Віра в цей час займалась іншим священнодійствомчи пак святотатством, тут як глянути, відчиняла ШАФУ. На якусь мить Любі навіть здалося, що її багате черево засяяло, варто було матері прочинити двері, хоч і розуміла, що то була лише дитяча уява. І раптом, як ніколи до цього, Віра стала виймати припаси. Набиваючи клунок за клунком печенею, сухофруктами, сиром та пирогами, усе примовляла: «То щоб діточки були ситі, бо дорога чекає вас далека». Тоді відчинила скриню в самому кутку кімнати, дістала кілька великих відрізів кольорового сукна: «То їм на спіднички та кофтинки. На перший час стане». А потім тихенько так розгорнула один відріз, дістала звідти новенькі радянські карбованці та всунула в руку тітці Уляні: «Чоловікові не кажи. Нехай буде на чорний день». Варто було жінці торкнутися тих карбованців, як вона вся затрусилася, зблідла й осіла на підлогу. Віра сіла поруч, обняла за плечі, і так вони й сиділи, тихенько плачучи та прикушуючи губи. То було так дивно: бачити завжди усміхнену маму в сльозах і розуміти, що дорослі навмисно плачуть тихо, щоб молодших не побудити.
Аж раптом двері скрипнули, і Віра враз стрепенулася, схопилась на ноги, очі хусткою витерла і вийшла наперед, даючи Уляні час привести себе до ладу. Люба розуміла, що зараз відбувається щось украй важливе, але ніяк не могла уявити, чого слід чекати: батько пристав на пропозицію дядька Михайла, і тепер їм доведеться вирушити до Німеччини разом? Чи переконав залишитися? І тепер материна сімя поселиться з ними. На якусь коротку мить Люба навіть уявила, наскільки веселим стане життя з такою кількістю нових братиків і сестричок. Але достатньо було лише глянути на матір, щоб зрозуміти: не судилося тим бажанням збутися. Віра з Уляною налили чоловікам і собі ще по чарці, випили не чокаючись та й сіли всі разом доправляти ніч. Їли мовчки, аж поки не почули других півнів.
Пора нам у дорогу, коротко кинув Михайло і стиснув руку дружини.
Уляна мовчки встала й тихесенько рушила будити дітей. Люба похапцем заплющила очі, щоб не видати себе, і лише слухала, як усі разомнічні гості та господарі вийшли з дому. Тут уже не втрималась і кинулась до вікна. У тьмяному передсвітанковому світлі бачила, як виводять уже ситих коней, знову надягають упряж, вантажать на віз Вірині подарунки. Бачила, як Макар із Петром виносять із погреба кілька мішків зерна, олії, яєць, вівса коням та скидають туди жнехай буде, в дорозі знадобиться.
Пишіть нам, як облаштуєтеся, Макар намагався говорити спокійно, але легке тремтіння в голосі видавало хвилювання. І нехай вас Бог оберігає.
Гості перехрестилися й рушили, за кілька довгих митей зникнувши з обрію, наче їх і не було. Тихо-тихо, що й жодний собака голосу не подав. Люба почула кроки на порозі й знову шмигнула під ковдру, підлаштувавши маленьку дірочку, крізь яку побачила, як батьки з Петром повернулися до хати й посідали за стіл.
Макаре, що робити будемо? Ти сам чув: небезпечно тепер.
Та замість відповіді Макар лише мовчки смалив цигарку. Петро сів поруч і собі попросив тютюну. Втягнув, закашлявся.
А вони справді можуть усе відібрати? Отак просто?
Не знаю. Думати треба. Грошей у нас достатньо, щоб добудувати хату. Або купити меншу десь, в іншому місці. А з господаркою можна дивитися. Після Покрови поїду на ярмарок і попитаю, як можна скоротити господарку: що продати, а що залишити.
Віра сиділа поруч із чоловіком і гладила його плече. Люба добре знала: мати робить так, коли чогось від батька хоче, маленька невинна ласка перед великим проханням. Макар теж добре знав звички дружини, і вони йому подобалися.
Може, продамо ті гуси, трохи курей? Тоня ж іще зовсім маленька, а так із ними мучиться. Нам для прожиття на яйця і супчик небагато треба. А гроші вже будуть.
Але сьогодні, уперше за всі роки, скільки Люба спостерігала цей маленький ритуал, він просто перехопив її руку, зупинивши цю ласку, і обережно стиснув.
Не поспішай, Віро. Тут добре думати треба. Втратити все, бо хтось інший боїться, діло нехитре. Здобути назадото буде непросто. Лягати пора: світає скоро. А на свіжу голову завтра подумається краще.
Сказав, а сам вийшов із хати, уперше в житті забувши недопалок на тарілці. Люба лежала й прислухáлась до звуків у домі: ось мати прибрала зі столу, а Петро перестелив постіль для сну, ось вони розмістилися кожен на своє лежало та швидко забулися неспокійним сном. До Люби ж сон не йшов узагалі. Щойно небо почало світлішати, вона випірнула з-під перини, тихенько вдягнулася та й вийшла надвір. Свіже осіннє повітря пробиралося під одяг і хутко бадьорило. Батька ніде не було видно.
«От дурепа! Засвіт сонце надворі, немита й нечесана, визираю якогось дива. А чого я чекала? Що це лише нічне жахіття, яке вже минулося? І зараз хтось добрий і великий скаже, щоб я верталась до ліжка, а як прокинуся, все забудеться, як сон?» Щоб відігнати думки, Люба взяла відро та пішла до сараю доїти корову. Вже уявляла, як до пробудження сімї поставить тепле молочко на стіл до сніданку, щоб усім було смачненьке, щоб мати всміхнулася й більше не плакала.
У сараї сидів Макар. На купі сіна, спершись спиною на деревяний зруб. Люба вперше бачила, щоб широкі батькові плечі опустилися так понуро.
Любашо, рано ти сьогодні. Чи й не лягала? його погляд зазирав у саму душу. Люба ніколи не вміла брехати батькові, та й не хотіла.
Лягала. Тільки не спалося.
Макар посунувся на тій купі й відхилив руку, даючи Любі змогу притулитися «під крильце». Татова донечка, від самого малечку вона любила так сидіти: батько, великий і теплий, і вона, маленька й слухняна, під його захистом. Вони сиділи так вечорами, коли вся робота була позаду, Макар говорив, а Люба все слухала його мрії, історії, переймала його науку. То й зараз одразу ж примостилась під бік і наче й не було тієї важкої ночі.
То ти все чула?
Люба кивнула:
Чула. Що тепер буде?
Побачимо. Бог нас любить. Он скільки добра дав нажити чесною працею. То й не полишить, будемо вірити.
Макар замовк. Люба прислухáлась до його дихання і боялась поворухнутися. Вона відчувала, що зараз трапиться щось важливе і не хотіла проґавити цю мить. Нарешті Макар заговорив:
Пообіцяй мені дещо, Любашо.
Що завгодно.
Учися, дитино. Читай усі книги, які я тобі з тої Веймарської Республіки привіз. Книги не всі добрі й красиві. І про війну є, про смерті. Але то все знати треба, доню, бо це життя.
Книг Макар навіз цілу скриню. Петро тоді навіть пожартував, що їх Любі на все життя вистачити має. Дівчині спершу аж страшно було до них підступитися. Здавалося, щойно прочитає всі, так життя й закінчиться.
Читай німецькою, щоб шпрехати вміла добре. Може, нам і доведеться вслід за дядьком переїхати. А як мову знатимеш, то ніхто тебе там і не обдуритьусе чути будеш, хто про що за спиною домовлятиметься. Розумієш?
Чомусь хотілось плакати, обійняти його, заритися в шию, та Люба лише кивнула.
І дивися за мамою й молодшими. Петро скоро жениться: нікого, крім своєї Іванки, не бачить, то ти за старшу.
Та як же я за старшу? перелякалася Люба. А ви?
Та я тут, тут. Це так, просто. Щоб ти знала, хто моя права рука. Пригорнув іще раз і піднявся на рівні, витягнувшись на весь зріст і хруснувши кісточками. А тепер ходімо корів доїти. Роботи в нас аж до вечора.
Розділ 4Сорочка
Жовтень 1929 року
Ці дні середини жовтня стали для Люби особливо памятними. Саме в один із них вона прокинулась, сповнена дитячого жаху: весь подíл був у крові. Дівчина прибігла до матері вся в сльозах і певності, що вмирає. Затинаючись, питала, чи встигнуть вони хоч покликати святого отця її висповідати Та мати лише лагідно всміхнулась і сказала, що то «перші крові»: вони означають, що тепер Люба стала дівчиною і можна потроху готуватись на відданнявишивати рушники. Від цієї новини Люба спохмурніла: вона встигла лише трохи порадіти, що надворі осінь, роботи стало менше й нарешті можна проводити цілісінькі вечори за читанням, як насправді клопоту лише додалося. Та несподівано те вишивання захопило її з головою. Віра навчала: коли встромляєш нитку в голку, коли виводиш нею візерунки на полотні, коли обираєш кольориусе думай про чоловіка, яким він у тебе має бути; вкладай у кожну ниточку і кожен стіжок побажання, молися Богородиці про добру жіночу долю, роби все вдумливотоді все збудеться. Так і робила. Поки виводила хрестиками ті квіти й візерунки, з кожним рухом голки просила: «Нехай буде добрим чоловіком і добрим господарем, прудким до роботи й спокійним до відпочинку, хай пошле нам Бог пятеро чи й більше діточок, і щоб вечеряти сідали завжди всі разом і розповідали, як минув день».
Того ранку Люба саме завершувала рушник, як до хати увійшла сусідка Орисяміцна та кирпата. Батько завше як дивились на неї, то приговорювали собі у вуса: «Такою жінкою поле зорати можна». Але Орися не оралавсе казала, що їй нíколи і з хати вирватися з тими «вражими дітьми, що на них не напасешся». Дітей у неї було всього троє, усі віку Люби й Тоні, вчилися з ними в школі, то дівчата й бачили, як часто ті приходять напівголодні й замурзані. Віра їх шкодувала, усе просила Макара взяти Орисиного чоловіка в найми, хоч би й до найпростішої роботи, та коли почула у відповідь: «Я тричі до нього ходив: до обіду й по обіді. До роботи так і не добудився. Він лиш до їжі встає», усі розмови припинилися.
Сусідка скрипнула дверима й завмерла при вході, так і впявшись очима:
Любашо, а чи є мати вдома?
Мати в коморі, он за сіньми.
І та комора така велика, що господиня й гостей не чує? Віро, ти тут чи як?
Тут я, тут, не кричи так, бо люди збіжаться, подумають, ґвалт, Віра вийшли в сінируки в борошні, подíл спідниці теж, але Любі раптом аж спокійніше стало. Не любила вона залишатись наодинці з Орисею, змалку її лякали великі сусідчині руки і вічно багряно-червоний рот, наче вимащений буряками. Миші мішок прогризли. Зерно шукали, а до борошна дісталися. Доведеться катцера [так Макар її на німецький манір говорити привчив] у комору заселяти. Нехай там лад наведе.
Ой, Віро, бережіть свою комору. Тільки ви ж нас рятуєте. От і знову біда пригнала.
Що трапилося? спитала Віра з тихим видихом.
Любі зненацька стало цікаво, чи чула сусідка те втомлене мамине зітхання. А як чула, то чому робить вигляд, наче нічого не трапилося? Вона, Люба, якби зрозуміла, що їй не раді, одразу б утекла й на поріг більше не зявлялася. Але Орисі, здавалося, до того немає діла. І чому мати не зітхає ще раз, голосніше, щоб уже сусідці було незручно за її настирність і те, що завжди невчасно приходить? Віра казала, що людям потрібно допомагати, бо кожен може опинитися в біді. Але Люба схилялася до батькової позиції допомагати тому, хто хоча б намагається допомагати собі сам. Орися, за її спостереженнями, до таких не належала.
І хоч як Вірі було неспідручно ставати зараз до тієї розмовиу коморі чекав щойно розпанаханий мішок, та й зерно треба було перебрати й по нових міхах пересипати, не могла вона не вислухати ту звичну пісню.
Та козляра мій, щоби йому пусто було, соромно сказати: заснув на мішку з просом. А як проспався, то туди ж і обмочився. Довелося те просо свиням віддати, а самим і їсти нічого. Сусідко, виручи хоча б мискоютиждень буду дітей годувати.
Люба намагалась робити вигляд, що вишиває, хоч зосередитися вже не могла. В її уяві яскраво постав сусід Василь, із вічно червоним обличчям та в розхристаному кожусі, що справляє нужду на просо. З таким видивом у голові творити собі майбутню долю зовсім не хотілося, тож вона схилилась над рушником і старанно розглядала вже готовий візерунок, поки дорослі розмовляли.
Орисю, ну яка миска Я тобі хоч мішок дам. Але ти ж знаєш Маю все в зошит записати: хто взяв, коли поверне. То ж Макар усе вимагає детально вести, аби не трапилось йому чого недолічити.
Сусідка аж руками сплеснула:
Знову той зошит! і вхопила Віру за руку, не даючи навіть дотягнутися до полиці, де лежав потертий сірий зошиток з іменами боржників і точними записами, хто й скільки взяв та коли повернути має. Віруню, серденько, а можна якось так, щоб Макар і не знав? У вас того проса, зерна, борошна повні коморито всім сусідам відомо. Чи ж тобі шкода для трьох моїх діточок, що одне другого менше?
Орисю, не ятри мені душу. Де я можу чоловіка обманути? То ж усе одно, що вкрасти в нього
Орися далі впрошувала Віру:
Знаєш, як у народі кажуть: у чоловіка треба красти, але перед ним і класти. Он відсип мені того проса, а Макару скажи, що миші поїли. Скільки там того діла?
Тут уже Люба не витримала. Скочила з місця так різко, що ледь вишивання не розгубила:
А де то ви, тітко Орисю, совість свою згубили? Може, її теж миші зїли? Прийшли в нашу хату, щоб учити маму папаші брехати?
Віра від таких доччиних слів аж зойкнула. Треба ж, виросла дитина: то сиділа тихенько, як та пташка, аж враз шулікою перекинулась. Але Орисю ця переміна не злякала. Сусідка лише відступила на крок і заговорила знову, наче й не чула того вибуху:
А яка ж у тебе, Любонько, спідничка гарна! Я таких у нас і не бачила: така яскрава та пишна. Чи не мати справила?
Побачивши докірливий погляд матері, Люба сіла назад. І намагалась не піднімати очей від вишивання.
То сукно Макар із Веймарської республіки привіз. А я вже справила, як могла.
От бачиш, який у тебе чоловік добрий. Усе додому дбає. Не те що мій! А я б теж своїм донькам такого сукна хотіла, щоб спідничку справити. Може, лишилось у тебе щось на одріз? Я б у розстрочку взяла. А за три тижні гроші й віддам: ми якраз Зірку на ринок повеземопродавати. Тоді за всі борги розрахуюся.
Люба стежила за матірю й гадала, коли вже тій увірветься терпець. Але Віра мовчки пішла в комору й повернулась із мискою проса:
Тримай, і хай діти будуть ситі. Три тижні то довго, а ви єдину годівницю продати зібралися.
Орися вхопилааж очі засвітилися:
А як же відріз? Відріз як?
Ураз за спиною почувся голос Макара. Зайшов тихенько, стояв та слухав. Та як побачив, що Віра вже хоч би що віддати ладна, лиш би тої сусідки позбутися, таки втрутився:
Нащо тобі відріз?
Ой, Макарчику! Ой, налякав! Та то я так, побачила, яка гарна спідничка в Любаші, то й думаю: де б і собі такого сукна взяти, щоб дітям пошити?
А я тобі скажу, Макар узяв у жінки миску з просом, зважив у руці. Записав у зошиті, кому й скільки, простягнув назад Орисі. Якщо твій чоловік замість пити й спати піде до мене працювати, то й у вас таке буде. Може, і більше. А як надумає в чужі краї на заробітки їхати, теж хай приходить, я розкажу, куди краще. Змочив кінчик олівця язиком і знову підніс до зошита. А тепер скажи: повернути коли плануєш? Записати хочу, бо все має бути на обліку.
Орися від таких слів аж спалахнула.
Та нехай горить твій зошит у пеклі! Міг би хоч раз просто допомогти матері трьох дітей! Сам розкошує, а іншим і кусня хліба шкодує!
Та й кинулася геть із хати, усе ж прихопивши із собою просо. Щойно грюкнули за нею двері, Макар обернувся до дружини:
Домовмося так: щоб я її й на порозі більше не бачив.
Макаре, та я ж
Та ти ж їй усе вже була віддати готова, тільки б та замовкла. А вона то й знає і тим користується.
Макаре, там же діти.
І в нас діти. Тільки я з ранку до ночі то на полі, то на городі, то на пасіці, то коло худоби, а він усе на лаві чи в коморі та із сивухою під боком.
Макар нарешті звернув увагу на дочку, яка захоплено слухала батька. Цієї миті він говорив уголос те, що вона й сама думала, і дочка купалась у його словах, закарбовувала кожне в памяті.
Любашо, йди погуляй. І відклади те вишивання, почитай краще. Тобі мову вчити треба. А нам із мамоюпоговорити.
Люба слухняно склала сукно й нитки та гайнула з хати. За порогом на мить завмерла і вдихнула на повні грудияк же то добре нарешті опинитись на свіжому повітрі, пройтися двором до стодоли та впасти з книгою в копицю сіна!
Не знала Люба, скільки вже часу минуло, поки вона жила на тих друкованих сторінках, вчитуючись у сповідь молодого німецького льотчика Пауля Боймера, закинутого долею на Західний фронт великої війни, аж зрозуміла: скоро темнітиме, а ще не чути звичного Тониного дзвінкого «Гусь-гусь!», яким сестриця жене додому гусей, та гучного ґелґотіння за тим.
Лежати Любі набридло, тож вирішила піти назустріч сестрі: знала ж бо, якою дорогою та щораз прямує додому. Побачила її, щойно вийшла за село. Придивилась: Тоня не йшласиділа, наче темна хмара, посеред поля. Люба кинулась до сестри й ледве не впала від здивування: лице замурзане, керсетка розхристана, а сорочка під нею чорна як земля. Обличчя таке ж чорне, розпухле від сліз, старанно протерте брудним рукавом. А поруч тихо-тихо прилаштувались гуси.
Тоню! Що з тобою? Хто це таке з тобою зробив?
Мовчанка і сльози.
Кажи, бо душу з тебе витрясу. Ти ж мене знаєш, я не відчеплюся, сказала загрозливо, а в самої серце кровю обливається.