Ірина Мельниченко, Вадим ГеращенкоЖиві. Всупереч
Вступне слово
Ця оповідьтрагедія не лише нашої родини (особисто бабусі та її сестриЛюбові Макарівни Геращенко та Антоніни Макарівни Деревської), але й маленький клаптик полотна історії всього народу Українимогла бути втрачена навік. Хоч як ми любили бабусю, її щедрі сімейні застілля, галушки та крученики, розповіді, схожі на страшну казку, та все ж не спромоглися записати їх за життя. Лише коли її не стало, спохопилися: пішла від нас не просто рідна людина, а цілий світ, у який більше неможливо зазирнути та розгадати його. Пішла й забрала із собою стільки незвіданого: болю, радощів, пригод, волі до життя, сили, що вистачало на десятьох, простих життєвих мрій та смиренності, яких нам було не осягнути.
І лише за кілька тижнів, розбираючи бабусині речі, ми знайшли скарб. Не під деревом у саду і не в старій скрині у звичайному столику коло ліжка. Кілька листочків, списаних її каліграфічним почерком із безпомилковою орфографією, на першому з яких було виведено «Моя біографія». Це виявився не звичайний щоденник турбот та переживань, а справжня історична довідка: багатий фактами логічний виклад подій у чіткій послідовності. На кількох сторінках нам відкрилась та частина історії, про яку ніхто з тих, котрі пережили її, не любить розповідати: занадто багато страху, занадто багато болю. Розкуркулення родини, виселення її на Далекий Схід, холод, голод, утрата найрідніших, вороги серед друзів та друзі серед ворогівусе це оживало перед нашими очима.
Бабуся подбала про те, щоб память жила, навіть коли її самої не стане. А ми пообіцяли собі подбати, щоб ця память стала спільною. Бо не лише наша родина зіткнулась із цимв Україні було знищено-розкуркулено 52 тисячі господарств так званої першої та 112 тисяч господарств другої категорії, сотні тисяч українців вивезли до Сибіру, позбавивши дому, надії та життя. А ті, що вижили й залишись там, вимушено втратили національну ідентичність.
Нашій родині пощастило (якщо вважати це щастям): дві сестри, Любов та Антоніна, повернулись додому, вийшли заміж та дали життя всім намвеликій кількості дітей та внуків. Про щасливі дні до, повні жаху та голоду дні під час та сповнені надії дні після перебування на Далекому Сході й оповідає ця книга. Сухі факти тут перекликаються з уривчатими спогадами, а десь навіть зі здогадками, але ми намагалися зробити все, щоб цей строкатий візерунок долі правдиво вписався в полотно української історії, доповнивши її, як багато інших історій до цього.
Кожна родинаце окрема історія. А сукупність цих родин-історій і є справжньою історією країни.
Родина Геращенків
Історія життя Деревської Любові Макарівни, яку вона написала власною рукою перед смертю
Деревський Макар Зіновійович
Зліва направо: Деревський Петро Макарович (син); Деревський Василь Макарович (син); Деревський Макар Зіновійович (батько); Деревська Антоніна Макарівна (дочка); Деревська Віра Ісаківна (мати); Деревська Любов Макарівна (дочка)
Облікова картка сімї Деревських
Архівна справа Деревських
Відомості про пересування сімї
Частина 1
Розділ 1Повернення
Серпень 1929 року
Задушливий серпневий вітер безжально гнав перекотиполе. Хоча не пора ще було цим галузистим жмутам трави усихати, відриватися від свого коріння й мандрувати світ за очі, корячись безжальним потокам повітря, та непомірна пекельна спека не залишила їм і найменшого шансу: випалювала вщент і землю, і пагінці, і трáви, відбирала живильні соки, аж доки ті не здались і не відірвались од землі. Так і котився жмут із переплутаними стебельцямиуже й не розбереш, де яке, полем та лугом, полем та лугом, аж до Гуляйпільського району, наче приваблений спорідненою назвою, наче під тихий шепіт: «Тут тепер буде твій дім», і, звісно ж, обманутий. Вітер-блукач жартівливо довіяв, підняв догори, покрутив і погнав далі, на північний схід, до Марянівки, де звивається Верхня Терса, про яку ще кажуть, що вона «неправильно тече». Доніс та щодуху пожбурив на камінняаж розлетілось перекотиполе на клапті, погубивши всі гілочки, що з них складалося, пустивши їх униз течією у вільнучи то пак останнюпуть. Деякі втонули одразу, решта ж пішли за водою, шукаючи хоч якоїсь долі, поки не вхопила їх смаглява дівоча рука.
Тримай, Васильку! Он ти паличку шукав, а її тобі вода вернула.
Малий Василько, що до цього плакав і витирав очі притрушеним курявою рукавом, аж засяяв. Лише щойно він грався на березі та малював на чорній землі чоловічків, щойно впустив паличку в річку й зарюмсав, а сестра Люба кинула своє читання та взялась допомагати в пошукахаж ось і паличка знайшлась. Та ще й краща за попередню!
Малий уже й забув про смуток та взявся домальовувати тим чудернацьким персонажам руки й дивакуваті головні убори. А Люба, підібравши спідницю, сіла на давно зрубану колоду та знову поринула в читання. Чи не щохвилини вона кусала нігті, а інколи здивовано скрикувала, і луна від того скрику розходилась над рікою і віддавала гусячим ґелґотінням, що поволі наближалося. І ледь устигла втомлено видихнути й загорнути книгу, як почула:
Любаню! Ти чого так кричиш? Усіх гусей мені розлякаєш! молодша сестра Тоня вже підоспіла до річки і зручно вмостилась на колоду позаду. Тоненька, метка, прудконога, вона б радше залізла на вербу, яка росла тут же, понад рікою, та звісилась би з неї вниз головою, дражнячи сестру тим, що хоча вони обидві Деревські, та з деревами дружить лише одна. Але сьогодні Тоня не могла дозволити собі пустощі: за нею дріботіли гуси, і дівчинка точно знала, що відповідальна за кожну з цих білих голів. Сонце вже потроху прямувало до обрію, тож нестерпна спека мінялась хвилею приємного теплого повітрясаме час розтягнутися на травичці та відпочити, проводячи поглядом величне небесне світило.
Та як не кричати, коли тут таке диво! Уяви лиш: дівчинці, як ото ми з тобою, на Різдво подарували іграшку, щоб горіхи колоти! А та іграшка виявилась чарівною. Ожила в різдвяну ніч і почала війну.
Війну?
Так! З мишачим королем, який усі іграшки знищити хоче.
Іграшка?
Не зовсім. Насправді то був зачаклований хлопчик. А зла мишача королева перетворила його на іграшку!
Тоня злякано глянула на сестру, ніби хвилюючись, чи не перегрілась та на сонці, але помітила в її руках книгу і заспокоїлась. Люба завжди любила читати, але інколи історії, які вона розповідала, видавалися настільки химерними, що й не вірилося, що їх вигадала така ж людина, з плоті й крові. Тоня перевела погляд на братика, який безтурботно вимальовував коло вже зображених чоловічків таких же неоковирних коней із наче вкороченими наполовину лапами. Підхопилась, обійняла та притулила малого до себе. Хлопчина лише здивовано глянув на сестру та випручався: не міг стримати бажання домалювати отих гнідих, вороних та в яблука, хоча на темній землі всі були одного кольору. Тоня стежила за ним таким же пильним поглядом, якого днями не зводила зі своїх гусей.
Чого ж ти сміялась? Аж до поля чути було. Чи то не лиходитину в батьків відібрати і зачаклувати? Якби хто Василька відібрав і на іграшку перетворив Не знаю, що б і робила.
Ти ж далі слухай! Там так багато пригод було! Він переміг мишачого короля, знову перетворився на гарного хлопчика та ще й женився на тій гарній дівчинці.
Тоня і собі зайшлася сміхом і знову пригорнула Василька, який уже домалював коням гриви та хвости, довгі, закручені, наче в поросят, і потроху позіхав на вечір.
Ото чудернацька історія. І де ти книгу таку взяла? У нашій сільській бібліотеці?
Де там! То ж папаша подарували, як минулоріч із Німеччини приїхали. Вона так довго лежала, а тепер я за неї взялась. Бо ж повернеться і питати буде.
Тоня й сама минулі кілька місяців думала, що добре б частіше у батькові книги зазирати. Їдучи на заробітки, він наказав донькам ті книги читати й мову вчити, щоб не тільки знали, в якій стороні папаша працюють, але й могли по-їхньому шпрехати за потреби. І якщо старша сестра залюбки виконувала батькові настанови й годинами могла просиджувати над сторінками, то молодшій куди звабливішими здавалися двір, і ліс із його густими деревами, і річка з неквапливою течією, і поля, де можна було розігнатися на всю силу молодих ніг і бігти, бігти, з кожним кроком відчуваючи себе живою.
Люба встала, потягнулась до сонечка та вмочила ноги коло бережка. Дивилась, як бистра вода огортає литки і змиває пил, зібраний за вечір.
Так ото цікаво. У нас усе своє, рідне: і пшениця, і яблука, і малина. Гуси, кози, корови. І люди всі такі, як ми. Не на одне лице, але ж схожі. От дивишсяі зразу видно: наш! І зростом, і поставою. А там же все інше. Вдягаються у якісь фасони, капелюшки, патефона вдома слухають, на великих залізних автомобілях їздять Папаша казали, що навіть наймолодший німець не такий, як ми: усі строгі, дисципліновані, ні на хвильку не спізняться. Але пісні так само люблять. От би й собі той далекий світ побачити
І не страшно тобі? Люди там чудні, аж страх.
А чого ж страшно? Цікаво! А уявляєш: поїдемо і ми в ту Герма-а-анію, Люба навмисне розтягнула склад, передражнюючи їхнього сільського голову, який щоразу, зустрічаючи її з книгами в руках, бідкався, куди це батька вічно несе в далекі краї, а діти, лишені без нагляду, замість роботи вештаються в бібліотеки і читають усякого, забиваючи свої голови.
Тоня розсміялась, і собі уявивши, з якою міною той завжди робить їм зауваження. Вона зістрибнула з пенька і взялась ходити перевальцем, демонструючи як той рухається, коли злізає зі свого коня. А тоді схопила Василька на руки й закружляла:
А як гадаєш, які папаша приїдуть? Може, й собі в якомусь кітелі німецькому й чоботях? І що нам привезуть у подарунок? Чи юбку яку, чи сорочку? Чи туфельки з пряжками? Чи ми взагалі батька впізнаємо?
Ото ти невгамовна! А як не привезуть нічого, будеш засмучуватися?
Сестри частенько жартували одна з одної, змагаючись у тому, хто любить батька більше, хоча кожна знала, як інша хотіла потішити тата до приїзду. Як відмовлялися зайвий раз погуляти з друзями, памятаючи його наказ: щодня грати у вигадану ним же груназивати всі бачені речі німецькою. Як Тоня вставала удосвіта і йшла в садок підливати яблуні й груші, а Люба до худоби; як доїла корову чи козу, а молочко свіженьке швидко до хати несла, де ділила: це дітям і мамі, а це на продаж, бо копієчка до копієчки складатись має батьків завіт добре виконували.
А сонце все хилилося за обрій, і, щебечучи про своє, дівчата проводжали його поглядом. Гуси мирно щипали травичку, а десь там, ліворуч від ріки, але праворуч від старого дуба, на роздоріжжі, добрий кілометр углиб села стояла коло тину й примружено дивилась на жовто-багряне коло жінка, з останніх сил притлумлюючи страхи, що вже більше року не давали їй спочинку. О, як же Віра не хотіла знову відпускати чоловіка на чужину! Знову і знову повторювала йому, що там же чужі люди, чужі порядки: не так станеш, не так скажешможеш і у вязницю потрапити, і хто з рідних знатиме, що там із тобою? Уже вдруге переживала вона цей усепоглинаючий страх, який не змінився з моменту, коли Макар уперше поїхав на заробітки. Та першого разу чоловік хоча б листи писав щотижня, ще й детальні: про свою роботу на рільництві. І що все йому наче звичне: ті ж буряки, та ж картопля, а все одноінакше: і реманент новий і міцний, і німці суворо стежать і за спізнення карають, і як побачать, що хто, не приведи Боже, узяв щось зайве, то в поліцію потягнути можуть. Розповідав про місцеву гордістьщойно відкритий завод. Вона багато разів перечитувала, щоб добре запамятати те дивне слово«Мерседес». Про дивомашини, що їх складають на конвеєрі. Про яскраві вітрини магазинів, де можна купити і чобітки, і туфельки будь-якого кольору, та такі гарні, що їх і в церкву, і на танці можна. Про широкі вікна ресторанів, де щодня обідають і вечеряють, а то й сидять увесь день, плавно перетворюючи обід на вечерю, заможні бюргери з моноклями та своїми білявими супутницямитакими світловолосими, яких Макар ніде раніше не бачив; про вишколених і виряджених у все чисте та яскраве швейцарів (ще сміявся, що їх, мабуть, усіх зі Швейцарії привозять), рівнесенькі та широкі дороги, які терплять і дощ, і сніг і не вкриваються багнюкою
Від ранку вона чекала на чоловіка та не знаходила собі місця. Хоч старший син Петро й намагався заспокоїти, усе було марно. От і зараз, мішаючи курям просо, не могла зосередитись ні на роботі, ні на агуканні малого Олексійка, що повзав по дворі та смикав собак за вуха, а Сірий та Лапа ніжно його облизували, ані на періодичних окриках того ж Петра, який гострив лопати, готуючи їх до копання картоплі, та все намагався розважити матір. Думки Віри були далеко: знала ж вона, що пять днів тому чоловік виїхав додому, але розуміла й те, що то був лише початок пригоди. Адже мало приїхати, мало рік працювати від світанку до пізнього вечоратреба ще повернутися додому цілим та неушкодженим, зберегти все, заради чого покладали сили та здоровя. А зберегти непросто: он скільки ласих до чужого майна ходить навколо! Віра пригадувала Романа, знайомого із сусідньої Тернівки, доброго й працьовитого чоловіка. Той їздив на заробітки у Францію, вирощував, підрізав та збирав виноград, щоб робити вино. А коли повертався, розговорився із сусідами в потязі. Вони ж його тієї самої ночі пограбували та ногами забили до півсмерті, викинули з вагона на повному ходу, то Роман так і пролежав у бурянах до ранку, поки селяни не вивели корів пастися та не знайшли його, скаліченого та ледь живого. Тоді, перш ніж дістатися додому, він кілька місяців жив у сусідніх селах: соромився показатись на очі рідним із порожніми кишенями Намагався хоч якусь копійку заробити. А дружина в той час усі очі виплакала: думала, що згинув десь на чужині, та й сама з того горя занедужала сильно. Так і не зустрілися вони: приїхав Роман аж на жінчин похорон, зате з грішми в кишенях. Памятала Віра й Петра з Нововікторівки, що на тому березі Верхньої Терси. Той заїхав аж у далеку Швейцарію, пас корів та робив сири й масло. А коли повернувся додому, свої ж сусіди-заробітчани напоїли й до нитки обібрали, поки спав, добре, хоч на життя не зазіхнули. Забрали і гроші, і крам, а самого залишили ночувати на лавці. Чи не спіткала така ж доля Макара? Бо скільки ж йому щаститиме по тих світах
Привіт, сусідко! веселий голос вирвав Віру з важких дум.
І тобі привіт, Марічко.
Марічкавесела та румяна, трохи від молодості, а трохи й від сивухи, котрою була повна по вінця, якщо лише можна визначити, де в жінки є ті вінця, примостилася поруч на ґанку.
Ждеш?
Та жду Думки всякі в голову лізуть. Чи все добре з нашими чоловіками
Марічка гучно розсміялась.
Ой, сусідко! Дурнегикто діло баг-ик-ато думати. Жени ті думки-ик! І все буде добре. Приїдуть гик-голубчики, ніде не дінуться. Та лишись ти того проса на хвилинку! нервово забрала з Віриних рук миску, поставила під ґанком і востаннє гучно гикнула. А бодай їй у печінки, тій гикавці! Розмову до тебе маю. Жіночу.
Ото раптом! глянула здивовано. Ні коло церкви, ні коло річки розмов не маєш, а тут-таки й жіноча. Чи не про того вусатого, що з хати твоєї вже місяць поночі виходить?
Віра взяла миску з просом і пішла за хвіртку насипати курям. Марічка за нею. І через усе куряче квоктання, шелест їхніх крил та тупіт лап у боротьбі за їжу ледь чулась та жіноча розмова, яку Марічка так прагнула приховати від сусідських вух і яку вела, звиваючись лисицею та в очі зазираючи.
Ото ж про нього. Сусідко, Іван мій, як їхав, так і наказав: жити весело, про нього щодня згадувати, але не журитися. От я й не журилась. Бо кому від того краще? Хіба ліпше ночами плакати та молодість свою на сум зводити? І щоб тіло молоде без ласки пропадало? Наш вік жіночий і так недовгий, а тут ще й чоловік сам на рік полишає, у таку далечінь їде. Чи ж я залізна?
Зовсім не залізнаце Віра добре знала. Нерідко бачила сусідку з чаркою, нерідко проводжала поглядом уздовж вулиці, коли та на танці з заходом сонця вибиралась, а частенько безсонними ночами крізь віконце спостерігала, як вусатий Данило, пастух із сусіднього села, що за річкою, по-злодійськи в її хату пробирався й покидав її стіни аж під ранок. А що хата стояла майже на краю села, то лише Віра та її безсоння були небажаними й мимовільними свідками того короткого перелюбного щонічного ритуалу. І хоч як би хотіла не знати, та не виходило в неї. Погодувала курей, вийшла за хвіртку, взяла на руки малого Олексійка й відвернулася спиною в надії, що та зрозуміє: не до неї зараз, а Марійка все не відставала: