Нíколи пити, мені на поле треба, пшеницю молотити. Кажіть, по що прийшли.
Приніс тобі новий випуск «Селянського журналу» почитати, Степан хутко всунув папір Макарові, наче позбувся чогось, що пекло йому руки. Колективізація, друже. Там усе чорним по білому написано. А ти ж у нас грамотний, прочитаєш.
Макар скрутив газету і заклав під пахву.
І що значить та колективізація?
То таке диво Розумієш, рехворма. Після неї всі заживемо добре.
А як тодобре?
Степан аж закашлявся. Де ж він думав, що доведеться пояснювати цьому нетямущому. Хоча Макар сам винен: на сільські збори не ходить, до клубу теж, усе на господарстві пропадає. То й ні сном ні духом, що рішення вже прийняті й візит тойпросто формальність, аби мало добровільний вигляд.
Добрето коли у всіх порівну. Одне поле, одні корови, одне молоко з тих корів. Усім пособини будуть.
Мені пособин не треба. У мене все своє.
Ми бачимо, тон гостя у формі не виказував нічого, але Макар відчув, як від нього шкіра вздовж хребта вкрилася сиротами. До них додались інші, на шиї, коли свої пять копійок докинув Іван:
Подумай тільки: від кожного за здібностями, кожному Як там далі? запитально глянув на Степана.
Кожному за потребами, доповнив той, тупцяючи на місці, як у зимовий день, коли треба було зігрітися, а мороз кусав за литки.
Рай на землі? іронічно поцікавився Макар.
Та який там рай, його ж немає! поспіхом вставив Степан, побачивши, як незадоволено скривився на тому слові гість. Наче то й не він, староста, ходив минулої неділі до церкви, хрестився й поклони бив під проповідь отця Митрофана. І не він на Різдво найгучніше колядки співав і найзавзятіше постився. Є лише краще життя, до якого йдемо.
Іван, відчувши себе вільніше, потроху просувався до сараю. Манили його ті прочинені двері, бо ж знав, що реманент у Макара найкращий у селі, два тижні тому з харківського ярмарку привезений, то хоч глянути на нього хотілось.
І що від мене для того треба?
Так віддай майно на громаду! аж видихнув Степан. Важко давалась йому розмова. Уже й піт проступив на сорочці, так тужився.
А, он воно як Був би мед, а мухи налетять?
Макаре, ти ото як старим салом засмажений. Міняється все. Усі віддають. Розуміють, аж наголосив на тому слові.
Нарешті подав голос гість:
Вступайте сьогодні. Документи у нас із собою. Підписати треба.
А що мені з того?
Степан встряг поміж них, дивуючись власній хоробрості й тому, що досі не схопив удару, такого жаху наганяли на нього важке мовчання і короткі, наче постріли, репліки чоловіка у формі. Той прибув у село лиш недавно, про нього знали мало: звуть Кривець, призначений із Харкова головним із політичної безпеки в їхньому селі та десятку інших навколо. Навідувався в сільраду, коли йому того хотілося, щоразу великою чорною машиною. Все питав про кожного з місцевих, заповнював якісь папери, а для чогоне його, Степана, ума ділотак йому одразу й повідомив.
Та, Макаре! Не лиш про тебе мова! Худоба, інструмент, сад, полескільки всього може мати громада. А ти тримаєш то для шести людей. Неправильно це, не по-радянськи
Зараз кожен або з громадою, або проти неї, тихо промовив гість.
Цієї миті ледь помітна тінь промайнула з боку дому. Це Петро, памятаючи мамин наказ, вибирався обережно, намагаючись не потрапити гостям на очі. Та бігти поки було йому несила: притиснувся до стіни й слухав ту розмову.
Іване, і ти з ними? Макарів крик застав Івана вже на порозі сараю.
Той аж здригнувся від несподіванки та мусив повернути назад. Негоже ж при господареві в його сараї швендяти. Поки що негоже.
Так, а чого ні? Добре виходить: усі працюють, усі отримують. Усе ділиться порівну.
Макарові аж в очах потемніло від люті. Ступив до Івана та ледь втримався, щоб не заюшити йому носа одним сильним ударом.
Порівну, кажеш? То ти за громаду зі мною до Німеччини їздив? Привіз добра достобіса не собі й Марійці, а громаді? І для громади пропив його й прогуляв? А тепер на моє зазіхаєш. Я від рання до ночі гарував, світа білого не бачиві тепер маю то все віддати? Таким, як ото ти, гультіпакам, які все по шинках швендяють і молодиць грають?
Нарешті безцільно блукаючі очі Степана помітили у дворі відро з крижаною водою. Він вилив на себе цілого кухля, тоді, відсапуючись, сів і мовив:
Макаре-Макаре, так діла не буде. Не будь дурнем, підпиши папір. Будеш ходити за тими ж коровами, бджолами і пшеницею. Тільки з громадою.
А на хіба воно мені треба? У мене все своє, чужого не прошу. І ви до мого не пхайтеся.
Петро не чув, що було далі. Він чкурнув геть, у поле, до сестер, несучи коло серця гостинця від матері, а в голові крутилась лише одна думка: «Біда, буде біда». Хоч і не знав, звідки саме її чекати. Не бачив, як понуро виходив за ворота Степан. І як Кривець наблизився впритул до батька й тихо сказав, що для тих, хто не хоче приєднатися до громад добровільно, існують інші методи, і, перш ніж попрямувати до виходу з двору, вдарив чоботом буду Сірка на прощання. І я´к замріяно роззирався Іван, поки батько важким поглядом проводжав гостей. Хлопець біг уперед, аж поки не наткнувся на Марію, котра, вже із самого ранку весела, саме виходила з шинку край села. Побачила Петра та як ухопить за плечі!
О, Деревський! Куди поспішаєш? Давай по чарочці випємо? Відсвяткуємо?
А є що?
Чи ти дурний? Чи не чув? Гик! Усе село гуде! Тепер нове життя буде, нове й сите. Гик!
Петро струсив її руки з плечей. Ті впали, слабкі й розслаблені, наче дві вологі ганчірки:
З Іваном своїм святкуй. А зі мною нíчого.
Та як нíчого? Іван зайнятий, десь ходить цілими днями, а ти ж тут грайливо кинула сизим оком. Ми ж тепер усі при кýпці гик! тойво Житимем. Усе селояк велика сімя. І все спільне!
І як узялася кружляти на радощах, аж світ їй закрутився. Так і похилилась на тин. А Петро побіг далі, наче пекли йому за пазухою мамині пироги. І таки ж пекли, розтікаючись солодкими й жирними патьоками, липкими та бурими, наче кров.
Побачив сестер іще здалеку на колоді коло річечки. «У цих двох нічого не міняється. Люба знову книгу читає, німецьку якусь, із батькових. А Тоня слухає. І хто їх зна, чи вони справді ту дивну мову розуміють, чи лише прикидаються». Петро і сам не раз чув ті казкові історії: про золоте горнятко і зелено-золотих змійок, про зачарованого хлопця з довгим носом і його дружбу з такою ж зачарованою гускою, про парубка з чудернацьким іменем Вертер, який усе зітхає за дівчиною і ніяк не може їй зізнатися. Але батько ніколи раніше не наполягав, щоб і син учився. А тепер Петрові було зовсім нíколи. Тож він лише милувався сестрами і їхнім затишним куточком під вербою. Поруч мирно паслися гуси, а повітря було пронизане таким спокоєм, що й сам Петро не помітив, як стишив ходу й підійшов, уже мяко всміхаючись. Ні, не потривожить він цього спокою, не витягне дівчат із їхнього маленького раю, допоки зможе його оберігати. А завтрато буде завтра, а поки нехай цей день тягнеться, скільки зможе, а вони так і сидітимуть на тій колоді плечем до плеча, і їстимуть ласощі з чарівної Шафи, і зберігатимуть цю таємницю на трьох.
Розділ 3Гості
Жовтень 1929 року
Вечір видався жвавим. Хоч і не чекали гостей, та ось вониаж пятеро. Приїхали під вечір, коли все село вже впоралося з основною роботою та сиділо по хатах: молодь збиралася в клуб на танці, а старші готувалися до спочинку. Прибули бліді й утомлені, навантажені клунками. Люба побачила їх першою, граючись коло хвіртки з Лапою, та злякано побігла до матері:
Мамо, там підвода приїхала! На ній люди якісь.
Мама, що саме набирала води з колодязя, ледь відро не впустила від здивування. Побігла назустріч, і аж серце їй кольнуло, щойно побачила:
Михайлику! Що ж ти! Це ж скільки вже років ми не бачилися?
Старший брат, високий і чорновусий, такий молодий і сильний, про якого вона часто розповідала дітям, коли ті питали про материне дитинство, в її очах раптом постав зовсім іншим: уже із сивиною і першими глибокими зморшками. А з-за його спини вигулькувало двійко дітей приблизно Тониного віку. У високому й сильному парубку, який правив підводою, легко впізнала старшого племінника Остапанадто вже схожим він був на батька: ті ж великі роботящі руки, та ж горда постава і карі очі з бісиками. А по праву руку, ледь дістаючи до плеча, стояла маленька й худенька, котра досягала тільки до грудей свого могутнього чоловіка, Уляна.
А чи можна заночувати у вас, сестро?
І ти ще питаєш? Чого ж не попередили? Я приготувала б усякого! Ви як, надовго?
Нам би лиш заночувати. І дітям умитися, поїсти й поспати. Щоб сили були рухатись далі. Дорога була далекою.
Віра часто відповідала на запитання дітей, чого в гості до дядька Михайла не їздять: до Верхньої Дуванки на Луганщині, де ті жили, шлях неблизькийкілька днів поспіль довелось би провести в дорозі. На гамір із хати вибіг Макарі насупився. Уже більше десяти років не бачився з Віриним братом, усе нíколи було від господарки вирватися, і хоч по-братськи любив його і часто згадував, та не сподобався йому цей сімейний візитпід покровом ночі, з підводою пожитків. Та не сказав і слова, лиш потиснув гостеві руку й гукнув на повен голос:
Петре, а вийди-но з хати й поможи коней припнути. Бо щось вони відвязалися, зараз города потовчуть!
І все робили мовчки: відчиняли ворота, заводили коней, знімали упряж, напували й годували. Саму підводу сховали в сарай, подалі від людських очей, а Любі доручили всіх пятьох до хати провести, їсти накласти та дітям спати постелити. Остап провалився в сон, щойно його голова торкнулась перини. Віра ще хотіла подати йому молока з хлібом, та годі було й добудитисяне чув нічого, лише хропів інколи так, що аж вуса підлітали. Люба з Тонею кепкували:
Мамо, ми й не знали, що такий молодий, а може цілу хату звуками наповнити!
Віра з Уляною, попиваючи чай, поки чоловіки роздивлялися господарку Макара, лише посміювалися:
То ще тиха музика! От коли його батько спати ляже, шибки трястися будуть.
Сестри не могли уявити, як таке можливо. Боялися лише, щоб та музика не збудила Василька й Олексійка, щойно приспаних мамою. Та ж ні, їм той гучний гуркіт, вочевидь, нагадував грім, тож і спали міцно й безтурботно, як під час дощу.
Цієї ночі Любі з Тонею довелося ділити пічку з двома доньками дядька. Маленькі й тихенькі, як мишенята, вони теж швидко поснули на її теплій спині, а двійко Деревських зацікавлено підглядали через дірку в ковдрі, як старші вечеряли за столом. У зазвичай веселій та гамірній хаті було незвично тихо: говорили пошепки і про таке, що й не уявиш. Макар попросив Віру співати. Тож двоє жінок вмостилися під віконечком і затягнули:
А вже третій вечір, як дівчину бачив,
Ходжу біля хатиїї не видати.
Вийди, дівчино, вийди, рибчино,
Вийди, серденя, утіхо моя!
Співали голосно, вкладаючи душу, аж Тоня й сама не помітила, як заснула, а Любі довелося добре прислухатися, щоб почути розмову, яка точилася за столом. Петро також сидів із дорослими і, всупереч своїй звичці висловлюватися з кожного приводу, мовчки слухав, а Михайло тим часом розповідав:
Прийшли до нас минулого тижня. Кажуть: «Іди в колгосп». І посміхаються. Двоє свої, знайомі, третій чужий, ще й із револьвером на поясі. Я не став сперечатися. Там же, на місці, у колгосп і записався. Вони одразу і волів забрали, і корову вивели. По решту, сказали, «завтра прийдемо».
А чого ж ти віддав? Макар не йняв тому віри. До мене теж приходили. Та й не погодився.
Дядько Михайло перехилив чарку.
Ото дарма ти, Макаре. Двічі вони не приходять. І раптом ухопив його за руку і так страшно-страшно глянув в очі. Утікай. Бери жінку, дітей і біжи світ за очі, як я.
Та як же я хату кину? Господарство? Одного поля кілька гектарів, пшениці, проса Коні, корови, гуси Пасіка. Усе важкою працею добувалося. А люди, які в мене працюють? А нова хата, що будується? Ти при своєму розумі то все кинути?
Поки Макар підвищував голос, Віра з Уляною теж не відставали й дедалі гучніше виводили свою пісню:
Не вийду, козаче, не вийду, соколе,
Мене мати лає, гулять не пускає.
Брешеш, дівчино, брешеш, рибчино,
Брешеш, серденя, утіхо моя!
І чоловіки, зрозумівши натяк, стишили голос:
Макаре, та краще все кинути й цілим лишитися, ніж пропасти безвісти. Гроші завше заробити можна.
А хто ж пропадає? Я тут більше десяти років прогарував. І куди ж мене з моєї землі?
Михайло схилився до Макара.
Послухай мене! Був у нас у сусідньому селі Якименко Степан. Добрий господар. Найкращий бджоляр на десяток сіл. Його пасіка такий мед давала, що другого такого й не знайдеш. Разі згинув. Тепер на його полі місцевий колгосп цибулю й часник засадив, а вулики кудись вивезли. А в хаті клуб тепер збирається, газети з центру читають.
Тут уже Петро не витерпів:
А вража ж сила. Як таке коїться, то ті клуби палити треба!
Та палять, палять. Збираються малими групами, ховаються по лісах. І клуби палять, і вагони з зерном теж. Ті самі, що їх колгоспи збирають, щоб на Москву відправляти.
Палять? Петро не вірив, що таке можливо.
І не тільки. Худобу з загонів випускають.
Так, може, вони і покажуть їм? Налякають цих Цих Петро ще ніколи не лаявся при матері, тож і зараз не міг дібрати потрібного слова, лише кидав погляди на матір та батька. Я теж так хочу. Показати їм, що нас чіпати не можна.
Михайло скуйовдив його волосся, тоді схопив за загривок і притягнув ближче до себе, гучно шепочучи:
Тільки від того сільради ще більше лютують і ще більше відбирають. До нас прийшли після того, як кілька вагонів продукції ті гарячі молодики з рейок спустили.
Так справедливо ж!
Справедливо. Щоб чужим зароблене кровною працею не дісталося. Тільки це наша справедливість. А в них своя. Кого з них зловили, тих і постріляли на місці ж. Тому сиди, хлопче, і не сіпайся, бо як зловлятьна всю родину лихо буде.
Макар недовірливо глипнув на гостячи не бреше. Але надто скорботним було осунуте обличчя Михайла. Крізь дірку в ковдрі Люба глянула на Уляну, і серце в неї аж упало в грудях від побаченого: тітка співає, а сльози по щоках так і течуть.
Та було б не рубати зеленого дуба,
Та було б не сватати, коли я не люба.
Правда, дівчино, правда, рибчино,
Правда, серденя, утіхо моя!
Любі раптом так нестерпно захотілося сховатись, що вона накрилася з головою, тільки б не чути й не бачити того дивного дійства і тих страшних розмов. Але хоч і не дивилась, ніяк не могла припинити слухати. І ті голоси формували перед нею картину.
А ви не знаєте, що Андрій теж поїхав? Наш старший брат.
Коли? Віра так здивувалась, що й співати перестала.
Тижні зо два буде. В Росію. До жінчиних родичів. Ті сказали, що знайдуть йому роботу при інституті, буде вчителювати. У партію вступив, бороду зголив. А все майно тут лишив, на потреби колгоспу.
А ви тепер куди?
У Німеччину чи Францію. Як Бог дасть. Макаре, підкажи, куди нам там податися, де роботу знайти?
Навіть крізь ковдру Люба відчула гострий запах тютюну. Макар, який ніколи не палив у хаті, раптом порушив ту давню традицію й заполонив кімнату їдким димом.
Макаре, їдьмо з нами? Ти ж уже все там знаєші тебе знають. Виїдемо собі тихенько, вивеземо краму на перший час: їжі, сукна, борошна. Трохи продамо й будемо з того жити, а там і роботу знайдемо. На дві сімї справа краще піде, на ноги швидше станемо.
На якусь мить Любі здалося, що вони погодяться. І вона зі здивуванням відчула, що рада цьому: вже уявляла, як її ноги в нових німецьких черевичках топчуть стежки, про які вона щойно читала; як спостерігає крізь прозорі шибки у вікнах біляві коси дівчаток та їхні уроки музики з худими й такими ж білявими хлопчиками; як бачить новенькі й блискучі машини або навітьнайсміливіша думкаопиняється всередині. І та машина везе її, Любу Деревську, дівчинку з маленького українського села, прямими й довгими дорогами по місту, де з усіх вікон грає музика й пахне Елізиними пряниками.
Гучний скрип лавки вирвав Любу із солодких мрій, що плавно переходили в сон. Вона здригнулась, і ковдра зісковзнула з обличчя, відкриваючи вид на кімнату. Та всі в хаті були надто захоплені розмовою, щоб помітити одну маленьку дівчинку, яка вже давно мала спати. Макар мовчки встав і поклав руку гостеві на плечето означало «ходімо». Петро теж піднявся разом із ними. Люба почула скрип дверей і зрозуміла: вони вийшли з хати в нічну темряву. Дівчинка не бачила, але точно знала, куди ті рушили. Дитина шкірою відчувала, як двоє, гість і її батько, йдуть нічним полем і наближаються до голого двоповерхового велета з роззявленою пащею й чорними щокаминової хати з іще сирими стінами й зяючими дірками на місці вікон і дверей. То ж Макарова гордість, дітище, яке він виношував спершу в думках, а потім і наяву не менше, ніж Віра виношувала всіх своїх дітей: від Петра до Олексійка. І то був його якір, який нізащо у світі не дав би зірватися з насидженого місця вже зараз і покинути все напрацьоване.