Ти донька старого Яцьковича! вигукнув він.
Так. А що? здивовано запитала Ксенія, не розуміючи, чому він так злякався.
Та ні. Нічого! видихнув Дмитро та нервово заходив тісною землянкою.
Але чому тебе налякало моє імя? допитувалася Ксенія.
Та тому, що нахабство та безбожність короля Юрія не має межтвій батько один з найзнатніших бояр королівства, і посягнути на честь його доньки Дмитро зупинився та насторожено поглянув на Ксеню, щоб упевнитися, що вона вірить його словам. Але на обличчі дівчини не відбилося й сліду недовіри. Загалом: нехай Господь віддасть королю з королевою по справах їхніх!
Мені б хотілося попросити тебе про послугу. Чи не сходиш ти у дворище мого батька та не скажеш йому, де я? Дворище поруч із Володимиром Господи! Я до пуття не знаю дороги, бо ми недавно оселилися тут. Тому й місцини не знала! Якби зрозуміла, куди отроки мене везуть, то ще б у Володимирі втекла від них. Але мій тато буде безмежно тобі вдячний! Вони з мамою місця собі не знаходять від тривоги за мене. Я в них єдина донька, тому і вони, і брати душі в мені не чують, розповідала Ксеня. Тато дуже щедро віддячить тобі за мій порятунок.
Не маю в цьому жодного сумніву, що щедро віддячить, кисло усміхнувся Дмитро. Але зараз нікуди піти не можу, бо надворі негода. Уранці сніг падав так тихенько, а зараз хурделиця. Я заблукаю у лісі та загину.
Ну, у тебе ж є Хорс! здивувалася Ксенія. Він тебе виведе.
Хорс у мене дурненький. Це він тебе учув, бо дуже любить дівчаток. А так щоб вистежити когось, чи кудись вивести, чи полювати, то він не дуже, брехав Дмитро, відчувши докір сумління. Бо Хорс, який увесь цей час дрімав поруч, несподівано підняв голову, наче зрозумів людську мову, та докірливо поглянув на хазяїна: мовляв, і не соромно тобі оббріхувати мене, коли я неодноразово заганяв для тебе дичину?! Доведеться тобі погостювати в мене до завтра. Завтра негода вщухне, і я сходжу до твого батька. Добре?
Зробимо, як ти пропонуєш, зітхнула Ксенія, сприкрена цими обставинами. Мені дуже шкода батьків, бо вони хвилюються за мене. А мама, мабуть, гірко плаче. Вона в мене така турботлива та лагідна!
Моя покійна мама теж була турботливою та лагідною! несподівано різко вигукнув Дмитро.
А давно вона померла? запитала Ксеня, не звернувши уваги на різкість.
Давно! Хочеш їсти? У мене є юшка з сушених грибів, запропонував Дмитро, щоб змінити тему.
Так. Я зголодніла, зізналася Ксеня, бо востаннє їла вчора в обід.
Якщо зголодніла, то швидко одужаєш, упевнено мовив хлопець. Важкохворі їдять погано.
Ксеня підвелася та спробувала самостійно взутися. Але кожен рух правою рукою спричиняв нестерпний біль. Тоді Дмитро, незадоволено підібгавши губи, допоміг їй узутися та дійти до столу. Подав миску гарячої юшки.
Ніколи не їла нічого смачнішого! похвалила дівчина, скуштувавши.
На це Дмитро кисло усміхнувся, але нічого не сказав. Проте Ксеня помітила, що решту дня він поводився відчужено й припиняв усі її намагання завязати бесіду. «Дивно! Був такий приязний і доброзичливий, а коли дізнався, що я боярського роду, то одразу охолов!»досадливо думала Ксенія. Її дійсно гризла досада, бо хлопець їй сподобався. Проте дівчина, засмучена пережитими за такий короткий час нещастями, не одразу це усвідомила.
Натомість Ксеня замислилася: чому королева наказала її вбити? Адже вона ні в чому не винна перед нею. І взагалі: як на світі існують такі підлі та безбожні люди, як королівське подружжя, Роман та ці отроки? «Невже їм не страшно відповідати перед Богом? Чи невже вони думають, що з ними ніколи не вчинять так, як вони вчинили зі мною? Але за що? Що я їм усім зробила поганого? гірко думала Ксеня, стримуючи сльози. Нічого, я все розповім татові! Він їм усім помститься! А Данилович, якщо має страх Божий, то покарає Романа. Одне лише добрея не піду за нього! Господи, і як я могла закохатися у таку наволоч?!»
Коли стемніло, Ксеня заснула. А от Дмитрові не спалося. Він сидів нахмурений, втупившись у полумя в печі. «Кляте поріддя! Господи, за що ти так зі мною? Чому ти звів мене з дочкою цього клятого роду? Чому змусив мене її підібрати та врятувати? Господи, та якби я знав, хто вона, то покинув би її помирати на дорозі! похмуро думав він. Я не можу залишити її живою! Або я, або вона!»
Дмитро підвівся та вийняв з піхов кинджал. Дорогий, з майстерно викуваним клинком і гарно прикрашеним руківям. Дивна, розкішна річ для бідного самітника! Неквапно наблизився до помосту.
Ксеня міцно спала. Обличчя її було безжурним, очі міцно заплющені, а груди рівно здіймалися в такт диханню. Дмитро зціпив зуби та заніс кинджал. Але зволікав, приміряючись, щоб влучити у саме серце. «Нумо!»підігнав він сам себе. Його погляд ковзнув по личку Ксені. По розбитій губі. Згадалося, як з нею жорстоко вчинили люди, яким вона не заподіяла ніякого зла. І згадалися її чудові очі. А ще голі груди та тоненька талія Дмитро відвернувся. Декілька митей у ньому боролися гнів і жалість. Остання перемоглаДмитро повільно опустив руку. Квапливо відійшов геть.
Дурень! прошипів він та з силою вдарив кинджалом по стільниці, що та аж зрезонувала.
Цієї ночі Дмитро так і не заснув. Він раз у раз зиркав на Ксеню, лаяв себе, але вже не думав її вбивати. «Мабуть, така твоя воля!»вирішив Дмитро, коли у віконечко зазирнули промені світанку.
Розділ VIОстрозький гонить слід
Це більше ніж злочин. Це помилка.
Коли чутка про зникнення Ксені набула розголосу, Роман несамовито злякався. Лише тепер він уторопав, у яку халепу вскочив та яку кашу заварив. І страх як боявся за своє життякороль може його вбити як свідка. Тому хлопець прикинувся хворим, щоб не ходити у дитинець. Але вічно ховатися неможливо, та й батько дивився на нього якось недобре. І Роман, уторопавши, що родитель про щось здогадується, квапливо повернувся на службу.
Втім, і в дитинці Роман не знайшов спокоюкороль люто зиркнув на нього, але жодним поглядом чи жестом не натякнув на ту подію. Так само недобре на нього поглянула й королева, коли вони випадково зустрілися в коридорі. Але найстрашнішим було те, що несподівано померли два отроки, які відвозили Ксенюодин загинув у пяній бійці; інший дивним чином упав із заборол. Роман зрозумів, що він наступний. Але його поки ніхто не чіпав. Життя королівського двору протікало так само, як і до зникнення Ксені. Однак Роман підмітив, що між королівським подружжям наче кішка пробіглаЮрій уникав дружини, а Офка часто відвідувала церкву. Тому Роман трохи заспокоївся.
Хлопець не знав, що королівське подружжя сильно посварилося. Ні, Юрієві не було соромно перед Офкою. Але дізнавшись про зникнення Ксені, він усе зрозумів і страшенно розлютивсяуперше за всі роки шлюбу дружина розправилася з суперницею. З одного боку, Юрій визнавав, що дружина не мала іншого виходуінакше він утратив би вірних бояр та настренчив проти себе інших. А з другогоу нього в голові не вкладалося: як його тиха та побожна дружина могла вчинити так жорстоко, нехай і з благими намірами?!
А от щодо самої Ксенії, то душу Юрія шарпали суперечливі почуття. Його гнітила досада, що так бездумно піддався пристрасті та ледь не нашкодив собі. Але водночас мучив нестерпний жаль за Ксенією. Ця наївна дівчинка якимось дивом зачепила живі, чутливі струнки душі Юрія, на яких ніколи не вдавалося зіграти ані Офці, ані численним коханкам. Ксеня стала для нього ковтком свіжого повітря в задусі буденності. Юрієві було невимовно шкода, що її життя так безжально обірвали, аби приховати його гріх. І мучив сором, що повівся з нею так грубо через свою запальність. Втім, мимоволі Юрій визнавав: це добре, що Ксеня мертва. Інакше він занапастив би її та себе, бо, божеволіючи від пристрасті, оселив би її в дитинці, плюнувши на людські та Божі закони.
Але найбільше роздратування у Юрія викликав Роман, бо, охолонувши, він уторопав, що йому служить рідкісна погань. «Для цієї скотини немає нічого святогопродасть що завгодно заради своїх шкурних інтересів, думав Юрій. Як прикро, що він син Даниловича! Якби не це, то я власноруч убив би його!»
Минали дні березня. Юрій потроху опановував себе, проте став помічати недобрі погляди Даниловича, які той не дуже вдало приховував. «Він усе знає! зрозумів Юрій. А може, ця підлота Роман йому повинилася? Та й дуже дивно померли ті отроки, яким Офка наказала вбити Ксеню. Так, Данилович усе знає та зачаїв злобу. За першої нагоди він розрахується зі мною. А може, і Яцькович усе знає. Господи, оце вже халепа! Треба позбутися їх обох, як позбувся Дедька». Юрій уважно спостерігав за Яцьковичем, але нещасний батько був розчавлений скорботою за донькою, і неможливо було зрозуміти його істинні почуття.
Усе ретельно обдумавши, Юрій ухвалив рішення та запросив до себе одну особу, яка хоч і не викликала у нього захвату, але ще не встигла заплямувати себе свавіллям чи норовливістюДанила Васильковича, князя на Острозі.
Попри молодість Данило уславився як хороший воїн, побожна людина та мудрий управитель свого краю. Та й був людиною честі. «Треба було давно наблизити його до себе, а не улещувати цих старих брехунів-бояр», думав Юрій, роздивляючись Острозького, якого приймав віч-на-віч.
Нам відрадно бачити вашу княжу милість, що ви щасливо здолали весняне бездоріжжя та прибули до нас у доброму здоровї, з усією приязню, на яку був здатен, мовив Юрій, памятаючи, що перед ним сидить нащадок Романа Великого.
Для мене честь прибути на запрошення вашої найяснішої королівської величності, з легким поклоном відповів любязністю Данило. І Юрій досадливо нахмурився, бо князь вклонився йому не догідливо, а майже як рівному. «Воно й не дивно! Його рід споріднений з моїм. Але чому ж він так насторожено дивиться на мене, наче очікує лиха?»подумав Юрій та граційним жестом запросив Данила присісти на стілець поруч зі своїм кріслом.
Дуже прикро, що ви усамітнилися у своєму Острозі та нехтуєте нашою столицею. Ми вирішили це виправити, почав Юрій. Адже що молодший король, то молодшим має бути його почет та радники. Молоді люди міркують вигадливіше за старих.
Не варто ображати старихїхня мудрість не раз ставала у пригоді молоді, зухвало зауважив Данило.
Може, й так! Але іноді владність старих дуже заважає молодим. Саме тому наша королівська величність бажає запропонувати вашій милості уряд печатника.
На це Данило ошелешено витріщив очі.
Я прошу вибачення у вашої величності, але чи можливо подібне, коли ви маєте такого досвідченого та відданого собі боярина, як Василь Данилович? здивовано запитав князь. Якщо ваша величність вважає Даниловича негідним цієї посади, то насмію порадити вам повернути на неї Дмитра Семеновича. Так, він владний та зухвалий, але дуже відданий вашій величності. Ох, вибачте мені, що я так відверто вам це говорю, але не можу брехати своєму королю.
Ну от, усміхнувся Юрій. Хто ще з наших бояр здатен так безпосередньо, а головне чесно, сказати нам правду? Лише ви, князю. Тому ми наполягаємо, щоб ви служили нам. Навіть більшеми вже ухвалили рішення.
Але чому я? здивовано запитав Данило та проникливо подивився на Юрія, наче намагався розгадати справжні причини цього призначення.
Буду з вами відвертий, як ви були відверті зі мною. Данилович оплів мою столицю своїми людьми, мов павук павутинням, і чимало підлих справ провертає за моєю спиною. Тож я більше не можу йому довіряти. Гадаю, для вас не таємниця, що чимало бояр незадоволені моїм правлінням. Даниловича треба відправити у почесне заслання. Скажімо, воєводою до Белза.
Я б не став цього робити, нахмурившись, відповів Острозький. Маю на увазі, що не до Белза.
А чому? вкрадливо запитав Юрій.
Белз дуже важливийвін відкриває шлях на Володимир. А Данилович дуже злопамятний. Ваша величність не має добросусідських стосунків із королем Казимиром, враховуючи його з князем Владиславом підлу інтригу. Тож, збав Боже, якщо Казимир надумає з вами воювати, то Данилович зрадить вас. Ліпше відправити його кудись у південні або східні землі, чесно говорив Данило.
І от після цього ви відмовляєтеся від посади печатника? докірливо запитав Юрій.
Якщо ваша величність так сильно прагне моєї служби, то краще зробіть печатником Дмитра Семеновича, а мене відправте воєводою у Белз, попросив Острозький.
Я не вірю Дедькові, сухо сказав Юрій.
Але чому? щиро здивувався Данило. Він же виростив вас!
Так, він замінив мені батька. Але забув, що я король, а він боярин. Занадто нахабно він жадав влади й над королівством, і наді мною, досадливо говорив Юрій. Та ще й загибель його родичів породила ворожістьвін вважає, що це я розправився з покійним Єлізаровичем. Але готовий присягнути на святому хресті, що я не причетний до цього! щиро вигукнув він. Так, Єлізарович поводився зі мною зухвало, але ніколи б не зрадив мене. Ще моя матінка на це вказувала. Тому я ніколи б не підняв руки на старого воєводу. І мені дуже гірко усвідомлювати, що Дедько вважає мене винним.
Данило уважно поглянув на короляобличчя Юрія було сповнене смутку та досади, а губи суворо стиснуті. З усього було видно, що його принижують ці підозри. Острозький замислився, а потім рішуче мовив:
Якщо ваша величність потребує мене, то я готовий служити вам усіма силами та здібностями, якими наділив милосердний Господь!
Юрій розквітнув задоволеною усмішкою.
Хвала Пану Богу, що я не помилився в тобі, Даниле, відкинувши церемонність, мовив він. Я дуже вдячний тобі, бо часи нині тривожні. Мені доносили, що польський король нишком збирає військо.
Данило розкрив рота, наче хотів щось сказати чи спитати, але вчасно схаменувся. Проте поцікавився:
А звідки такі відомості?
Шпигуни, пояснив Юрій. Любов до короля та рідної землі іноді дуже дешево коштує завжди знайдеться Юда, ласий до тридцяти срібників. Тож мені треба готуватися до війни. Очевидно, не зумівши хитрощами посадити на мій трон свого посіпаку, Казимир спробує відібрати мої землі силою.
Зібрати військоне швидка справа. Та й де гарантії, що Казимир збирається воювати саме з вами? А як давно він збирає військо?
На жаль, це невідомо. Але, гадаю, влітку слід чекати вторгнення.
Данило хмурився, щось обмірковуючи. Його карі очі бігали.
Я вважаю, що вашій королівській величності теж треба якнайшвидше збирати військо, нарешті мовив він.
Я хочу звернутися по допомогу до хана Узбека. Казимир боїться орди. Якщо я нацькую орду, то настренчу проти нього його васалів. А, можливо, під колотнечу цієї війни відберу Люблін, задоволено усміхнувшись, повідомив Юрій. Мені мають належати усі землі, якими володіли мої предки.
А кого ваша величність хоче послати до хана? обережно запитав Данило, нервово кусаючи ніготь на мізинці.
Дедька. Він неодноразово виконував такі доручення. Та й буде непогано, якщо він поїде з Русі. Його відсутність трохи вгамує бояр, які стоять за ним. І потішить тих, що стоять за Даниловичем, відпадуть підозри, що за намовою Дедька я позбавив його уряду. Ці бояримов зграї голодних собак, готові загризти одне одного, досадливо мовив Юрій.
Цілком згоден з вашою величністю, улесливо притакнув Острозький.
Коли Данилович дізнався про свою опалу, то аж обличчям посірів. Але й слова супроти не сказав. Лише догідливо мовив:
Я дуже давно служу вашій величності. А до цього служив вашим покійним дядькам, тому, гадаю, мені дійсно пора на спочинок. Я вже дуже старий. І сподіваюся, ваша величність хоча б іноді згадуватиме мене, памятаючи мою вірну службу.
Наша величність вельми вдячна тобі за вірність, тому ми не можемо остаточно усунути тебе від державних справ чи забути про тебе. Ми бажаємо, щоб ти служив посадником у Полонному, повідомив Юрій, хижо стежачи за обличчям боярина.
Данилович аж скинувся, бо це було порубіжне місто. За ним простягалися терени Київського князівства та степи, де кочували татарські улуси. «Матір Божа!»гірко подумав Васько.
Юрій із задоволенням відзначив, що не помилився: Данилович дійсно зачаїв на нього зло. Король нишком зиркнув на Яцьковича і помітив, що той теж зблід. «Ага, і цей переживає, що невдовзі втратить тепленьке місце, яке здобув завдяки Даниловичу! Нічого, невдовзі я і тебе відправлю якомога далі звідси!»зневажливо подумав король.