Але вдома все повернулося на свої місця. Мама стала нервувати й підвищувати голос, а батько мовчки стояв поруч, підпираючи стілець. Між ними знову виросла стіна, і хоч би як вона цього не хотіла, зі стіною було краще. Ліза опустила погляд і слухала у піввуха. Однаково, що їй скажуть, нічого нового вона все одно не почує.
Про що ти думала, Лізо? Обхопила голову руками мама. Вона сиділа на стільці й пила валеріанку.
Я просто плавала, знизала Ліза плечима. Хоч би що вона сказала, її все одно не почують, то яка різниця? Нащо виправдовуватись?
А якби ти потонула? схлипнула мама. Вночі купатися небезпечно!
Ні, хитнула головою дівчина. Наче мама забула, що вона плаває як риба. Навіть смішно. Ти ж знаєш, що я добре плаваю.
Тонуть саме ті, хто добре плаває! Чимдалі більше заводилася мама. Відповіді доньки її тільки розпалювали. Невже вона не розуміє, що так не можна? Як до неї достукатися?
Жінка глибоко вдихнула і спробувала говорити спокійніше, але голос підводив її, постійно зриваючись то на крик, то на шепіт:
Лізо, ти нас знову налякала! А якби на тебе напали? Знаєш, скільки хворих людей у такий час ходить вулицями? Якби з тобою щось сталося? Що з тобою? В тебе в голові взагалі порожньо? Я думала, ти порозумнішала! Той випадок тебе нічого не навчив?!
Але нічого ж не сталося! Ліза скривилася. Мама сама казала ніколи про це не згадувати, і сама ж порушувала власні слова. Як їй вірити після цього?
Нічого не сталося? вперше подав голос тато. За його показним спокоєм причаївся гнів, який ладен був щомиті вибухнути. Він підійшов ближче, горою нависаючи над Лізою. Я бачу, ти нічого не зрозуміла, чітко карбував він кожне слово. Ти втекла з дому! Змусила нас хвилюватися. Мама так плакала, що я не знав, як її заспокоїти! А ти кажеш нічого не сталося! Я бачу, тобі дуже добре живеться. Тато став витягувати ремінь із джинсів. Тоді я тобі нагадаю, що буває з тими, хто не слухається батьків.
Тато, не треба, стиснулася від страху Ліза. Молодець, дівчино, ти свого досягла. Замість обіймів ремінь!
Не треба було втікати з дому! батько був невблаганний. На диван!
Я більше так не буду, тату, не треба! Ліза спробувала сказати те, що зазвичай, але її більше не слухали.
Звичайно, не будеш! А як будеш, тобі ж гірше! Ремінь розітнув повітря з гучним хляскотом.
Боляче, тату! Мені боляче, плакала Ліза. Їй було так шкода себе, шкода свого життя, в якому вона не мала права голосу, шкода, що вона повернулася додому, замість втечі. Від жалю до себе сльози текли рікою. Ремінь ударив ще двічі.
А тепер іди до своєї кімнати й подумай над своєю поведінкою. Зрозуміла?
Заплакана Ліза бігом кинулася нагору і з розгону впала на ліжко. Покарання було болюче, але не занадто. Більше образливе. Тато ніколи не бив із усієї сили. Навіть слідів не залишалося. Сліди залишалися тільки від її власних пальців. Але від цього ставало легше. Проплакавши півночі, дівчина заснула. А коли прокинулася на тумбочці поряд із ліжком стояв ноутбук. Ліза криво посміхнулася: отримала покарання можеш повернутися до нормального життя. Чи це для того, щоб більше не втікала? Дівчина відкрила соціальну мережу й побачила повідомлення від Кита:
Я скучив. Тебе нема
Дівчина усміхнулася. Він скучив. Як це приємно!
Я теж. Сьогодні був жахливий день. Хочу скоріше його забути.Ліза заправила неслухняний кучер за вухо. Мабуть, вона й вигляд зараз має відповідний: запухла, з червоним величезним носом і очима-щілинками красуня! Я майже втекла з дому.
Кит відповів відразу, ніби чекав її повідомлення.
Серйозно?
Ага. Зібрала речі, вилізла через вікно й на пляж
Ти смілива.
Не дуже. Шкодую, що не довела справу до кінця. Мене знайшли. Спочатку я навіть зраділа вони були добрі. Але коли ми повернулися знову стали собою. Чому не можна обрати собі батьків? Як у супермаркеті, і щоб там був опис: буде бити чи не буде, кричатиме чи ні. Я б обрала собі когось мирного й доброго А ти?
Тебе били?
Пальці на мить зависли над клавіатурою. Кит завжди дивився між рядками. Ліза зітхнула і швидко надрукувала:
Так. І талісман не допоміг, вона сфотографувала розмальований камінець і надіслала світлину Киту, однак той наче не помітив.
Це низько! Якби я був поруч, я нікому б не дозволив тебе й пальцем торкнутися!
Це ти сміливий
Та де там Батько сьогодні напився і зламав гітару. Ти не уявляєш, який я був злий. Тепер нова мені не світить. А музика єдине, що було для мене важливе. І ти
Нічого собі! Розумію тебе. Мені мама зранку подерла малюнки. І той, що для тебе, теж Дівчина подумала і дописала: Ти теж для мене важливий.
Я так втомився від цього. Втомився, розумієш? Ми живемо у світі, де ми нічого не значимо. Ні-чо-го! Батькам на нас начхати, іншим також. Усім начхати. І ми нічого не можемо змінити.
І я, швидко кивнула дівчина. Набридло весь час бути винною!
Знаєш, іноді хочеться змусити їх пошкодувати. Щоб вони зрозуміли, як нам погано. Це вони винні!
Точно!
Я довго думав над цим Хочеш секрет? Давай, усміхнулася Ліза.
Я знаю місце, де ми можемо бути вільними і ніхто не буде нам вказувати, що робити. Ми будемо прекрасними, і головне ми будемо разом. І цього легко досягти.
Правда?
Обіцяю.
І що це за місце?
Місце, де кити викидаються на берег
Ліза прочитала останнє слово і мимоволі здригнулася: її ноги до колін миттєво вкрилися сиротами. Вона подивилася на акваріум. Неони миготіли у прозорій воді. Цікаво, чому саме кити? Чому не дельфіни? Не косатки? Чи косатка це теж кит? Здається, так. Куди цим акваріумним до китів! Без волі, тільки замкнута прозора клітка та їжа за розкладом. Суцільне безвихіддя. Добре, що в неонів немає мозку, щоб думати над цим.
Ліза зітхнула й відписала:
Звучить страшно, якщо чесно
Ні, не страшно! Це прекрасне місце. Повір! Якщо ти підеш зі мною, я тобі його покажу. Напиши мені, коли будеш готова. Я чекатиму.
Кит вийшов із мережі, а Ліза ще довго сиділа перед ноутбуком. «Місце, де ми можемо завжди бути разом». Таке справді можливо? Дівчина похитала головою і вляглася на ліжку. У вікні навпроти її очей небо було сіре, як і її життя
Я хочу бути з тобою, хочу, але Ліза вкусила подушку. Якщо ти теж змінишся, коли ми зустрінемося?
Понад усе на світі вона хотіла побачити Кита і понад усе на світі боялася, що Кит її побачить.
Розділ V. Слабкий бриз
Вони спілкувалися вже третій місяць з кінця весни, але ніколи не називали одне одному справжніх імен. Кит був добрий і розумів її, і в нього теж були проблеми з батьками. Він грав на гітарі і навіть давав послухати свої записи це було щось неймовірне. Здавалося, він грає тільки для неї. І він так і написав: «Відтоді, як ми познайомилися, я граю тільки для тебе». Він був занадто милий.
Їх познайомив випадок. Уночі після чергової сварки з батьками Лізі не спалося і вона гортала сторінки різних груп у соціальній мережі. На очі потрапила назва: «Мене ніхто не любить». Дівчина клацнула на заставку з картинкою чорного серця й занурилася в інший світ. За півночі вона прочитала безліч історій і дивувалася, які подібні були її почуття та всіх цих людей. Першим бажанням було долучити всіх учасників до друзів і розповісти все, а потім прийшов страх: а раптом вони теж не зможуть її зрозуміти? А раптом теж сміятимуться? Її власна історія здавалася мізерною й вигаданою. Куди їй пхатися зі своїми дурницями, коли ось її однолітка завагітніла й не знає, як сказати про це батькам. Ніхто не зрозуміє, точно ніхто. Ліза вже зібралася закривати сторінку, коли побачила картинку з написом: «Мені немає за що любити життя». Дівчина поставила вподобайку і вийшла з групи.
Він написав їй ще вночі. Віконце повідомлень світилося синьою одиничкою. Білий Кит. Так незвично. Хоча в соцмережі можна бути ким завгодно. Вона й сама змінила десяток ніків. Від справжнього імені, про що вона встигла не раз пошкодувати, і до теперішньої Лілі. Ліза знизала плечима, відкрила повідомлення, перейшла на сторінку співрозмовника і не змогла відвести очей від монітора. Там були сотні фотографій китів. Вони заворожували, захоплюючи своєю величчю. У морі, серед штормових хвиль, у стрибку, у фонтані бризок Кит писав:
Можеш не відповідати, якщо не хочеш. Але я тебе розумію.
? Ліза надіслала знак питання. Того дня в неї не було настрою заводити нові знайомства. Але наступне повідомлення змусило її змінити думку.
Я такий самий. Мені немає за що любити життя.
Його слова влучили в ціль. Дівчина машинально кивнула й закусила губу:
Є таке.
Це ти на фото?
Я.
Ти гарна.
Ти перший, хто це помітив, сумно усміхнулася Ліза. В тебе прикольний нік.
Дякую. Скільки тобі років?
14, Ліза усміхнулась. А тобі?
16. Так, я вже трохи застарий.
Ліза гмикнула. Уява малювала високого хлопця з густим волоссям й чубчиком, що спадає на очі. І зараз він спілкується з нею. Чому? Так дивно І приємно.
Ти смішний.
А ти класна.
Вони листувалися майже кожного дня. Дівчина швидко звикла до нового друга. Нудьгувала, коли він довго не зявлявся, чекала його повідомлень. Їй здавалося, вона відчуває його настрій, навіть по той бік монітора. Ось він пише: «привіт» і усміхається, а зараз каже, що все добре, хоча насправді йому дуже сумно. Спочатку вона ще переймалася їхнім листуванням: хтозна, хто сидить по той бік монітора. Але коли вона вже майже зїла себе, страждаючи від анонімності співрозмовника, Кит надіслав своє фото. Щоправда, зі спини. Він стояв напроти вікна і дивився на сонце, яке котилося за горизонт. Темне волосся, спортивна фігура, плетений шкіряний браслетик на руці, а з кишені джинсів визирає брелок із футбольним мячем. Після цього Ліза вже не сумнівалася. Вона розуміла Кита сама приховувала своє обличчя. Але його образ став трохи ближчим. Вона навіть купила собі такий самий браслетик і довго не наважувалася розповісти про це, а коли врешті зважилася Кит сказав, що загубив свій, і ще й додав містики, що це його браслет сам її знайшов.
Кит став її найулюбленішою загадкою! Він не був схожий на тих диваків, що виписували їй чи не щовечора, домагаючись знайомства. Вони сипали дурними жартами, скочувалися до туалетних зясовувань стосунків, писали з помилками. А Кит Наче принц із іншого світу. Освічений і розумний, він єдиний писав кожне слово повністю й ніколи не забував поставити жодного розділового знака. Його старанна правильність видавалася щирою й справжньою наче він по-іншому не вміє. Кит рідко надсилав смайлики і ніколи жартівливі картинки. Однак поряд із його вихованістю жив бунтарський характер сварки з батьками та гітара. Кит виявився справжнім дивом! А ще він був цілковитою протилежністю однокласникам і батькам. Він умів слухати й чути. Тому Ліза йому відкрилася. А він не став повчати чи мудрувати, а просто написав:
Я тебе розумію.
Усього три слова. Виявляється, для щастя їй треба було так мало! Раніше їй ніхто такого не казав. Та і стосунки з хлопцями були іншими. У школі їй більше подобалося дружити, ніж розсилати записочки чи розглядати обєкти пристрасті в люстерко Однак секрет із минулого в неї залишився її особливий спогад. Тоді їй було майже одинадцять. Вони саме приїхали з батьками на море. Із сьомої ранку й до десятої Ліза належала собі й морю. Потім доводилося повертатися у квартиру, яку вони винаймали у привітної подружньої пари, читати все поспіль із великої бібліотеки господарів. Особливо Лізі подобалися міфи та легенди про море. А потім о пятій повертатися до моря. А о пів на восьму облившись прохолодною водою, набраною господинею у великі мідниці, покривившись від запропонованої риби (рибу вона досі терпіти не могла) і нашвидкуруч зївши гречану кашу, дівчина збиралася на вулицю.
Просто перед домівкою розташувався просторий майданчик, зусібіч оточений деревами. Там було багато дітей, але головне там був він Антон. Старший за неї на два роки, йому було вже тринадцять, високий, світловолосий, блакитноокий. Ліза з першого погляду зрозуміла, що він їй страшенно подобається. Тому перед кожною прогулянкою вона старанно чепурилася надягала спіднички й просила маму заколоти їй блискучі метелики на голові, а ще розпускала волосся своє головне багатство. І, виявилося, недаремно. Антон її помітив. Інакше й бути не могло! Улюбленою грою у дворі були козаки-розбійники, звичайно ж хлопці проти дівчат. Дівчатам щастило, і вони перші грали за розбійників збиралися в купку, вигадували суперскладний пароль, а потім із вереском розбігалися врізнобіч. Ліза памятала, як їй здавалося, що вона не бігає, а літає адже саме за нею кинувся Антон. Хлопчаки завжди вибирали собі по одній жертві. Вони оббігли гойдалки й карусель, потім Ліза піднялася на гірку і зїхала з неї, але Антон у два стрибки дотягнувся до неї і рвучко притиснув до себе.
Як же їх тоді труснуло здавалося, все тіло пронизало електричним струмом! Блондин не випускав її з обіймів до кінця гри, казав, що це її покарання. Він не промовив ані слова, і вона теж мовчала. Навколо шелестів вітер у кронах дерев, ноги здіймали куряву, дівчата верещали, коли їх «катували», випитуючи пароль, а Ліза з Антоном просто сиділи внизу гірки. Це був найкращий вечір у її житті. Потім мама покликала її додому, а за кілька днів вони виїхали з міста. Антон залишився для неї світлим образом у спогаді, зараз вона навіть не згадала би його обличчя, але тепло того вечора назавжди залишилося з нею, як і тепло його рук.
Потім, як завжди буває після літніх канікул, повернення до школи. Ще за два роки та історія, через яку їм довелося переїхати до Туманівки. Тут образ Антона майже витіснив Макс. Але він був поза межами досяжності щось на кшталт кумира, якого хоч і можеш бачити по телевізору, але знаєш, що між вами стіна або навіть ціла прірва. З Китом усе було по-іншому. Лізі здавалося, що це справжні дорослі почуття, й вона страшенно пишалася собою. Вона з головою пірнала у світ віртуального спілкування і щоразу з величезним зусиллям змушувала себе повертатися назад. Своєю, хоч і віртуальною, присутністю в її житті Кит допомагав терпіти постійні причіпки батьків і сварки з однокласниками. Диво, що такі, як він, узагалі існували. Особливо в її житті.
Ліза доїла пачку шоколадних цукерок і з жалем розжувала останній горішок. Такі спогади можливі тільки під шоколад. Все-таки ті горішки це смакота! Вона підвелася з ліжка, на якому провалялася весь ранок в обіймах із солодким, і увімкнула радіо. Настрій у дівчини був грайливий. Вона наспівувала щось собі під ніс, танцювала й навіть влаштувала генеральне прибирання у своїй кімнаті, що неабияк здивувало маму. Здається, вона більше не сердилась. Коли мама усміхалася, жити було легко і приємно. Наче сонце, що виходило з-за хмар. От якби так тривало завжди! Ліза поцілувала її в щоку і втекла на море, де вже на неї чекала Аня.
Ти видаєшся щасливою. На соломяному капелюсі вітер тріпав довгі рожеві стрічки. Лізі відразу захотілося їх торкнутися, і вона сховала руки за спину.
Правда? почервоніла дівчина. Їй здавалося, що в неї написано на лобі великими літерами: «ЗАКОХАЛАСЯ».
Про хлопця думаєш?
Ще чого, пирхнула Ліза якомога байдужіше, стиснувши камінець-кита в кишені. Вона постійно носила його із собою, хоч би куди йшла. А потім, подумавши, додала: Так.
Кохання це прекрасно. Жінка трохи стиснула підлокітники. Особливо взаємне.
А як зрозуміти, що закохалася?
Буває так, що люди розуміють це надто пізно. А як зрозуміти відразу Ти памятаєш свій найяскравіший спогад?
Памятаю. Але він не зовсім хороший. Я памятаю, як провалилася під лід. У нас щороку взимку замерзало озерце неподалік від дому. Мені було сім чи шість не памятаю точно. Було моторошно, холодно й дуже страшно дух захопило, та мене відразу ж витягли. Хіба це схоже на любов?
Від справжнього кохання в тебе може перехопити дух від одного погляду. Це дуже сильні емоції. Гадаю, сильніші за все інше.
Цікаво, протягнула Ліза. А у вас Дівчина помітила суворий погляд і виправилася: В тебе була справжня любов? Напевно, це було чудово?
Аня похитала головою і усміхнулася, але її усмішка була гіркою. Вона дивилася вдалину:
Я була старша за тебе, коли по-справжньому закохалася. Він був набагато молодший, але це нас не зупинило. Зате всі інші були проти, його батьки, мої батьки, наші друзі, весь світ Моя любов скінчилася, так і не встигнувши по-справжньому розпочатися. І це було дуже болісно. Жінка скривилася. Але я її ніколи не забуду.