Та вже за мить зрозуміли: щось не так. Надто розвалистою і повільною була його хода, коли піднімався сходами до ґанку, не схожою на звичні бадьорі кроки. Коли зайшов до хатистало ясно: посоловілі очі дивилися лихо, збите в кучму мокре волосся виднілося з-під зіпханої набік шапки. Ішов і хитався, тримаючись на ногах, здавалося, однією лише силою волі. А щойно зайшов у теплосів на лаву й миттєво сплив донизу. Віра з Любою кинулися знімати з нього одяг та чоботи.
Синку, як же ти так? Хіба це варте такого
Облиште, мамо. То пусте.
Чого ж пусте?
Бо вонадочка бухгалтера завгоспу. А ясин куркуля. Ніхто. І криком, що аж шибки задзвеніли: Ніхто, чуєте!? Я тепер для всіхніхто, не лише для неї. Порожнє місце. Зрадник. Як і батько.
Віра раптом випросталась на рівні ноги. Горда й сміла, як раніше. Гнівно глянула на сина й пожбурила знятий чобіт у стіну. Її голос дзвенів так, що тремтіли шибки:
Не смій так про батька. Ніколи не смій, чуєш? Не повторюй цієї брехні! Тільки не ти!
Петро гірко засміявся, відкинув голову назад і кілька разів сильно вдарився потилицею об стіну. Наче й полегшало трохи від того фізичного болю. Встав, похитуючись, рушив по хаті, збиваючи на шляху щойно вичищені горщики. Люба йшла слідом, ловлячи їх, щоб не попадали.
А в них своя правда. І вони швидко вчать їй інших. Тепер знатися з Деревськимисором. А ніхто не хоче соромитися. От спитайте в Люби, як їй ведеться в школі. Бачив я, як рюмсає, коли сидить сама на подвірї. Діти при ній гратимуться, навіть якщо раніше загризти одне одного були готові. Та хоч із лишайною собакоюлише не з нею. Спитайте, га?
У домі запала тиша. Було чутно навіть, як Лапа надворі моститься в старій буді Сірого. Деревські мовчки дивились одне на одного. Першим опустив очі Петро. Побачив печеню, накритий стіл, знітивсясоромно стало, що так невдячно і з порога, що дав слабину і зявився матері в такому стані. Віра підійшла до сина і обійняла його. Збоку між ними втулилася Люба. Постояли так мовчки якусь хвильку.
Не дамо їм нас зламати? Бо тоді кінець усьому. Віра не стала чекати відповіді. Натомість рушила до пічки, набрала черпаком гарячого, наклала дітям. У нас іще є друзі. Повинні бути. Ми допомагали всім, хто приходив. От побачите, нас підтримають.
Від заспокійливих слів матері, запаху печені, тепла дому, а то й від випитої горілки Петро відчув, як йому стає краще. Та мусив сказати ще одне, сподіваючись лише, що не розібє їй тим серця.
Я вступив у радгосп.
Люба аж скрикнула:
Навіщо?
А що мені лишається? Своєї господарки більше немає усе забрали. Жити якось треба. Доведеться працювати на них.
Ти добре зробив, синку. Змири свою гордість. Робота, яка б вона не була, завжди благо.
Ви не розумієте! Одна справа дбати про своє. Коли хочеться ходити і біля поля, і біля худоби, бо це все рідне і ти знаєш, що з того буде: скільки молока, скільки сиру, що відкласти, що продати. А буде Правильно хлопці казали: «Гуртовечортове». Ніхто за те не перейматиметься, нікому не буде треба.
А тобі?
Петро несподівано змовкзамислився. І справді, а як йому?
Головне, щоб тобі було не байдуже, синку. За всіх не відповісилише за себе. То зроби так, щоб тобі не було за себе соромно.
Розділ 11Вирок
Січень 1930 року
Перше ранкове світло лише починало несміливо проникати у вікна, а Віра була вже на ногах і в поганому гуморі. Відчинила млин, комору, погріб і навіть ШАФУ, затим усі прикопані горщики й мішечки, вигребла звідти все, склала докупи й порахувала: видавалось, що зима буде важкою і вперше за життяголодною. Із тридцяти припасених Макаром міхів пшениці залишилось два й то лише тому, що Віра зібрала розсипані по закутках і дрібних мішечках приховані по всій господі зéрнавеликі ж міхи давно забрали «гості», разом із худобою і всім реманентом. Так само по крихті збирала вона й квасолю з пшоном. Добре, що хоча б решти не знайшлине дістались до сховку під підлогою, куди Деревські складали все найважче. Але того було небагато: лише два міхи картоплі, один із буряками й кілька головок капусти. Ще трохи меду, горіхів та маку, що лежали на дальніх полицях шафи. Усе інше забрали: мясо й ковбаси, які ще недавно висіли в кілька рядів і зводили з розуму своїм запахом, сало, кровянкизамість них стирчали лише порожні гаки, вбиті в стелю.
Підрахувала Віра й гроші, заховані ззаду печі, та зітхнула з полегшенням: тисяча карбованців і пятсот червінцівза них можна вижити. Можна навіть поїхати слідом за братом, вивезти дітей, купити нову господарку Тільки б дочекатися Макара. А поки що ні сном ні духом не можна показувати, що щось залишилось. Що біднішими вони здаватимуться, то менше їх чіпатимуть. Та здаватися бідними нескладно, коли все село знає, що в куркулів усе відібрали. Та й продуктових запасів мало вистачити на місяць-другий, а попереду вся зима. Тож Віра дістала Макарового зошита, того самого, що наганяв жах на сусідів, коли ті приходили за позиками. І того, яким би воліла ніколи не скористатися, бо як уже допомагала комусь, то не чекала віддачі чи користі, та який вела з наполегливого прохання чоловіка, бо «гроші завше мають бути порахованими». І тепер їй належало зробити те, чого за життя робити не доводилося, просити в інших. О, як непросто було приборкати гонор, який раптом підняв голову й заявив про себе у всій красі: «Хто, я? Терпіла, мовчала, прислужувала цим загарбникам, а тепер ще й просити?» Та достатньо було повернути голову в бік пічки, де додивлялась неспокійний вранішній сон донька, почути з-за ширми молодецьке похропування Петра, який уже зараз був таким схожим на батька, як гонор миттєво змінився покірністю: «Значить, так треба. Не заради себезаради них». І вже за кілька годин наставляла Любу:
Ти йди у той бік села, до Горобченків, Рябоконей і Чубаруків. Тримай ось ці листки: тут написано, скільки вони нам винні. Спробуй забрати частину боргу й спитай, коли вони зможуть повернути решту, добре?
Люба кивнула, не уявляючи поки, як говоритиме з тими, чиї діти сміються з неї в школі, показують пальцями і штовхають у спину.
А я піду до Ориськи і ще до чотирьох, з іншого боку. Може, вдасться наповнити комору хоч трохи. Нам потрібна ця їжа, доню.
І поки Люба мовчки човгала ногами по замерзлій землі, Віра дивилась їй услід, намагаючись прогнати з голови навязливі думки. Та вони крутилися, надокучливі, наче оси, й так само боляче жалили всю дорогу до Орисьчиної хати. А тоді враз кинулися врозтіч, ошелешені відмовою.
Як не даси? Чому?
А чого я повинна? Чи ти мені помагала? і вперла руки в боки, зиркаючи гнівно на Віру.
Орисю, май совість. Таки ж помагала. Он лише нещодавно проса миску дала, до того ще сала й цілу свинячу лопатку. Два десятки яєць, масло. Глянь лише, у мене все ж записано
Ах записано Я зараз як візьму кочергу й покажу тобі, як воно: ходити побиратися. Орися враз змінилася в обличчі та грізно ступила вперед, змушуючи Віру задкувати. Допомагала вона! Рахуй, що то ваша плата громаді, що куркулями жили й нас обкрадали.
Орисю, згадай, ти ж скільки разів зі сльозами приходила до мене Чи я тебе проганяла?
О, я все памятаю! Особливо як твій чоловік похвалявся собак на мене спустити! Йди геть, бо не подивлюся, що дітей маєш. Як дам! Кісток не збереш.
І таки, щоб її слова важили більше, замахнуласья на Віру відром, що та аж чкурнула з подвіря. Лише чула вигуки в спину: «Тепер мені побиратись не доведеться! Тепер усі рівні!»
Перевела дух лише коло іншої хвіртки, перед двором Торохтеїв, давніх знайомих. «Ці вже не відмовлять. Хіба не їм Макар минулого року на весілля гостину справити поміг: і медовуху сам купував і з ярмарку віз, і риби свіженької та такої великої, що всі гості чудувалися, і ще й у подарунок такий відріз сукна, що на три спідниці вистачило. А як дитя народилося, скільки всього ми їм віддали на пеленки й сорочкиусе, щоб на добру долю малечі». У них Віра була певна, що не залишать у лиху годину. Вона лиш крикнула при вході, а Микола Торохтей уже вийшов говорити до хвіртки:
Віро, ти не злостися, що в хату не кличу. Сама бачиш, яка то пора. Недобре, щоб нас бачили разом.
То вже мені й до людей приходити не можна?
Не знаю, що можна, а що ні. Але говорять усякого. Такого, що краще й не чути. І не треба, щоб то на нас перекидалось. Ти ж знаєш, у нас мала дитина.
А що мені робити, Миколо? З моїми дітьми? Чим годувати, усе ж забрали?
Микола скорботно почухав бороду.
Таки все?
Мяса в домі ні шматочка.
А Ви ж до того не звикли. А деякі так роками жили.
А чи я винна? Чи мої діти?
Добре. Чекай тут.
Поки Микола, озираючись, чи ніхто не бачить, ішов до хати, Віра розпачливо кусала губи: «Навіть у дім не пустив. Наче жебрачку!» І так їй хотілося піти, гордо закинувши голову. Послати до біса всіх цих боягузів із їхніми новими порядками, та змусила себе чекати: заради дітей, заради Макара, заради того нового життя, що вже росло в ній і теж просило їсти. Байдуже йому було на сварки сусідів, політику партії, до того, їхня корова дає молоко чи чужа, хвилювало лише, щоб ці молоко, сир, мясо були, щоб міг рости й розвиватися.
Микола повернувся з тугим клунком.
Тримай, це тобі. Але більше не приходь. То лише з доброї памяті, але й памяті зараз кінець. Мені про свою сімю думати треба. І Ользі не кажи. Вона розізлиться, як дізнається.
А де ж вона зараз?
На роботі. Пішла дояркою в радгосп. Тим паче негоже нам тепер із Деревськими спілкуватися.
Ну звісно.
Ще два обійстя обійшла Віра, та більше їй не щастило. Колишні друзі тепер не впізнавали, а все співчуття обмежувалося порадою:
Отепер іди попрацюй нарівні з усіма. Якщо тебе приймуть. Ти ж, либонь, лише гроші тратити вмієш, куркулиха!
Та Вірі вже навіть не було боляче. Вона наче закамяніла всередині, оглухла до тих лихих слів, памятаючи одне: діти мають бути ситі. І як їй судилося прийняти на себе ті обрáзинехай, лиш би вони обминули найрідніших. Хоч і розуміла, що Петрові теж буде непросто серед тих людей, щодня у радгоспі, щодня серед насмішок. Але на те він і чоловік, щоб долати незгоди, мусить упоратисятак її ще батько вчив. Раділа хоча б тому, що врятувала молодших від тої долі, бо була певна: у брата їм спокійніше. Найбільше хвилювалась за Любу і, як побачила вже за мить, недарма. Люба сиділа на ґанку будинку, увіткнувшись обличчям у густу шерсть Лапи, і лише плечі, котрі беззвучно й безупинно тряслись, видавали, що дівчинка плаче.
Доню! Що трапилось? І одразу ж узялася себе картати: «Дурне питання! Так, ніби я сама не знаю!»
Люба звела на матір очі: все її обличчя було в болоті, як і раніше біла шерсть Лапи. В собачих очах Віра прочитала той же докір, який зараз розривав їй серце і який нізащо б не вимовила донька: як вона могла? Чому не подумала, перш ніж відправляти дитину саму? Збігла на ґанок, узяла замурзане лице в долоні і як кинулась цілувати примовляючи:
То все неважливо, то вже позаду. Скажи лише, хто це був? Ми Петра пошлемо. Він із ними поговорить.
Не треба, мамо. Ви самі завжди казали: «То вони не нам, то вони собі зробили». А оце нам віддали.
Відкрила торбинку, що брала із собою. А тамВіра аж ахнулапомиї, ще й такі, що не кожен господар свиням дасть. А їм із того пристало жити.
Так і сиділи мати з донькою рядочком, роздивляючись той дарунок, аж гучний гавкіт висмикнув їх із тієї задуми. «Чужий», майнуло в думках, а живіт звів корчтак тепер тіло реагувало на кожного незнайомця, бо доброго за ці кілька днів уже ні від кого не сподівались. Коло воріт стояв худорлявий Павлусь, помічник голови сільради. Уже такими різними були ці двоє, що годі й уявити: старий і молодий, один товстий, наче набитий лантух, інший видовжений до неможливості, наче мав завдання десь із самої небесної канцелярії визирати сонце за хмарами. Стояв коло входу і мнувся, не наважуючись ступити за ворота.
Чого тобі, Павлусю? Віра завжди відчувала до нього якусь материнську ніжність. Чи тому, що не бачила й не чула за ним жодного зла, чи тому, що знала його від самої смерті Павлусикової матері, коли він, голодний і неприкаяний, вештався сусідами, бо батькові бухгалтеру сільрадиза справами «на благо села і держави» все нíколи було ним займатися. От і зараз Віра дивилась на вже зовсім парубка, але бачила те ж дитя, що й раніше, лише з надто схвильованим обличчям. Павлусик мнув у руках газети й кілька папірців:
Тітко Віро, вам тут із Харкова телеграма прийшла. Сказали передати прямо в руки, то я одразу й прибіг.
Той тоненький шматок паперу пік Вірі руки. А в ньому зовсім коротко: «Начальник Холодногорской тюрьмы г. Харьков Головчак Р. В. разрешает гр. Деревской В. Я. свидание с арестантом Деревским М. З. Харьков. 10 января 1930 г.». І ні слова більше. Та тих кількох рядків вистачило, щоб жаром обдати все Вірине нутро, щоб у безпамятстві за якусь годину зібралась вона в дорогу, прихопивши із собою все, що лишень могло знадобитися, їжу, одяг, взуття для Макара, мимохідь дивуючись, чому не може знайти так багато всього. Вона думала на мародерів, не знаючи, що ті речі вже раніше віднесла батькові Люба. А тоді востаннє пригорнула доньку й рушила в путь: за кілька сіл на зустрічних підводах, із заїжджими конюхами, котрі її не знали, до залізничної станції Гуляйполе, де чекала майже дванадцять годин, то тупцюючи на місці, то заходячи погрітися на крихітну станцію: серед волоцюг і безхатченків, які кидались на будь-які крихти їжі, наче собаки; серед матерів із грудними дітьми й пропитих до кісток чоловіків і жінок, у кожному міху й бутлі яких бовталося лише зігріваюче пійло. Пекуча думка про зустріч із Макаром не лише додавала сил, але й розчиняла час, тож Віра й не знала, скільки вона вже в дорозі: на возі, вокзалі, в потязі Усвідомила, як далеко від дому, лише коли зійшла на морозну харківську землю, вдихнула смердюче чорне повітря з труби потяга, що видалось їй солодким запахом надії. Потяг одразу ж рушив далі, байдужий до доль і сподівань усіх тих, хто сидів у його череві чи щойно з нього вийшов, як-от Віра, котра зараз ступала холодною харківською землею, ховаючи коло серця ту телеграму на тонкому папері єдину ниточку, здатну сьогодні знову зєднати її із чоловіком: на день, ніч, тижденьневажливо. Лише б побачити, лише б торкнутися, лише б повідомити йому ту щасливу й таку гірку новину, що її вже другий місяць носила під серцем.
Так і йшла, оповита водночас страхом і надією, підходячи до кожного незнайомця, запитуючи, де знайти їй ту Холодногірську вязницю. І ледь помічаючи різницю в тих поглядах: наляканих, відсторонених, співчутливих, злісних. Заледве стримувала хвилювання, стоячи перед важкими металевими воротами, вдивляючись у маленькі заґратовані віконця й гадаючи, за яким із них сидить чоловік. Ішла вузькими темними коридорами в супроводі мовчазних і грізних офіцерів, спостерігаючи за мовчазним витрушенням її торби й таким самим мовчазним складанням решток продуктів назад, супроводжуваним кривими посмішками: «Так вязням же не можна»«Сьогодні хай уже». Прислухалась до тихих стогонів із-за зачинених дверейважких, наче кришка труни, якою накрито водночас кілька сотень арештантів. І гулко чула удари власного серця, допоки відчиняли ті єдині двері, котрі були для неї такими важливими, адже там на неї чекала ЗУСТРІЧ. Допоки сиділа за маленьким столиком, з усіх сил прислухалась до важких і повільних кроків, відтінених брязкотом кайданок. І що ближчими вони ставали, то сильніше стискалося сонячне сплетіння і сильніше гуділо у вухах, а думки мчали диким галопом.
Завели Макара. Він ішов, кульгаючи на праву ногу, спираючись плечем на одного з офіцерів, ховаючи погляд. Завжди густа й чорна борода була скуйовджена й помережана сивиною, а крізь дірки на сорочці проступали сліди крові. Ішов, ледь стримуючи стогін, аж Віра сама прикусила губу, силячись не скрикнути від того страхітливого видива.
Пять хвилин, гаркнув над вухом кремезний, наче ведмідь, чоловяга у формі, що майже тріскалась на ньому по швах. І став у кутку, прикипівши поглядом до подружжя за столом.
Віра й не знала, з чого почати. Ухопила торбу, вийняла звідти кусень хліба й сиру, протягнула Макарові. Той накинувся на їжу з тихим гарчанням, аж Віра злякалась. І поки шматував і заковтував цілими куснями, дружина дивилась, як жорнами працювали його щелепи, як здіймалась хвилями від того ковтання шия, як трусились руки, й ледь стримувалась, щоб не накрити їх своїми долонями. Та десь углибині нутра боялась, що як зробить таквін її вкусить. Надто вже зараз Макар нагадував їй Сірого, коли той бував голоднимтоді й господарям зась було наближатися до його миски, щоб не кинувся на них ненароком.