І хай як боліло у Віри серце, що прощається з дітьми, усе ж спокійніше, що не зовсім сама. Та й ошелешила її така доччина впертість, зовсім макарівська. Навіть у гордовитій позі, у повороті голови, з яким Люба повідомила своє рішення, читався Макар. Так і порішили. І щойно взялося на світпішли проводжати всю ту веремію аж за село, де на них чекала підвода до Софіївки. На прощання Віра всунула братові кошель із грішми:
Як дітям що купити доведеться. Візьми, щоб вони нічого не потребували.
Обійняла дітей, добряче закутала, щоб не продувало, й кожному за пазуху ще по пиріжкуаби не голодні й не змерзлі, а все інше не біда.
Лишень не плачтевам у дядька Івана добре буде. І за мене не говоріть і ні в кого не питайте. Нíчого сусідам в зуби наші імена давати.
Іван прикрикнув на коней, підвода рушила. І стояли троє: схудла від тих переживань Віра зі стуленими в нитку губами, кремезний, із каламутним та лютим поглядом Петро й тоненька Люба із вперто затиснутими кулачками. Стояли пліч-о-пліч і дивилися, як близькі віддаляються і перетворюються на ледь помітні цятки в морозних ранкових сутінках.
Додому йшли мовчки. Здавалося, кожне слово зробить оту тяжку реальність іще ближчою, натягне на голову, пропустить у серце й зіпре груди від того нестямного болю. А поки мовчиш, наче й немає того, наче й наснилося. І краще думати, що то просто сон, який рано чи пізно закінчиться.
Уже на підході до дому помітили дивне: хвіртка відчинена, Лапа заливалась шаленим гавкотом, а з хати чулися голоси. Петро кинувся всередину й так і завмер від побаченого: чужинців було пятеро. Серед них троє добре знайомих: вдягнутий по формі Кривець, голова сільради та сусід Іван. А ще двоє молодиків із радгоспуМикита й Данило. Вони моторно вигрібали у великі торби все, що лежало в Шафі. ШАФАця святиня, якої не можна було торкатися не те що чужомусвоїм навіть, без дозволу батька. Цей ріг безкінечного достатку стояв розкурочений, а скарби з його надр миттєво опинялися в глибоких мішках прибулих.
Сиротливо відчиненою стояла й коморасхоже, її вичистили ще раніше. Іван зграбними рухами одчиняв скрині й виймав звідти тканини й одяг, згрібав усе в міхи, які стояли тут же, на підлозі. Петро завмер на порозі, гублячи слова й думки. Єдине, що зумів витиснути:
То по якому праву?
І зіштовхнувся з гострим поглядом чорних очей Кривця:
Конфіскація на користь громади. Чи ти маєш що проти?
Ми не проти, материна рука лягла на напружене Петрове плече. Він обернувся. Віра стояла блідіша, ніж завжди, із поглядом, від якого всі присутні раптом відчули себе незатишо.
Мамо, як?
Нехай забирають, що хочуть. Їм видніше.
Я такий радий, що ви розумієте. То все на загальну користь. Вам теж виділять частку, як належить, радісно повідомив голова.
Кривець нахабно посміхнувся.
Громада забирає лише те, що їй належить. І за коротким помахом його руки робота закипіла швидше: зникали теплі ковдри, чобітки, коралі.
Петру аж зайшлося, так хотів щось сказати, та Віра міцно вхопила його за руку: «Мовчи». Люба дивилась на те все й потай раділа: як же добре, що за цей тиждень, бігаючи щодня до батька, вона повідносила йому стільки речеййому й товаришеві в недолі. І сорочки, й каптанки, й чоботи, навіть теплий кобеняк. Знала, що більшість із того забере охорона, щойно побачить, але Макар просив носити далі, бо раптом удасться когось підкупити й домовитися, щоб і вязням що лишили. Та й краще мати хоча б щось, ніж мерзнути з ранку й до ночі. Тож Люба спостерігала за тим безчинством і майже кричала від радощів: «Ви спізнилися! Спізнилися!» Тим часом Віра з холодною певністю встромляла словесні шпилькиїї єдину зброю.
Громада забирає своє. Звісно. Невідомо лиш, коли Іван став частиною тієї громади. Га, Іване? Може, коли в Німеччину з моїм чоловіком їздив? Чи коли всі зароблені гроші прогулював і пропивав? Чи коли працювати відмовлявся«Дідька лисого я буду вдосвіта вставати». Така вона, ваша громада?
Кривець не удостоїв її відповіддю. Щойно за ним грюкнули двері, знадвору почувся гусячий крик. Люба глянула у вікно й навіть не здивувалась! Жінкичетверовідчинили ворота, сарай, хлів, вивели корів та коней і погнали дорогою. Десяток гусей, який іще залишався в господарів, теж винесли зі скрученими шиями та поскладали на віз. Віра намагалась приховати, як сильно вразив її цей грабунок.
Бачу, дітей у вашій хаті поменшало. Відправили відпочити? голос у голови був благодушний, але Віра добре розуміла: він знає. Хоч як би вона не старалась приховати свої плани, листи однаково через сільраду ходять.
Щоб не видати себе, Віра прикусила губу і ще міцніше стиснула Любину руку. Вона спиною відчувала лють Петра і сподівалась лише, що йому вистачить розуму не кидатися з кулаками. Тим часом голова продовжував.
Значить, стільки місця вам більше не треба. Ми велику кімнату під політчитання школярам віддамо. І вчитель там буде на постої. Суспільно корисна робота, знаєте. І ви за сприяння житимете собі спокійно.
«Спокійно жити у власній хаті»лише й встигла подумати Віра, перш ніж утратити свідомість.
Розділ 10Нові порядки
Листопад 1929 року
Люба квапилася до батька, послизаючись на примерзлій землі, зціпивши зуби та намагаючись не зважати на те, як тисне кров на скроні: вона аж нетямилася від гніву й бажання розповісти про зміни, що відбулися вдома. Почувалась наче птаха, в чиє гніздечко прорвався велетень у важких чоботях і розкурочив-потоптав там усе. Якихось два тижні минуло, відколи Макара забрали з дому, а в хаті вже нові господарі, нові порядки й миттю не стало всього, що було: спокою, достатку, радості і, головне, окриляючого відчуття свободи просто бути й робити, що любиш. На зміну їм прийшло тягуче повторення: тепер такі, як усі. Та хоч би якусь втіху мати з тої «близькості до гурту», хоч би мати відчуття єдності чи підтримки, якими упиваються інші діти, але ні почувалась відкинутою, далекою від усього: навчання, веселощів, друзів. У школі її обходили стороною, Олена Тадеївна робила вигляд, що не помічає завжди піднятої руки й зовсім не зважала, коли Люба до неї зверталась, а інших це наче й веселило. Ще б пак, Деревська вмить перетворилась із панянки на порожнє місце. На перервах ніхто більше не слухав прочитаних Любою історій та навіть словом із нею не перекидався. Лише інколи, проходячи повз, діти шипіли крізь зуби «куркулиха»! Ох і накипіло в ній, здавалосярозірве зсередини. Хоча щодня й бігала до батька, та не могла розповісти всього, бо знала його характер і боялась розлютити, схвилюватищоб не накоїв сам собі лиха з тих переживань. Тож видавала новини по крапельці, а решта осідала в її душі чорним намуломне приведи Боже зрушити, бо все заллє по самі вінця й не знати, чи зможе своїми дитячими силами той потік люті й страху зупинити. Дорогою додому ще забіжить у ліс, знайде там покинуту нору чи дупло та кричатиме туди, поки не охрипне. А поки загнала переживання в найдальший закуток серця, притисла рішучістю й тримає в увязненні. Так думала, наближаючись до звичного за ці два тижні віконця, поки діставала захований у кущах поламаний ящик, приставляла його до стіни, залазила нагору та підтягувалась руками до залізної решітки.
Папашо! Я тут! Їсти вам принесла! Молоко, пироги, яблука, як ви любите. Відгукніться!
Але Макара не було чути. Люба гукнула ще раз. Тоді знову. Аж нарешті почула голос Іллі, хриплий до невпізнання, навпереміш із кашлем.
Нема Макара. Його ночу вивезли. І зайшовся сухим і свистячим бухиканням, що аж відбивався від камяних стін.
Куди вивезли?
Того не знаю. Нам не сказали. І знову кашель.
Люба відчула, як підкошуються ноги. Знала ж, що колись це трапиться, та однаково не була готовою. Так звикла за ці дні хоч на хвильку-другу, але бачити батькахудого, змарнілого, проте живого. Приносити йому їжу потай від мами та чути напучування: «Учись, дитино. Головневчися».
То візьміть хоч ви попоїсти.
З глибини камери почулось кряхтіння й повільний рух, що супроводжувався тихим стогоном. Щось недобре відчувалося в тій повільності, гірше, ніж зазвичай. Люба намагалася зазирнути вглиб та не вистачало зростулише ледь дотягувалась до самих ґраток, щоб звично вже передати глек і торбу. Рука Іллі вхопила ту їжу, наче безцінний скарб, закривавлена, зі збитою шкірою й тремтячими пальцями рука. Люба з усіх сил напружилась і підтягнулась догори, та побачила лише вихоплені тьмяним осіннім світлом голі плечі Іллі, вкриті синцями й ранами.
Божечко Що трапилося?
А Ілля, здавалося, зовсім не думав про свої рани, з усіх сил вгризаючись зубами в пиріг із капустою і перемежовуючи свої слова бухиканням.
Як батька твого забирали, провели обшук. Знайшли одяг і весь відібрали. Солому для спання теж. Навіть спіднього не залишили.
То як же ви тут без одягу? І на землі спите? злякалась Люба. Дівчина відчула укол сумління: це ж її провина. Усе через речі, котрі вона носила.
Ілля повільно звівся на рівні, тримаючись за стіну. Сам не помітив, як спустошив увесь глек і вже не міг витиснути з нього ні краплі. Засмучено крекнув та простягнув назад Любі разом із порожньою торбою.
Забирай, дитино, та йди. Дякую тобі за все.
Я завтра прийду. Принесу вам іще чого поїсти. Чи хоч соломи
Добра ти душа. Але не треба. Іди й не вертайся. Що принесешоднаково заберуть. Батька твого тут уже немає, а мені нічим не поможеш.
Люба задумливо взяла торбину. Ті слова ніяк не хотіли вкладатися їй у голові. Хоч і звучали знайомо, та все якось без змісту, змішано з тим страшним кашлем, який, либонь, плутав слова й змінював їхнє значення з власної волі, без згоди з тим, хто їх промовляв.
Як так? Я нічого зробити не можу.
Хіба одне. Рідних моїх знайди, дитино. У Марянівці. Дружину Одарку. Сходи до неї, як не важко. Скажи, що я не злюся на неї, так треба було.
То це вона вас сюди?
Вона, не вона Нові порядки. Вона лише в них вірить.
Люба йшла додому, вражена тими словами. Їй здавалося, що вона потрапила в Задзеркалля й опинилась у якомусь неправильному світі, наповненому неправильними людьми. «Як то може бути, щоб дружина свого чоловіка у вязницю здала? Як би то мати папашу так віддалия й уявити собі не можу. А тут ніби хто лихий людям думки й діла поплутав, а Той, що на небі, й не помітив»так думала собі, поки заходила до хати тишком-нишком, адже треба було заховати глек та торбу, щоб не хвилювати маму зайвими думками. Зайшла і обімліла: у великій кімнаті сидів добрий десяток школярів, серед яких і Орисьчина донька Наталка, і Данило Микулин, і купа інших, із ким вона щодня стикалась на уроках і хто більше не помічав її існування. Усі вони сиділи зараз у її хаті й уважно слухали молодого парубка з першими тоненькими вусами й гучним голосом. Цей бадьорий голос та вишукані слова, які одразу видавали в ньому студента-філолога, заповнювали собою все приміщення, медом вливалися не лише в дитячі вуха, але і в широко розчахнуті очі та серця:
А тому тільки разом, розумієте? Тільки разом ми можемо збудувати таке майбутнє. Коли візьмемось до спільної праці, як єдиний організм. Не буде більше поділу на бідних і багатих, ми всі станемо рівні. Ви цього хочете?
І діти, загіпнотизовані його щирістю й вірою, що звучала в кожному слові, в єдиному пориві видихнули: «Так».
І не буде більше в селах багатих і бідних. Не буде тих, хто розкошує, і тих, хто ділить одні чоботи на трьох. І сімей, де хто перший вставтой і взувся. Кожен із вас зможе стати, ким захоче: комбайнером, інженером, селекціонером. У кожного будуть свої чоботи, своя пара штанів, своє місце у світі!
Люба обводила поглядом зачудовані обличчя присутніх і дивувалась: на її прихід знову ніхто не звернув увагижодної голови в її бік не повернулось, жодного погляду не було на неї кинуто, наче й не стояла зараз поруч. А молодик захоплено продовжував:
Саме тому ми зараз тут і боремося з куркулями. Вони узурпували право на краще життя. Це вони гадають, що лише їхні діти повинні отримати освіту, бути керманичами села чи міста, керувати фабриками й заводами. Але це не так! Ми відбираємо це право собі, щоб усі були рівними, щоб усі були єдиним дружним колективом
З кухні почувся гуркітважкий глиняний глечик упав на підлогу й розбився вдрузки. Лише зараз Люба помітила матір. Віра накривала на стіл, повністю вкривши його тарілками й приборами. Дівчина раптом збагнула: мати годуватиме «гостей». Небажані, непрошені, вони займатимуть їхню хату, їхній стіл, місця найрідніших: ось там, у голові стола, завжди сидів батько. Переважно суворий, під час сімейних обідів та вечер він дозволяв собі побалувати дружину й дітей сміхом і влаштувати їм свято. Особливо спекотними серпневими днями, коли достигали кавуни. О, як вони чекали на ті ласощі, перетворені батьком на сімейну традицію, коли теплий, стиглий аж до рипіння кавун опускався в крижану криницю, де набирався пружності, а потім батько розбивав його об коліно й щедро частував тими солодкими шматочками всіх присутніх. Коло вікна любила сидіти Тоня, постійно в однаковій позі: спершись лівим ліктем на стіл і підперши щоку. І з будь-якої страви спочатку вибирала великі шматочки, старанно розжовуючи їх, а тоді з величезним задоволенням просочувала в підливці цілі шматки хліба та їла, аж прицмокувала. Василько й Олексій завжди тулилися до мами: один підбирав собі їжу з її тарілки, інший сидів на колінах і великими синіми очима спостерігав за всіма. І хоча сам поки їв лише материне, та коли робив це, всмоктавшись губами, спостерігав за іншими й, либонь, думав: у кого смачніше, у нього чи в них?
А сьогодні нікого з них не було. На звичні місця повсідалися чужі люди, зайнявши все до останнього ліктя, що й не було куди втиснутися ні Любі, ні Вірі. Люба запитально дивилась на матір і дивувалась: жодної думки не виражало її чололише мовчазну покору. Готувала, подавала, прибиралаусе це, не зронивши й слова.
Ще хліба, коротко скомандував гість. І в голосі його вже не чулося тих меду й наївності.
«Він думає, що кращий за нас», зрозуміла Люба.
Доню, принеси з комори, лагідно попрохала Віра. Але донька, яка вже й хотіла підкоритися, просто вибухнула люттю.
Чому я маю прислужувати чужинцям у своєму домі?
Ха, дочка куркуля виступила! зайшовся реготом Микулин. До нього приєднались інші та з надією глянули на вчителя: «Нумо, як він її гонор збриє?»
Той не змусив довго чекати.
Бо якщо ти свідома того, що відбувається, то повинна згоряти від сорому через такого батька. І робити все, щоб спокутувати його провину перед державою. Його крадіжку в держави.
Батько нічого не крав! Він заробляв важкою працею! А ви сидите в його домі, їсте його харчі й поливаєте його брудом!
Раптом відчула болісний щипок між лопатокце мати.
Доню, принеси хліба нашим гостям. Просто тому, що вони гості.
Люба відчула, як її охоплює злість: мати не стала на її захист, а підтримала це збіговисько круків, які балýють на останках їхнього сімейного щастя. І поки йшла в комору, чула, як позаду її наздоганяв радісний і натхненний голос гостя:
А завтра ми підемо в клуб дивитися новий фільм «Чому так?» про дружбу молоді зі старшим поколінням робочих. І обовязково обговоримо, що ви з нього зрозуміли.
До кінця тієї політпросвітницької зустрічі Люба вирішила не потрапляти нікому на очі, а просто забитися в темний куточок за пічкою і вдати, що її немає. Там і знайшла її Віра, коли зачинилися двері за останнім гостем, а в домі залишились лише вони з донькою: Люба сиділа навпочіпки, обхопивши коліна руками й схиливши на них голову. Віра сіла поруч і мяко торкнулась її плеча.
Так треба було, доню.
Навіщо? очі Люби почервоніли від сліз.
Бо нам треба вижити. Оце й усе. Якщо хочемо цього, хочемо вижити, бути разом, дочекатися батька, мусимо бути покірними. Розумієш?
Люба прикусила губу. Перед очима спливли óбрази схудлого й утомленого Макара, синюшного від холоду й побоїв Іллі і вона з болісною ясністю усвідомила: мати має рацію. Уперше в житті вони не господарі самі собі, уперше нічого не можуть удіятилише ховатися, наче таргани, і сподіватися, що їх не розтопчуть. І цього вони поки виправити не здатні. А от що їм до снаги, то це хоча б на один вечір вимести з дому всі до останнього сліди тих загарбників.
А ще молитися й вірити. Мати завжди знала, про що думає Люба. Богородиця нас не покине, і Господь. Він посилає випробування тим, кого любить. Значить, ми для Нього цінні. І ми впораємось.
І поки Петро повернувся в хату, затоптана чужими чобітьми підлога була начищена до блиску, а на столі стояла свіжа печеня, приготована Вірою з любовю, уже не для загарбників, а для рідних. Почули скрип хвіртки, за ним привітний гавкіт Лапио, за ці кілька днів постійних лихих візитів вони чудово призвичаїлися розрізняти, кого зустрічає їхня остання вірна подруга, забігали радісно: «То ж Петро!» Віра хутко виставила на стіл кружку крижаної води, набраної з криниці, син завжди любив, за прикладом батька, пити під час трапези великими ковтками.