На реабілітацію в рідні краї,пояснює він. А ти як? Заміжня?
Розказую, що в мене знову непруха: я з дівчатками живу в батьків.
Це доля, усміхається він. Ти самотня, я також.
І не сподівайся! жартую я.
Так я ж серйозно!
Або замовкни, або я піду.
Не йди, просить він.
Ми говоримо про анексію Криму, переходимо до подій в Україні.
У нас такі гуси не злітають, каже він. Українаце не Крим. Ми відстояли свою свободу на Майдані і, якщо треба буде, відстоїмо ще раз.
Я з ним повністю згодна, але обоє ми доходимо висновку, що відчувається якась наелектризованістьще мить, і ми на собі відчуємо розряд.
Євген
З мамою їдемо на дачу. Підняла вона менеще й на світ не зазоріло, щоб устигнути на першу маршрутку. Коли зайняв вільне місце в старенькій «Газелі», подумки подякував матері. Місто лише прокидалося, і маршрутки не переповнені, тож можна спокійно, сидячи, не затиснутим мокрими спітнілими людськими тілами виїхати за місто. Териконивартові Первомайки, старезні велетні, піраміди Донбасу. Не можна без них уявити нашу місцевість. А ще труби заводів зі струмками диму, схожими на цівку води, або з клубчастим сивим димом, а то й самотні та покинуті. Якщо я чую слово «Донбас», одразу виникає асоціація: терикони, труби й обовязково абрикоси. Не ті помаранчеві соковиті плоди, а весняно вбрані дерева, коли мій край стає схожим на дивовижну казкову країну ніжного рожевого кольору. А ще степи. Вони навесні густо вкриті різнотравям і непримітними квітами, але подивися трохи здалекуі тоді розлогі степи стануть схожими на різнокольоровий килим, у який сама природа вплела стільки кольорів, скільки має.
Люблю веснунайкомфортнішу пору року на Донбасі, коли степом ще не гуляють суховії, спалюючи разом із сонцем весняну зелень. Улітку спекотно всюди: на вулицях, у помешканнях, у шахтах. Під землею спека, вийдеш нагоруте саме. Коли живеш багато років на Донбасі, звикаєш до спеки. Узимку забуваєш, як обливався потом і літрами пив воду, і починаєш чекати літа, щоб знову ставити запитання: «Коли вже скінчиться це літо?»
Виходимо з маршрутки й прямуємо вузенькою вуличкою до своєї дачі. Колись її збудував батько. Матері вже важко обробляти город, і я пропонував кілька разів продати дачу, але вона нізащо.
Ми можемо собі дозволити купити все на ринку, казав я їй. І непотрібно там горбатитися з ранку до вечора, поливати, копати й хвилюватися, щоб усі плоди нашої праці не були вкрадені за одну ніч.
На ринку? Та ти знаєш, що вони там продають? Які хімікати підсипають, щоб швидше зріла городина?! обурювалася мати.
Хочеш, я перший буду куштувати куплене на ринку? жартував я, намагаючись переконати, що іноді навіть дешевше купити, ніж самій виростити на грядці.
Ось як помру, тоді роби що хочеш, так завжди закінчувалися наші розмови щодо дачі.
Мати знає, що я не люблю длубатись у землі, тому вважає, що моя пропозиція позбутися дачіце спроба уникнути роботи на ній. Справді, для мене що працювати тут, то краще дві зміни підряд відбути під землею, але мати ніяк не може зрозуміти, чому мені не цікаво, які сорти помідорів родять краще й чим труїти колорадів. Іноді ми з хлопцями приїжджаємо сюди на відпочинок. Це буває тоді, коли запланували зварити кашу чи насмажити мяса, а погода не сприяє цьому. Тоді їдемо сюди, під навісом готуємо страву та залишаємось у будиночку на ніч. Ніде правди діти: частенько я давав друзям ключі для ночі кохання з дівчатами на дачі, та й сам таке робив. Гадаю, що мама про це здогадувалась, але мені не дорікала. Я також їй вдячний за те, що жодного разу не сказала мені щось на кшталт «Я тебе народила», «Я тебе сама зростила, тепер ти мусиш», хоча такі дорікання чи не щодня може чути від своїх батьків Юрко.
Мама вручає мені лопату й паличкою відмічає на землі грядки, які я маю скопати. Поки я ворушу лопатою вологу землю, вона чаклує над мішечками з насінням.
Спочатку посію моркву, говорить чи до мене, чи сама собі.Потрібно зробити це, поки земля не висохла, бо такі маленькі зернятка в ній засохнуть, ледь припече сонце.
Мама скородить скопану землю, проводить паличкою рівненькі рядочки. Про політику зараз не говорять хіба що стовпи при дорозі, тож і ми починаємо розмови.
Не розумію, чому нас ненавидять за те, що розмовляємо російською? почала мама. Чи ми винні в тому? Люди мали вибір, якою мовою навчати дітей у школах. Батьки розмовляють російською, їхні діти з пелюшок чують цю мову, тож закономірно, що віддавали дітей у школи з російською мовою навчання. Українська була певний час не обовязкова до вивчення, тож батьки, щоб не перевантажувати мозок дітей, відмовлялися від неї. І це впродовж багатьох років!
Тепер мова наша й наших батьків для бандерівців стала ворогом номер один. Ми ж не змушуємо їх розмовляти російською, нашою мовою, тож чому ми не маємо вибору?
Бо ми з Донбасу. Доки Донбас мовчки гнув спину, доти було все добре, а як подав голос, одразу став поганий.
Мама дістає з кишені сарафана інший пакетик, щось відмічає на папірці олівцем і знову схиляється над грядкою.
Так уже склалось історично, що російська мова стала нашою рідною, каже вона. Я добре знаю українську, але в такому віці змусити мене розмовляти українською просто абсурдно. Якщо навіть я почну нею говорити, то все одно мислити буду російською. Ось тобі й свобода!
Мамо, яка свобода? Ми завжди були рабами олігархів і гарували мовчки в той час, як країну грабували ті, хто нагорі. Зміни були потрібні негайно, але не таким способом, як на Майдані.
Знаєш, Женю, скільки людей розповідали про те, що бували на Західній Україні і, коли зверталися до людей у магазині чи деінде, їх не обслуговували лише за те, що зверталися російською. Це обурливо й принизливо. Хіба мало людей звідти приїздили на Донбас до знайомих чи родичів? Звичайно, що тут їх за мову називали бандерівцями, але це ж не зі зла, по-доброму, і ніхто ніколи не відвертався від них. Чому й звідки в них така ненависть до російськомовних?
І одружувалися наші хлопці на їхніх дівчатах, привозили сюди, і ніхто їх не ображав, сказав я й додав:Напевно, у нас добріші люди, і нам не важливо, якою мовою людина розмовляє, аби лише не була гівном.
І що з нами далі буде? зітхає мама.
Вона випрямляє спину, поправляє на голові хустинку, яка збилася набік, і пильно дивиться на мене, ніби я знаю відповіді на всі запитання.
Я не знаю, що з нами буде, кажу їй, але впевнений, що буде все добре.
І степи дихатимуть вільно, задумливо промовляє мама й дивиться кудись угору, де в небі зависла маленька хмаринка, схожа на молодого кучерявого баранчика.
Еліна
Учора подзвонив Сашко й запросив до ресторану, я погодилася. Мені потрібно було якнайшвидше відірватися від минулого, забути людину, на яку я покладала надії й навіть уявляла своє майбутнє поруч із ним.
«Вечір вихідного дня з другом дитинства? Чому б і ні?»подумала я.
День провела зі своїми пташенятами: гуляли містом, сходили в дитяче кафе. Наближався вечір, а я все ще не визначилася, що мені вдягнути. Згадалося суто жіноче: «Узимку відкриєш шафуувесь літній одяг, улітку нема чого вдягати». Так і в мене. Є кілька суконь, які я вдягла, покрутилась у них перед дзеркалом і поклала на своє місце. Ось не можу ходити в сукнях, хоч ти лусни! Штани, джинсизовсім інше! Дістала блузки, різні кофтинки, приміряла й відчула, що вже краще. Обрала легеньку кофтинку блакитного кольору на ґудзиках. Як завжди, моїм грудям мало місця, і вони виглядають із неї. Нехай і так. Тривалий час у підлітковому віці я ненавиділа свої великі груди і, лише коли стала жінкою, зрозуміла, що вони один із найкрасивіших винаходів матінки-природи. Жінка може бути непривабливої зовнішності, але якщо її грудям бракує місця під одягом, то чоловічі погляди будуть не на обличчі, а в жінки за пазухою. Якщо є кофтина, то потрібна спідниця. Переміряла всі свої пять спідниць і закинула їх у шафу. Дістала джинси, натягла на себе й відчула себе людиною. Нехай не дрескод, але зручно.
Пташенятка, Соля вам почитає на ніч казку, а ви будьте чемні! даю вказівку дівчаткам, цілую їх по черзі і йду з дому.
Сашко вже чекає на мене біля підїзду будинку. На ньому модна брендова футболка, джинси, тож добре, що не вдягла вечірню сукню.
Я замовив нам столик, сповіщає він, привітавшись.
У приміщенні ресторану затишно, тихо, напівтемрява. На столі переді мною тареля із салатом.
Мої улюблені морепродукти! кажу я й із вдячністю поглядаю на друга. Ще не забув, що мені подобається?
Я нічого не забув, Елінко, каже він, і його погляд важко й неохоче відривається від моїх грудей.
Пємо червоне напівсолодке вино, жуємо салати й згадуємо дитинство.
Ти мені завжди подобалася, нагадує він те, що мені й так відомо.
Знаю, але одружився ти з іншою, легенько нагадую.
Ти обрала не мене.
Погано старався, жартую я.
Сама в цей час думаю, чи могло скластися по-іншому моє життя, якби я відповіла Сашкові взаємністю. Можливо, він би був гарним чоловіком та батьком наших дітей? І саме зараз чомусь у голові промайнуло запитання: «Який він у ліжку? Пристрасний чи кволий? Холодний чи гарячий?»
«Це вино у всьому винне!»відганяю такі думки й знаходжу собі виправдання.
Потанцюємо? питає він і подає мені руку.
Не памятаю, коли востаннє чоловік запрошував мене на танець. Танцюю з ним під легку оркестровку, відчуваю запах дорогих парфумів, і в голові трохи паморочиться. Якби мама почула мої думки, то сказала б: «Я ж казала, що в тебе чоловіки на першому місці!» Мамо, ти помиляєшся. Я не збираюся спати із Сашком, якщо навіть його близькість зараз мене легенько збуджує. Музика стихає, і ми повертаємося на місця за столиком. Сашко починає розповідати, як йому важко, бо сімейне життя не склалося.
Я слухаю його, намагаюсь удавати, що мені це цікаво, а насправді ж байдуже. Не терплю чоловіків-плаксіїв. Ми ніби помінялися ролями, коли наразі повинна я, як жінка, хлюпати носом, а не він. За годину його ниття мені справді стає нудно. Гадала, що Сашко й справді хоче просто провести вечір із давньою подружкою, а виявилося, що йому потрібна лише жилетка, у яку можна виплакатися.
Чому ти повернувся в Луганськ? вставляю своє запитання в його «плач Ярославни».
Я ж казав: на реабілітацію.
Занадто добре знаю Сашка, тому нутром відчуваюбреше. Дивлюся йому в очі так пильно, що він не витримує мого погляду, бере фужер із вином, робить ковток.
А якщо правду?
Іноді краще не знати правди, каже він, і тут я засумнівалася, чи то жарт, чи насправді є таке, про що мені краще не знати.
Я не наполягаю на відповіді й пропоную піти додому. Коли порівнялися з будинком, де він мешкає, Сашко зупиняється, притягає мене до себе й намагається поцілувати.
Облиш! відштовхую його від себе.
Чому?! здивовано питає він. Ти самотня, я також. Ми дорослі люди, тому
Ми лише друзі,нагадую йому. Якщо хочеш затягти мене в ліжко на ніч, обламайся, нічого не вийде. Можу розрахуватися з тобою за вечерю грошима.
Елінко, навіщо ти так? ображено промовляє він так, що мені стає його шкода.
Вибач, що так грубо, мяко кажу я, щоби згладити свою провину. Але не роби більше так ніколи. Добре?
Гаразд. А ти зовсім не змінилася.
Така вже я є,усміхаюся Сашкові.
Чмокаю його в щоку, дякую за вечір і поспішаю додому. Вікна нашої з дівчатками кімнати виходять на інший бік, тому я не знаю, чи сплять вони вже.
«Напевно, що так», думаю я й дістаю ключ від підїзду.
Євген
Повернувшись із дачі, хапаю випраний рушник і вже на ходу до ванної кімнати сповіщаю матері:
Я сьогодні перший миюся!
Хто б сумнівався! усміхнулася вона у відповідь. Хоча б повечеряти встигнеш?
Буде видно! відповідаю, уже зачинивши двері.
Умикаю душ, намащую тіло гелем і швидко змиваю. Треба ще встигнути поголитися, бо сьогодні побачення з Любою. Коли змита піна з обличчя, розмірковую, яку туалетну воду взяти з полички. Я повинен не лише виглядати бездоганно, але й приємно пахнути. Ще не знаю, які запахи подобаються Любі, тож після кількох хвилин вагань хапаю навмання пляшечку з полиці й відчуваю приємний освіжаючий запах.
Я вже! крикнув, щоб мати почула на кухні.
Іди хоча б щось перехопи, озивається вона.
Звичайно, що перехоплю. Не хочу, щоб на побаченні думав не про свою дівчину, а про те, чи не забурчить у мене в животі в найвідповідальніший момент. У халаті забігаю на кухню, хапаю млинець і засовую його в рот.
Та встигнеш! каже мама. Сядь за стіл, поїж по-людськи.
Корюся. Сідаю, беру виделку й поспіхом вечеряю, запиваю киселем і чмокаю матір у щоку.
Мені час!
Біжи вже! Вона легенько шльопає мене по лопатці.
Надворі почало сіріти. Вітерець, що вдень носився верхівками дерев, десь заснув серед гілля. Стихли пташки, і лише ненажерливі поодинокі голуби все ще шукають їжу. У нас із Любою завтра вихідні, тож маємо багато вільного часу. У нашому розпорядженні ціла ніч під весняними зорями. Я поспішаю до гуртожитку, де вона мешкає, і від хвилювання спирає дихання.
«А якщо не прийде? Що, як передумає?»чомусь настирливі сумніви штрикають у мозок.
Любакругла сирота. Її батько загинув в автомобільній аварії, коли їй було десять років, а мама померла від раку два роки по тому. Дідусів та бабусь у неї не було, тож дівчинка виховувалась у Сєвєродонецькому інтернаті, потім закінчила медучилище, і її направили на роботу до нашого міста. Любі виділили кімнату в гуртожитку. Вона розповідала, що кімнатка невелика, кухня одна на пять кімнат, але є свої ванна кімната та санвузол. Вона ніколи не нарікала на долю, не мала звички, як інші дівчата, плакатися, що не вистачає грошей на гарний одяг, косметику чи відпочинок. Люба сприймала життя таким, яким воно в неї є. Якось під час розмови вона сказала:
У мене є своє життя, і я його люблю. Чому тоді маю заздрити іншим?
Це мені дуже імпонувало, але було дещо, що напружувало. Люба була активним учасником луганського Майдану, погано відзивалася про тітушок та вважала, що ми повинні нарешті відчути, що є українцями. У її розумінні ми зобовязані вивчити українську мову, почати нею розмовляти й обовязково мати у своєму гардеробі вишиванку. Про це вона неодноразово заявляла в компанії, і я відчував незручність від того, що не міг погоджуватися з нею. Вона мені настільки подобалася, що я боявся сполохати її зайвим словом. Відколи ми почали зустрічатися, я всіляко намагаюсь обходити такі теми. Навіть не знаю, скільки часу мені вдасться уникати теми патріотизму, на який у нас різні погляди. Вона вважає, що любить свою країну, я також, але вона помиляється у своїх поглядах, і я плекаю надію, що прийде час, і вона зрозуміє все й зможе визнати свої помилки.
Здалеку помічаю її показну постать. Люба чекає на мене в умовленому місціна розі двох будинків, неподалік від гуртожитку. Я йду на побачення без квітів, але обовязково їх куплю, коли будемо проходити повз ятку з квітами. Здавалося б, упевнившись на власні очі, що дівчина прийшла на побачення, я повинен був заспокоїтися, але ж ні! З кожним кроком скорочується між нами відстань і пропорційно ще більше шаленіє серце в моїх грудях.
Привіт! кажу я й торкаюся губами її щоки.
Привіт! усміхається вона.
Усмішка в Люби щира, непідробна, поглядвідкритий. На мене дивляться її карі, широко розплющені очі, обрамлені густими довгими віями, і від того погляду хитається під ногами земля.
«Таке вперше зі мною», майнула мимоволі думка.
Я пропоную прогулятися вулицями, знайти кафе з літнім майданчиком і там посидіти. Люба погоджується, і я беру її за руку. Вона в Люби мяка, з прохолодними кінчиками пальців. Ми йдемо вулицями, які ввечері стали ще більш гамірливими, ніж удень: молодь вийшла на відпочинок. В одному з кафе літній майданчик ущент забитий відвідувачами, тож прямуємо до іншого. Там є місця, але багато молоді напідпитку, в основному хлопці, вони голосно розмовляють і ще голосніше сміються. Поглянув на Любуневдоволений погляд, хоча всміхається куточками вуст.
Підемо далі,пропоную я.
А ось і квіткова ятка. Заходимо з Любою разом, і я питаю:
Які квіти тобі подарувати?
Женю, не треба ніяких, усміхається ніяково дівчина.