Не сьогодні, так завтра Макар з Іваном повернуться. І все в нас буде добре: у вас із Макаром, у мене з Іваном. Ти лише не розповідай нікому з них, добре?
А що тобі совість каже, Марічко?
Ото мені священника щонеділі мало, щоб про совість говорити. Чи ти думаєш, що вони там у своїх мандрах монахами були? Чоловік без жіночої ласки куди швидше казиться, ніж жінка. Але говорити про толише мир у сімї рушити.
«А що, як вона має рацію?»зявилась непрохана думка, але вголос Віра промовила:
Що то за сімя така, на брехні побудована?
Та кожна перша! Ти мені моралі не читай, сусідко. У тебе дітей стільки, що вгору глянути ніколи. Господарство таке, що не загуляти, якби й хотіла. А в мене час є і сили лишаються. То краще пообіцяй, що моєї сімї не руйнуватимеш. І ми дружитись будемо, як і раніше.
Не встигла Віра й слова у відповідь мовити, як собаки схопилися. Увесь день нечутні, зараз Сірий та Лапа підняли такий лемент, що й не помилишся: їдуть, точно їдуть! Віра вибігла на шлях і давай вдивлятися до самого обрію. За нею Марічка. Стала, схрестивши руки на грудях, вилита Мадонна, хіба дитини на руках бракує. Аж ось забовваніла підвода, їхала як усі вози, які щодня рухалися цим шляхом, та Вірі здалося, що повільнішого коня вона в житті не бачила. Несила їй було на місці чекати, але й бігти несила: ноги наче в землю вросли. Так і стояла, а підвода ставала дедалі більшою й більшою, ближчою й ближчою, поки вже в одному з тих утомлених і зарослих бородою чоловіків змогла впізнати Макара. Ті ж очі, та ж усмішка.
Не мене чекаєш, жінко? Чи я хату наплутав?
Ще й жартує! Так і дала б по лобі за ці жарти, цю усмішку, це очікування, за всі безсонні ночі й виплакані сльози, за думки, які не було з ким розділити, за листи, що йшли так повільно, за стільки самотніх днів і ночей, за ці міцні й такі рідні обійми, що вже й злитися несила, а хочеться лише залишатися в них якомога довше. Десь на краю свідомості, близької до потьмарення, чула Віра радісні крики зустрічі Івана з Марічкою, горді Іванові слова: «Заживемо тепер не гірше за Деревських», радісні верески Люби й Тоні, які, побачивши тата, кинулись йому на руки. Бачила міцні обійми батька із сином і те, як ніжно він погладив чубчик наймолодшого Олексійка. Зачепила поглядом і прощальне ручкання Макара зі своїм другом-заробітчанином і кілька скринь, набитих крамом, які Петро з батьком так обережно спускали з підводи на землю, а потім затягували в хату. Наче в тумані, накривала на стіл, виносила з комори та заставляла, заставляла усім, що наготувала за ці два дні, щоб зайняти руки й думки, стоячи коло розжареної печі, обливаючись потом, незважаючи на серпневу спеку: пшеничний хліб, наваристий борщик, пироги із сиром та картоплею, пиріжки з яблуками й грушами, мясну печенюхоч і знала, що чоловік трохи сваритиме за розтрату, бо готувала святкове в будень, але ж його поверненнятеж свято. Стіл уже був повен, а Віра все не могла зупинитися й носила: сало з часничком, квашені огірочки, капусточку Носила б іще, та Макар зупинив. Обняв міцно, притиснув до себе й так і тримав, поки Віра плакала, раптово усвідомивши: усе, він тут, поруч, і більше нікуди від неї не поїде.
Дівчата обсіли батька, наче якусь диковинку. Люба дивилась і гадала: як це можливотакий рідний і водночас такий чужий? Сміється так само, говорить тим же голосом, лиш із якимись незвичними ноткамивін називав їх акцентом, у волоссі й бороді сивини побільшало. А розповідає, як розповідає! Про дивний край Ессен, де живе так багато своїх, українців, де навіть моляться по-нашому, бо є наша церква. Про важку роботу в шахті Цольферайн, де видобувають камяне вугілля, того не розповідав дружині в листах, щоб не хвилювалася надто, про технологічні дива, яких тут і близько немає. Про річку Рур, що протікала майже коло їхнього житла, та про величезний і могутній Рейн, де так добре ловляться плотва, лящ і навіть форель. Про теплі зими й не таке спекотне літов нас природа куди бурхливіша, а там така ж помірно-спокійна, як і самі німці. Про місцеву рослинухміль і тамтешню гордістьпиво, яке так відрізняється від ячмінного та приготованого будь-яким іншим способом. Про кумедних ракунів, нахабних і пухнастих, про опасистих тюленів, яких йому вдалося побачити на Північному морі, куди вибрався одного разу. І діти слухали й чудувалися: скільки всього у світі є, який він дивний. А коли батько повідчиняв скрині, то зовсім мову втратили: пять діжечок пива та криваво-багряне «крижане вино», солодкі та смачнющі пряники, що їх чомусь назвали Елізиними, деревяні коники хлопцям, шиті іграшки дівчатам, такі майстерні, що аж дух захоплює А головнетканина, багато дивовижної тканини, бавовни, такої мякої й не схожої на негнучкий льон, і сукенок, спідничок і кофтинок із цієї бавовни. І навіть саджанці того німецького хмелю. Його Макар хотів вирощувати на своєму полі і з часом зробити власну маленьку броварню.
Діти дивились на батька, і він видавався їм справжнім мандрівником, загартованим морем, вітрами, далекими снігами. А той усе розповідавтепер уже про дорогу додому, як вони з Іваном вдавали із себе звичайних рибалок, як попримотували тканини собі під одяг, наче мали під сто кіло живої ваги, як спали по черзі просто на валізах і намагались не розмовляти дуже із сусідами, бо хто ж його зна, що в тих на думці й чи не хочуть пограбувати заробітчан. Уже засинаючи, дівчата чули, як батько шепоче матері на вухо:
Тепер і хату по-справжньому добудуємо, бо ж минулого разу грошей вистачило тільки, щоб її закласти Реманент куплю, молотарку. І заживуть наші діти в достатку. Не була ця розлука марною. Більше мені нікуди їхати не треба.
А Віра тулилась до чоловіка й тихо-тихо казала:
Страшно мені. Сусіди говорили, що в інших селах до господарів навідувались. Казали, треба здати худобу й землі в колоспи.
Як такузяти й здати? Сам обробляв, сам вирощуваві віддати за так? Бути такого не може.
Не знаю, Макаре. Говорять люди всякого.
А ти їх менше слухай, пригорнув до себе. Ми ж разом. А коли ми разом, нічого поганого трапитися не може.
Розділ 2Шафа
Вересень 1929 року
Глухий удар перевернув кошик, повний стиглих яблук, груш і темних, як ніч, слив. Ті ліниво покотились і завмерли неподалік сокири, що нею іще чверть години тому рубали колоди для печі. Розпашілі Віра й Макар, важко переводячи подих, сплелися в обіймах під пишною кроною яблуні. І поки лежали так, удалині чулося:
Складай давай. Господар прийде, перевірить.
Та хай так.
Яке так? Макара не знаєш? Жати треба! Нам ту пшеницю ще сьогодні молотити.
Віра ніжно провела по скуйовдженій чуприні чоловіка. Розхристана, із розкиданим по траві волоссям, вона здавалась іще красивішою, ніж завжди:
Бачиш, Омелько добре справляється, поки тебе немає. То куди тобі поспішати?
Треба йти, Макар уже опанував себе й говорив звичним, суворим та діловитим тоном. Як не змолотимо сьогодні пятдесят міхів, не буде чого продати на ярмарку. А ще Грицька перевірити, аби меду повні горщики наливав, а не як тоді: трохи в горщик, трохи в рот.
Макаре Може, нам трохи зменшити господарство? Дівчата вечорами з ніг падають, стільки їм роботи: зранку в школу, а потім гуси, кури, корови, город. Он поки ми вчора картоплю викопали, у Тоні всі руки в мозолях були, а в Люби поперек болів. Рано їм іще так працювати.
Макар піднявся, витягнуся на весь зріст, похрустів кістками. Як добрий господар, він за простими звуками розпізнавав усе, що відбувається на його землі: он ліворуч лунає протяжне муканняце Зірка натякає, що її вимя вже повне й пора видоїти молоко. Вона, як старша й найбільша серед чотирьох корів, першою повідомляє господарям, коли час звернути на них увагу. А трохи далі тріщать кущі то кози обїдають листя з порічки, що тягнеться аж до краю саду. В інший біквелике поле, де вже дозріли картопля та морква. Полем Макар пишався. Якщо з усім господарством вони поралися силами сімї, то на поля у врожайний рік доводилося наймати помічників: на жнива пшениці на одному полі та збір картоплі, буряків і морквина іншому. Дивлячись на ту високу гичку на одному та гостряки, що залишилися після жнив, на іншому, господар думав, як розподілить урожай. Якщо все піде, як задумано, після недільного ярмарку він борошна до зими не продаватимезберігатиме зерном. Нехай продають більш нетерплячі. Він привезе своє борошно, коли вдарять перші морози, а його ціна зросте. Макар уже зараз майже точно знав, скільки пшениці продасть, скільки залишить на посівну наступного року, а скількиродині, щоб вистачило до наступного врожаю. Те саме стосувалось останнього в цьому році лугового меду, що якраз збирала окрема бригада працівників. О, Макарів мед був відомий на всю область, а то й далі чи не тому приїздили його купувати і з Полтавщини, і з Одещини Трохи далі, за деревами, чувся розмірений стукіт молоткаце Петро сколочував докупи дошки на будівництві нової хати, де вже завтра мали стелити підлогу і де в шістьох великих кімнатах нарешті вільно розміститься вся родина, яка до цього тулилась хай у теплих і світлих, та лише двох.
Та хата була великою мрією Макара, його святим Граалем, його підтвердженням власної спроможності, подарунком дітям, щастям на старість, розумінням, що таки зробив за життя те цінне й важливе, що має зробити чоловік, забезпечив сімю. І головне: ствердив для самого себе, що Віра недарма довірила своє життя й статки йому, учорашній босоті. Його дружинадонька заможного й відомого на всю округу Ісака Бабара, в якого молодий Макар свого часу працював наймитом і який скомандував своїм синам, що весь посаг дає єдиній доньці, а вони собі самі заробити мають. І цей посаг довгі роки висів на його плечах важким тягарем, змушував рвати жили, щоб довести: він, Макар Деревський, гідний поваги, він зумів зберегти та примножити майно, віддячив за добро й довіру. І тепер його дітям точно вистачить усього. Їм не доведеться іти у світи й побиратися, ставати до важкої праці на чужих, а не на себе. І не доведеться щодня боятися, що доля про них забула й не дасть більше нагоди зіпнутися на ноги. Бо він, Макар, подбав про все.
Віра знала, про що думав її чоловік. Знала без слів, тож лише мовчки обійняла його й притулилась до шиї. Сьогодні, як і завжди, вона довіряла йому робити, що він вважає за потрібне, розділяючи з ним працю на двох. А, можливо, зовсім скоро їй доведеться оберігати і те нове життя, якевона це вже відчувалаМакар щойно в ній посіяв. Час покаже.
А поки стояли так, обіймаючись мовчки, не помічаючи, що стомлений і спітнілий Петро уже покинув будівництво, перейшов город і повернувся в дім, зайшов на кухню, сів на лаву й роззирався в пошуках поживи. До обіду залишалося ще години дві, а живіт так і крутило від важкої роботи й голоду. Петро добре знав батькове правило: за столом їсти, скільки лізе, але між тимані крихти до рота. Багато разів бачив, як одразу після трапези усе те багатство збиралося й ховалось у велетенську ШАФУ, пузату від кількості наїдків, що зберігалися в ній, і куди дітям без дозволу батьказась. Та що йому, виснаженому й голодному парубку, до тих правил, коли від самого ранку на будівництві, а ввечері ще й на танці хочеться. Де тих сил узяти? Недовго думаючи, вирішив дати собі раду самдобре, що інструменти під руками. Узявся до тонкого металу з коробки, покрутив у гнучких пальцях, загнув із краївось тобі й відмичка. Те, що треба, аби відчинити ту важку колодку, за якою ховаються незліченні скарби Шафи.
Визирнув у вікно, чи не йде ніхто, наче тихо. Присів коло Шафи й зосереджено, аж прикусивши язика, узявся занурювати того металевого стержня у темні нетрі замка й прислухатися, чи не посунеться та металева брама всередині. Кілька влучних рухіві колодка впала просто в руки. А за неюціле царство ласощів, аж очі розбігаються: варення, сири, пироги з маком, капустою, грибами, сливами. І запах такий, що язика проковтнути можна. Голодний Петро вхопив усього одразута й до рота. І так смакував, що й не чув материних кроків коло хати. Так і застала його Вірана колінах коло Шафи, обкладеного пакунками з горіхами, маком, глечиками з медом, із великим шматком пирога в роті та не меншим куснем ковбаси в руці. Побачила та мало не впустила кошика з переляку.
Петрику тільки й прошепотіла. Ховай то все швидко! Не приведи Боже, Макар побачать.
А де папаша?
Зі мною до хати йшов, тільки в сарай завернувсокиру занести.
Одразу за тими словами почув Петро батькові крокий аж у піт його кинуло. Знав, яким суворим міг бути Макар, коли його не слухали. Бо ж не дозволяв їсти й крихти з того, що ховалося в Шафу по трапезі, повторюючи лише: «Нам того продати треба, щоб хату збудувати». І не важливо, якщо котрогось дня діти швидше зголодніли від праці по господарству. Петро заметався, намагаючись неслухняними руками зібрати всі глечики й мішечки, а батькові кроки все наближалися. Та не встигли дійти до хати, як Сірий завівся шаленим лементом, а за хвірткою почулися голоси. Скориставшись нагодою, хлопець доправив добрий кусень ковбаси до рота. Мати лиш зойкнула і взялась хутенько складати сліди його злочину назад, бормочучи під ніс:
Синку, ну як так? Ти ж у мене найстарший. То мав би бути наймудрішим. Хіба ти голодний живеш? Хіба не їси вдосталь? То ж, вважай, крадіжка. Вам же то в неділю везти на ринок продавати.
Сил не було, мамо. Після того будівництва аж живіт до хребта приріс. Чи ви самі того голоду не відчували після саду чи хліва? Чи вам не хотілося взяти шматочок? А про дівчат подумайте! Повна Шафа меду, а ми його куштуємо хіба на Великдень та Різдво. Чи ж то крадіжкавзяти трохи смачного вдома? Хіба папаша справедливі, що все забороняють?
Собаки лаяли все гучніше, до Сірого вже приєдналась Лапа, скрипнула хвіртка, і голоси знадвору дали знати: в хату батько поки не поспішає, тож Вірі трохи відлягло.
Петю, ну що ж ти краєш мені душу Батько ж і собі у всьому відмовляє аж раптом жінці сяйнула думка. Мати хутко витягнула з Шафи кілька пирогів і пряників та й засунула Петрові за пазуху. Домовмося: як Макар буде десь далеко ми інколи відкриватимемо Шафу. І братимемо трішечки, щоб не було помітно?
То ж крадіжка, мамо. Ви ж самі сказали.
Раз я знатиму, то вже й не крадіжка. Гаразд?
На тому й порішили. Петро не міг повірити: омріяна Шафа завжди так дражнила його своїм ситим черевом, так манила порушити всі батькові заборони й долучитися до її буйного бенкету, він так довго опирався тій спокусі Аж раптом щастя саме прийшло до рук. Однак радість, що почала розростатись усередині, так і не захопила його повністю, сполохана голосами суперечки, що точилась під вікнами та саме набирала сили. А серед уривків фразроздратованих, упертих, улесливих, жорсткихраптово почулась загроза. Петро зустрівся поглядом із матірю, яка саме наспіх навішувала колодку назад на Шафу, і помітив, що її руки тремтять:
Синку, а вийди тихенько з хати й біжи до дівчат у поле, віднеси смачненького. Гляди лише, щоб гості наші тебе не побачилинíчого їм від розмови відволікатися.
Макар почув наближення сторонніх, коли виходив із сараю. Йому про них повідомили нашорошені вуха Лапи, а слідом і гучний голос Сірого. Одразу за тим до хвіртки підійшли троє: голова сільради Степан, невідомий чоловік у сірій формі й кашкеті, які носили члени ОГПУ, та сусід Іван, підперезаний новим чорним поясом і в кепці. Макар лише встиг кинути погляд на хату та з полегшенням переконатися, що Віра всередині, а не забарилася десь надворі.
Господарю, відчиняй! Розмова є! радісно повідомив Степан. У його пухких руках розвівалися папірці «Селянського журналу». Ми з хорошими новинами.
І давно гості до своїх хороших новин приносять зброю? повів очима на кобуру з наганом, що тугенько сиділа на поясі чоловіка, затягнутого в форму, незважаючи на майже літнє тепло.
Та то просто хворма, посміхався до самісіньких вух Степан. Так положено. Пускай до двору, поговоримо.
Макар неохоче відчинив хвіртку. Та щойно всі троє ступили на його землю, як Сірий наче сказився: з диким гарчанням кинувся вперед і вчепився зубами в чобіт незнайомця. Весь його вигляд кричав: «Роздеру! Роздеру на клапті! Щоб і сліду твого тут не було».
Ах ти сучий потрох! стільки злості в голосі людини Макар до цього ніколи не чув. Рука прибулого впевненим рухом витягнула наган із кобури, одночасно зводячи курок, та замість голови собаки перед прицілом раптом виникли груди господаря дому. Міцними руками той тримав Сірого й відтягував його, до нестями лютого, за спину.
Хлопці, ви чого? Степан явно не очікував такого повороту. Макаре, забери ти свого Сірка, не лякай людей.
Макар заледве засунув Сірого, котрий несамовито пручався, в буду і звелів сидіти там. Пес послухався, але продовжував безупинно глухо гарчати.
То ви самі винні. Зайшли надто швидко, не дали й себе обнюхати. А Сірий землю свою захищає.
Земля належить народу, холодно й упевнено повідомив гість, повільно ховаючи нагана.
Про це й поговоримо, розплився в посмішці Степан. Макаре, налий, може, по чарці. То й розмова краще піде.
Макар окинув прибулих поглядом: сірі очі незнайомця дивилися холодно й нерухомо, Степан, хоч і теревенив без угаву, усе ховав погляд у землю, а Іван розглядав відчинені двері сараю, наче намагаючись проникнути поглядом у самі його нетрі.