На добраніч, море!
Вслухалася в шелестливий шепіт й задоволено обернулася до жінки.
Ну, я піду?
Я тебе не тримаю, жінка кивнула. Її пальці швидко барабанили по підлокітнику.
Це було трішки образливо, і Ліза відвернулася. Море майже підібралося до візка. Дівчина згадала, як одного разу під час прогулянки не встигла до припливу піднятися на скелі. Пощастило, що поруч був тато назад вона поверталася в нього на плечах. Татові води було по груди. Ліза перекотилася з носка на пятку і назад, розглядаючи горизонт. Під час шторму хвилі майже повністю затоплювали катери. Їх утримували лише якорі, глибоко закопані в пісок. Але зараз море було спокійне дійде до ватерлінії, не вище. А цю жінку точно накриє з головою. Може, запропонувати пересунути візок? Раптом море її потягне за собою? Що, як вона не вміє плавати? Вона ж не вибереться сама. ХочаМоже, вона тільки цього й чекає? На мить дівчині стало страшно за цю незнайомку.
«Я тебе не тримаю». Слова прозвучали, наче крижаний душ.
От і чудово! Не буду! Ліза стулила губи і стала збирати розпущене волосся в косу. Дивна, дуже дивна жінка. Це добре?
Дорога назад здавалася довшою. Так було завжди притьмом бігти до моря й плентатися додому, ледве пересуваючи ноги. Вологі шорти неприємно прилипали до шкіри, яку стягнула морська сіль. Рани на колінах майже не нагадували про себе. Дівчина купила собі в ятці морозива і проковтнула його за два укуси. До будинків поверталися поодинокі стомлені відпочивальники з надувними кругами в руках і обпеченими обличчями. Сусіди радо приймали приїжджих, однаково Туманівка була малозаселена, а тому дешевий відпочинок тут чекав на кожного гостя. Добре, що чутки про містечко ширилися повільно, і Туманівка залишалася ще напівдикою.
Ліза протиснулася крізь дірку в зеленій огорожі й підійшла до своєї оселі. Тихенько відімкнула вхідні двері, переступила поріг і збиралася навшпиньки піднятися до себе, коли двері кімнати батьків прочинилися, перегородивши їй дорогу. У проході стояла мама. Її гладеньке пряме волосся було зібране у недбалу гульку. Обличчя блищало від жирного крему. Світлих брів і вій практично не було видно. Карі очі світилися від злості. На білій футболці яскравіло кілька червоно-рудих плям сліди від помідорів. Мабуть, вечеряли томатною підливкою з макаронами: сьогодні ж четвер. Мама схрестила руки на грудях й підкреслено байдуже спитала:
Уже повернулася? І де ти була?
На Тридиві, Ліза говорила тихо. Здавалося, тиша загусла в повітрі, і вони з мамою теж загусли в цій щільній тиші, і годі було вивільнитися з тих важких пут, щоб зрушити з місця.
А хто тобі дозволив лізти на скелі? Байдужість зникла в одну мить. Мамин рот скривився, ніби вона от-от заплаче. Брови негарно зійшлися на переніссі, від чого бридкі зморшки перекроїли чоло.
Від тону маминого голосу сльози самі підступали до горла.
Сама собі дозволила. Ліза вщипнула себе за стегно й скривилася. Зате біль допомагав не розплакатись.
Чого ти кривишся? Чого ти завжди кривишся? Не подобається, що тобі говорять?
Із кімнати вийшов похмурий тато. На переніссі темний слід від окулярів. Очі злегка почервоніли. Мабуть, сидів за книжкою. Тато зазвичай любив читати після роботи, у нього був чималий список книжок до прочитання і справді чудова бібліотека. Він помасував собі потилицю: від криків у нього завжди боліла голова. Батько ніколи не підвищував голосу, проте боляче карав ременем. Краще б кричала мама. От і зараз кинув тихо, але від цього стало ще гірше:
Якщо ти така самостійна, сама собі готуй вечерю і сама заробляй гроші! Твої однолітки певно не сидять у батьків на шиї!
Це було дуже образливо так образливо, що вже ніякі щипки не допомагали. Сльози захлеснули її з головою однією потужною хвилею. Ліза зірвалася на крик, розтираючи вологу по вмить почервонілих щоках:
Мені від вас нічого не треба!
Двері зачинилися з оглушливим гуркотом. Ліза побігла нагору, перескакуючи через дві сходинки, й зачинилася зсередини на ключ. Притулилася спиною до дверей і сповзла на підлогу. Перша хвиля сліз поволі відступала. Дівчина ще схлипувала, але з кожною секундою дедалі тихіше й тихіше. Образа на батьків маленьким чорним клубком скрутилася десь у районі шлунка, який одразу про себе нагадав невдоволеним бурчанням. Ліза покрутила головою, розминаючи шию: вона завжди максимально стискалась і зіщулювалась, коли на неї кричали, а коли приходила до тями втомлені мязи відразу починали нити.
Добре, що в неї завжди було місце, яке належало тільки їй. Стінка з безліччю шафок, ліжко з мякою спинкою, килим біля ліжка і дві подушки на підлозі на них можна було розлягтися разом із ноутбуком, широкі полиці з книжками в кольорових обкладинках майже всі пригодницькі або романтичні, глобус на тонкій ніжці й акваріум із рибками, подарунок тата замість цуцика. Ліза схлипнула, але підвелася й постукала пальцем по склу. Перламутрові неони жили у своєму власному світі й не звертали на господиню ніякої уваги. Інша річ собака
Мама була категорично проти. Вона не любила собак. Мама взагалі багато чого не любила. Не любила мансарду казала, що відчуває там себе незатишно, ніби на неї щось тисне й от-от упаде стеля. Але Ліза знала, що мамі просто ліньки було підніматися надто високими сходинками. У мами завжди був план на щодень і на все життя, і вона страшенно не любила, коли щось ішло не за графіком. Коли тато запізнювався на вечерю, коли Ліза не встигала вчасно зробити домашнє завдання чи поскладати речі за кольорами. Може, мама не любила і її?..
Дівчина насипала рибкам корм і дивилася, як вони жадібно хапають його. Ось це життя! Весь час плавати та їсти, ну і ще дихати якщо не забудуть виплисти догори до бульбашок із киснем. Точно! Вона забула про їжу! Ліза витягла з-під ліжка бляшанку з колою. Шипуча рідина приємно поколювала горло. З другої шухляди столу зявилася пачка чипсів. Великий шарудливий пакет. Вона вкинула першу жменю до рота й задоволено захрумтіла: нарешті життя набирало сенсу!
Ліза стягнула сорочку та шорти, недбало повісила одяг на спинку стільця. Ковзнула поглядом по нозі: окрім здертих колін, на стегні наливався кольором свіжий синець. Нова галактика в її маленький всесвіт. Уже четверта. Дві трохи вище запястку й одна на боці щоправда, вже гидотно-жовтого кольору. Ще кілька днів і вона зникне. Дівчина пірнула в улюблену піжаму у вигляді кролика, помахала коротким пришитим хвостом й усміхнулася. Погладила чорний лакований ноутбук, відкрила його й наклацала пароль. Запустила соцмережу, яка з готовністю відкрила профіль із ніком «Лілі». Під власним іменем вона вже давно не сиділа, це була її чергова нова сторінка. Минулі блокували або за депресивні дописи, або за те, що мучителі знаходилися й такі перетворювали її віртуальний світ на віртуальне ж пекло. Ліза ковтнула слину і покрутила ролик мишки.
На головній фотографії була вона. Вигоріле світле розпущене волосся, позаду яскраво світить сонце. Перший знімок, який вона зробила тут. І єдиний вдалий. Очі й ніс, всипаний огидним ластовинням, затуляє долоня, видно тільки по-дитячому пухкі губи. Так вона навіть симпатична. Інакше чому б до неї кожного дня хтось просився в друзі? Ліза заблокувала кілька бородатих арабів обвішані золотом, вони занадто наполегливо пропонували свою компанію. Відкрила віконце з повідомленнями. Білий Кит був у мережі.
Тут? надрукувала швидко, поки він не зник.
Завжди тут. Якщо я тобі потрібен.
Ліза усміхнулася і струсила крихти з підборіддя. Запустила плеєр. З великих салатових навушників полилася тягуча мелодія Tricky «Hell is around the corner», схожа на густий гарячий шоколад. Голова сама стала кивати в такт. Пальці швидко пробігли по клавіатурі. Жовті стікери на клавішах Enter і чотирьох стрілках майже стерлися. Треба наклеїти нові. Якщо мама дасть грошей
Ясно, що потрібен. Особливо сьогодні.
Батьки?
Вони мене вже дістали! Якщо я їх так злю, то нащо взагалі народжували? Але я вже майже заспокоїлася
Після розмов зі своїми я думаю так само. Зате маю цікаву ідею, як із цим боротися. Щоб думали, що говорять, і нарешті пошкодували. Якось поділюся. А зараз Я б хотів бути поруч, щоб заспокоїти тебе.
Білий Кит був надто милим, щоб бути правдою. У животі щось залоскотало. На мить перехопило подих. Як тоді, коли вона намагалася зробити «сонечко» на гойдалках і розгойдалася сильно-сильно під час кожного руху внизу живота лоскотно поколювали маленькі голочки.
Ліза почервоніла й укинула ще жменю чипсів до рота. Треба було терміново змінити тему. Пальці зависли над клавіатурою, але співрозмовник її випередив:
Знову була на морі?
Ага, дівчина машинально кивнула, друкуючи відповідь.
Мабуть, це було дуже гарно ти, захід сонця і море.
Ліза мрійливо заплющила очі й стиснула пачку: чипси ламалися з мелодійним хрускотом. Кит умів робити компліменти: навіть якщо це неправда бо правдою це ніяк не могло бути! йому все одно хотілося вірити.
Я зовсім не гарна. Ліза стиснула руки в кулачки. Вона повинна бути чесною, особливо з ним. Йому вона брехати не може.
Для мене ти найгарніша.
Дівчина всміхнулась. Співрозмовник був упертим, і їй це в ньому страшенно подобалося.
Ти змушуєш мене червоніти. Так нечесно!
Нечесно, що ти зараз далеко.
І ти. Що робив сьогодні?
Був на футболі. Забив кілька голів мій талісман завжди зі мною, памятаєш? Кит надіслав фото брелока з футбольним мячем.
У мене такого немає, може, треба завести?
Може Це круто мати щось, що дарує щастя саме тобі. Це може бути тварина, птах, рослина будь-що. Головне ти мусиш зробити його сама або знайти. Не купити чи взяти чийсь, інакше він буде не лише твоїм. Я тебе заплутав?
Ні! І в мене є ідея! Ліза дивилася на аватарку співрозмовника і плескала в долоні. Як вона раніше не додумалася. Її талісманом буде кит! Залишилося знайти відповідний камінець. Біля моря точно є один, який належатиме тільки їй.
Розкажеш потім? Вибач, мушу бігти батьки кличуть. Солодких тобі снів, сонячна.
Розкажу І тобі гарних! Спи сухенький! несподівано для себе пожартувала Ліза.
Кит надіслав язикатий смайлик і вийшов із мережі. Чипси закінчилися. Дівчина дістала великий снікерс і вгризлася в шоколад. Очі втомилися. Ліза вимкнула свій ноутбук і залізла в ліжко. Поклала руки під голову. З великого вікна на неї дивилося небо. Оксамитово-чорне, щедро всипане блискучим зоряним пилом. Улітку зірки були особливо гарні, а ще знову обіцяли сонце й безхмарне небо. Завтра знову буде. «Почекаю до першої зірки, що впаде, й засну» Ліза грала в «переглядки» з небом щоночі. А вранці не памятала, хто виграв, хоча здогадувалася, що постійно перемагало небо. Адже йому не потрібно було спати.
Їй снився білий кит, що плив у небі. Він високо підстрибував і глибоко пірнав у темряву, розбризкуючи срібні зірки сильним хвостом. Дівчина сиділа в нього на спині й торкалася кінчиками пальців зоряного моря, від чого в ньому зявлялися дивовижні зорепади. Вона бачила маму з татом. Вони стояли внизу й заворожено спостерігали.
Дивіться, як я можу! Ліза сміялася й радісно розсипала зірки жменями.
Розділ II. Легкий вітер
Щедре сонце сліпило очі, не залишаючи жодного шансу на те, щоб поспати ще трішки. Ліза скривилася і сховалася від яскравих променів під подушкою. Якщо ще так полежати, може, знову зявиться цей сон Дівчина замружилась, уявляючи себе у прохолодному зоряному небі. Але золотоголове світило виявилося підступним: воно гріло так, що лежати під подушкою було надто задушливо. Залишки срібного сну випарувалися під спекотними променями.
Здаюся! із жалем видихнула Ліза і скинула подушку з ліжка. Опустила праву ногу та руку, провела долонею по пухнастому ворсу килима й скотилася вниз за подушкою. На рівні очей опинилася розпакована коробка цукерок. Ліза відкрила напівпрозору кришку й розчаровано зітхнула: залишилося всього дві. Крихітні мушлі з мармурового шоколаду швидко розтанули в роті. Хотілося пити, та ко́ли більше не було.
Ліза підвелась і потрусила сорочку. У тій щось жалібно брязнуло. На колу, певно, не вистачить. Після вчорашнього просити грошей у тата було тупо. Може, у мами гарний настрій? Ліза взяла гребінець й стала розчісувати сплутану після сну косу, безжально видираючи ковтуни. Її довге, майже до поясу волосся миттєво заплутувалось. Мама зараз дала б добрячого стусана. Дівчина виразно почула голосний вереск:
«Ти що робиш? Геть волосся не бережеш! Голомоза будеш! Цього хочеш?»
Однак у кімнаті мами не було, тому Ліза знизала плечима густого волосся було так багато, що лисина їй точно не загрожувала. Дівчина заплела вільну косу, скинула піжаму, одягла звичний закритий купальник і потягнулася за шортами.
«Для мене ти найгарніша».
Шорти залишилися висіти на спинці стільця, а Ліза пірнула в довгий жовтий сарафан мама казала, він приховує фігуру. Спідниця красиво розліталася й приємно шелестіла, поки дівчина збігала вниз сходами.
Доброго ранку!
Мама стояла коло плити й щось перевертала лопаткою на сковорідці. Ліза вдихнула солодкий запах оладки!
Сідай, мама махнула лопаткою. Батько вже поїв. І молока собі налий воно в холодильнику!
Віючи жаром, оладки приземлялися на сніжно-білу тарілку. Поряд стояв повний слоїчок полуничного варення й мисочка зі сметаною. Ліза налила у високу склянку холоднющого молока й випила його одним духом. Потрусила порожнім пакетом і допила останні крапельки. Потім сіла до столу, підчепила виделкою оладку, вмочила її в густу сметану, вкинула до рота й блаженно замугикала.
Не їж гаряче! гримнула мама, заправляючи неслухняні кучері за вуха.
Гірка оладок на таці біля сковорідки стрімко росла. Сковорідка щоразу з веселим дзенькотом опускалася на чавунні решітки. Мама зачерпувала густе тісто і спритно формувала акуратні кружечки. Вона таємниче усміхалася, час від часу кидаючи погляд на прозору вазу з великим букетом яскраво-жовтих соняхів.
Ліза подивилася на квіти й собі усміхнулася. Помирилися. Раніше тато часто дарував мамі квіти. А коли вони вянули приносив свіжі. Побачивши новий букет, мама знову ставала вісімнадцятирічним дівчиськом. Милим, збентеженим, із трішки наляканими великими очима («як в оленятка», казав тато). Звичайнісінькі квіти, але для мами й тата вони були чимось більшим. Молодістю й щастям. І нерозгаданою таємницею, інакше чого б вони так хитро усміхалися, наче двоє змовників? Коли вони переїхали до Туманівки, квітів поменшало. Добре, що хоч узагалі не зникли. Напевно, тато розумів, що без квітів діла не буде.
Дуже смачно! Ліза важко відсунулася від столу й погладила живіт. Мам, я на море піду.
Жінка непевно кивнула. Дівчина взула крокси і взялася за ручку дверей.
У магазин спочатку сходи! мамин голос наздогнав на порозі.
Ну мам!
Зустріч із морем відкладалася, до магазину треба було йти зовсім в інший бік, а ще там вони Якщо зустріне зіпсований настрій на весь день, у кращому разі! Як же не хотілося йти Може, мама передумає? Ліза скорчила жалібне личко, але мама залишилася незворушною:
Ну ж бо, не кривися! Мені ніколи. Ось список, вона втиснула в руку доньці аркуш із блокнота, списаний дрібним почерком. А то знову все забудеш, не втрималась, щоб не вколоти. І гроші. Не загуби!
Не загублю!
Ліза закинула рюкзак на плечі, вийшла на вулицю і вдихнула свіже повітря. Легкий вітерець скуйовдив пасма, що вибилися з товстої коси, й одразу зник, поступаючись місцем задушливій спеці.
Містечко з молочною назвою Туманівка подобалося Лізі: маленьке й затишне. Школа на чотири вчительки з директором на чолі та пять класів із пятого по девятий, кілька магазинів, зелений парк із маленьким фонтаном і найголовніше море. Не на малюнках і не на екрані монітора, а просто перед очима солоне, мокре, з криками чайок і крупинками піску в кожному подиху вітру. Мало людей, і ще менше туристів. Приїжджі селилися в приватному секторі й ходили на один із піщаних пляжів або, якщо сильно хотілося, дерлися на Тридив скелю з крутим урвищем, звідки можна було помилуватися заходом сонця. Біля людних пляжів маячіли недобудовані котеджі й пансіони. Багато відпочивальників не цікавилося комфортом узагалі, тому вони селилися на скелях трохи далі від Тридиву в наметах чи будиночках на колесах. Такі гості були справжньою знахідкою: не горланили, не вмикали голосну музику, не смітили, а просто всотували в себе морське повітря з його величністю морем.