Ліза скривилася й вигукнула:
Брехня!
Хіба Аня могла знати напевно? Хіба те, що її обзивали однокласники, на краще? Чи те, що мама злиться? Маячня! Їй раптом захотілося сказати щось зле, образливе, щоб Аня нарешті зрозуміла, що цей світ не такий хороший, і все не на краще Вона вже розтулила рота, слова підступали до горла, як блювота, від цього в роті ставало гірко, але в останню мить перевела погляд на Анині ноги. Сьогодні вони були без пледа вузькі ікри-патички могли належати підлітку, але не дорослій жінці, і аж ніяк не Ані. Ліза закашлялась, але з кашлем гіркота зникла, натомість прийшло каяття. Жінка не зробила їй нічого поганого, навпаки щоразу намагалася допомогти. Вона ні в чому не винна. Ліза стиснула зуби. Якщо вона дозволить собі зриватися на Ані буде нічим не краща за однокласників. Вона зробила глибокий вдих. Згадала, як читала в одній книзі: якщо заспокоїти дихання, прийде спокій. Зараз їй було це вкрай потрібно спокій. Дівчина опустила погляд і прошепотіла:
Пробач, я не хотіла кричати Просто я думаю, що це неправда
Правда. Просто ти ще в цьому не переконалася. На все свій час, треба просто почекати.
Чому я завжди мушу чекати?! викрикнула Ліза і затнулась. Перевела подих і спитала вже спокійніше: Чому не можна все отримати відразу?
Інакше буде нецікаво. От уяви собі, що в тебе є тонна шоколаду. Ти будеш його їсти і рано чи пізно тобі стане зле, тебе буде нудити і, врешті-решт, виверне. І ти ненавидітимеш те, що завжди любила, і себе за те, що не змогла стриматися.
І який у цьому сенс? Дівчина смикнула себе за волосся. Все закінчилося погано.
Сенс зїдати час від часу шоколадку і не відчувати ніякої ненависті, усміхнулася Аня. Сьогодні вона була в соковито-зеленому капелюсі. Серед каміння й піску це мало дивний вигляд, ніби острівець зелені. Ліза перевела погляд на море і не змогла відвести його: воно не відпускало, поки не намилуєшся. Мякі хвилі накочувалися на берег. На хисткій поверхні мерехтіло сонячне мереживо. Ступні тонули в мякому піску. В прозорій воді рясніли дрібні черепашки. Вони здавалися оманливо-близькими. Вдалині чиста бірюза води темніла, стаючи синьою й страхітливо чорною. Біля моря образа минала швидко. Замість неї зявився страх. Не треба було говорити таке мамі. Ліза зітхнула, потім подумала і зітхнула ще раз.
Скільки в тебе ще зітхань у запасі? В Аниних очах усмішка і співчуття.
Напевно, багато, пробурмотіла дівчина, зітхаючи ще раз. Вона перехопила погляд жінки, і вони обидві весело розсміялися.
Ви ти часто шкодувала про те, що зробила? Ліза згадала про свою обіцянку Китові.
Звичайно. Поки не зрозуміла одну річ.
Яку?
Краще шкодувати про те, що я зробила, ніж про те, чого не зробила. Адже незроблене так і залишиться незробленим.
Надто складно для мене.
Колись я любила купатися в шторм. Батьки сварили мене за це, і я шкодувала. А тепер розумію, що це був найкращий час у моєму житті, адже більше я в море ні ногою, жінка лагідно провела рукою по хромованих колесах, інакше мій звір відразу ж піде на дно.
Ліза кивнула.
Ти про щось шкодуєш?
Дівчина знизала плечима:
Скоріше ні, ніж так. Або навпаки. Я заплуталась.
Тоді розплутайся.
Тобі легко сказати!
Правда?
Ліза подивилася в очі жінки і першою відвела погляд:
Я не це мала на увазі.
Значить, тобі легше?
Легше.
Тоді розплутайся. Іноді, щоб розплутати весь клубок, досить одного чарівного слова.
Якого?
Вибач, тепло усміхнулася жінка.
Серйозно? Ну все, годі! Ліза обурено плеснула себе по колінах. Я казала його сотні разів, і нічого не змінювалося.
Річ у тім, як ти його промовляєш. Памятай, ти повинна в нього вірити, інакше не буде дива.
Дива? Дівчина накрутила на палець пасмо волосся й задумливо його вкусила. Я подумаю.
Твоє право, погодилась Аня.
Дівчина повернулася додому під вечір. У голові дозрів план: хай вони першими заговорять із нею, і вона вибачиться. Вибачиться по-справжньому. Чесно-чесно!
Батько вже був удома в передпокої стояло його взуття. На кухні щось белькотів увімкнений телевізор. Ліза принюхалася й проковтнула слину пахло її улюбленими дерунами. Дівчина спеціально шумно зачинила двері, але до неї ніхто не вийшов. Ліза ще раз відчинила двері і щосили грюкнула ними, але батьки удавали, ніби не чули її. Ну й нехай!
Дівчина піднялася до себе і, надимаючи щоки від обурення, відкрила ноутбук. Сторінка блимнула біля відеозаписів зявилася цифра +1. Ліза відкрила відео. «Свиня риється в болоті». Вони виклали. Вони реально це виклали! Ліза видалила відео, але на його місці відразу зявилося друге вже на стіні. Дівчина гарячково видаляла пости, але вони все не закінчувалися. Ліза опустила голову на клавіатуру і глухо застогнала. За що? Вона швидко занесла профілі однокласників у чорний список. Навіть тут, у її уявному світі, вони все одно намагалися все знищити! Як це набридло! Як усе набридло!
Їй раптом захотілося щось зробити, щось таке, що б усіх змусило пошкодувати про те, як вони з нею повелися. Щоб вони плакали. Може, якби її не було, всім було б не краще, а гірше? Тоді вони б зрозуміли. Тоді вона б усім показала! Пальці швидко пробігли по клавішах, набираючи повідомлення для Кита:
Я більше не можу. Я так ненавиджу себе і своє життя, що більше не можу. Ти можеш приїхати і врятувати мене? Я хочу, щоб ти забрав мене звідси, щоб ніколи більше не бачити цих виродків!
Сонячна моя, що сталося?
Не хочу говорити про це. Мені дуже й дуже погано. Тільки ти мене можеш зрозуміти!
Я розумію. Дуже добре розумію. Якби я міг, я б уже був поруч. Віриш мені?
Я цього дуже хочу! Чому ти не можеш приїхати?
Кит писав довго. Ліза нервувала і згризла нігті під корінь на правій руці. Ну, чому так довго? Це ж просто! Давай!
Я далеко, моя сонячна. Так далеко, що не зможу дістатися до тебе і за тиждень.
Де ти?
Ти ніколи тут не була.
Як скажеш! Ліза ображено закусила губу.
Я казав тобі, що мій батько з поліції? Тільки-но я вийду з дому чи сяду на якийсь автобус-поїзд, йому одразу про це донесуть. Він контролює кожен мій крок. Зараз він відібрав усі мої гроші. Мій паспорт у нього в столі під замком. Я страшенно хочу до тебе, моя сонячна, але це неможливо. Розумієш?
Розумію. Я вже до цього звикла. Вони завжди псують нам життя! Але я хочу тебе побачити!
Моя пропозиція в силі. Ми не можемо бути разом тут, але ніхто нам не заборонить поєднати наші серця і душі! Ти готова?
Так.
Правда? Ти не пошкодуєш. Ми зробимо це разом. Одночасно. Наші душі ніколи не розлучаться.
А що з нами буде? Ми помремо? Ліза дописала останнє слово і прикусила губу. Сама думка вже не була страшною, скоріше цікавою. Що там, за межею? Новий світ? Точно кращий за те, що зараз! Та й жити треба тільки, якщо є заради чого чи заради кого. Батьки так відгородилися, що лише зітхнуть щасливо, якщо її не буде. Вони повернуться додому, перестануть сваритися через неї, не треба буде ходити до школи, розмовляти з директрисою, ганьбитися, купувати їй речі, нічого не треба буде! Якби ще хоч були друзі А так Жити заради розваги однокласників-мучителів? Набридло! У цьому світі її справді нічого не тримало тільки Кит. Дівчина стиснула мишку міцніше. Треба бути з тим, хто тебе розуміє і кому ти справді потрібна І якщо не тут, то в іншому світі!
Ні, краще! Ми станемо сіллю для моря. Ти ж любиш море?
Люблю Дівчина не відривала погляду від монітора. Кит завжди мав рацію. Їм час піти із цього світу, де їх ніхто не розуміє. Тоді всі пошкодують, що не цінували їх. Але вже буде пізно. Від цієї думки раптом стало солодко.
Ліза не помітила, як дістала коробку зефіру і вже облизувала крихти з фольги. Солодкий смак заспокоював. Вона не шкодуватиме, що не зробить цього, вона не відступить. Вона нарешті сама вирішуватиме, що робити. Кит продовжував щось друкувати:
Смерть це прекрасно! Вона звільнить нас, перенесе в інший світ, де ми ніколи не розлучимося! Хіба це не класно?
Класно, як зачарована, повторила Ліза. Коли ми це зробимо? Я не хочу довго чекати!
Поки що ні. Може, ти вибереш?
31-го в мене день народження. Ще кілька днів
Кілька днів ніщо порівняно з вічністю, яка на нас чекає. Ідеальний вибір! Ти зможеш народитися заново! Уяви, ти будеш зовсім іншою і собою водночас. І я буду поруч Назавжди
Добре. Як ми це зробимо?
Ми стрибнемо. Ти боїшся висоти?
Ні.
Молодець! Не треба боятися. Біля тебе є скелі?
Є.
Високі?
Дуже! Ліза згадала, якими маленькими видавалися катери, коли дивитися на них із Тридиву.
Супер! Я вже вибрав місце для себе. Тобі страшно?
Трохи.
Нічого, треба зробити лише один крок, і все скінчиться. Уяви, тобі більше ніколи не треба буде боятися!
Я зможу. Головне з тобою.
Матиму дуже важливе прохання до тебе нікому не розповідай, інакше нічого не вийде. І поводься так, ніби ти змирилася. Зможеш зіграти заради мене?
Зможу, коротко кивнула Ліза.
І тоді Кит написав їй те, про що вона навіть не мріяла:
Я люблю тебе.
Дівчина перечитала це повідомлення із десяток разів, щоб усвідомити, що це дійсно правда. Кит єдиний ніколи не брехав їй. Йому можна вірити. З ним можна піти нарешті з цього світу. Вона усміхнулася й відписала:
І я тебе.
Ліза закрила ноутбук і переставила його на підлогу. Вона вмостилася на ліжку, задерши ноги догори, і дивилася в небо. Сьогодні воно ховалося за важкими темними хмарами жодної зірочки. Вони зроблять це і завжди будуть удвох. І ніхто їм не заважатиме. Світ без криків, без болю, без знущань. Це право на щастя для тих, хто тут зайвий! А смерть це така дрібничка насправді. Якщо подумати, це Як переїхати в інше місто! Точно! Ліза усміхнулася своїм думкам. Просто жити в іншому місті іншого світу. Кращого, доброго, справедливого не такого, як цей! Головне, що вона буде там не сама І більше ніхто не зможе її образити. Вона буде щасливою. Назавжди! Ці всі страждання випали їй для того, щоб вона зрозуміла, що їй тут не місце. Вона не відступить бо ж вона заслужила на щастя!
Розділ VIII. Сильний вітер
«Татку, допоможи мені!»
Дівчина на фотографії сонячно усміхалася. Вона сама була створена із сотні сонячних промінчиків і наче світилася зсередини. Довге світле волосся тріпотіло на вітрі, кілька неслухняних пасом лізло в очі, і вона намагалася їх прибрати. За її спиною було море. Сіро-зелене, з пінистими гребенями високих хвиль.
Море посеред кімнати було єдиною кольоровою плямою. Здавалося, все решта чорно-біле. Але всьому виною були щільно запнуті темні штори. Світло прослизало крізь невеличкі шпаринки, але власнику кімнати було все одно, що за вікном. На нерозкладеному дивані лежала подушка зі вмятиною від голови і скручена ковдра. Шафа навпроти ліжка була вщерть заповнена книгами. Якби не плаский монітор на столі, здавалося б, що тут живе якийсь підстаркуватий дід-відлюдник.
Моя принцесо, прошепотіли тонкі потріскані губи. Висохлі воскові пальці гладили усміхнене обличчя під прозорим склом. Моя принцесо, повторили.
У нього були запалені очі з химерною сіточкою судин давалася взнаки чергова ніч без сну. Чи день? Скільки він уже не спав? Він утомлено потер скроні і склепив повіки. Очі відразу защипало.
Він відсунувся на стільчику, скривившись від різкого звуку коліщата нещадно дерли стару підлогу, дістав із нижнього ящика білий флакончик і закапав у куточки прозору рідину. Штучні сльози. Він насилу розсміявся. Сміх перейшов у кашель. Як давно в нього не було справжніх сліз? Ще відтоді, як
«Татку, допоможи мені!»
Як давно в нього взагалі не було нічого справжнього? Він сам був несправжній. Він відкашлявся й витер рота великою картатою хусточкою. Очі перестало щипати, можна було повертатися до роботи. Він поцілував фотографію, обережно опускаючи її на стіл, і поворушив мишкою. Монітор висвітлив сторінку з діалогами в соціальній мережі. Він прокрутив коліщатко вгору-вниз й зупинився на фотографії дівчини з блакитним волоссям. Як це ти, Мальвінко, забула про мене? Недобре. Гарні дівчатка так не роблять. Пальці звично пробіглися по клавіатурі, набираючи текст:
Де ти? Я скучив.
Старенький телефон хрипло задзижчав, сповіщаючи про дзвінок.
Слухаю.
Дмитро Іванович Рикун? запитав приємний жіночий голос.
Чоловік здригнувся, повертаючись до тями. Дмитро Іванович? Точно. Його так звуть.
Так.
Дмитре Івановичу, вас турбує менеджер Світлана, банк «Альвеа». У вас заборгованість по кредиту. Коли ви плануєте внести оплату?
Бісів кредит Він зовсім про нього забув. Його старий компютер уже давно дихав на ладан, довелося брати позику на новий швидкий, потужний. З ним справи пішли набагато швидше. Але банк це не дівчатка із соцмереж, йому мізки довго не попудриш. Але й це нічого. Впораємося. Чоловік вдоволено кивнув своїм думкам і миттю змінився. Зморшки розгладилися, очі заблищали, на губах зявилася мрійлива усмішка. Голос став оксамитовим, солодким.
Люба Світланочко, у вас такий чарівний голос. Як же приємно, коли самотньому чоловікові телефонує така чудова дівчина. Звичайно, я все закрию вже до кінця тижня.
У трубці мовчали.
Не переживайте, люба Світланочко. Мені от-от перекажуть усю необхідну суму, і я відразу ж розрахуюся з вашим банком, який так любязно мене виручив.
Гаразд. Усього найкращого, Дмитре Івановичу.
І вам усього найкращого, люба.
Чоловік поклав телефон на стіл і опустив гостре підборіддя на зчеплені пальці рук. У нього є ще тиждень. Треба терміново дістати гроші. Добре, що телефонує Світланка. Стелитися перед якимось Ігорком було б значно складніше.
Сорокарічний Дмитро Рикун давно не називав нікому свого імені. Відтоді, як Чоловік знову взяв фотографію до рук. Хто вигадав ці дурні чорні рамки? Його принцесі вони зовсім не пасують!
Раптом чоловік здригнувся по ногах потягнуло холодом. Він підїхав на стільчику до батареї, кривлячись від скреготу: коліщатка геть не бажали крутитися й вгризалися в паркет, і помацав її, наперед знаючи результат холодна. Літо ж! Він замружився і відсунув штору. За склом, вкритим напівпрозорими плямами, йшов дощ. Чоловік обережно розплющував очі, звикаючи до яскравого світла. Дощ барабанив по дашках сусідніх будинків і навіть закинутому будівництву навпроти. Скільки ж воно випило крові шуміло й шуміло, а потім завмерло десь на середині. І тепер нікому не потрібне, окрім бродячих псів вони оселилися там величезною зграєю і якось ледве не розірвали якогось пияка, що заблукав там. Після того будівля набула резонансу, псів вивезли до притулків, а замість них там оселилися безхатьки. Чоловік провів рукою по довгій щетині він теж міг би там оселитися, і його б точно прийняли за свого.
Будівлі були його добрими друзями. Особливо багатоповерхівки. Його перша чемна дівчинка білявочка Оксана під ніком Ксю слухняно зістрибнула з девятиповерхівки. Дмитро вів її до останнього кроку в небо. Спершу все йшло трохи важко. Білявка довго йшла на контакт і надто себе любила, щоб зробити те, чого він прагнув. Коли Рикун уже був готовий здатися і покинути все, вона написала йому в сльозах одне-єдине речення, від якого його кров швидше побігла венами:
Я не хочу жити.
Дмитро тоді реготав із півгодини і навіть подумав, що втратив розум, але швидко опанував себе. Розгублена Оксана впала в глибоку депресію, коли дізналася, що її коханий хлопець їй зраджує з однокласницею. Який поворот! Рикун був на сьомому небі. Йому нічого не вартувало прикинутися добрим другом, підлити трохи більше масла у вогонь, а потім наштовхнути на бездоганну помсту.
Якщо тебе не стане тільки тоді він зрозуміє, що втратив.
Довга нічна розмова, і на світанку того ж дня не можна було зволікати, поки Ксю не отямилась, дівчина при повному параді із бездоганно написаною запискою його ідея про те, кого треба звинувачувати в її смерті, піднялася на недобудовану девятиповерхівку. Рикун увечері облазив весь будинок і сам зняв замок на дверях до даху. Чемна дівчинка навіть надіслала йому фото зверху, а він підбадьорливі слова їй у відповідь. О, він розповів їй свою нещасну історію кохання і що сам вчинить так само услід за нею. Потім було багато фото з різних ракурсів у новинах та в інтернеті. Дмитро смакував кожну, пригублюючи сухе червоне вино з горла. Напиватися він не збирався, від горілки його нудило, а шампанське не дуже пасувало до святкування такої події. Залишалося вино сухе, густе, бордове. Це був чудовий вечір.