Дмитро прицмокнув. Після першої він переможно відкоркував ще дві пляшки. Кучерява Ланочка боялася висоти, зате обожнювала гострі відчуття. Вона відчула те саме, що його принцеса. З боягузкою Вівою довелося помучитися не менше, ніж із Ксю. Мала вперто хотіла кинутися під потяг, але щоразу надсилала йому сльозливі повідомлення, що боїться. Рикун мало не зїв собі мізки, поки не додумався порадити їй увімкнути музику в навушниках. Усе просто: не чує потягане має страху. Віва була чемною дівчинкою.
Віконце повідомлень замиготіло синім. Чоловік вдоволено гмикнув. Мальвіна відповіла. Гарна дівчинка.
Батьки відрубали інтернет. Я теж скучила
Як передбачувано. Чоловік став друкувати відповідь. Він більше не Дмитро Рикун. Зараз йому тільки-но виповнилося шістнадцять і він оточений магічним ореолом під назвою Білий Кит. Йому могло бути тринадцять, двадцять і вісімнадцять. Скільки завгодно, щоб досягнути мети. Він із готовністю приміряв будь-який вік і вигляд.
Мені так самотньо. Чому ніхто цього не розуміє?
Я розумію
Дурненькі дівчатка. Ляльки з кольоровим волоссям, порожні іграшки з вульгарною косметикою на личках. Їм так бракувало в житті прекрасного принца. І він давав їм те, чого вони хотіли, про що мріяли у своїх жалюгідних життях, щоб узяти те, що потрібно було тільки йому.
«Татку, допоможи мені!»
Чоловік закрив віконце з повідомленнями і відкрив папку на робочому столі. Фотографія усміхнених підлітків цілого класу, три обличчя перекреслені чорним хрест-навхрест. Він знайшов їх усіх. Усіх, хто був винен. З ними він упорався швидко. І ніхто нічого не запідозрив: якщо спробував раз убити себе вдруге осічки може й не бути. Він чітко памятав той день, коли замість того, щоб закінчити все, продовжив. Йому наснився сон. Його маленька принцеса дякувала йому. Вона була така щаслива, що татко розправився з її вбивцями, а ще взяла обіцянку: очистити світ від тих, хто не хоче жити. І він дав слово. Як він міг відмовити своїй улюбленій дівчинці?
У Дмитра зявилася нова мета сенс його існування. Зясувалося, воно було не таким уже й нікчемним. Відправляти на небо тих, хто відчайдушно мріяв туди потрапити, але боявся. Чоловік відчував глибоке задоволення, коли йому щастило це зробити. Дмитро знаходив майбутніх підопічних у групах із депресивними назвами та на форумах. Вони постійно скиглили і скаржилися. Почувалися нещасними й страшенно страждали! Дмитро знайомився з кожною. Звісно, бували й промахи, але чоловік втішав себе тим, що в морі ще багато риби. Як не ця, то інша. Ті, хто потрапляв у пастку, були приречені.
Психолог за освітою й умілий маніпулятор у житті, чоловік легко втирався в довіру до найскладніших та найуразливіших. Іноді навіть писав грубим і зухвалим під такою маскою надто часто ховалися вразливі душі. Він потихеньку приручав їх, змушував звикнути до себе, чекати його повідомлень, сумувати, а потім закохатися остаточно й безповоротно. Скільки він вислухав сопливих зізнань? Не менше десятка? Його слова завжди були чесними, щирими, справжніми. Він був надто милий, щоб бути правдою, і від того ці довірливі дівчиська так відчайдушно чіплялися за його образ. А потім були готові на все.
Я б так хотів почути твій голос, люба. Я б усе віддав за це. Але батько розбив мій телефон, і я не знаю, коли зможу купити собі новий.
У мене є гроші!
Люба, я не можу брати гроші в дівчини. Тим паче В особливої для мене.
Будь ласка, не відмовляйся! Я дуже тебе прошу!
Якщо тільки ти цього хочеш
Дуже хочу! Куди тобі переказати?
Дурненькі, дурненькі дівчатка. Чоловік написав номер карти й відкинувся на спинку стільця. Проблема з банком вирішиться навіть раніше, ніж він думав. Хто в нас тут донечки багатих батьків? Здається, Інна та Мері. Мері! Чоловік істерично розреготався. Мері? Серйозно! Яка дурість!
«Татку, допоможи мені!»
Перед очима знову зявилося обличчя його доньки. Вона просила його допомогти, кликала його. Він бачив це в її очах. Камера тоді була наведена добре, тому память ще раз показала чоловікові її звужені зіниці й жовті прожилки в блакитному обідку.
Дмитро відкрив папку під назвою «5.01.16» й запустив відео. Він дивився його вже в мільйонний раз і все ніяк не міг видалити. Спочатку на екрані зявляються три дівчини в чорному. Вони белькочуть:
Зараз ми вам покажемо, що таке собачий кайф. Підписуйтесь на нас і ставте вподобайки, ми вас любимо! Цьомки!
Одна з них дзвінко цілує екран, і чоловік нервово покусує губи.
Потім вони розходяться врізнобіч, і зявляється вона його маленька принцеса в чарівній білій сукні. Вона усміхається. Вона завжди усміхається.
На дві хвилини стулити втомлені повіки: картинка і так надто чітко стоїть перед очима, а губи повторюють слова трьох знайомих голосів:
Дихай, швидко-швидко. Дихай-дихай! Ось так!
Дмитро починає швидко дихати.
Так, тепер шарф. Де він?
На картинці зявляється шарф.
Тримай камеру рівніше!
Ось так? Четвертий голос за кадром.
Так, добре. А ти дихай, давай-давай! Інакше нічого не вийде!
І він дихає.
Шарф накидають на шию. Чорний, вузький. Затягують, сильніше, сильніше
А тепер затримай подих! Швидко! Не дихай, не дихай! Затягуй, ще, так!
І Дмитро перестає дихати.
Чому вона лежить? Чуєш, ти як?
Її ляскають по щоках і намагаються підняти, але вона вже більше ніколи не дихатиме. Крики стають гучнішими, хтось починає ревіти і кликати на допомогу. Відео обривається
Чоловік із хрускотом стиснув кулаки.
Його принцеса любила життя, вона його обожнювала. А ці жалюгідні дурепи не хочуть жити? Вони не заслуговують на існування, бо його маленька принцеса, його мила дівчинка гниє в землі. Він їм допоможе, звісно, з величезним задоволенням. Не любиш життя так здохни!
Гарні дівчатка завжди його слухалися. Вони слухняно пили таблетки й різали вени. Він усе чітко розраховував. Деяких навіть зміг умовити зняти прощальне відео зафіксувати свої останні хвилини. О, ці відео добре продавалися б на чорному ринку. Але Дмитро цього не хотів його приватна колекція належала тільки йому, як і його місія. Звісно, були й провали як без того! Чоловік презирливо скривився. Хто ж знав, що батьки повернуться з дачі і знайдуть на дверях передсмертну записку? Але дякувати малій вона нічого не розповіла про свого принца. А листування він завжди завбачливо просив видаляти, щоб ніщо не повязувало їхні душі із цим жахливим світом.
Рикун узяв фотографію дівчини й притиснув до грудей.
Моя принцесо, я роблю це для тебе. Ти ж бачиш, чи не так? Татко зробить усе для своєї любої донечки! Все-все-все! Все-все-все, губи ворушилися в беззвучному шепоті. Все-все-все! Він заколисував фотографію на руках. Спи, моя принцесо, спи, моя маленька. А хочеш, татко заспіває тобі колискову? Чоловік дістав гітару і зручно вмостив її в себе на колінах. Пальці звично перебирали струни, з яких лилася ніжна мелодія:
Сірий дощ, як вірний друг, тулиться до ніг,
У вікно жартує літо, чуєш його сміх?
Подивись на мене зі своїх небес,
Сон, моя любове казка для принцес.
Ну ось, ти заснула, він обережно поставив фотографію на стіл і розімяв пальці. Моя мила Ганнусю, я так сумую! він рідко називав її імя, адже перед очима одразу зявлялася інша. Його ластівка І образ його маленької принцеси тьмянів. А він не хотів забувати, він не міг її забути. Дмитро глибоко зітхнув, він навчився відганяти від себе зайві думки вони лише заважали зосередитися на процесі. А таткові час за роботу!
Дівчина на фотографії продовжувала так само сонячно усміхатися.
Розділ IX. Майже штормовий вітер
Маленький хлопчик стояв у кутку, опустивши голову й зціпивши зуби. Блакитна фарба на стіні лущилася, тому під ногами завжди було блакитне кришиво. Уламки неба. На голову опустилася важка рука, хлопчик здригнувся і ледь утримався, щоб не зіщулитись.
Молодець! у батьковому голосі звучала гордість. Він поплескав сина по короткому світлому волоссі і схвально гмикнув: Ні сльозинки не зронив і навіть не схлипнув. Справжній чоловік!
Хлопчик кивнув, стискаючи кулачки в кишенях там можна було, там не було видно. Нижче спини боліло, він ледь стримувався, щоб не заплакати. У батька була важка рука, і вона ставала ще важчою, якщо він чув плач чи крики. Його просто починало трусити від люті. Він змалку вимагав від сина сили й мужності, а ще покори.
Так було завжди: завинив отримуй покарання. Отримав покарання йди до себе. Провини були різними: не помив за собою чашку, не вимкнув світло, не прийшов вчасно додому, не зробив домашнє завдання. Визнав провину молодець, отримай серйозну розмову. Не визнав провину отримай покарання, визнай провину та отримай ще одне покарання щоб наступного разу швидше думав. Батька страшенно дратувала мовчазність і нерішучість.
Батько був строгий, але справедливий. Андрій ніколи не відчував, що його карають ні за що. Батько завжди мав причину. І покарання завжди були різні куток, позбавлення кишенькових грошей, домашній арешт. Але він їх сприймав як несправжні. Аж поки його не відлупцювали ременем.
Ти ж знаєш, чому я це роблю? узяв його батько за підборіддя.
Син кивнув. Батько любив, коли його думки підхоплювали на льоту. Тоді й розмова була коротшою, і закінчувалася в гарному настрої. Наостанок він навіть міг отримати трохи дрібних грошей на морозиво. Треба було просто перетерпіти неприємну частину.
Правильно, бо я тебе люблю, тому й виховую. Ну, все, йди, бався.
Йому було десять, і він не памятав, у чому тоді завинив. Але добре запамятав батькові слова. Мама його ніколи не карала, навпаки навіть намагалася захистити, але батько просто замкнув її в кімнаті, а синові ще півгодини читав лекцію, що жінка в жодному разі ніколи не повинна суперечити чоловікові.
Андрій не раз замислювався, чи правильно чинить із власною донькою Лізою. Після кожної сварки чи покарання на душі завжди залишався гіркий осад. Але в голові відразу ж зявлялися правильні слова: «Я тебе люблю і тому виховую».
Ліза з дитинства була розпещеною. У цьому він відчував свою провину надто багато дозволяв і надто багато їй попускав. А донька відчувала свободу і чомусь вирішила, що світ обертається навколо неї однієї. Не слухалася, вередувала, доводячи до сказу його самого і дружину Світлану. Вони боролися з непослухом по-різному: вмовляли, пояснювали, сварили і кричали. Але донька була вперта та все пропускала повз вуха. І що найгірше вона не розуміла, що її вчинки можуть нашкодити їй самій. Вона могла спокійно бігати проїжджою частиною, не звертаючи уваги на машини, які голосно сигналили малій капосниці. Ліза все сприймала, як гру, і цим іграм мав настати кінець. Час було дорослішати. Андрій не памятав, коли вперше взяв до рук ремінь. Але добре памятав, що після цього Ліза раптом послухала його. А він став частіше згадувати батька й вірити у власну правоту. Якби батько був зараз живий, він би точно його зрозумів.
У його доньки було все найкраще, те, чого не мав він сам: іграшки, одяг, компютер, телефон, плеєр що тільки їй заманеться. Андрій часто ловив себе на думці, що купує не їй, а собі. Адже передусім усе належало йому і вже потім Лізі. Він памятав, як було важко в дитинстві, коли всю зиму їх рятували мішок дешевих макаронів і бульйонні кубики. Тому холодильник удома завжди був заповнений ущерть. Він завжди казав собі: моя донька матиме все.
Утім, донька найбільше потребувала виховання. І йому довелося таки її виховувати. Бо досі, замість того щоб цінувати його увагу, бути вдячною, гарно поводитися, Ліза приймала піклування про неї як щось належне, навіть не уявляючи, що все може бути інакше. І це ще більше дратувало Андрія.
Ліза була гарна й добра дівчина. Все змінилося два роки тому, коли через дурну смерть однокласниці чудової дівчинки, хто б міг подумати! вони дізналися, чим насправді жила їхня донька. Вони тоді страшенно перелякалися. І ще більше коли Ліза розповіла, що на власні очі бачила, як однокласниця помирала, ба більше зняла все на відео. На сімейній раді відео вирішили видалити, а Лізі суворо заборонили будь-кому про це розповідати. Налякана донька пообіцяла. Вона поводилася дуже тихо. За півроку це почало лякати. Психологи радили змінити оточення, і тоді вони наважились на переїзд. До моря, яке так любила донька. Довелося покинути гарну роботу, продати будинок. Та вони це зробили заради того, щоб їхня донька нарешті ожила. Їй навіть дозволили перші півроку просто пожити, без школи, на домашньому навчанні. І що вони зрештою натомість отримали? Донька ще більше замкнулася, огризалася і кричала, додому приходила пізно, нічого не розповідала про себе, згодом почала прогулювати уроки й геть відбилася від рук. Андрій та Світлана не впізнавали Лізу. Намагалися достукатися до неї, розмовляли з учителями, але ті розводили руками і казали: важка дитина, потребує виховання. Тривалі розмови подружжя завжди закінчувалися одним і тим самим бідканням:
Ну чому вона росте такою? Ми ж усе для неї робимо! Хотіла новий телефон купили! Хотіла ноутбук купили! Чого їй ще бракує? голосила Світлана, витираючи сльози.
Я не знаю, обіймав дружину за плечі чоловік.
Не можу збагнути, що з нею коїться. Вона стала зовсім чужою.
Може, знову потрапила до поганої компанії? Вона ж не була такою.
Не була.
Може, вік?
Я не знаю, що з нею робити!
Не переживай, люба. Ми впораємося. Ми допоможемо нашій маленькій дівчинці, навіть якщо вона буде вважати нас найгіршими батьками у світі.
Я не хочу бути поганою.
Ми надто її розпестили своєю любовю й увагою, розумієш? Вона тепер думає, що їй усе можна. Але цього не буде. Ми були надто мякими з нею. Нам треба навчитися бути суворішими до себе й до неї. Може, це врятує ситуацію.
І що ти пропонуєш?
Карати. Мій батько карав мене ременем, і це було єдине, що мені допомагало.
Але Ліза дівчина!
Не переживай, я добре знаю свою силу. Їй не буде дуже боляче.
Гаразд. Якщо ти вважаєш, що так буде краще, я згодна.
Перетворення з добрих батьків на злих відбулося не так тяжко, як вони думали. Світлана почала помічати за собою, що вже не стримує крику, якщо Ліза робить щось не так. Вона почала боятися себе, але Андрій заспокоював її, казав, що це нормально.
Ступінь агресії чимдалі зростала, бо й тепер вони не могли впоратися з Лізою. Світлана не помітила, як стала кричати не лише на доньку, а й на чоловіка, а той у відповідь мовчав і частіше замикався в кімнаті з книжкою в руках чи ноутбуком. Дратівливість накопичувалася, крики перетворилися на звичку, а стіна між батьками й донькою поступово виросла в непробивний мур. Зі злістю було легше переживати негаразди, злість стала порятунком від образи на себе, на близьких, міцно вкорінюючись навіть у думках.
Однак за кілька місяців усе змінилося донька раптом стала старанною ученицею, приносила зі школи щоденники з високими оцінками, сиділа над підручниками й мало гуляла. Андрій та Світлана обмінювалися задоволеними усмішками вони впоралися. Ідилія тривала до середини весни, поки Світлана не вирішила зайти до школи. Але замість захоплених дифірамбів класна керівниця відкрила їй гірку правду:
Ваша Ліза прогулює школу. Оцінки гірше не буває, самі подивіться.
Світлана була в шоковому стані, картковий будиночок миттєво розвалився.
То чого ви мовчали?
Я розумію. Нова школа, новий колектив, важко звикнути. Але ви повинні щось із цим робити! Я постійно писала в щоденнику, викликала вас до школи!
Але в її щоденнику були тільки хороші оцінки і жодних записів.
Ви впевнені, що дивилися в правильний щоденник?
Жінка повернулася додому геть вибита з колії. Очі застеляла злість на дочку й образа на себе Ліза обманювала їх, брехала, постійно брехала.
Світлана завжди хотіла бути ідеальною мамою. У голові постійно крутилася сотня думок: чи добре донечка одягнена, чи добре нагодована, чи здорова, чи все в неї гаразд. Сотня запитань потребувала сотні відповідей. Ліза завжди ділилася всім із матірю, а потім Чи то запитань побільшало, чи то дівчина просто виросла, проте відповіді стали коротшими й простішими, і останнім часом усе, чого вона могла домогтися, це «все нормально». Все нормально? Збоку так все і видавалося, та й навіщо Лізі брехати? Яка ж вона сліпа!