Голубків до образів, будь ласка, доню, нехай я хоч у останній свій Великдень намилуюсь!
Сорочечку хрестильну для мого синочка виший, подруженько? А я тобі на увесь вік вдячна буду.
І Маланка сидить, і вишиває, і ріже папір на квіти до гільця, мотає житні колосочки до середини букета, щоб було гарно, і співає молитов або пісень весільних.
Ось, маєте! віддає нареченій.
Яка ж краса! Очей не можна відірвати.
Щоб щасливі були у парі
Ой, дякуємо!
Зажди! перебє Маланка. Я туди і любистку гілочку поклала, і молодого дубового листя, і пучечок калини, жита для довгих літ!
Ось така була Маланка! Інша б уже, аби жила у місті, мала б такі статки, що й не думала б і не гадала б ні про яку іншу роботу, як тільки сиди й вишивай на здоровя, або ще б мала гроші добрі, та й купила б собі усе, що хотіла, хоч би і те червоне плаття із золотим намистом. Але Маланка про нього й геть забула!
Рукоділля Маланці в радість. Якась дівка і десять років сидить, плутає голкою, рве нитки, ще й мама їй допомагає, та все не встигне вишити хоч однісінького рушника собі на весілля! А Маланка, хоч і робить усе на городі й у хаті, та уже півсела обшила, аж дивно якось!
От уже горить у вашої дівчини в руках робота, переказують Маланчиній мамі люди.
Та я й сама не знаю, у кого воно таке
А Маланка не тільки ріже й шиє, вона уже й школу закінчила та й вхопила до рук сапуі гайда сапати буряки, пішла у ланку.
Що ні, то ні! якогось дня приїхав із міста Маланчин старший брат і подивувався, що сестра так швидко виросла; видер із рук сапу.
Поїдеш учитися! каже.
Та нізащо!!! звереснула Маланка. Я ні ногою із села!
Тобі ось-осьта й двадцять років, що собі думаєш?! кричить на неї брат. Усе життя хочеш бродити полями і длубатися у землі, із твоїми золотими руками та світлою головою?
І не кажи, не поїду!
Мамо, батьку? розвів руками брат. Я пять років вчився, вдома не був, сестра виросла, чому ви не заставили її учитися?
А що я скажу? знизує плечима мати. І я не вчилась, он і писати не вмію, та живу, як усі люди.
Так не буде! брат рубонув рукою перед себе. Ось буде оголошення в газеті, поїдемо, Маланко, удвох, я тебе в технікум влаштую.
Та й поїхав
А саме весна, у берегах заспівали соловї, полопались на вербах бруньки, порозцвітав ряст, барвінок. Потепліло раптово і якось так, що не можна було втриматись у хаті. А особливо ввечері. Тільки смеркне, забовкає на ставку бугай, зірки сипонуть на небі, от Маланка й накидає на плечі хустку.
Ти куди це на ніч? питає мати.
Піду трохи до дівчат.
Ото вже, дня немає? бурчить батько.
Коли, тату, вдень гуляти, ви що це? Я он наробилась, що й рук не чую!
Як наробилась, то лягай спати!
Ніч довга, висплюсь!
І біжить Маланка геть із дому. Закинула навіть вишивання, уже не вяже та не плете квіток. Їй аби сонце з небаа вона у верби.
Аж тут приїздить брат.
То що, сестричко, їдемо до міста, збирайся!
Куди? Не хочу я вчитися
А це ж чому?
Бо я бо я скоро піду заміж.
Мати з батьком були раді. А що їм? Самі усе життя землероби, трудяги, темні колгоспники, то хіба й дітям іншого треба? Для чого дитину кудись від себе відсилати? Та ще й дочку! Хіба ж не на те її плекали і ростили, щоб була біля нихі розрада, й допомога. Щоб робила, як усі люди, бо там, у місті, без батьківського ока, гляди, ще розледащіє, а тоді сором і обмова. Ні, таки вийшло на добре для батьків, що доньката ще й така! буде тепер жити близько біля них.
Слава Богу! радіє мати.
Але брат іншої думки, аж на виду потемнів, зробився хмурий.
Хто він?! Кажи, як його звати! приступає до Маланки, боїться, мабуть, що обманути може хлопець. Чому ще із сватами у хаті не був, а ти вже кажеш про весілля?
Та це Це ж Павло, ти знаєш, він трактористом у сусідньому селі робить.
І оце ти хочеш йти заміж за тракториста?! Тьху! Не буде ніякого весілля!
Сину спиняє мати.
Не буде! Я сестри тут не залишу, вона в мене одна, та ще й розумниця, красуня, і піде за тракториста заміж?! Ні, нізащо!
Та яке там добро, у тому місті? ще хоче збити батько.
О, тату, не кажіть, як ви не були й самі не бачили! Люди у місті живуть, а у селітільки животіють. Немає ніякого в селі добра, тільки робота й робота, і більш нічого. А Маланка має талант, не дам їй життя занапастити!
Син дорослийбатьки тільки зітхають. Зате ж Маланка, Боже милий! Як кинеться у сльози, та як зірве із себе хустку, пхає до рота, щоб не ридати, та труситься уся і стогне.
Як хоч, то й плач тепер, але назавтра збирайсь у місто!
Не поїду, хоч ріжте мене я важка, у мене буде дитина
Он як?!
І так-таки зосталася Маланка біля батьків, у селі, вийшла заміж. А що мав брат вдіяти, як дитина? Та тільки народилася маленька Настя, минуло ледве два місяці, й Маланка мусила виходити на роботу, він нагадав про своє:
Вступатимеш хоч до педагогічного, на заочне! навідався весною. Бери атестата, та й поїдемо.
Ой, не можу, мене чоловік не відпустить, відмахується Маланка.
Оце так?! Ну, як знаєш, силувати не буду, можеш, коли хоч, в колгоспі ще трохи попрацювати, але скоро сама будеш звідти проситися.
Так і сталося! Чомусь усі біди і вся робота упала на Маланчині плечі відразу ж по відїзді брата. Усі напасті і знущання, які тільки можна було стерпіти у колгоспі, Маланка терпіла. Якось так повелося від того дня: у полудень дівчата і жінки обідають, а Маланці бригадир дає додаткову роботу, та ще й найтяжчу. Уже всі після роботи йдуть додому, а їй аби ще одна година, та й то б не встигла.
Що це за робітниця?! щомиті стоїть над головою і соромить її начальник, підганяє.Як так будеш працювати, то підніматимемо питання на зборах колгоспу! Ану хутчій!
Іде Маланка з роботи, ледве дише. Переступила через хвіртку, а тампочинай нову зміну! І за місяць так виробилась, що почала падати на ходу, хоч бери і лягай в лікарню, не жінка, одна тінь стала.
Та що ж це таке зі мною? жаліється вона чоловіку і плаче. Я ж як усі працюю, а виходить, що ледащо?
Ну Будь моторніша, чи що
Куди вже бути моторнішою? Я й так ні хвилини ніколи не сиджу, просто мені дають забагато роботи, та ще й знущаються, вже не можу, заступись хоч ти за мене
А що я вдію? Що мені, йти і сваритися, бо моя жінка не може гарно працювати?
То неправда!
Ну, знаєш!
А сталося от що: перед тим як їхати до міста, пішов Маланчин брат до бригадира і виставив йому гарного могоричу.
Прошу тебе, друзяко, про таке: зроби так, аби моя сестра падала від утоми, допечи їй так, завантаж найтяжчою роботою, щоб вона плакала і молила мене, аби я допоміг їй із того пекла вирватись.
Зроблю! пообіцяв бригадир. От і почалось
Як приїхав за місяць брат, Маланка мало до ніг йому не впала.
Братику ріднесенький, коли можеш, допоможи мені, бо накладу на себе руки!
А що я казав?
Маланка вже й не думала сперечатись, завезла документи; у школі відразу ж знайшлося для неї місцевчительки трудового навчання.
Неначе у рай потрапила Маланка після свого колгоспу. Бігає вона поміж дітьми, щебече, а щечитає, пише, їздить на сесії. А Павло робить їй діти; це ще добре, що поряд мати з батьком, є на кого залишити, щоб гляділи.
Ледве-ледве закінчила Маланка інститут, та й то! Із останнього екзамену швидка відвезла її до пологового будинку.
Вродила хлопця! телефонує вона до сусідів із міста. Перекажіть чоловікові, щоб приїжджав за мною через тиждень, бо раніше не випишуть!
Та повернулася Маланка сама, із дипломом, на рукахзгорточок із немовлятком. Тільки увійшла до хати, а тут і батько з матірю, ведуть дітейаж троє!
Господи! І коли ж я усе встигатиму? журиться Маланка. А де ж Павло? Чому не виїхав за мною?
Павло Він скоро повернеться, то й спитаєш.
Маланка із дороги втомлена, ще хвора від пологів, та де дінешся? Четверо дітей, у хліві кричать свині, та й чоловіка треба стрічати.
Павло повернувся пізно ввечері, темний і чорний.
Вже приїхала? кричить із порога. Давай щось на стіл, я дуже хочу їсти.
А Маланка така замучена, вже й сама б щось зїла, прилягла б, та не має часу й на те, щоб сісти. Чоловік суне до столу, за ним слідом шлейф із запахів мазуту й диму. Не обійняв, не поцілував він Маланки, не подивився навіть у той бік, де спала малесенька дитина.
Добре, що ти вже вдома, тільки й сказав приємного, а тоді:Налий-но мені чарку горілки, щось я виморився дуже.
Маланка мовчки налляла
От тепер ти від мене нікуди й не дінешся, сказав Павло, як одягала вона до сну сорочку, вишиту і вимережану колись, ще в дівоцтві.Диплом у тебе в руках, діти в ліжках, то знаєш що, Маланко, я ляжу окремо від тебе, не можу більше із тобою спати, розлюбив як жінку, постели-но мені на дивані.
А Маланка й не пручалась, їй і самій було не до любові. Мовчки постелила, сама лягла на ліжку, та й заснула, як убита.
Пройшло пять років, Маланка вже знана в селі вчителька, а щешиє й вишиває. Знову біжать до неї люди: як не квіток просять, то щось пошити, а щежаліють молодицю.
Ото бідолашна, той тракторист її пє, гуляє, волочиться за кожною спідницею
Ну то й що поробиш? Купа дітей, куди з ними піде?
Наробив, щоб до себе привязати, бо хіба Маланка Павлові пара?
А Павло й не криється, на увесь голос хвалиться перед чоловіками:
Мені моя жінка потрібна для господи, аби у дворі був порядок та свині нагодовані, та їсти зварено, вона ж іще мені й гроші заробляє! А для любощів я знайду коханку.
А як кине тебе?
Мене?! Та я їй тоді! Я відразу ж сказав, що коли що почую дурне, голову відірву!
Маланці люди переказують, вона всміхнеться сумно, нічого не відповість, нагне низенько голову та й іде геть. То й не займали.
Маланка вже геть змирилась із таким життям, терпіла чоловіка, а він потроху-потроху, та й почав піднімати на неї руку. Почула про те мати Маланчина, сказала синові.
Аж тут, мов грім із неба! втекла Маланка! Розлучилась із чоловіком, взяла дітей і повіялася кудись із села. Кудиніхто й не знає
І ти ж подивисьне злякалася, що четверо дітей бере на себе!
А то вони не на ній були!
Павло який-не-який, таки батько.
Ото тільки й назва була, що батько.
Як такий батько казали люди.
І як то сталося?
Було їй уже за тридцять, приїхав якось брат до села та й привіз із собою друга, привів до Маланки в гості. Сидять вони, розмовляють. Гість розказує, що він вдівець, був на війні, а тепер має своє житло в столиці, купив ось машину, що він художник, готує виставку, продає картини, а щескоро їде за кордон, і дивиться на Маланку, на стіни в рушниках, на вишиті картини, голубів.
Це ви все вишивали? питає у Маланки.
Я
У твоєї сестри надзвичайний талант! каже до брата гість, а тоді до Маланки:А можна я поцілую ваші руки?
Павло, як завжди, на роботі, прийшов за північ. Він і не побачив, що в хаті були гості, Маланка не сказалахіба цікаво? Лежала й боялася ворухнутись, аби не слухати пяного варнякання й дурних погроз.
А брат із гостем прийшли й наступного дня
І сталась переміна!
Маланка, дарма що мати чотирьох дітей, за сільськими мірками не дуже й молода, якось враз стрепенулася, розрівняла плечі та й заходилася вишивати собі червоне плаття.
І куди тобі такий колір? то ніколи не звертав уваги на те, що вона там мудрує, а то враз став уважним Павло. Краще б пошила собі сіреньке або чорне чи зелене. А то одягнешся, як дівка, де вже тобі, он на проділі волосся сиве.
Я матерію порізала каже йому Маланка.
Ну, як порізала, то шкода викинутих грошей, ший. Тільки ж будеш посміховиськом ходити.
А Маланка наступного дня поїхала із братом до міста, постриглась, гарно завила волосся.
Давай я накрашу тобі ще й нігті? каже братова жінка.
То й накрась.
Приїхала Маланка від брата, увійшла до хати, і якась така вона стала, що Павло уперше пильно придивився.
Ти дивись мені, часом не той пригрозив.
А Маланка вишиває. Спочатку увесь поділ розшила синіми квітками, потім подумала і подобавляла поміж пелюсток жовтих прутиків, помережила рукава. Як пішла на останній дзвоник у тому червоному платті до школи, усе село зглядалось.
А хто то такий? перепитували одна в одної старі баби, бо недобачали.
Диви, по нашій дорозі і цокає підборами!
За тиждень Маланка зібрала речі, поїхала із села і більше не вернулась.
Це Павле, той Написала твоя жінка заяву на розрахунок, але дуже просила не казати виправдовувався директор школи.
Як я її, сучку, знайду, розірву навпіл!!! чоловік рвав на собі волосся.
Минуло чимало часу.
Впізнали Маланку по рушниках, а ще по тому червоному платті, вишитому синіми квітками.
Бачила її, як ось тебе, розказувала одна жінка із села, що їздила аж до Москви по придане своїй доньці на весілля. Волосся геть коротке, завите баранцями. Я йду, а вона стоїть у магазині! Правда, то й не магазин, а така собі якась велика зала, виставка якась. І наша Маланка у тому платті! Я трохи ближче підійшла, а вона ще й гергоче не по-нашому, от як! Я ледве саму Маланку упізнала! Роки й роки пройшли, вона дуже змінилась.
То, може, то й не Маланка була, може, ти обізналась?
Ні, не обізналась: уся кімната в її рушниках, у квітках Маланчиних, хіба я не впізнаю? А зі стеліпара голубів звисає, тільки вона таких вміла вирізати! А щете червоне плаття на ній, а на шиїзолоте намисто!
То чого ж ти не підійшла до нашої Маланки, не поздоровкалась, нічого не спитала?
А хіба б я посміла? зітхнула жінка, Маланчина колись подруга. Там усі так гарно вдягнуті, чоловіки у костюмах, а я показала на шкарбани, ось у це була взута, на плечах кухвайка. А вона таму тому платті!
Горілка з медом
Всі закохані й віддані жінки марять про утаємничену самотність, про життя перлини на морському дні
Оленка таки була замріяна. Як надумала в дитинстві, що стане вчителькою, то так і вийшло.
У школі вчиласьтак старалась!
По закінченні сама поїхала до міста і там вступила до інституту.
Батьки в Оленки не багаті, але й не бідніяк усі в селі. Садили город, тримали корову, качки і свині. То Оленка з дитинства до праці звикла. І вирішила, що після навчання в село вернеться та й буде жити.
До інституту Оленка нікого не кохала, бо все не мала часу. У клуб на танці не ходила, на гульки тежпостійно вчилась. Та ще й така була собінедоторкана й строга. У школі як однокласник зачепить Оленкувщипне за щічку або розвяже бантик, то того крику! Ото й боялись зачіпати.
А в інституті Хоч і пора їй прийшла на дівування, але вона все, знай, учиться.
А жила Оленка в гуртожитку. Дівчат багато, це ж майбутні вчительки були, а хлопців жменька. На спільній кухні варять студентки їсти, пахощі по поверху розлетілисьа хлопці тут як тут. Дівчата їх пожаліють, запрошують до кімнати, вгощають, діляться харчами. І хлопці вільно почувались, зачіпалили дівчат, жартували, лізли цілуватись, то одну, то другу обирали. Такі тоді були порядки, такі і досі.
Але Оленці до того геть було байдуже, їй одна наука в голові.
Та ти геть якась сільська й забита, якось кажуть їй дівчата. Чого ти ото зиркаєш так сердито, не посміхнешся ніколи, як хлопці у нас гостюють? Ти знаєш, що вони на тебе кажуть «недоторка»?
Нехай собі,зітхне Оленка. І що в тім поганого? Не дуже мені їх торкання й треба!
Але минув рік, минув другий
Якось у коридорі Оленка зустріла хлопця, Москалюка Івана. Була осінь, студенти тільки-тільки повернулися із канікул на навчання. Ніколи раніше Оленка не звертала на того Івана уваги. А це придивиласьі не впізнала! Чи то він так за літо виріс і змужнів, чи то вона сама здрібніла. Напроти Оленки йшов високий ставний хлопець, і тільки по зачісці та жестах змогла вона у тому красені впізнати свого однокурсника.
Привіт, Оленко! він ще й посміхнувся.
Привіт Оленка не стрималася й озирнулась.
І він озирнувся теж! Підморгнув Оленці, махнув рукою, пішов.
Повернулася Оленка того дня після занять до кімнати сама не своя, збентежена.
То раніше зготує щось їсти та й сідає за книги. А це Уже й дівчата з пар прибігли, щебечуть, переповідають новини. А Оленка все сидить і сидить, дивиться у вікно.