Це ж добре? Ліза погойдувалася з пяти на носок. Я десь читала, що спогади це ми самі. І без них просто були б ніким. Це так?
Не зовсім, похитала Аня головою. Деякі спогади хотілося б забути назавжди.
Вибачте Тобто пробач, пробурмотіла Ліза. Я не хотіла.
Нічого, ти не винна.
Цікаво, чому найчіткіше я памятаю погане? Навіть якщо силою себе змушую згадувати тільки хороше, все одно погане буде яскравішим я ніби переживаю його знову і знову. Як із цим боротися?
Для цього в тебе є все життя щоб самій створити найкращі спогади, які затьмарять усе погане з минулого. Минуле не можна стерти, але біль можна трохи притлумити, у Ані злегка затремтів голос. Хоч і не стерти. У дитинстві я думала, що це погано, але зараз розумію що це на щастя. Ми щасливі, що можемо памятати. Особливо те погане. Щоб ніколи не повторити його, якщо це від нас залежатиме.
Аня говорила загадками, але Лізі здавалося, що їй важко. Вона підійшла ближче:
Мені здається, що ти дуже сильна.
Сила дається не відразу. Не просто так. За все треба платити. Плата за силу завжди складне випробування.
Якщо я впораюся, стану сильнішою?
Звичайно, станеш. Але я не думаю, що ти зараз слабка.
Але я терплю. Нічого не відповідаю. Не можу за себе постояти. У чому тут сила?
У тому, що ти не здаєшся. Тобі страшно, але ти щоразу зустрічаєшся зі своїм страхом віч-на-віч. Одного разу він не витримає.
А ти зустрічалася зі страхами?
Аня кивнула:
Так. Майже щодня. І в результаті вирішила втекти. Але мені це не вдалося. І моя втеча тепер зі мною до кінця життя.
Отже, втекти не вийде
Ні, похитала жінка головою. Але в тебе все життя попереду. Не варто від нього бігати, а то не встигнеш здійснити щось дуже важливе.
Як ти?
Як я.
Сонце зайшло за горизонт. Зліва небо було густого світло-сірого кольору. Здавалося, це був щільний туман, мякий на дотик. Небо злилося з морем у сірому мареві. Посередині ще було видно вузьку темно-синю смужку, що розділяла молочно-синю воду й темно-рожеве небо. Трохи вище воно було помаранчеве, потім світло-жовте та прозоро-воскове, переходячи в сіро-блакитне.
Іноді мені здається, що я сонце, повільно промовила Аня.
Тому, що теж можеш зігріти? припустила Ліза.
Тому, що скоро закочуся за горизонт. Жінка трохи нахилилася вперед. Не зважай, це всього лише старечі нісенітниці.
Ліза усміхнулася. Аня була дивна, але в її словах бриніло щось особливе, вона не могла зрозуміти, що саме. Розгадка була поряд от-от схопиш її за хвіст, але вона враз вислизала. Може, це гра? В сонце і
Тоді я буду зіркою, запропонувала дівчина.
Далекою й холодною?
Ні, похитала дівчина головою. Отою, що біжить по небу. Отою, на якій загадують бажання. Ось ти, що б ти загадала?
Жінка подивилася вгору, а потім перевела погляд за горизонт. Море здавалося залитим молоком, спокійним й умиротвореним. Ще вище в сіро-блакитному шовку показався тонесенький серп півмісяця.
Що загадала? повторила замислено. Знаєш, це не має жодного значення
Як не має? обурилася Ліза. Якщо бачиш зірку, що падає, і встигнеш загадати бажання воно здійсниться.
Аня гірко усміхнулася:
Безглуздо сподіватися на зірки. Навіть на такі гарненькі, як ти. Жінка вмостила підборіддя на долоні й додала глибокодумно: Потрібно самому виконувати свої бажання, інакше ти так і залишишся наодинці зі своїми мріями.
А як же диво? пошепки запитала Ліза. Адже бажання здійснюються дивом!
Жінка кліпнула, потім ще і ще, ніби збиралася заплакати, але її очі залишалися сухими. Вона кашлянула, наче прочищаючи горло, й удавано-весело запитала:
Тоді чому б тобі не стати цим дивом? Для себе, для своїх рідних, для друзів? З кожним словом голос Ані набирався бадьорості. Лишень уяви, ти диво! Класно звучить?
Класно, погодилася Ліза. Вона обійняла себе за плечі. Бути дивом, мабуть, дуже добре. Дівчина спостерігала, як смуга між небом і морем повільно чорніла. У голові промайнула грайлива думка. Ліза всміхнулася їй, смикнула себе за кінчик коси й запитала:
А ти виконувала чиїсь бажання? подивилася вона на Аню. Знаєш, ти схожа на фею-хрещену. Дівчина вдала, що вимахує в повітрі чарівною паличкою. Дуже сучасну.
Жінка весело розсміялася, відкинувши голову назад так, що її капелюх злетів із голови. Дівчина швидко підняла його, повагалася, чи не одягнути Ані на голову, і врешті поклала його жінці на коліна.
Дякую-дякую, відсміявшись, жінка провела кінчиками пальців по краєчках капелюха. Добре, що не на Того-Кого-Не можна-Називати! кумедно порухала ніздрями. Але для того мені довелося б відрізати собі носа, а він мені надто дорогий.
Ліза пирснула в кулачок. Бути без носа Ані б точно не личило.
То кажеш фея? Жінка насунула капелюха й сплела пальці в замок. Що ж Мене так називали, і не раз. А от бажання Іноді досить просто опинитися в потрібному місці в потрібний час. Можна просто вислухати когось, і ти вже зробиш його щасливішим. Є секрет, змовницьки притулила вона палець до губ. Умієш берегти секрети?
Дівчина швидко кивнула.
Гаразд. Тоді слухай уважно! стишила жінка голос, додавши йому таємничості. Якщо раптом ти побачиш когось і йому буде потрібна твоя допомога, допоможи. Ти будеш для нього отією феєю або здійсненням бажання.
А як зрозуміти, що це саме я?
Легко. Ти повинна слухати своє серце.
Але що я можу? Мені тільки чотирнадцять, і в мене нічого немає. Ось, наприклад, я побачу безпритульного собаку і відчую, що повинна допомогти йому. Я дуже люблю собак і завжди хотіла цуценя. Але як? Якщо я приведу його додому, нас виставлять за двері. А віддати в притулок Я чула там тваринам дуже погано.
Ти можеш принести йому їжу. Вдома в тебе що-небудь точно знайдеться. Повір, їжа для бродячого собаки це вже чудо. Особливо, якщо її принесе людина. Йому не доведеться за неї битися і боротися або чекати, сидячи біля магазину.
Та чим може допомогти їжа?
Вона подарує йому ще кілька днів життя. Особливо в холод. Улітку голод здолати простіше. Для бродячого собаки це вже багато.
Ліза уявила, з яким апетитом буде ковтати великий кудлатий песик принесений обід, і кивнула:
Добре. Із собакою все просто. А з людиною? Як я можу допомогти комусь, кого навіть не знаю? Якщо я запропоную їжу, не думаю, що мене зрозуміють.
Ти забула, про що я тобі щойно розповідала? Не обовязково щось робити, допомога може бути й у звичайному мовчанні.
Тобто просто помовчати?
Людині важливо знати, що вона не самотня. Самотність це найбільший страх кожної живої істоти.
Ти теж цього боїшся?
Аня здригнулася:
Ні, вже давно не боюся.
Ліза підійшла ближче і поклала руку на плече жінки:
Ти не одна.
Місяць набув теплого жовтого відтінку й засвітився, ніби маленька лампочка. Темно-синє море, чорна смуга й темно-сіре небо. Зліва від місяця маленька зірочка. Море перетворювалося на небо і навпаки. Вночі море і небо завжди ставали одним цілим.
Мало не забула це тобі. Дівчина поклала на коліна Ані маленький тканинний мішечок. У блакитному небі літали птахи маленькі чорні розчерки, ніби хтось розписував ручку.
Що це?
А ти відкрий і побачиш, усміхнулася Ліза.
Жінка погладила тканину й потягнула за шнурок. З мішечка висипалися черепашки різної форми, світло-зелені круглі скелети морських їжаків, панцири крабів, перламутрові половинки мідій, кольорові камінчики й білі шматочки вулканічної пемзи.
Це мої скарби. Дівчина дивилася в море. Я знайшла їх тут. Уранці після відливу можна було знайти навіть морську зірку. Я збирала їх, забиралася на корабель у глибині пляжу і розмовляла з морем, хвилями і вітром. Це як листи від моря, адресовані тільки тому, хто їх знайшов. Ну, тобто мені, потягла себе за косичку дівчина.
Чому ти їх віддаєш? Аня заворожено перебирала скарби, дбайливо погладжуючи опуклості на мушлях.
Думаю, море надсилає листи всім, заговорила Ліза змовницьким тоном. Це як розмова, просто замість слів камінчики й мушлі. Море живе, памятаєш, це ти мені сказала Тому й хоче відповісти. А знаєш, що найцікавіше?
Що?
Розгадувати що саме воно відповіло. Тепер, якщо тобі буде сумно ти можеш взяти морські листи й розгадувати їх, це ж добре, еге ж?
Аня мовчала, але дівчина відчувала, що в цьому мовчанні було більше вдячності, ніж у будь-яких словах.
Розділ VI. Помірний бриз
До дня народження Лізи залишався ще тиждень, а подарунок уже чекав її на пошті. Батьки чомусь вирішили подарувати його заздалегідь. Звісно, вони могли б і самі забрати пакунок, але мама просто вручила Лізі документи. Мабуть, ще не до кінця вибачила їй невдалу втечу, хоча й розмовляла вже не крізь зуби й усміхалася. Чи просто було шкода грошей. Чи шкода саму Лізу? Зрозуміти маму було важко відтоді, коли вони перестали ділитися таємницями. Останню таку розмову два роки тому Ліза памятала добре. Надто добре, щоб забути. Тоді йшов дощ. Дощ завжди був найкращим часом, щоб ділитися таємницями. Мама дивилася якийсь серіал. Здається, «Гру престолів». І була трохи роздратована, коли Ліза відволікла її серія саме добігала кінця і довелося зупинитися на найцікавішому.
Мам, я хочу поговорити.
Раніше треба було просто сказати ці слова, і вони діяли, наче помах чарівної палички: мама відкладала всі справи, і неважливо були в неї руки в милі, бо Ліза застала її під час прання, чи в борошні під час замішування тіста. Ці слова означали, що мама зараз належатиме лише їй одній. Тому треба було зважитися сказати тільки ці чотири слова. Далі все йшло простіше. Мама уважно слухала, ніколи не чіплялася до слів і не перебивала, поки Ліза не виговориться. Мабуть, із віком такі розмови просто втрачають сенс
Кажи, склала руки на грудях мама. І хоч вона зараз не скидалася на маму-яка-завжди-вислухає-і-зрозуміє, Ліза повела далі:
У мене проблеми
Я слухаю, Лізо! уважно подивилася на неї мама.
Дівчина посовалася на стільці:
Мам, мені тут недобре.
Перші півроку ти не скаржилася, скептично гмикнула мама. Що цього разу?
Тому, що мені не треба було ходити до школи, стиснула кулачки на колінах дівчина. Мені Важко з однокласниками. Вони мене не розуміють або не хочуть розуміти.
Знову одне й те саме! Ти не можеш весь час сидіти вдома, тобі треба ходити до школи й закінчити її! А потім буде університет. Як ти там упораєшся? І взагалі хіба тут немає інших дітей? звела мама підборіддя. Ще знайдеш собі друзів!
Вони мене не приймуть, я знаю, похитала дівчина головою. Мама не розуміє. Чому?! Чи Вона просто не хоче розуміти?
То, може, річ не в них, а в тобі? Жінка встала й підійшла до вікна. Ти хоч щось для цього зробила?
Ну, так Пробувала
Слабо вірю. Обернулась до Лізи спиною мама. Ти добре знаєш, чому ми переїхали сюди і чого нам із татом це коштувало. Спина ледь помітно здригнулася. Поїхати ми точно не зможемо.
А мені тоді що робити? розпачливо стукнула себе по колінах донька. Я так не можу, ти що не чуєш мене?!
Спробуй влитися! У попередній школі в тебе це виходило надто добре.
Мамо, ти не розумієш
Лізо, це ти не розумієш... Мама обернулася, і дівчина враз збагнула, що розмови не буде. Буде тільки те, що скаже мама, і начхати їй на те, що турбує доньку.
Жінка підійшла ближче і підвищила голос, розмахуючи руками:
Ці твої проблеми це просто тьху! Булька з носа! Коли ти думатимеш, що в тебе все погано, згадай про тих, у кого немає того, що є в тебе. Немає батьків, і вони живуть в інтернатах. Немає мобільних, кишенькових! Нічого немає!
Це не допоможе тихо відповіла дівчина.
А як щодо тих, хто не може бачити чи чути? А ті, хто не можуть ходити? В тебе все це є, Лізо, а ти витрачаєш життя на якісь дурні образи! Що глибше ти копирсатимешся в собі, то більше там застрягнеш, розумієш?
Ага
От і добре. Іди краще книжку почитай, кивнула мама і знову повернулася до компютера.
«От і добре», подумала Ліза. Мама раптом відсторонилася від неї. Може, їй було страшно після того, що було в школі? Вона тоді дуже злякалася за неї. Мама хоче, щоб вона все вирішувала сама. От і добре! Тоді думати було легко. Тодішня Ліза не знала, що вона нічого не виправить і далі стане тільки гірше.
Однак це було неважливо. Зараз мав значення її новий альбом для малювання. Вона задивлялася на нього на сторінці інтернет-магазину вже не один раз, і якось мама застала її за цим.
Батьки поводилися надто дивно останні два роки постійно суперечили самим собі: сварили, а потім дарували подарунки. З перемінним успіхом. Шкода, що день народження лише раз на рік: якби святкувати його частіше, було б від нього набагато більше користі.
Пошта розташувалася в глухому куті за школою. Ліза з огидою сплюнула під воротами: їй залишалося провчитися тут ще кілька років, а життя вже було нестерпним. Що вони вигадають цього разу? Дівчина обійшла школу і вже збиралася повертати за ріг, коли почула дивні звуки. Схлипування, шморгання носом, голосне дихання і ще щось бридке, від чого перевертався шлунок. Ліза підійшла ближче і побачила, що одна з близнючок зігнулася майже до землі. Юля чи Маринка? Треба було йти далі, але наступна судома так викривила тіло дівчини, що Ліза підбігла до неї і підтримала за плечі:
Тобі погано?
Відвали від мене! Юля видавалася наляканою. Вона швидко витерла губи і хотіла було заступити калюжу чогось зелено-жовтого під її ногами. Вона спробувала відштовхнути Лізу, але ледь не впала і вхопилася рукою за її плече. Чого вчепилася, жирна? Йди куди йшла! Її голос тремтів.
Кажи що хочеш, але я бачу, що тобі погано, Ліза згадала слова Ані.
«Якщо раптом ти побачиш когось і йому буде потрібна твоя допомога, допоможи».
Що ж Зараз Юля була схожа не на мучителя, а скоріше на жертву. Ліза повагалася, зітхнула і витягла з наплічника мінералку.
Випий, може, полегшає. Це все спека
Яка спека? Що ти можеш знати, дурна курко?
Близнючка вхопила пляшку і жадібно до неї присмокталася. Шлунок так зводило спазмами, що хотілося сісти на землю і вити від болю. А ця жирна приперлася сюди, щоб учити її життю. Юля витерла рота і втупилася в однокласницю дивним поглядом. У ньому було стільки болю, що Лізі на мить стало шкода близнючку. Вона навіть не повірила собі: їй шкода одну зі своїх мучительок? Чого б це? Але зараз, коли Юля мовчала, вона видавалася звичайною дівчиною з купою проблем за спиною. Вона теж дивна. Просто по-своєму.
Дівчина не відводила погляду і помічала дедалі більше. Сьогодні Юля не була схожа на звичайну себе: без макіяжу, червоні очі, мішкуватий одяг, майже такий, як і в неї, суха шкіра обличчя. Може, їй потрібна допомога? Може, за інших обставин вони навіть подружилися б? Може, зараз? Ліза простягнула руку за пляшкою, але майже одразу її відсмикнула, рвучко обернулась і швидким кроком, майже бігом подалася в інший бік.
Юля від несподіванки обернулася: чого це вона? Але відразу все зрозуміла і скривилася: до неї поспішала Маринка.
Ти де була? випалила сестра, боляче хапаючи за руку.
Мені стало погано, відповіла Юля і потерла чоло. Дурна спека. Тепловий удар, чи що Як почало нудити капець. І голова досі болить.
Ясно. А жирна тут що робила? Чи вже подруги не розлий вода? останні слова Маринка майже прошипіла.
Перед очима наживо постала сценка, коли вона вперше пожартувала над Лізою. Новенька тоді дала списати Сашкові домашнє, і рудий щебетав, що буде за це носити Лізу на руках. Як же вона тоді розлютилася! Вона мусила щось зробити! Не тямлячи себе від ревнощів, близнючка перевернула свій пакет із вишневим соком новоспеченій суперниці на сорочку. Вона навіть вибачилася, але механізм уже був запущений. Ліза сама винна, треба було дати їй здачі, чи перекинути свою тарілку їй на голову, чи бодай щось сказати! А вона мовчала, дивилася своїм телячим поглядом і мовчала. А потім ходила так весь день із плямами. Здається, Данило назвав її задрипанкою, коли вона сіла біля нього на наступному уроці. Потім у голову запало прізвисько «жирна». Хоч і притягнуте за вуха насправді однокласниця не була аж такою товстою. Але дурний жарт чомусь спрацював: прізвисько приклеїлось намертво, а Ліза зі звичайної однокласниці перетворилася на постійний обєкт цькування. Маринка ніколи не шкодувала про свій вчинок. Ніхто не смів зазіхати на її Сашка! Ніхто! І тепер ця жирна лізе до сестри! Мало їй?