А якщо проїхати з годинку автобусом горбатою дорогою, де ям було більше, ніж самого покриття, то потрапите у справжній рай для приїжджих. Чи то пекло. Пляжі з людьми-мурахами, що лежали ледве не одне на одному, гучні голоси босоногих засмаглих продавчинь і продавців, котрі розносили мідії на паличках, гарячу кукурудзу, пиріжки з персиками-абрикосами, вафельні трубочки, медову пахлаву та дрібні креветки. Батьки якось повезли Лізу туди щоб побути на морі з комфортом, але замість відпочинку хутко втекли звідти до свого напівдикого містечка. Тут було більше тиші, пляжі, на які не часто забрідали туристи, та спокій, якого так їм усім бракувало.
Місце для того, щоб бути щасливими. Місце, щоб забути минуле, наче страшні сни, які все одно нагадували про себе вряди-годи холодним потом і нічним плачем, і просто жити далі. Майже за півроку Туманівка стала рідною й за наступних шість місяців могла б стати її домівкою, якби не вони
Дівчина пройшла повз кілька будинків. Маленькі балкончики заставлено горщиками з яскравими квітами: рожевими, блакитними й жовтими. За ними під густою тінню розлогих дерев розкинувся дитячий майданчик: гірка, дві гойдалки на ланцюжках, пісочниця та гойдалка-балансир.
Ліза зупинилася. На майданчику були вони. Ті, з ким вона воліла б ніколи не бачитись. І їй це вдавалось, хоч і не завжди. Однокласники. Друзі? Ніколи! Вороги? Надто багато честі для неї. Мучителі ось найточніше визначення, її особистий страшний сон, від якого неможливо було просто прокинутися.
Близнючки Маринка та Юля сиділи на гойдалках. Хоч би як жорстоко вони знущалися над Лізою, в глибині душі вона все одно хотіла бодай трішки бути схожою на них. Обидві тонесенькі, наче тростинки, чорняві, з великими блакитними очима, відмінниці, правильні дівчатка у школі й неправильні, щойно пролунає дзвоник із останнього уроку. Вони подобалися з першого погляду вчителям, батькам та одноліткам. Мама часто казала: «Подружися з Мариною та Юлею дивись, які вони веселі». Ліза кивала. Мамі легко говорити. Легко безтурботно сміятися й жартувати, якщо тебе всі люблять.
Поряд лузали насіння рудий Сашко та його незмінний посіпака Данило. Високий Сашко був головним жартівником класу, і лихо тому, хто потрапляв під пильний погляд його завжди примружених блакитних очей. Він знаходив надзвичайно образливі для жертви слова, але при цьому надзвичайно смішні для інших. Ліза й сама не могла втриматися, щоб не усміхнутися, коли рудий починав жартувати над черговим обєктом: сміх перемагав навіть жалість. А совість у нього була геть відсутня, хоч би як просили в нього змилування. У жартівника була одна відповідь:
У рудих немає душі!
І Ліза з цим цілковито погоджувалася. Жарти жартами, а уявити, що в рудого мучителя є бодай краплина співчуття, вона не могла. Сашко жив із батьком, Ліза не раз віталася з розгубленим чоловіком, який витирав круглі окуляри хусткою, раз по раз винувато киваючи головою на чергові докори вчителів. Але ніколи не бачила, щоб батько карав Сашка чи щось йому казав. Рудий наче відчував власну вседозволеність і наражався на дедалі гірші проблеми.
Дан штовхнув у плече Сашка й кивнув у бік Лізи. Дівчина миттю застигла на місці, втягуючи голову у плечі, і спробувала зіщулитися. Але було пізно її вже помітили. Дан завжди підхоплював кожен жарт і добивав жертву. Він був найзвичайнісінький темне волосся, темні очі. Побачиш його на вулиці і навіть не пригадаєш обличчя. Його мама працювала за кордоном в Італії чи Іспанії. А хлопець жив зі старшим братом. Ліза б теж не відмовилася від брата під його захистом ніхто не посмів би з неї знущатися.
Макс бив футбольним мячем об стіну. Від гучного «Бам! Бам!» дзвеніло у вухах. Зеленоокий брюнет давно подобався Лізі. Розумний, гарний, спортивний. Але хлопець на дівчат уваги не звертав, ввічливо приймав боязкі зізнання й відмовляв. Та й до компанії рідко долучався, частіше гуляв наодинці у великих чорних навушниках. Лізі завжди було цікаво, яку музику він слухає. Вона шукала його в соцмережі, але, очевидно, Макса не цікавили такі речі. Або ж він добре маскувався. А ще хотілося думати, що брюнет потай закоханий у неї і тому відмовляє всім, чекаючи, поки вона сама підійде до нього. Але мрії залишалися мріями. А потім у неї зявився Білий Кит, і яскравий образ Макса якось потьмянів.
Ліза дістала навушники й увімкнула плеєр, але він лише двічі кліпнув і вимкнувся. Чому саме зараз? Так, головне швидко пройти і не зупинятися. Дівчина зробила перший крок. Серце калатало, як шалене.
«Бам! Бам!»
Зробити вигляд, що вона слухає музику. Голосно-голосно! Так голосно, що не чутиме Згадай будь-що, будь-які слова. Бодай пісню з реклами! Але в голові було порожньо. Страх наповнював кожну клітину її тіла, вкриваючи шкіру липким потом. Від перших слів Сашка вона здригнулася, наче від удару.
О, наша корова вийшла на прогулянку! З гойдалки долинув веселий сміх. Ліза стиснула кулаки. Головне: не зупинятися. Не показувати, що вона боїться. Зараз день, вони не в школі, їм нема чого до неї чіплятися. Вір у це, просто вір, і тобі нічого не буде!
«Бам! Бам!»
Чуєш, жирний пінгвіне? Чекай, кажу тобі! І куди ми йдемо? Сашко підбіг ближче й став заглядати в обличчя. Співчутливо запитав:Вдома їжа закінчилася?
«Для мене ти найгарніша».
Прошу, дай пройти, попросила Ліза. Її голос звучав так тихо, що навіть не заглушав сміх близнючок, які не припиняли перешіптуватися й показувати на неї пальцями. Вона завжди ставала головною темою для обговорень, коли опинялася в полі їхнього зору. Ніколи не думала, що популярність може бути такою
А що ти мені зробиш, свиня? Хлопець затремтів від удаваного переляку. Зїси мене?
Ти диви, корова вирішила причепуритися. Марина легенько похитувалася на гойдалці, роздивляючись бездоганний рожевий манікюр на гострих нігтиках. У цьому сарафані вона схожа на вагітну!
Ага, ага! Точно! Вагітний жовтий бегемот! Юля розгойдувалася чимдалі вище, і її слова застрягали десь між зеленим листям.
«Бам! Бам!»
Жирний пінгвін, корова, свиня, бегемот, жирна вона вже мусила звикнути до цього. Тоді чому було так боляче? Чому вони обрали саме її? І нікого не було поруч, щоб вступитися? Чому дошкульні слова завжди наздоганяли й змушували плакати? А всі влучні відповіді, які б могли поставити мучителів на місце, спадали на думку тільки тоді, коли вже виплакалась і майже заспокоїлась? Як цього позбутися? Як вимкнути звук? Лізі хотілось зіщулитись, перетворитися на дрібну піщинку, щоб її нарешті перестали помічати. Чи закутатися в мантію-невидимку, як у «Гаррі Поттері». Раз і зникнути, сховатися від усього світу й цих дошкульних слів, які шмагали, наче батогом.
Саш, відійди від неї! Раптом вона заразна, засміялася Марина.
То я що тепер теж буду жирним? Сашко підбіг до дівчини й обійняв її коліна. Врятуй мене, Маринко! Я не хочу!
І мене врятуй! Дан миттю опинився поруч. Він кумедно надув щоки.
Відчепися, дурню! Маринка відштовхнула Дана й запустила обидві руки в пишне волосся рудого, жартівливо його скуйовджуючи. Сашко показав Данові язика й вужем вислизнув з-під рук розчарованої дівчини. Він перейшов на інший бік гойдалки й гукнув:
Юлько, хочеш політати? і став сильніше розкачувати гойдалку. Дівчина задирливо верещала й погрожувала подряпати йому обличчя.
«Бам!»
Мяч ударився об стіну поряд із Лізою й зупинився. Дівчина механічно втупилася в нього. Очі вихоплювали потертий бік: нитки вилізли зі стібків, фарба лущилася колись цей мяч був яскраво-синій. А тепер старий. Але він усе памятав, кожен удар по ньому, кожен гол. І, певно, памятав і її ніс. Ліза машинально затулила обличчя долонею.
Вона теж памятала, як цей мяч щосили вдарив просто їй в обличчя на уроці фізкультури. Вона плакала від болю та приниження ніхто не пожалів її, навіть учитель ховав посмішку в кулак і бурмотів щось про швидку реакцію, якої їй ще вчитись та вчитись. Кров тоді текла просто шалено. Дан як винуватець, хоча чого Дан ідея стовідсотково була Сашкова! який при вчителеві не втомлювався повторювати «я не хотів» і «мені так шкода», повів її до медпункту і витирав руки об її ж білу олімпійку. «Вимазала мене своєю кровю, фу, яка гидота», ось що він тоді казав. І за це йому нічого не було. Ото треба їй було той білий спортивний костюм купувати? Правильно мама казала: купуй чорний. Але їй так подобався сніжно-білий Удома Ліза отримала прочухана: засохла кров так і не випралась, і мама змусила ходити в ній до школи, щоб «нарешті затямила, як це псувати нові речі». І дівчина слухалася до першого ж рогу вулиці, а потім олімпійка зникала в нетрях наплічника, а вона, тремтячи від холоду надворі лютував шалений вітрюган, йшла до школи. А що було робити? Краще мерзнути, ніж чути нові знущання з приводу того, що вона «знову порпалася в смітнику» і «одягається в безхатьків, там їй і місце, а не в нормальній школі».
Ти!
Від голосу Макса Ліза затремтіла. Вони майже ніколи не розмовляли, хіба кілька разів обмінювалися вітаннями в школі. Брюнет завжди був десь у власному світі. Він рано йшов додому, рідко гуляв і майже увесь вільний час проводив на футбольному майданчику. Він був загадкою, таємницею, яку надзвичайно хотілося розгадати. Макс ніколи не цькував її, хоча міг. Міг би, але завжди залишався третьою стороною. Та і при ньому однокласники чомусь не так сильно знущались, як коли його не було поруч. Наче боялися. Краєм вуха Ліза чула, як про нього перешіптувалися близнючки. Мовляв, батько в нього крутий бізнесмен і доплачує дільничному, щоб той за Максом приглядав, поки його самого в Туманівці немає. Такі містечка надто маленькі для великих таємниць: тут усі про всіх усе знають. Та раптом сьогодні все зміниться? Раптом сьогодні він нарешті стане на їхній бік? Зараз ще він скаже, що вона жирна, і тоді вона точно не витримає. Точно не витримає!
Чуєш?
Дівчина повільно обернулася. Брюнет дивився їй просто в очі.
Мяч дай!
Ліза кивнула й копнула мяч з усієї сили, але він відлетів в кущі в протилежному боці. Яка ж вона жалюгідна!
Максе, ти вважай, протягнув Сашко. Він запхав руки в кишені і штовхнув плечем Дана.
Хлопець підморгнув у відповідь і підхопив:
Це жирна, вона і мяча зжерти може!
Макс зняв навушники й подивився на однокласника, наче вперше його побачив. Під здивовано-презирливим поглядом Дан раптом знітився й озирнувся на друзів у пошуках підтримки. Сашко демонстративно-зосереджено смикав за волосся Маринку, яка сміялась і викручувала йому пальці. Хлопець ковтнув слину й весело продовжив:
Ти чого? Смішно ж!
Ну ти і придурок! сплюнув Макс і побіг за мячем.
Ліза кинулася в інший бік. Гарячі сльози текли по щоках без упину. Здавалося, уїдливий сміх та образливі слова женуться за нею. Сашко точно міг би погнатися! Ось зараз він наздожене її, штовхне і знову виставить на посміховисько. Але навколо було тихо. Дівчина зупинилася й обернулася. Ніхто за нею не гнався.
Дурепа, пробурмотіла Ліза, витираючи сльози. Кому ти потрібна?
Постояла кілька хвилин, перевела дух, оминула високого хлопця в сонцезахисних окулярах, що ліниво підпирав стіну, і зайшла в магазин. Провела поглядом булочки, що саме перекочовували до лляної торби білявої дівчини у прозоро-синьому парео. Покупниця мучилася, обираючи між кефіром і ряжанкою. «Мені б її проблеми», подумала Ліза. Хоча які проблеми в приїжджих? Сонце-море-пляж, а проблеми залишаються вдома далеко-далеко. А що робити тим, чия домівка тут? І від проблем нікуди не подітися? Кефірно-ряжанкова дівчина вийшла з магазину, передала торбу хлопцеві в сонцезахисних окулярах і витягла собі булочку, впялася зубами в мяке тісто й весело заусміхалася. У таких точно немає проблем. Ліза похитала головою, буркнула «добридень» до продавчині й стала перелічувати продукти з маминого списку. Швидше закінчити тут і втекти на море. Там її ніхто не зачепить. Там можна бути вільною і собою. Чому, навіть коли море поряд, його все одно замало? Ліза зупинила погляд на поличці з чипсами.
«Чуєш, жирний пінгвіне!»
Слова луною розчинилися під стелею магазину й боляче стиснули скроні. Дівчина машинально вказала на найбільшу пачку. Грошей має вистачити.
Додому довелось повертатися дворами йти повз дитячий майданчик Ліза не ризикнула. Вона притискала до себе великий пакет і майже бігла. Ось домівка, ось двері, ось мама
Ну, чого так довго? Мені холодник треба варити! Мама відібрала пакет і вийшла на кухню, де щось шкварчало. Пахло смаженою цибулею. Що це? Знову чипси? витягла шарудливу пачку.
Ліза кинулася до пачки, але мама відсмикнула руку.
Це моє! Віддай! Дівчина впялася нігтями в шкіру долонь.
Я тобі скільки разів казала: хімію не купувати? Ти мене взагалі слухаєш? Подивися на себе і так товста, а знову чипси притягла! Скоро у двері не пролізеш!
Ліза дивилася на маму й щипала себе за шкіру правої руки. Біль давав змогу дотерпіти до кінця. Якщо піти, не дослухавши, буде гірше. Це вони вже проходили. Тому треба слухати, бодай робити вигляд, що слухаєш. От зараз мама договорить і все скінчиться. Зараз, зараз
Щоб я цієї гидоти в хаті більше не бачила! Мама відкрила пакет і висипала чипси у відро для сміття. На таку, як ти, жоден хлопець не гляне! І не полюбить!
Це було занадто, навіть для синців на руці. Ліза схлипнула й вибігла з хати. Як мама може таке казати? Невже ж вона, Ліза, така жалюгідна? Хутчіше до моря! Ноги впевнено звернули на вузеньку стежку. Море шуміло неподалік. Дорога завжди діяла заспокійливо, наче під час бігу частина образи вихлюпувалася з неї, як вода з повного горнятка. Ставало легше, не краще, але таки легше.
Добігши до Тридиву, дівчина на мить завмерла. Унизу, на березі, знову сиділа жінка у візку. Сьогодні вона була без капелюха. Яке в неї густе волосся, але геть біле! На ньому наче лежав пил, як на шафі, яку довго не обтирали. На мить забулася образа, Лізі закортіло торкнутися цього волосся, струсити з нього білий пил. Адже під ним воно мало бути яскравим!
Дівчина, шпортаючись, збігла по доріжці до пляжу і випалила одним духом:
Можна я сяду? Вона бухнулася на пісок і сховала обличчя в долонях. Злість на себе, образа на маму, жалість до себе і біль накотилися вкупі, знесли ту стіну байдужості, яку вона так старанно вибудовувала всю дорогу. Ліза розплакалася. Вона плакала довго. Ніс почервонів і спух, став, як велика бараболя, у ньому гучно хлюпало, хлюпало і в горлі. Сльози переповнювали її, здавалося, вони ллються навіть із вух. Жінка мовчала. У тиші сльози закінчувалися швидше. Дівчина ще раз шморгнула носом й пробурмотіла крізь пальці:
Мене ніхто ніколи не полюбить. Ніхто й ніколи, в очах знову забриніли сльози.
Ш-ш-ш, сказало море.
Ліза підвела голову й подивилася на хвилі. В дитинстві вона любила розмовляти з морем. Ділитися своїми думками, наспівуючи щось собі під ніс, читати вірші, мріяти, будувати плани. Море завжди було вдячним слухачем. І завжди вміло втішати без зайвих слів, просто одним своїм «ш-ш-ш».
Ш-ш-ш, промовила жінка.
Ліза перевела погляд на жінку.
Ш-ш-ш, повторило море.
Дякую, пробурмотіла Ліза. Мені стало краще. Можна я поплаваю?
Сарафан залишився на березі. Дівчина пірнула й довго пливла під водою. На дотик море допомагало ще краще. Воно було надто солоне, щоб у ньому плакати. Якщо б Ліза була лікарем, то виписувала б море всім хворим: приймати двічі на день зранку та перед сном. Передозування не виявлене. Побічний ефект закоханість у море.
Коли вона опинялася в синій, трішки прохолодній воді, здавалося, їй належить увесь світ. Тут вона відчувала безмежну гармонію із собою, небом і морем. Умиротворення. Море лагідно відкривало перед нею свою солону душу, погойдувало, як на долоні. А коли Ліза вмощувалася на поверхні зручніше, занурювала потилицю у воду, заплющувала очі, розкидала руки й повністю розслаблялася, тоді здавалося, ніби вона не в морі, а в небі, і ширяє в невагомості. За це відчуття легкості Ліза була безмежно вдячна морю. Бо тоді зникали всі образи, всі жалі, все погане.
Дівчина погладила хвилі, вийшла на берег і стала коло візка. Жінка мовчала. Чомусь її мовчання викликало більше довіри, ніж якби вона стала розпитувати. Їй хотілося все розповісти. Адже крім Кита ніхто нічого не знав. Та й хіба це колись когось цікавило?
Я приходжу сюди, коли мені погано, несподівано для себе почала Ліза. Тут завжди тихо, нікого немає. Можна говорити з морем вголос. І не боятися, що на тебе дивитимуться, як на божевільну. Море завжди заспокоює. Раніше я думала, що приходитиму сюди, коли мені буде добре, але поки чомусь не виходить, Ліза розгублено знизала плечима.
Море вміє втішати. Якщо добре прислухатись, воно навіть може відповісти тобі. Жінка підставила долоню під підборіддя і дивилася в далечінь. Хіба все так погано?
Коли ми переїхали сюди, я думала, що тут зможу почати все спочатку. Просто вдома Перед очима зявилося біле як крейда обличчя із заплющеними очима. Ліза хитнула головою, відганяючи видіння, і вщипнула себе за руку. Скривилася, зітхнула й повела далі:Удома залишилися Спогади Не дуже добрі. А тут усе було нове. Все мало бути по-іншому. Тут же було море. Дівчина кивнула в бік хвиль. Я звикла до Туманівки, але вона не звикла до мене. Ну, крім моря. Я про цю дурну школу. Спочатку мене не помічали, і це навіть було добре менше проблем. А потім почалися жарти. Спершу просто дурні, потім образливі. Все почалося з нічого! І я була сама. Я тут тільки сама. До мене приліпилося гидке прізвисько «жирна». Наче клеймо! І його ніяк не позбутися