Донька була її гордістю найгарніша, розумна, най-най. Жінка так часто повторювала це собі та іншим, що, коли в одну мить гордість перетворилась на ганьбу, вона не витримала. Роздратування обернулось холодною люттю. Хіба вони багато просили? Хіба багато вимагали? Просто вчитися, просто ходити до школи хіба це важко?
Дрібниці накопичувалися: чоловік постійно в рейсах, проблеми на роботі, затримка зарплати, останнім часом підвело здоровя Світлану мучили жахливі головні болі, від яких звичайні таблетки аніяк не допомагали, вона не могла спати вночі. До межі було надто близько, вона підійшла до неї впритул, а сьогодні переступила її. Що там? Перестрибнула!
Жінка піднялася в кімнату до Лізи, відчуваючи себе вкрай спустошеною й виснаженою.
Мамо, привіт, усміхнулася до неї донька. А я тут реферат пишу, нам задали. Такий цікавий
Вона усміхається. Вона ще й усміхається?
Цікавий, кажеш? Світлана потерла скроні й скривилася. Таблетки закінчилася, а з цією школою вона знову забула зайти в аптеку. Біль уже був на підході. І кому ти цей реферат покажеш, якщо ти в школі навіть не зявляєшся?
Я
Ти! Та як ти могла? Світлана намагалася говорити пошепки, інакше вона просто закричить і зірве собі горло. Ти весь час брехала. Брехала мені в очі й навіть не червоніла. Та ми з батьком все для тебе, а ти нам плюєш в обличчя? шепотіти далі було несила, і жінка перейшла на крик. Перекричати себе, свій біль, свою образу й несправедливість. Адже це несправедливо, нечесно, нечесно. Всередині неї голосно плакала маленька дівчинка і все повторювала одне й те саме.
«Нечесно, нечесно».
Що було далі Світлана памятала погано. Здається, вона лупцювала Лізу її ж джинсами, а донька голосно ревіла, і жінка плакала у відповідь.
З директоркою якось домовилися. Лізі вдалося сяк-так підтягнути хвости й отримати задовільні оцінки для переходу в наступний клас. Але відтоді вона більше не була її улюбленою маленькою дочкою. Світлана більше не вірила жодному її слову. Вона страждала через те, що сталося, і плакала, закриваючись у своїй кімнаті вечорами, але просто не могла дозволити собі ще раз повірити цим найчеснішим очам. Вона нічого не розповіла Андрію. Просто не змогла.
Влітку нічого не змінилося. Хоч не треба було думати про школу однією проблемою менше. Але зявилися інші. Ліза напихалася усіляким непотребом і всі дні просиджувала за ноутбуком, не звертаючи уваги на прохання допомогти по дому. З цим неможливо було миритися і Світлана боролася як уміла: покаранням, криком, сваркою, часом лайкою, хоч і картала себе за це, але лайливі слова самовільно вилітали з рота! Бувало й заціджувала ляпаса, подумки виючи від власної безпорадності. Але це не спрацьовувало. Більше того донька навіть спробувала втекти з дому. Як після такого стримаєшся?
Жінка розглядала фотографії маленької Лізи й прикладала хусточку до очей. Чому її донечка не могла назавжди залишитися малятком? Чому все так сталося? Чому? Але відповідей на всі ці запитання не було.
А ще це Ліза сказала, що ненавидить її. І це стало останньою краплею. Світлана злягла в ліжко. Серце шалено калатало, а голову стиснули лещата піднявся тиск.
А раптом вона не брехала? Що коли вона і справді ненавидить власну матір і тому так поводиться? Хіба з тими, кого любиш, можна так?
Світлана ковтала сльози й шукала причину: де, коли і що вона зробила не так? За що Ліза її ненавидить? За те, що вона любить її? Нехай так. Із цим непросто змириться, але, якщо це правда, нехай так. Тепер все буде по-іншому.
Жінка перекинулася на інший бік. Подушка була волога й холодна від сліз. З тумбочки вигулькнула баночка з таблетками. Світлана проковтнула відразу три. Їй терміново треба було заснути. І перед тим, як заплющити очі, вона здригнулася від думки, яка блискавкою пронизала запалений мозок: якщо все стало на свої місця, то чому досі так боляче? Чому?
Розділ X. Дуже сильний вітер
Тінь без обличчя тягнула руки до її шиї, а Ліза навіть не могла поворухнутися. Вона заклякла на місці і з жахом чекала, поки холодні пальці торкнуться шкіри. Її пальці завжди були крижаними. А як інакше, якщо вона померла? Ти померла! По-мер-ла! Деревяні губи ледь ворушилися, Ліза чула власний голос. Померла!!! Вона щосили закричала і прокинулася. Сльози рікою текли з очей, дівчину трусило мов у лихоманці.
Коли ти перестанеш мене мучити?
Ліза не помічала, що продовжує кричати вже вголос. До кімнати забігла Світлана:
Лізо? Знову? вона сіла на ліжко й міцно обняла доньку. Вчорашня образа зникла, як і не було її. Знову повернувся страх. На місці померлої однокласниці могла бути її власна донька. Добре, що все минулося. З Лізою усе гаразд, і це найголовніше. Світлана відчула, як донька притиснулася до неї, і стала тихенько примовляти:
Це був сон. Страшний сон. Нічого, нічого! Вона гладила доньчине волосся, а Ліза схлипувала їй у плече.
Мамо, я спробувала відсторонитися дівчина. Але Світлана пригорнула її міцніше.
Навіть не думай! Лізо, ти ні в чому не винна! Це нещасний випадок! Памятаєш? Це життя, таке може статися, розумієш? Жінка говорила впевнено і спокійно, як і радив психолог. Головне, щоб донька перестала себе звинувачувати, а з таким тягарем на душі важко було впоратися самотужки. Для цього потрібен був час, і в них було ще все життя попереду.
Ліза кивнула. На душі полегшало. Коли мама була доброю, завжди ставало легше.
Зможеш заснути? Посидіти з тобою?
Не треба, мамо. Все гаразд, я вже заспокоїлася, витерла сльози дівчина, намагаючись говорити рівним голосом. Дякую.
Добраніч.
Світлана зупинилася на порозі. Може, саме зараз час поговорити? Може, саме зараз донька її нарешті почує? Але Ліза вже вляглася і накрилася простирадлом майже з головою. Жінка ще трохи повагалась і вийшла з кімнати, причинивши за собою двері. Краще завтра. Усе завтра.
Дівчина дочекалася, поки мамині кроки на сходах нарешті стихнуть, і потягнулася до ноутбука. Хто зможе заснути після такого? Тільки б Кит був у мережі. Вона швидко застрочила:
Мені наснився кошмар. Ти тут?
Кит мовчав, його профіль не світився синім. Але це ще нічого не означало. Може, треба просто почекати. Дівчина приставила подушку до стінки і зручніше вмостилася. Зайшла в папку під назвою «Школа» і відкрила фотографію світлокосої однокласниці. Вона не забула її обличчя. Чому тоді ніколи не бачила його уві сні? Ліза не вперше думала про смерть. Вона бачила, як помер її папуга, бачила збитих голубів на дорозі та щурів у мишоловці, бачила мертву бабусю. Цікаво, чи існує інший світ, у якому можна зустріти померлих? Чи існує переродження, щоб зробити усе правильно? Смерть така непроста, але стається надто легко. Коли померла Аня завжди привітна й весела однокласниця, яку всі називали Ганнуся, вони переїхали. Багато хто з однокласників тоді переїхав. У неї постійно брали свідчення, змушуючи розповідати одну й ту саму історію.
Тут. Ніч надто гарна, щоб витрачати час на сни. Тим паче кошмари.
Кит відписав. Ліза усміхнулася. Він завжди вмів перевернути все іншим боком.
Що тобі снилося?
Може, розповісти? Ліза глибоко вдихнула і почала строчити:
Однокласниця. Мертва, якщо точніше. Ми вчилися разом із першого класу. Дружили, були в одній компанії. Вона була добра. Якщо чесно, це завдяки їй мене взяли в її компанію.
Що з нею сталося? Нещасний випадок?
Так, написала Ліза і стерла. Вона в це не вірила і не хотіла брехати Киту.
Не зовсім. Знаєш таку гру собачий кайф?
Чув.
Ну от. Ми пробували кілька разів.
І ти?
Я ні. Хотіла, але не змогла наважитися. Ну і ми завжди були в компанії, тому
Що?
Ми вирішили зняти відео, закинути його на ютуб. Знаю, смішно, але наші десь прочитали, що за перегляди можна отримати купу грошей. Ми хотіли заробити. А потім на всі поїхати на море компанією. Круто було! Тільки наші гроші і ніякого клопоту
Ліза покусала губу. Кит мовчав, наче завмерши в очікуванні.
Відео ми зняли, але вона померла.
Серйозно? Як це померла?
Це був нещасний випадок. Ми не хотіли, щоб так сталося! Я тоді так перелякалася. А потім ми переїхали в Туманівку, Ліза відправила повідомлення і побачила, що написала назву містечка. Дівчина на мить задумалась і махнула рукою: нехай знає. Це неважливо.
Ти себе звинувачуєш?
Трохи. Це тому вона мені сниться?
Не знаю. А що вона робить уві сні?
Хоче мене задушити. Ліза здригнулася, наяву відчувши крижані пальці на своїй шиї. Але ніколи цього не робить.
Я зараз дещо скажу, але ти не лякайся. Цю твою подругу часом звали не Аня?
Так Ганнуся. Звідки ти знаєш?
Не памятаю прізвища. Ми з нею дружили. Ну, як дружили переписувалися в мережі. Вона померла так само, як ти сказала. Дивний збіг, навряд чи це твоя однокласниця
Я можу скинути фотку! Ліза швидко знайшла потрібний файл, завантажила його, але в останню мить зупинилася і подивилася на своє повне обличчя. Краще замалювати його. Не треба йому бачити її такою. Може, потім Дівчина швидко замалювала своє обличчя в програмці й надіслала Киту.
Це вона! Кит відписав швидко.
Нічого собі!
Таке буває. Вибач, батько йде. Якщо побачить, що я не сплю, мені капець. Ти не передумала, до речі?
Ні, ти що! Я вже вирішила!
Добре. Ти єдина, кому я можу вірити. Маю ще одну пропозицію. Щоб ми зробили це разом одночасно. Останній крок о 13:00. Моє улюблене число. Як тобі?
Я не проти. Запамятаю.
Не можу дочекатися нашої зустрічі!
І я, Ліза надрукувала повідомлення, але співрозмовник уже вийшов із мережі.
По той бік екрана Дмитро Рикун облизував несподівано пересохлі губи. Він до болю в пальцях стискав мишку так, що мало не поламав її. З монітора на нього дивилася та, кого він дивом знайшов. «Моя маленька принцесо, це ж ти? Татко тебе завжди почує, хоч би де ти була. Чоловік послав дівчині на фотографії повітряний поцілунок. Ти не уявляєш, що для мене зробила, моя сонячна»
Ліза прийшла до моря в заду´мі. Вона навіть забула привітатися з Анею, яка, як і завжди, вже була там. Сонце сідало за горизонт, нагадавши про вчорашню розмову.
Цікаво, чому захід сонця завжди червоний? замислено промовила дівчина. Всі ним милуються А мені він здається моторошним. Сонце ніби щоразу помирає від ран, і все небо в сонячній крові.
Може, й так. Аня теж дивилася в небо. Смерть буває дуже красивою. Але сонце помирає щодня, аби знову народитися. І зранку воно знову прекрасне, згодна?
Згодна. Для того, щоб народитися заново, треба померти. Але це так страшно
Кажуть, що смерть це початок.
Хочеться, щоб так і було. І щоб це було легко просто заснути і прокинутися вже кимось іншим.
О, тоді всі б помирали чи не щодня. Життя швидко набридало б і не мало жодного сенсу.
То, виходить, сенс життя в тому, що є смерть?
Аня не відповіла. Вона мовчки дивилася, як небо стає багряно-червоним, а потім промовила:
Знаєш, мені вже колись це казали.
Хто?
Одна дуже важлива для мене людина. Тоді я так думала. І я йому вірила. Вірила кожному слову.
А він?
А він, як я зрозуміла, не дуже вірив. Однієї віри на двох замало. Тому я так і не знайшла свого сенсу.
Може, тоді його немає?
Краще думати, що є, просто за життя його не можна збагнути.
Ясно, кивнула Ліза. То це розумієш тільки коли помираєш.
Може, навіть і не тоді. Може, в наступному житті. Чи життях, знизала Аня плечима.
Я спробую
Що?
Збагнути сенс життя.
Якщо вийде розкажеш і мені. Я завжди чекатиму на тебе тут, кивнула жінка в бік моря.
Гаразд, усміхнулася Ліза. Знати, що хтось її завжди чекатиме, було приємно. Навіть якщо це було неможливо, Ані хотілося вірити. Вона завжди була надто дивна. Як сонце, яке щоранку народжувалося, щоб померти і навпаки.
Розділ XI. Штормовий вітер
Дмитро Рикун вийшов із маленького автобуса, ґречно попрощавшись із водієм і пасажирами, і став із насолодою розминати ноги. Повітря було трохи задушливе, однак зовсім не схоже на повітря його міста. Вітер, просякнутий сонцем і сіллю, приємно лоскотав вуха неподалік було море. На зупинці в тіні від навісу відверто нудьгували дві жіночки з картонками на грудях. «КІМНАТИ ПОДОБОВО! ДЕШЕВО!!!» Вони зацікавлено роздивлялися високого худого чоловіка з дипломатом у руках, але Рикун заперечно похитав головою. Кімната йому була не потрібна. Навіть задарма. Однаково грошей не було. Жіночки перезирнулися між собою і знову розслаблено примружили очі.
Чоловік потягнувся, хруснувши шиєю: дорога його таки трохи вимучила. У сусіда по сидінню виявилася гітара, слово за слово і Дмитро вже розважає весь автобус піснями. Було весело, він наче помолодшав. Завжди, коли він співав, і тоді, і зараз також усі пісні тільки для неї. Для ластівки. Взявши перші ж акорди, Дмитро заплющив очі, а коли розплющив у кріслі поруч сиділа вона.
Підібгавши довгі соломинки-ноги під себе, опустивши голову на руку, що зручно спиралася на бильце. Світле волосся густою рікою падало на спинку. Темно-зелену оксамитову спинку. Якщо він зараз простягне руку, то зможе торкнутися цього оксамиту, відчує її тепло. Чоловік глибоко вдихнув. І запах кориці Вона розсипала цілу пачку, коли відгризала зубами кутик, щоб напекти булочок. Вона ніколи не брала ножа чи ножиці лише зубами. Дурна дитяча звичка, яка щоразу доводила його до сказу. Пакетик не піддавався, і вона рвонула сильніше, обсипавши корицею себе й зелений оксамит. А потім вони удвох вимивали його шампунем рідина для посуду саме закінчилась. І довго цілувались на ще вологому зеленому оксамиті. Піна на її плечах, трішки кориці в ніжно-рожевому вушку й водоспад густого волосся, яке він постійно перебирав пальцями, наче гітарні струни. Це в неї вдома він уперше взяв гітару. Вона належала її батькові видатному музиканту. І це стало причиною першої сварки чоловік не любив, коли брали його речі без дозволу. А потім була ще одна і ще. Він став небажаним гостем у її домі, і майже забув, який вигляд має зелений оксамит. Вони бачилися потай, навіть домовились
Боже, яким дурнем він був! Нічого дивного адже йому виповнилося лише шістнадцять. Тут або увесь світ до ніг, або ти проти всього світу. І єдиний спосіб упоратись із цим світом утекти Його ластівка так і зробила. Від нього вона втекла. Він довго страждав. А потім його закрутило студентське життя. Вступ до престижного медичного університету. Батьки хотіли, щоб він був стоматологом. Але Дмитра раптом привабив інший напрямок психологія. Навчання так затягнуло його, що він навіть зміг забути про все і про ластівку, і про її втечу. Та одного ранку, прокинувшись, він зрозумів, чому обрав психологію. Він хотів знати. Йому потрібні були відповіді. Він не забув про ластівку, але знайти її теж не зміг. Залишалися книги, наукові праці, практичні заняття вони мали б підказати йому, що сталося. І чому та, яка стверджувала, що кохає його більше за життя, просто зникла.
На пятому курсі він зустрів Інгу. Вона геть не була на неї схожа мініатюрна брюнетка зі стрижкою до плечей. Але вона подобалася батькам і, здається, любила його. Він жив лише для того, щоб жити, бо, заплющуючи очі, він все одно кохався не з Інгою. Він кохався з ластівкою. А ще вона приходила у снах. Врешті він не витримав, зібрав речі і вирішив піти, залишивши записку. Інга перестріла його, коли він стояв у дверях з наплічником й запискою в руці. Її очі були вологі від сліз, а губи скривлені в неприродній посмішці.
Я вагітна. Вагітна, чуєш? У нас буде дитина! Дитина! Інга казала щось іще, а він просто обережно опустив наплічник на землю й притиснув дівчину до себе лівою рукою. Права в той час зминала вже непотрібну записку. Дмитро спустив її в унітаз того ж вечора. І залишився. Ліцензію на психотерапевтичну практику Рикун так і не отримав: його супервізор підняв надто болючі теми для самоаналізу. Повернутися в минуле і пережити це ще раз Дмитро так і не зміг. Тому замість цього влаштувався продавцем у автомобільний салон у спілкуванні з клієнтами йому не було рівних. Девять місяців усе було добре. Інга таки подарувала йому дитину красуню-донечку. Та сама навіть не встигла взяти її до рук. Лікарі казали, що вона наче заснула, а потім просто перестала дихати. Дмитро на автоматі вислуховував співчуття й клопотався про похорон, а сам думав що робитиме з малою дитиною на руках? Віддати її батькам на виховання? Як він упорається сам? Але коли уперше побачив цей рожевий згорточок, який дивився на нього величезними очима-вишнями, він зрозумів: нікому він свою маленьку принцесу не віддасть. І він точно знав, як її назве. Такі очі-вишні були тільки в однієї жінки в його житті. Ластівки