявся, хотів запропонувати, аби ми якось зустрілися, тільки ж ти така неприступна завжди. То як, ти згодна бути моєю дівчиною?
Для Оленки це був як грім серед ясного неба. Надто багато емоцій, нових відчуттів. Вона тільки зібралася на дусі, щоб відповісти Іванові. Але не встигла сказати й слова, як він згріб її в обійми і поволік у бік галявини. Там хутенько скинув із себе курточку, кинув на траву і, вхопивши Оленку за плечі, зігнув додолу.
Ні! Ні! запручалася Оленка. Що ти робиш?! Не треба, Іване!
Дурна Дурненька, хвилювався Іван.
Оленка таки не витримала натиску міцного хлопця і впала на розстелену куртку, тепер Іван похапцем здирав із неї одяг.
Прошу тебе, не треба! Будь ласка! Не треба так!.. плакала Оленка. Але Іван її не чув. Він розстебнув на ній пальто, задер спідницю, заборсався в колготках
А коли на мить відпустив, щоб розщебнути собі штани, Оленка скористалася цим і, з усієї сили відштовхнувши хлопця, таки вирвалася з його обіймів.
Шапка так і залишилась лежати на тій галявині, десь загубився пояс, а Оленка мчала і мчала через ліс, не розбираючи дороги. Волосся їй закудлалось, обличчя обдерла об гілки. Аж поночі вибралась вона на дорогу і пішки дійшла до міста. Зайшла Оленка в гуртожиток.
Що це з тобою? дивуються дівчата. Ти ж мала додому їхати?
Я запізнилась на автобус, каже Оленка.
Як? Ти ж пішла в обідню пору! І де твоя сумка?
Сумка у камері схову зосталася.
Не розповіла тоді Оленка дівчатам про свою пригоду з Іваном: однесоромилась, а друге, боялася, аби подружки не нафантазували та ще й не ославили її.
Другого дня вони зустрілися з Іваном в коридорі інституту. Він поводив себе, як звичайно. Усміхнувся, привітався, коли проходив мимо.
І яким же красенем став Іван! не знаючи правди, одна з дівчат штурхнула Оленку ліктем. От би за такого вийти заміж, га?
Ну, не знаю
Хоч і сталося там між ними таке у лісі, але Оленка до хлопця геть не охолола. Вона думала, що, можливо, сама якось не так поводилась і дала привід Іванові думати, що вона йому доступна. Отож почала себе дівчина картати.
Так пройшло ще й це літо. Біль у серці Оленки потроху став стихати.
Коли ж вона побачила Івана після канікул, то здалося, що він уже дивиться на неї якось по-особливому.
«А що як і він мене покохав?»надіялась Оленка. Але Іван був красень, і всі дівчата за ним упадали, він міг обирати будь-яку. Оленка ж низенька, непримітна, тиха й скромна.
Якось у них в кімнаті була гулянка: Оленчина подруга святкувала іменини. Запросили хлопців, Івана теж. І от у розпал танців він зненацька ухопив Оленку за руку і потягнув за собою в коридор. Вона не видиралась.
Ти б хотіла, аби я для тебе заспівав? промовив Іван, дивлячись Оленці просто в очі.Підемо у мою кімнату? Там тепер нікого немає, і я гратиму для тебе на гітарі!
Ну не знаю
Але ж я тобі подобаюся? Невже ні? він вперся руками у стіну і навис над Оленчиною зіщуленою постаттю.
Подобаєшся, зізналася Оленка.
Ти мені теж, дуже
І Оленка покірно пішла поряд з Іваном до його кімнати. Там він увімкнув нічну лампу, взяв до рук гітару і почав співати. Голос справді мав чудовий. Оленка була у захваті і від Іванового співу, і від тих пристрасних поглядів, які він на неї кидав.
Я хочу тебе чимось пригостити, наспівавшись досхочу, Іван почав нишпорити по шафках. Але там не було нічого, крім меду і горілки.
Ось! поставив він на стіл пляшку, дві чарки, банку з медом і дві ложки. Невже не гарно? Давай я тобі наллю, тримай!
Я ще ніколи не пила горілки, зніяковіла Оленка, але чарку з Іванових рук взяла.
І справді? щиро здивувався Іван. Але то пусте! Колись же треба починати? Чому б не зараз? Адже я тебе люблю, і тому
Оленка випила ту першу чарку до дна, заїла медом.
От і гарно! втішився Іван. Невже тобі не жарко? Цілий день у кімнату світило сонце, тепер тут немає чим дихати, знімай із себе кофту!
Оленка зняла, бо їй і справді стало жарко. Вона сиділа на ліжку у легкій блузці і спідниці. Іван підсів до неї ближче, налляв ще один келишок. Але Оленка пити відмовлялась. Тоді він випив сам і обняв Оленку за плечі, нагнувся, поцілував у волосся.
Які ж у тебе гарні очі! А яке довге волосся! почав сипати компліменти. А ти б, Оленко, вийшла за мене заміж? Ти завжди мені подобалась, ще від першого курсу, ти знаєш?
Нізнічено прошепотіла Оленка.
Ті усі дівчата, Івана трішки розвезло від випитої горілки, і язик його почав заплітатись, усі, з якими я зустрічався раніше, вони вони усі такі доступні, вже мені набридли! Чіпляються зі своїми любощами! А ти не така, ти інша. Ти особлива, Оленко, і тому я тебе люблю. Випий зі мною трішки, і тоді ти не будеш така скута. Не можна бути такою скутою, Оленко, бо Бо з тобою важко. Ну невже ти мені не довіряєш?
Іван говорив і говорив. Для Оленки його слова текли, як річка.
Вона таки піддалась на вмовляння і випила ще й другу чарку, знову заїла медом.
Опамяталася тільки тоді, коли уже лежала на ліжку гола, а Іван нависав над нею, намагаючись зняти із себе штани.
Що це? Чому так? запручалася Оленка.
Е, ні, тепер ти від мене не втечеш, пяно засміявся Іван. Я все врахував: двері на замку, ключ надійно схований, і ми з тобою на пятому поверсі!
Ах, так! Оленка вмить протверезіла. Вона без зусиль відіпхнула від себе пяного Івана й кинулася бігти до вікна. Він ще не встиг підвестися, а вона уже вистрибнула на підвіконня, вхопилася руками за ручку, навстіж відкрила віконні рами
Що ти робиш? Спинись, ти, навіжена! став підводитись Іван.
Якщо ти хоч крок зробиш у мій бік, то я викинусь із вікна! І моя смерть буде на твоїй совісті! закричала Оленка.
Оце так? Іван округлив очі.Ніколи б не подумав, що можна бути такою ненормальною! Стрибати з пятого поверху, щоб убитись! Через що?!
Не віриш? А я стрибну! Оленка босими ногами стояла на підвіконні.Слухай мене: ти зараз устанеш і відімкнеш двері, а тоді кинеш у мій бік одяг, а сам ляжеш на ліжко й укриєшся із головою, а я піду, ти чув? Бо інакше
Та добре, добре, усміхнувся Іван. Оце ще мені актриса! Та не потрібна ти мені, як хочеш, забирайся геть! Таких, як ти, тут знаєш скільки?
Оленка вибігла з кімнати, захлинаючись слізьми. Вона ще проплакала потім всю ніч і день, а разом зі слізьми й виплакала, мабуть, своє кохання до Івана.
Тепер боялася потрапити йому на очі, при зустрічі обминала стороною.
Пройшов час, все забулось. Оленка закінчила інститут, поїхала на роботу. Правда, направили її працювати не в своє село, а в чуже. Але зустріла вона там гарного хлопця собі до пари, вийшла заміж, народила дітей.
Про Івана не згадувала. Хоча й чула, що він теж одружений, ще живе й працює у сусідньому селі.
Аж якось раптом зустріла його на автобусній зупинці. Вони разом чекали на автобус, поряд нікого не було, то й мусили поговорити.
Як живеш, Оленко? першим спитав Іван. А сам такий же гарний, як і двадцять років тому. Хіба трішки сивини у волоссі, але то тільки додавало йому шарму.
У мене все гаразд, а ти як? відповіла банальністю на стандартне запитання. І у її душі нічого не сколихнулосьтам навіть сліду не зосталося від першого кохання.
Це ж твоє село? Маєш тут дім?
Та я он поряд живу, біля школи, Оленка ще й показала рукою на свою хату. Він уважно подивився.
Ти ж памятаєш той вечір і мед з горілкою?
Памятаю, посміхнулась.
А я Я взагалі-то нікуди не спішу, враз пожвавішав Іван. Може, запросиш мене на чай? Погомонимо собі, згадаємо минуле. Бо ж ми так давно не бачились. А ти Ти ж знаєш, що завжди мені подобалась? Ще й досі
Ну, взагалі-то я планую поїхати до району.
Невже іще боїшся залишатись зі мною наодинці? Ми ж дорослі люди!
Та ні, Іване, усміхнулася Оленка. Річ у тім, що так уже виходить: у мене вдома немає чаю, а є хіба що мед, горілка. Але то небезпечне пригощання.
Памятаю, посміхнувся Іван. Пройшли роки, а ти все така ж.
І ти, я бачу, не змінився.
В цей час підійшов автобус, відчинились двері. Іван скочив на підніжку, розвернувся, щоб подати Оленці руку, але жінка швидкою ходою йшла від зупинки геть.
А вона те заслужила?
У самому терміні «виховання дітей» закладено якийсь обман. Виховувати можна лише власним прикладом. Іншого способу немає.
Неля Трохимівна замолоду була красуня! Не один парубок погубив очі на стежці біля її хати. А щепринципова, розумна, працьовита, чесна. Коли закінчувала школу, матері дорослих синів мріяли про неї як невістку.
І, може, таки якомусь і дісталася б. Бо не пішла Неля Трохимівна відразу ж після школи вчитися, хоч і була круглою відмінницею, вирішила, як мама, стати дояркою. А про те, що ця робота якраз для неї, навіть не сумнівалася. Бо ж колись, в Радянському Союзі, ні дня не минало без «трудової пропаганди», а Неля добре вчилася, ловила кожне слово своїх учителів і вірила їм так, як вірять у Бога. Навіть матері так не довіряла Неля Трохимівна, як школі. Мати її була маленька хвороблива жінка, батько загинув десь на фронті, то все господарство було лиш на жіночих плечах.
Мамо, було, утішає матір Неля. Ви не журіться, я від вас нікуди не поїду, буду тільки поряд.
Не говори так, тобі треба вчитися, відмовляє мати.
То й вивчуся.
А що із своїм учінням будеш в селі робити?
Як це що? Піду в колгосп, як і ви.
В колгосп? На таку каторгу? Нізащо! Не для того я тебе ростила.
Мамо, що ви таке кажете? дивується Неля і додає слова своєї вчительки:Усяка праця почесна, і в колгоспі теж треба комусь працювати, виконувати пятирічку, відбудовувати соціалістичне господарство.
Ой, дитино, стогне мати. Не треба мені твоєї помочі та ще й такою ціною. Я буду щаслива, коли ти поїдеш у місто.
Це ж у яке?
Та хоч би і в саму столицю, ти достойна.
Але Неля не чує матері. Вона зранку попорає худобу, заплете довгу, нижче колін, косу, перекине її через плече та й біжить до школи. Звідтидо матері на роботу; варить їсти, пере, мете, шиємати нездужає, насилу човгає хворими ногами, заробляє біля корів сяку-таку пенсію.
Після випускного вечора півкласу повезли до міста документипоступати. А Неляі що їй тільки не робила мати! сидить удома. Сховала золоту медаль і атестат за образи, зі шкільної форми пошила фартуха та й заходилася мастити хату.
Мати ж плаче, трохи не рве на собі косидочка своє знає.
Я тебе Богом заклинаю, просить мати, здай документи.
Немає ніякого Бога, сміється Неля. От уже вигадали що.
Гріх таке казати! Задурили тобі голову, ти ж нічого не знаєш, доню, брехням віриш.
І таки пішла Неля до колгоспної контори, записалася на працю.
Але ж яка дівчина! Коли Неля стояла біля столу і писала заяву, зайшов голова колгоспу і аж руками сплеснув.