Це теж тобі. Цілий глек молока Макар випив одним махом і лиш тоді, втамувавши звірячий голод, уперше по-справжньому зазирнув в очі дружині.
Як діти?
У безпеці.
Простягнула руку, щоб торкнутися тих рідних долонь, і здригнулась від гучного окрику конвоїра:
Руки! Торкатися не можна.
І про що їм було зараз говорити? Коли кожне слово слухають, вона була певна, десятки чужих вух. Сиділи як чужі, спілкувались, наче віддалені.
У вас їжі достатньо?
Усього достатньо. І поїсти, і вдягнутися.
Як треба будевізьми зошита й пройдись по сусідах. Вони багато нам віддати мають.
Віддають же, чи не вперше в житті збрехала чоловікові. І мясо, й ковбаси, і пшеницю. Нам із дітьми вистачає.
Під пильним поглядом Макара жінка потупиласянесила було казати це, дивлячись в очі чоловікові. Тож мнула спідницю й пильно стежила за руками.
Дівчатка вчаться добре. Памятають твої накази. Вітання тобі передають. Сумують, люблять. Петро працює багато, усе як завжди. Лиш тебе не вистачає.
А ти як?
Я мимохіть торкнулась рукою живота. Ця маленька ніжність, не помітна сторонньому оку, але яка завжди западає в душу небайдужому. Памятаєш той день у саду? Я чекаю
Час! той самий різкий голос обірвав таємну радість, що ось-ось мала пробитись назовні.
Макара наче підмінили. Устав похмурий, кинув на дружину гострий погляд:
Їдь додому. Нíчого тобі тут більше робити.
Я завтра ще прийду. Хочу тебе бачити.
Не треба тобі того. Їдь додому. Тобі все повідомлять.
Ошелешена розмовою, Віра стояла за ворітьми вязниці. Без рідних, знайомих і найменшого уявлення, що їй робити далі в цьому велетенському сірому місті. Поодинокі жінки, так невловимо схожі на неї, почергово проходили до дверей вязниці, ненадовго ховались за ними й так само розгублено повертались назад, тупцяли по замерзлій землі перед маленькими заґратованими вікнами, виглядаючи невідомо якого дива, що зняло б важкий тягар із їхніх плечей. Так і стояли всі разомнезнайомі та повязані спільною бідою. І хтозна, скільки стояли б, якби не вибіг просто перед ними малий та обдертий хлопчак та не закричав у весь голос:
А ви чого тут стоїте? Їх уже в суд повезли!
І одразу за тим почувся гуркіт арештантського автобуса, мигнув його довгий чорний бік і зник за поворотом. І всі ті жінкибезіменні, розгублені, чужі одна однійкинулися бігти навздогін, ледь не падаючи з ніг, задихаючись у хмарі смердючого диму, викинутого з черева автомонстра. Бігли, допоки духу стало, до самого приземистого сірого будинку з табличкою «Державне політичне управління», з розкритим черевом чорних дверей, за якими вже чекав різношерстний натовп.
Ледь жива від бігу, Віра притулилась до стіни й перевела дух. Вона намагалась не зважати на біль, що розливався низом живота, казала собі, що то від нервів, минеться. Роззирнулась навсібіч: за довгим чорним столом сиділи троє в офіцерських мундирах. Ліворуч від них, на довгій лаві, десяток чоловіків, зарослих і обдертих, серед яких ледве впізнала свого Макара. І раптом склалося їй докупи розуміння тих дивних слів охорони у вязниці: «Так вязням же не можна»«Сьогодні хай уже».
«Вони знали, що сьогодні чекає на Деревського, та ніхто й словом не обмовився про це дружині». Біль ставав дедалі сильнішим, затьмарюючи розум, і крізь його лещата заледве пробивалися голоси тих трьох у чорному: «За державну зраду За шкідницьку діяльність За привласнення державного добра Засуджуються до пяти років позбавлення волі в трудових таборах». Тримаючись за живіт і непритомніючи від болю, крізь натовп, що ставав усе рідшим, вона бачила схвильовані очі Макарахай на ходу, хай штурханий у плечі конвоїром, він побачив її, упізнав. І так само, як і вона, враз збагнув ту страшну правду: Віра щойно втратила дитину.
Розділ 12Прихована надія
Січень 1930 року
Віра марила. Вона не помічала, як спливав час, не памятала, як у Харкові її доправили в госпіталь, як добросерда незнайомка дала свій одяг на зміну закривавленим спідницям, як її привезли додому. Не відчула, коли Люба вперше поклала їй на голову компрес із води й оцту, та не помічала, коли та змінювала його. Далекими відголосками змішувались у її свідомості тихі розмови доньки й сина: «Завари мамі чаю», «Ходи тихше, щоб не збудити», «Там у печі ще трохи тушеної капусти є, більше нічого», і тих гучних звинувачувальних голосів, які одним суцільним гулом прорвали колишню реальність і відібрали в неї чоловіка: «Пять років позбавлення волі в далекосхідних таборах».
Люба схвильовано дивилась на матір і молилась до покуття, де раніше стояли ікони, які забрали одними з перших і викинули на сміття непрохані гості, замінивши портретами вождів, знімати які було суворо заборонено, чим ще зарадити, не знала. Місцевий лікар відмовився йти до куркулихи, сказав: «Що менше земля таких носитиме, то легше нам усім житиметься», тож надія була лише на Бога. Люба сподівалася, що хоча б Він не бачить у них того поріддя зла, як усі навколо. Вона годинами стояла навколішки й стискала материну руку, поки та беззвучно шепотіла щось пересохлими губами й кликала чоловіка.
На третій день температура спала. До вечора Віра вже сиділа на лаві, бліда, але при свідомості, сьорбала овочеву юшку й слухала дітей.
І я бачу її щодня. Проходить повз, наче мене не існує І йде до Романа, нашого тракториста. Його вже зараз кращим у радгоспі називають. Кажуть, техніка в його в руках аж співає.
Такий вправний?
За зиму він має шість тракторів до ладу привести. Їх от лише позавчора доставили. А вже з весни їх на поле вигнати. Тоді й побачимо, чого він вартий. Петро стис кулаки, аж побілили. Сил немає дивитися, як та Іванка коло нього вється.
А ти що? Хоча б не пєш уже?
А що воно мені дасть? Подумав уже: грець із ними, подам заяву до комсомолубуду як усі. А не беруть, лише глузують. Що б не робив, чую лише: «Та то ж куркуль! Син куркуля! Дивіться, щоб чого державного не привласнив». Ніби я коли в житті брав чуже. Й Іванка серед нихкепкує, слова доброго не скаже.
Синку, збався ти вже тієї Іванки. Одне лихо тобі від неї.
Петро понуро повів плечима.
Не можу, мамо. Ось тут вона сидить, кілька разів ударив себе кулаком у груди. І видерти ніяк не можу.
Люба мовчала. Не хотіла розповідати матері свої біди: щойно односельчани дізналися, що Макар Деревський не повернеться, що заслали його кудись на Далекий Схід, так уже і в школу її пускати перестали. Іще минулого тижня перед початком уроків перестрів її на порозі Орисьчин Микита, жуючи мочене яблуко, й глузливо кинув: «Учителька сказали, щоб я клас від куркульського духу охороняв. Ти б тут краще не зявлялась, бо перепаде. Я ж охороняти вмію». Та й штурхонув у плече так, що Люба аж зі сходинок упала. Микита підійшов ближче, нахилився над вухом:
І щоб не думала кому скаржитися. Тут усі на моєму боці. Усі знають: ваша сімя тільки й уміє, що хліб у інших відбирати.
За Микитою вже зачинились двері, а Люба все сиділа на холодній землі й думала, як їй бути. У школу йти не можна: хто зна, як поведуться діти. У кращому разі мовчатимуть і дивитимуться вовком. У гіршомутаки побють і проженуть. А того їй не треба, бо мусила берегтися, чекати, поки мама приїде чи хоч звісточку пришле. Спитати у вчительки, чи то правда? А навіщо? Олена Тадеївна вже все їй показала: від першого дня віяло від неї холодом. Більше не залишалась із Любою після уроків, не пояснювала їй те, чого дівчина не зрозуміла, а хотіла зрозуміти. Тож захисту й тут шукати нíде було.
Але бажання вчитися стало для неї важливим, як ніколи раніше: будь-якою ціною вивчати нове, щоб вирватися подалі з цього проклятого села. Особливо тепер, коли рідний дім перетворився на пекло, а знайомі наче ті чорти: так і смажать на пательні та гострими кілками під ребра тичуть, тільки б почути зойки болю і втішитися ними. Люба вирішила хитрувати: як і раніше, ішла вона щоранку до школи, вичікуючи чверть години за великими деревами на повороті перед школою, поки всі зайдуть всередину. Потім дрібними перебіжками, щоб не побачив хто зі школярів, пробиралась до стіни попід вікном і слухала, поки не змерзала до кісток. А тоді поспішала додому, щоб там акуратно, по памяті нотувати почуте в маленький зошиток і ховати його до наступного дня.
Увесь вільний час, якого тепер було багацько, читала. Батькові німецькі книги вже почала по другому колу, шліфувала память і мову, чіпко тримаючи в голові оте його «Лише вчися, доню». Кілька разів, вертаючись від школи, поки діти не почали розходитися, проминала радгосп і бачила, як велося Петру. Звиклому до всякої відповідальної тонкої роботи, тепер йому доводилося вигрібати за свиньми та коровами, а всі обходили його десятою дорогою. Один лише дядько Яків, який був головним інженеромтому не боявся ні голови сільради, ні самого чорта, поки не підросла йому заміна, дозволяв собі випалити з небожем по цигарці в обідню перерву: постоїть трохи поруч, потім поплескає по плечі, сплюне, зітхне й повернеться до своїх тракторів, а заодно й Романа навчати, бо ж за нього головний бухгалтер, Іванчин батько, особливо наполегливо просив.
Мовчала Люба й про те, що кілька днів тому кудись пропала Лапа. Коли вона повернулась зі школи, стояла в дворі пуста буда й лежав відкритий ланцюг, котрим була причіплена собака. А після того кілька ночей підряд хтось ходив по двору, зазирав у вікна, гупав і перевертав щось на подвірї. Боячись видати себе хоч звуком, Люба лежала під ковдрою, стискала нагрудний хрестик і одними губами молилась, щоб той нічний гість, утамувавши свою цікавість, просто пішов геть.
От і цього дня, стримуючи язика, щоб не бовкнути зайвого, Люба здригнулась від несподіваних кроків надворі таких же впевнених і повільних, як тієї ненависної ночі на Покрови. Кроки наближались, відстукуючи підборами по сходах і ґанку, дійшли до дверей і без зупинки переступили поріг. Одразу за цим у хаті зринули недобрі очі Кривця. Поруч із ним стояли двоє офіцерів. Кривець обвів поглядом присутніх і з повільною та впевненою невідворотністю мовив:
Петро Деревський. Підеш із нами.
Віра аж сіпнулась:
Та як? За віщо?
Суд розбреться.
Петро лише сіпнувся, а Кривець швидким рухом постукав по кобурі наганане варто. Не встигли й отямитися, як двоє молодих уже скрутили Петрові руки за спиною й повели з домудо тієї ж підводи, на якій так недавно везли геть із хати батька. Люба кинулась бігти за братом:
Полиште! То помилка! Він же все робив, що треба! І в радгосп вступивкого хоч спитайте! Та враз помітила, що біжить одна. Матері позаду не було.
Петро ж видавався не просто мовчазнимпокірним, чого за ним зроду-віку не водилося. Без жодного супротиву дозволив посадити себе на гарбу, зневаживши сусідів, які вже злетілися, наче шуліки, зачувши жертву, та штовхали один одного з шепотом: «Бач, я ж казав, що й того заберуть! Отакі вони, Деревські! Усі один до одного». Петро кинув сестрі на прощання недовгий погляд й одвернувся. Так і їхав, дивлячись кудись удалечінь, допоки гарба не зникла за поворотом. Щойно ті фігуриКривець із помічником, візниця та Петрозникли з горизонту, Люба поплелась додому. І побачила те, чого аж ніяк не чекала: мати стояла на припічку, завзято порпаючи рукою у стіні за піччю.
Мамо, та чого ви? Чи розум втратили? Петра ж забрали! Де то час пічку колупати?
Віра саме дістала, що шукала, тугий пакунок, закутаний у білу бавовняну тканину.
Зараз такий час, доню, що й не знаєш. Минулого разу, поки ми за Макаром бігли, у нас господарство розібрали. Залишили ні з чим. Петра ми ще побачимо, як повинні, але якщо зараз ще й гроші втратимо, зовсім загинемо.
Тут лише збагнула Люба оту таємну змову матері та брата, оту вимушену жорстокість. А Віра тим часом привязувала пакунок до стегна.
Трапитися може що завгодно. Ми маємо бути готові. Як зі мною щось станеться, знімеш пакуноктам гроші. Поїдеш до дядька, до братів і сестри. Тільки б мені просто померти, а не щоб забрали
Мамо, що ви таке кажете? Вас то за що?
А їм яка різниця? Сама бачиш: кого хочуть забратиберуть і не питають, чи винен. Вони собі знають, що їм треба.
Тим часом гомін надворі лише наростав. Віра визирнула у вікно і ще більше спохмурніла. До хати вже прямувала делегація на чолі з пухким головою сільради Степаном та двома молодими офіцерами в остогидлій за минулі місяці формі ОГПУ. Коло них крокували поважний, затягнутий в урочистий жупан Іван і молодий парубок, котрий тепер щодня вів у їхній хаті свої уроки. Слідом за ними тягнулося ще пів селасерйозні та певні своєї правоти. Коло тину стояв розгублений Павлусик, не ступаючи на землю Деревських і не відводячи погляду від хати. Степан же, зупинившись перед входом, набрав повні груди повітря й гучно, аж шибки задзвеніли, видав:
Віро! А вийди до громади. Розмова є!
Чого вам? говорила Віра гучно й упевнено, та Люба, стоячи позаду матері, бачила, як трусилися в неї піджилки, як міцно вхопилась вона за деревяні поруччя ґанку. Фізично відчувала, як упивалися в них погляди, сповнені ненависті й люті.
Ми з громадою ухвалили рішення. Тобі треба негайно звільнити хату. Двір заполонило схвальне гудіння натовпу.
З якого то дива?
Наперед вийшов Іван.
Ця хата відтепер належить громаді ми так вирішили. Зробимо в ній політчитання. Гість наш із району житиме. З помічниками.
Ви вирішили? Швидко ж ти переметнувся! Ще недавно сам для себе велику хату хотів, а тепер «усе громаді»?
Я помилявся. Визнаю. Зате тепер мені відкрились очі. І я добре побачив, що то є зле.
Тонковусий студент виступив уперед, гордо піднявши голову.
Можете пишатися. Відтепер цей дім служитиме на благо державі. Виховуватиме нові кадри. Ми не лишимо в ньому й сліду минулого. За мною, хлопці!
Молоді офіцери, не змигнувши оком, кинулися в хату, відштовхуючи з дороги Віру й Любу. За ними чоловіки, жінки, дітирадісно й жадібно пірнали в черево дому Деревських, колись гостинне для бажаних, а тепер зґвалтоване десятками непроханих гостей чи то пак нових господарівуже й не збагнеш.
Для когось це була перша нагода опинитися в хаті «справжнього куркуля», інші ж і раніше бували тут: у якості прохачів, гостей, сусідів. Тепер же всі однаково шаленіли від нагоди відчути себе рівнозначними господарями, адже відсьогодні в хати не було одного ґазди. Вона, як і все в селі, районі, області, країні, стала спільною власністю. І кожен міг умоститися на тій лаві, пройтись по тому килимку, влягтися на ту ще теплу пічку, відірвати собі на згадку шматок її історії, схопити чашку, ложку, глечик, шапку, підковуусе, що ще лишалося після попередніх набігів.
Люба відчувала, як її дряпали, щипали, штовхали, відсуваючи геть, десятки рук, аж допоки не зіштовхнули з ґанку на землю й не перегородили шлях живим заслоном, що постійно рухався, бігав, кричав, стогнав та охкав. Крізь цей заслін подекуди виднілись голови районного гостя і двох офіцерів, котрі статечно походжали хатою й по-хазяйськи роззирались навколо.
Мати з донькою стояли на порозі. Між ними й домом виросла непрохідна стіна. Люба цокотіла зубамине так від холоду, як від напруження й страху. Віра притиснула її до себе.
Куди ж накажете йти нам? Де спати? Жити?
Юрма вибухнула сміхом.
Гляди! Цим іще щось треба!
Та хоч би й по кущах! Чи ви жиру за ці роки не набрали? Щоб у сплячку впасти.
Віра відчула, як липкий холод обливає її спину.
Дайте хоч одяг узяти теплий! Дитина ж замерзне!
А як замерзнете, то й на краще. Менше з вами мороки буде.
Сильна рука лягла на плечі.
До мене підете.
Любі хотілося співати: то ж дядько Яків. Великий, теплий і такий схожий на батька. Односельцям, схоже, було байдуже: їх більше цікавили міцні сходи ґанку, ладно збиті двері, побілка дому. Усе колупали пальцями, пробували на зуб, міркували: як ото вдалося Деревським усе зробити так якісно й скільки на то пішло грошей. Лише Степан міряв Якова поглядом і мнув товстенькі пальці.
Нащо воно тобі треба, Якове? Ми ж домовилися: у твоїй хаті тепер буде сільрада.
Ви займаєте дві кімнати й коридоряк і домовлялися. Мені ж залишили кухню й конюшню. До себе й поселю. Вам від того тільки краще буде.
Овва! То як?
Ну а так. Подумай сам. У вас же сільрадаодні хлопи, ще й вічно голодні. Помічниця вдома потрібна: прибере, наготує, пічку натопить. Усім добре буде.
Степан мнувся й водив язиком за щокою, ніби пробуючи пропозицію на смак.