І тут я розумію, що повний телепень. Хто ж запитує про таке в наречених? Квіти потрібно просто дарувати! У мене були такі дівчата, що самі навіть вимагали, а не просили купити їм квіти. Звичайно, що я купував, але від того не відчував задоволення.
Зачекай на мене тут! кажу я Любі й обираю букет із білих троянд. Любонько, це тобі! промовляю щасливо й віддаю їй квіти.
Дякую, Женю!
У погляді безмежна вдячність. За квартал знаходимо кафе, де не гамірно і є вільні місця. Замовляємо морозиво, сидимо одне навпроти одного, і я можу добре бачити кожну рисочку її обличчя. Повні губи навіть завеликі для її обличчя, але зовсім не псують тонкі риси, очі великі, виразні, чорні брови врозліт, на щоках ледь помітні маленькі ямочки, коли вона всміхається. А чого варта її коса! Волосся темне, блискуче, можливо, навіть пофарбоване, але коса товста, сягає ледь не до талії. Люба доїдає морозиво, і ледь помітна його біла цяточка застигла на губі. Не можу зрозуміти, чи є на них помада, і спостерігаю, як цяточка тане на теплих дівочих устах.
Ми сидимо ще з півгодини, розмовляємо про щось неістотне й незначне, а я не хочу, щоб цей вечір скінчився. На небі вже зарясніли зорі й повнолиций місяць поважно споглядає на землю.
Може, ще щось замовимо? запитую я в дівчини.
Що саме?
Що ти хочеш.
Каву або чай.
Замовляємо каву, повільно смакуємо міцний напій. Відвідувачів меншає, і Люба пропонує піти звідси.
Ми йдемо вулицею, і тіні від наших постатей на асфальті то кумедно витягаються, то стають куцими. Ми разом сміємося, спостерігаючи за ними, аж поки опиняємось у темному місці, де нема вуличних ліхтарів. Я обіймаю дівчину за худенькі плечі, легенько пригортаю до себе й цілую. У неї губи мякі, чуттєві й пахнуть яблуком сорту антонівка. Наші вуста знову й знову зустрічаються, і ми вже разом вдихаємо щемливий аромат достиглих яблук.
Не змовляючись, прямуємо в бік її гуртожитку. Дівчина веде мене на другий поверх. Вузький, погано освітлений коридор. Зупиняємося біля дверей, які Люба швидко відмикає, веде мене за руку всередину, вмикає світло.
Ось тут я живу! каже вона, хоча й так відомо, куди ми прийшли.
У тебе так затишно!
Дякую. Щось пити будеш?
Холодної води, якщо можна.
Дівчина йде в маленький коридорчик, де з одного боку двері до санвузла, з другоговішак, а поруч із нимхолодильник. Вона дістає літрову пляшку «Моршинської», подає чашку.
Така підійде?
Так! Звичайно!
Наливаю в чашку води, залпом випиваю, намагаючись утамувати внутрішній жар. Не допомоглознову пю воду.
Уже краще? усміхається Люба, беручи з моїх рук пляшку.
Її вуста такі звабливі, що я вихоплюю з її рук «Моршинську», ставлю на стіл, припадаю до вуст. Вона відповідає таким палким поцілунком, що в мене починає втікати земля з-під ніг. Мої руки самі тягнуться до її грудей, і я несамовито швидко починаю розстібати ґудзики. Любина рука потяглася до вимикача, і ми опинились у повній темряві. Коли очі звикли до неї, ми вже лежали зовсім голі на її ліжку. Я вкриваю цілунками кожну клітинку її тіла.
Моя, моя Любонька, гаряче шепочу я. Я кохаю тебе, моя люба.
Я люблю тебе, Женю, каже вона так тихо, що я ледь чую через стукіт серця в грудях.
Моя кохана, ми будемо разом завжди, що б не трапилося
Завжди разом?
Так, завжди.
Наші тіла сплітаються в танок кохання, і ми кохаємося шалено, гаряче, довго й пристрасно. Коли розгарячілі знеможені тіла відпочивають, я пригортаю її, ніби страхаюсь, що вона може кудись зникнути. І знову кохаємося до нестями. Стомлені й щасливі, ми раз по раз освідчуємося в коханні й підкріплюємо обіцянками завжди бути разом, усе життя, що б там не трапилося. Коли Люба, геть стомлена, прилягла мені на плече, я пещу її волосся й знову повторюю, що кохаю її.
Дякую тобі,прошепотіла вона.
За що?
За цю ніч кохання.
У нас попереду ціле життя, сповнене кохання, відповідаю я й чую, як її дихання стає спокійним і рівним.
Люба заснула. А я борюсь зі сном, боячись, що засну й прокинусь у своїй кімнаті, де її не буде поруч. У вікно заглядає цікавий місяць, ллє своє срібло на волосся моєї коханої.
Еліна
Збираюся на зустріч із Сашком. Ми домовилися посидіти десь, випити по чашці кави й поговорити. Мама бачить, що я кудись лаштуюся, і одразу:
Еліно, прошу тебе, благаю, не лізь куди не треба.
Мамо, це куди саме?
Ти сама знаєш свою вдачу: завжди кудись влипнеш. Країну ти не зміниш і той безлад, що коїться в місті, самотужки не припиниш.
Мені не байдужа доля моєї країни, і ти це добре знаєш, відказую їй, одягаючись.
Ось тому й прошу. Це ж добре, що ти була на роботі на початку березня, коли таке в місті коїлося, що не приведи Господи.
Згодна, що самотужки я бандитів не розжену, але й сидіти склавши руки не збираюся!
Подумай про дівчаток, просить мати.
Мамо, якби я про них не думала, то мені було б байдуже, що там у місті коїться і який прапор піднято, але я саме про них і думаю. Мені не байдуже, де будуть жити мої діти, кажу якомога спокійніше, а в самої всередині все кипить.
Усе минеться, люди заспокояться, і знову стане тихо-мирно.
Мамо, ти сама віриш у те, що кажеш?
Вірю. Я знаю, що Луганськспокійне місто. Треба лише перечекати, і все стане на свої місця. А тебе, Елю, прошу лише про одне: забудь про свої громадські організації, побудь хоча б трохи просто матірю, а не активісткою.
Мама не просто просить, вона благає.
Забути Небесну сотню? Зрадити їх?
Не треба так, доню. Я також оплакувала їх, тому не хочу втратити тебе, щоб горювати, як матері Небесних янголів.
Не хвилюйся, усе буде добре, кажу їй і чмокаю в щоку на прощання. Нікуди встрявати не буду й швидко повернуся. Обіцяю!
Замовили собі по чашці кави й сидимо із Сашком у невеличкій затишній кавярні. Він озирається навколо, ніби когось виглядає.
Ми на когось чекаємо? питаю.
Ні. Звідки ти взяла? Просто оглянув публіку навколо: не люблю зайвих вух.
Питай уже, що хотів, усміхаюся йому, відпиваючи каву.
Від тебе нічого не приховаєш, у тон мені відказує Сашко й одразу напряму просить:Елю, розкажи мені про події в місті на початку березня.
Розказати про те, що ти сам добре знаєш? питаю й уважно дивлюся на нього. Мені здається, що ти знаєш навіть більше, ніж я сама. Першого й другого березня я була дві доби на роботі. Моя співробітниця поїхала в село до хворої матері, а мене попросила підмінити. Знала б, що таке буде коїтися, не погодилась би.
І кудись би вляпалась, повторює він слова моєї матері, від чого я кидаю на нього докірливий погляд.
Розкажу, про що розповіли члени нашої організації, які стали очевидцями мітингу першого березня біля памятника Шевченку, куди прийшли проросійськи налаштовані організації.
Що конкретно хотіли проросійськи налаштовані мешканці міста?
Агітували за надання російській мові статусу державної, виступали проти нової української влади, як навіжені, викрикували лозунги проти «коричневої чуми» та «фашистів». Мітинг був добре підготований, про що свідчили численні прапори Росії та чорно-жовто-білі. Ось тоді все й почалося. Мітингарі рушили колоною до будинку ОДА, де вже спустили прапор України та підняли російський. Там стояли намети, у яких закликали людей записуватися добровольцями в народні дружини, які мали їхати в Крим на «допомогу». То був перший день божевілля Луганська.
А другого дня?
Божевілля продовжилося наступного дня, вела я розповідь, згадуючи події другого березня. Відбулося засідання Луганської обласної ради, де ухвалили рішення про проведення референдуму щодо федералізації України та надання російській мові статусу державної. Тоді пролунали заклики заборонити низку організацій, таких як ВО «Свобода», наш «Правий сектор», УНА-УНСО, «Патріот України» та деякі інші. Натовп людей заблокував будівлю облради, інші в балаклавах із російськими прапорами штурмували будівлю й підняли над нею ту ганчірку. Ось таким був день другого березня в нашому місті.
Ваша громадська організація повинна бути обережною.
Тоді ще ніхто не думав про обережність. Ми всі вірили, що цей хаос недовгий і не матиме продовження, тож девятого березня активісти міста вийшли, щоб протистояти проросійським силам.
Це правда, що тоді на мітинг вийшло близько двадцяти тисяч містян? питає Сашко ніби ненароком, але я відчуваю, що для нього важливо все, що почує від мене.
Не можу сказати, скільки, за різними оцінками від десяти до двадцяти тисяч, але справді багато було. Того дня я вже не була на роботі, тож вийшла разом із нашими, щоб протистояти людям, які чомусь збожеволіли. Відбулася сутичка, мені дісталися синці під оком і на плечі, нас відтіснили. Натовп навіжених захопив приміщення ОДА, повісив російський прапор. Повір, ми зробили все, що могли, але нас було не настільки багато, щоб змінити ситуацію. Ми прохали міліцію допомогтимарно, вона лише спостерігала за штурмом будівлі.
І що було далі?
Ми все ще вірили, що міліція ось-ось витурить самозванців із захоплених приміщень, але минали дні, нічого не змінювалося, і посіяний вірус сепаратизму почав поширюватися серед мешканців міста. І навіть тоді я була впевнена, що здоровий глузд візьме гору. У нас завжди було спокійно в місті, а тут
Ясно, протягує Сашко й про щось замислюється.
Я допиваю каву, чекаю, поки він повернеться до розмови. Сашко мовчить, його чашка порожня. Зараз я вже майже впевнена, що він приїхав у Луганськ не просто так, а з якимось завданням. «А якщо я помиляюсь і він засланий козачок?»майнула в мене думка.
Ти мене познайомиш з активістами міста? питає він, і я ще більше насторожуюся.
Не знаю, що йому відповісти. Здати своїх? Я Сашка добре знаю, але ж із часом під впливом інших людей, обставин та подій люди часто змінюються.
Подивлюся на твою поведінку! відбуваюся жартом.
Сашко розраховується за каву, і ми йдемо з кавярні.
Євген
Я мав показати степ своїй коханій. Раненько ми сіли в маршрутку й покинули агломерацію. Позаду лишилося скупчення містечок та сіл, зникли з поля зору терикони та труби. Ми звернули з дороги й пішли подалі від землі, закутої в асфальт, туди, де простягався вільний степ, де земля могла дихати. У мене за плечима рюкзак, тримаю за руку Любу, і ми йдемо все далі й далі від цивілізації, туди, де безкрайній степ розлігся аж до горизонту. І вже незабаром в обидва боки нічого не видно, лише ми двоє й наш луганський степ. Навколо зелений квітучий океан, по якому матінка природа розсипала впереміш різнокольорові квіти. Я розстилаю килимок, і ми сідаємо на нього спиною до спини.
Ти помічала, що небо над степом інше? питаю я Любу, вдивляючись у бездонну синь. Воно набагато ширше, синіше й бездонніше.
Мені завжди здавалося, що наші степи мають характер, як люди. Вони народжуються, проживають своє життя. Їхній настрій змінюється, і вони можуть бути сумними або радісними, задумливими й грайливими. Узагалі степ найчастіше буває меланхолійним.
Лише в степу людина й природа сприймаються як єдине ціле, кажу я задумливо.
Тут людина може відчути повну гармонію, додає моя кохана.
Наші спини торкаються одна одної, і я відчуваю, як мій хребет уперся в її косу, відкинуту назад. Повітря дрижить від тихого монотонного дзижчання жучків, до них додається легка, трохи скрипуча музика численних коників та цвіркунів. Незліченний світ комах зливається в тихе тріскотіння, без якого степ не мав би такої принади. Музику степу підхоплює численне птаство. Його спів-свист чути з усіх боків, і я помічаю, як небо над нами розсікає крилами яструб.
Різнокольорова ковдра степу, зіткана природою з безлічі кольорів, стиха колишеться від легенького вітерця, що вільно пробіг-прошелестів по верхівках квітів, понісся далі, щоб десь знайти балку й там спочити в кущах терену або шипшини. Степ стає схожим на море, коли пробігла хвиля й незабаром прийде інша.
Тисячоколірний степ пахне шавлією, звіробоєм, конюшиною, полином, типчаком і душицею. Таке різноманіття запахів, їх поєднання може бути лише в степах.
Цієї весни багато маків, порушує тишу Люба. Така тендітна квітка з тремтливими пелюстками, маленька, але є окрасою степів. Здалеку здається, що до горизонту примикає яскраво-червона хвиля степу. Макикоролі степу. Чи не так? чи то питає дівчина, чи то стверджує.Шкода, що не видно воронців. Мені подобаються ці квіти, у яких ажурні яскраво-зелені листочки вінчає вогняно-червона квітка.
Півонія тонколистаздається, така їхня правильна назва. Люди традиційно не помічають краси природи навколо себе, знищують її власними руками. Воронці занесені до Червоної книги, але їх усе одно зривають, хоча вони одразу в неволі гинуть.
Напевно, квіти також бувають волелюбними.
Любонько, бачиш он ті жовтенькі квіточки із загостреними пелюстками?
Їх тут багато. Вони також під охороною?
Так. Це тюльпан Шренка. Якщо пошукати, то можна знайти ще й темно-червоні та навіть фіолетові, але найбільше їх жовтого кольору. Якось я читав, що багато науковців вважають їх родоначальниками перших культурних сортів, у тому числі й відомих голландських тюльпанів.
Цікаво!
У пятнадцятому столітті дикоростучий тюльпан Шренка був вивезений турками в Крим і введений у культуру при дворі султана в Стамбулі. Там його називали «лале», звідси жіноче імя, популярне в країнах Сходу. Ти знаєш легенду про цю квітку?
Розповісибуду знати.
Царський син Фархаде був закоханий у красуню Широн, але лиходії з помсти розпустили чутки, що дівчина загинула. І тоді воїн погнав свого вірного коня на скелю та розбився. Там, де його кров упала на землю, виросли ось такі тюльпанисимвол пристрасного кохання.
Сумна легенда. Я знаю дещо цікаве про ще одну царицю степівсон-траву. Ти знаєш, чому сон-трава цвіте навіть тоді, коли температура повітрянуль градусів?
Справді?! Я не знав.
Коли в повітрі нульова температура, усередині квітки вона становить вісім градусів із плюсом! І все тому, що чашечка квіткиувігнуте дзеркальце, яке збирає сонячне тепло.
Це ж треба!
Кажуть, якщо покласти квітку сон-трави на ніч під подушку, можна побачити уві сні свою долю, мрійливо промовляє Люба.
Я повертаюся обличчям до неї. На мене дивляться прекрасні очі коханої.
Тобі не треба класти квітку під подушку на ніч, кажу їй. Ми будемо разом завжди, до скону. Ти, я й наш степ.
Бачу її вдячний теплий погляд, торкаюся її губ своїми вустами.
Можна я розплету твою косу? питаю я й бачу подив у її очах. Ніколи цього не робив.
Люба повертається до мене спиною, я знімаю гумку, звільняю з полону блискуче волосся. Повільно розплітаю косу, насолоджуючись дотиком до шовку, який протікає між пальцями. Занурюю пальці обох рук у хвилі волосся, проводжу згори вниз, повертаю Любу до себе обличчям, припадаю до вуст.
Ми лежимо серед вільного степу. Над нами колишеться море різнокольорових квітів, їхній запах, терпкий, пянкий до нестями, зливається із запахом дівочого тіла, і ми кохаємося під широким і глибоким небом степу.
Еліна
Не знаю, як інші, а я завжди чекаю весну. Зима в мене асоціюється із завмиранням та сном усього живого, навіть із депресією, а веснаце завжди пробудження життя, зародження чогось нового й світлого. Щоразу є впевненість, що навесні повинні відбутися зміни, і обовязково на краще. Цьогоріч ще на початку весни відчувалося напруження. З часом воно наростало, але все ще вірилося, що то після пережитого на Майдані. І вибухнуло все-таки! Надія на те, що в місті все стихне, заспокоїться, луснула, як мильна бульбашка. На початку квітня бойовики захопили обласне управління Нацбанку, та найстрашніше те, що було захоплене приміщення СБУ, і в руках сепаратистів опинилася зброя. Тоді ми бачилися із Сашком чи не щодня. Сумніви, що він не з наших, розвіялись у мене швидко. Він приєднався до місцевих активістів і разом із нами розробляв плани, щоб придушити в зародку сепаратистський рух. Було розроблено кілька варіантів, але ми самотужки й без зброї не могли нічого вдіяти. Попри все, ми залишались оптимістами. Надія була на ретельно розроблені плани звільнення приміщень. Ми били в набат, зверталися до правоохоронних органів, писали та їздили до столиці зі своїми пропозиціями, але завжди отримували відповідь: «Збирайте інформацію. Чекайте». Лише тут, на місці, усвідомлювали, що чекати на те, що ситуація зміниться на краще сама собою, марно, але можна було припустити, що в Києві був свій план, і ми не могли його зіпсувати. Ми чекали.