Дивися, Якове, як би воно тобі боком не вилізло. Селити в себе куркулівнедобра справа.
З Божою поміччю якось та й буде, Степане. І ви краще всім селом за то вболівайте. Бо як вилізе мені боком, то на ваших тракторах і позначиться. Поки лише я з ними управитися можу.
Степан невдоволено сплюнув під ноги.
Ну то й порішили, і тихо, собі під носа: Інженер, холєра б тебе взяла!
Після холоду вулиці утеплена конюшня Якова здалася Любі раєм. Поки Віра з донькою розтирали одна одній плечі, чоловік нетерпляче перебирав скрині, діставав звідти теплий одяг, гребені для кіс, кілька хусток.
Я тут обладнався, коли в дім заселився «сєльсовєт», вимовляв те слово довго, тягнучи на язиці незвичні склади. Коней же забрали, тож сіна маю багато: позатикав ним стіни, постелив по землі спати можна. І ви собі обладнайте лежанки, його на всіх вистачить.
Вибрав нарешті й простягнув Любі й Вірі.
Вдягніть ось. По дружині залишилось. Не знаю, чи вдасться забрати щось із вашого дому. Ті вже як находять, за ними тільки голі стіни й лишаються. Особливо Івантой тягне все, що бачить. Його Марічка потім що не носить, то продає сусідамнічим не гребує. Він зараз найактивніший колективізатор: найгучніше кричить, що «все спільне» і найбільше в кишені гребе.
Віра крутила в руках скарби зі скрині.
Дякую тобі, Якове. Уже вкотре нас рятуєш. Страшно подумати, що могло б бути.
Яків кивнув на велику копицю. Як повсідалися туди малим колом, він зашепотів:
Я б і не знав про те. Сидів коло своїх тракторів у радгоспі. Аж тут Павлусь прибігає. Каже: «Батько зовсім показилися, зібрали натовп і Деревських із дому виселяють. Поможіть». От і кинувся до вас.
Люба згадала довгу схвильовану постать Павлуся за парканом. Гаряча вдячність накрила її з головою. Якби могла, розцілувала б хлопця зараз.
Де Петро?
Петра забрали. Віра сама не вірила тому, наскільки буденно прозвучали ці слова.
Ет тільки й спромігся мовити Яків.
Люба чесала розкуйовджене волосся й плела його в косу, вже знаючи, що завтра побіжить тією протореною стежкою до вязниці, де тримали батька, й гляне, чи не там сидить і Петро. А заодно навідає і батькового сусіда Іллю: чи живий іще він? Чи забрали і його в Харків, чи залишили в тому холоді Згадала останню зустріч із ним і ті очі, повні болю. Вона ще не сходила до його жінки, але обіцяла собі, що зробить це, щойно вигадає, як дістатися до того села й не замерзнути. Бо що, як шукатиме її довго? А що, як її там узагалі немає?
Дядьку Якове?
Гась?
Одного не розумію. Чого нас так незлюбили? Ми ж лиха нікому не чинили, правда?
Віра мовчки опустила голову, Яків сів навпочіпки, узяв маленькі Любині долоні у свої, великі й натруджені.
А щоб тебе незлюбили, лиха чинити й не треба. Досить бути інакшою.
Цієї миті Любу наче по голові гепнуло.
Мої книги! Там же лишилися всі батькові книги! Їх забрати треба! Батько мене просили.
Заспокойся, дитино! Я потім сходжу у вашу хату. Як щось лишилосяпринесу тобі. А ви поки покажіть свою потрібність. Чули ж наш договір? Приготуйте тим сільрадівцям їсти, пити на стіл поставте, щоб добріші були. Упораєтесь?