Виговський приєднався до війська Любомирського 23 серпня поблизу Ляхівця. З ним було дві тисячі вояків, яких він утримував власним коштом. До того ж Іван милостиво погодився закупити частину провіанту для польської армії. «Невеличке в мене військо! O Fortuna!» з гіркотою подумав Іван, згадавши, як водив у походи все Військо Запорозьке.
Польська армія налічувала майже сорок тисяч вояків, татарська стільки ж та десять тисяч слуг. Грізна сила! Тим паче в армії союзників упевнено повзли чутки про те, що чимало козаків через ненависть до москвинів готові перейти на бік поляків, отже, ця війна буде не такою вже й тяжкою та затяжною.
Утім, Потоцький з Любомирським не зважали на чутки, а ретельно проводили розвідку. І коли 3 вересня союзники зупинилися неподалік Осторополя, розвідувальний загін злапав поблизу Бердичева декількох козаків. Бранці розповіли, що сімдесятитисячне військо Шереметєва рухається до Чуднова. Але сам воєвода не знає ані чисельності польського війська, ані про союз з татарами. І взагалі Шереметєв упевнений, що Любомирський ще перебуває за Віслою, а у Потоцького, який начебто стоїть під Тернополем, лише шість тисяч вояків. Тож Шереметєв планує спочатку вирубати Потоцького, а потім рушити на Львів.
Насправді дивною виглядає така необізнаність, похмуро мовив Потоцький. Він добре памятав перші роки повстання Хмельницького тоді полонені козаки навіть під тортурами давали неправдиві свідчення. А чи не збрехали бранці?
Шпигуни доносили, що Хмельницький досі перебуває в Україні. Здається мені, що скотська поведінка воєводи неабияк образила юного гетьмана, тому невідомо, коли він піде у похід, виразно скинувши брови, зауважив Любомирський. А взагалі, можемо розпитати пана Виговського він часто листується з деякими козаками та обізнаний більше за нас.
Найменше я хотів би у цій війні покладатися на поради Виговського, сухо мовив Потоцький. Насправді ніхто не знає до пуття, що в нього в голові. І насправді мій племінник мав рацію якби Москви й на світі не існувало, то козаки продалися б туркам!
Кожен дбає про себе, тож козаки ідуть туди, де їм краще, похмуро визнав Любомирський.
А для нас найкраще подбати, щоб Виговський не зрадив, він може домовитися з калгою й ударити нас у спину.
Не думаю! Виговському, як і всьому Війську Запорозькому, нині невигідно знищувати нас тоді Москва переважить. Та й калга не настільки нерозсудний, щоб зрадити.
Насправді вони прагнуть бути ані під королем, ані під царем, ані під ханом, а самі по собі, похмуро мовив пан Ревера. Нині нам варто берегтися і козаків, і татар. І насправді найголовніша наша турбота Шереметєв. Він має сорок тисяч московського війська, і якщо козаки зрадять ми розчавимо його.
А якщо Хмельницький підійде? запитав Любомирський.
Тоді подивимося, що робити. А зараз ідемо на Любар, розпорядився Потоцький.
Наступного дня, 4 вересня, на шляху до Любара поблизу закинутої корчми Потоцький з Любомирським виїхали верхи на високу, хтозна коли й ким насипану могилу. З неї місцину було видно більше ніж на півтори милі. І обом гетьманам важко було втриматися, щоб не замилуватися красою просторих рівнин українського Поділля, які нескінченною низкою зникали в блакитно-сірій далечині там, де земля зустрічається з небосхилом. Так, милуючись краєвидом, обидва воєначальники й помітили осіб, що нишпорили в кущах на шляху до Любара.
Негайно вислали розвідку, яка повернулася з відомостями, що Шереметєв веде свою армію шляхом поміж Краснополем та Любаром. Ба більше, воєвода відправив до Любара солідний авангард підшукати зручне місце для табору. А татари, які всупереч наказу безладно йшли окремими загонами, уже встигли завязати бій з цим авангардом, здибавши його в урочищі Кутище та відрізавши від основних сил. Москвини, сховавшись у лісі, обороняються.
Потоцький квапливо відправив на поміч татарам дві з половиною тисячі драгунів під командуванням Кшиштофа Яна Сапеги, сина литовського гетьмана, і, поміркувавши, направив туди й Виговського.
Іван не заперечував. Проте, підїжджаючи до урочища, побачив, що це козаки. Виговський гірко зітхнув. Дійсно, у москвинів не вистачить розуму та спритності так швидко укріпитися посеред лісу. На це здатні лише українські козаки найкраща піхота Європи. І Іванові стало невимовно гірко піднімати зброю проти своїх.
Атакувати пішим строєм! наказав драгунам Сапега.
Сидячи верхи поруч з Сапегою, Виговський спостерігав, як драгуни штурмують укріплення, нашвидкуруч влаштовані з хмизу, гілок та повалених стовбурів, а козаки люто відстрілюються. Але за пів години бою козаки почали здавати позиції, і поляки прорвалися в маленький табір. Завязалася рукопашна, і козаки почали відступати.
Несподівано серед безлічі спотворених гнівом та ненавистю облич вояків промайнуло обличчя Цицюри. І Виговського аж затрусило від гніву саме ця людина торік підняла проти нього заколот, повіривши звабливим обіцянкам продажного Філімоновича, фактично подарувавши цареві пів України. І саме через цю людину нині ллється кров українців заради слави клятого кацапського царя! І з Цицюрою ті козаки, які теж продалися цареві!
Ах ти ж скурвий сину! прошипів Іван і, не маючи сил здолати спокусу прикінчити свого ворога, кинувся в гущу бою.
Іван не зважав, що його кінь топче людей козаків чи поляків, а вперто продирався до Цицюри, який верхи метався серед вояків, намагаючись вибратися з місця бою, крутився на всі боки, відбиваючись від ударів шабель і не зважаючи на посвист куль, які дивом його оминали.
Іван майже дістався до свого ворога, вихопив зарядженого пістоля з кобури біля луки сідла. Прицілився. Вистрілив. Але в цей час Цицюра випадково пригнувся, інакше куля неодмінно прошила б його довбешку наскрізь. Виговський аж загарчав від досади та направив свого коня просто на Тимоша.
Цицюра немов шкірою відчув лють Виговського й озирнувся обличчя його осяяв подив, який швидко змінився страхом. І він рвонув уперед, продираючись крізь бій, вибрався та поскакав лісом так швидко, як дозволяли дерева. Виговський кинувся навздогін. Але кінь Цицюри був баскіший. Тоді Іван вистрілив ще раз, але схибив.
А щоб тебе твої ж діти побили! Сучий сину! прошипів Виговський. Але переслідувати ворога не став невідомо, чи не йде в цей час до Цицюри підмога. Потрапити в полон до Шереметєва для Івана було гірше, ніж опинитися в пеклі.
Похмурий Виговський повернувся до Сапеги, який йому нічого не сказав. Лише двозначно осміхнувся.
Пізно ввечері поляки повернулися до свого табору. Розвідники донесли, що ворог зупинився поблизу Любара, бо відступити в саме місто завадив несподіваний дощ.
Наступного дня, 5 вересня, армія союзників рушила під Любар. Після ясної погоди, характерної для перших днів осені, розпочалися такі сильні дощі, що вмить розмочили скамянілі за спекотне літо ґрунтові дороги, і неможливо було проїхати навіть легеньким візочком. Тому гетьмани мусили розділити військо та повести його невеликими загонами різними шляхами, інакше сила-силенна людей, коней та возів перетворили б шлях на непрохідне болото, у якому й самі б загрузли. Тому під Любар прийшла лише частина війська. У низині неподалік від міста, навпроти табору Шереметєва, гетьмани вишикували військо у дві лінії, вичікуючи, що робитиме ворог вийде битися чи перейде на інше місце.
Але москвини та козаки битися не побажали. І попри сильний дощ ретельно окопувалися. Та й між союзниками зайшла незгода москвини відгородилися від козаків валом, який поділив увесь табір на дві частини. Про це гетьманам розповів перебіжчик, який був зайвим доказом незгоди між союзниками якщо люди почали тікати після першої невеличкої сутички, то не все так гладко у Шеремета!
Подумавши, гетьмани вирішили схилити Цицюру на свій бік, для чого відправили шпигуна з відповідним листом. Лист склав Степан Немирич. Звичайно, він вельми поступався в красномовстві своєму покійному братові Юрієві, творцеві Гадяцьких пунктів. Проте Степан написав палко, наголошуючи, що він теж українець, козак, тож бажає своїм співвітчизникам лише добра, нагадував, як зрадливо та несправедливо з ними вчинив цар, і яскраво розписував, наскільки милостивим може бути король, тому козакам варто покинути Шереметєва та перейти на бік Польщі.
А щоб Цицюра швидше думав, 6 вересня гетьмани ухвалили почати наступ.
Розділ IV. Помилки Шереметєва
Військо баранів, очолюване левом, завжди здобуде перемогу над військом левів, очолюваних бараном.
Увечері 5 вересня Шереметєв у похмурому настрої особисто перевіряв сторожу свого табору. Його не покидало дивне, досі не відоме передчуття наглої, невідворотної біди. Він уже знав про альянс поляків і татар. Про це розповіли татарські бранці, яких вдалося захопити під час учорашньої сутички. Але, на свою біду, Василь не підозрював, що татари його одурили, значно применшивши реальну чисельність орди очевидно, ці люди настільки ненавиділи москвинів, що навіть під тортурами збрехали!
Військо Шеремета однаково було чисельніше та потужніше за польсько-татарське, бо окрім москвинів він мав у своєму розпорядженні всі задніпровські козацькі полки та охочих січовиків. Звичайно, Василя пожолобило, що Хмельниченко відправив Ніжинський та Чернігівський полки в Литву на допомогу воєводі Долгорукову їх очолювали віддані цареві Золотаренко та Силич. Але завадити цьому воєвода вже не міг.
І взагалі цей шмаркатий гетьман неабияк дратував Василя. Бо під Слободищем замість Хмельниченка на воєводу чекав лист, яким Юрій радив йому йти до Меджибожа, щоб не допустити зєднання поляків та татар, і обіцяв там же до нього приєднатися. Про те саме писали й полковники Ханенко, Зеленський, Гоголь та Вершелецький, повідомляючи, що вони стоять під Маківцями за сімнадцять миль від Меджибожа і чекають на воєводу, щоб разом рушити на Потоцького під Тернопіль. І Шереметєв легковажно вирішив рушити до Меджибожа, як і раніше не здійснюючи розвідку.
І коли вчора повернулися залишки вщент розбитого авангарду Цицюри й розповіли, що ворожі сили вже неподалік і дуже великі, то Шереметєв поставився до цієї звістки з недовірою. А сьогодні прийшло польське військо. Проте досвідченим оком Василь визначив, що воно не надто велике. І миттєво в його душі оселилася недовіра до Цицюри, бо хто зрадив раз, зрадить знову. Саме тому воєвода наказав своїм солдатам відгородитися від коша козаків валом.
Оглянувши табір, Василь залишився цілком задоволеним і трохи заспокоївся. «Що ж, декілька днів встоїмо. Та й добре, що пішов дощ, він не дасть ляхам атакувати. А там це божедурє з іншими хохлами підійде!» вирішив він і пішов спати.
Щойно 6 вересня визирнуло сонце, поляки знову вишикувалися в низині у дві лінії, вичікуючи, коли ворог розпочне бій. Шереметєв, оглядаючи ворожі сили з верхівки валу, міркував: чи варто нападати? Адже якщо частина польського війська ще відучора ховається неподалік, а він вийде з великими силами, то поляки або зайдуть в тил практично порожнього табору, або у зручний момент ударять з боків. Ех, шкода, що вчора він так і не відправив розвідку, як йому радив Цицюра! Але Василь вирішив ризикнути й у полудень наказав пяти тисячам своїх солдатів вийти з табору та зупинитися від ворога на відстані пострілу з рушниці.
У відповідь на це Любомирський з Потоцьким рушили першу лінію своєї армії. Але москвини, вочевидь підкорюючись отриманому наказу, почали відходити назад. Поміркувавши, гетьмани рушили супроти ворога другу лінію війська, залишивши певну частину у резерві. Москвини дійшли до окопів, виритих перед своїм табором, коли їх наздогнали поляки. Утім, навіть сховавшись в окопах та зайнявши оборону, вони чинили слабкий спротив, наче берегли сили.
На їхнє щастя, несподівано підійшли загони польської піхоти, які затримались через бездоріжжя. І Любомирський наказав своїм драгунам спішитися та разом з піхотинцями атакувати ворожий бруствер.
Атака була настільки потужною, що поляки вибили москвинів з бруствера, захопили три гармати, два стяги та погнали їх аж до самих валів табору, а потім пішли на штурм козацького коша. І тут Любомирський з подивом побачив, як козаки, що вийшли назустріч ворогу, квапливо повертаються у кіш. На своє горе, поляки кинулися їх переслідувати, і біля першого ж окопу потрапили під рясний «дощ» козацьких куль, якими їх осипали з валу. Але наказу відступати не було. Та й зайняту позицію не хотілося втрачати, тому поляки мусили залягти поміж нарубаних гілок та стовбурів, розкладених козаками для додаткового захисту свого коша. Причому мусили лежати, не сміючи й голови підняти, щоб не отримати кулю!
Роздратований цією прикрістю Любомирський відправив підкріплення. Але коли поляки побачили, як декілька сотень козаків перебираються через вал, збираючись зайти у їхній тил, то баско кинулися тікати так, що аж багнюка летіла з-під чобіт.
У цій сутичці поляки втратили шістдесят осіб убитими й більше сотні пораненими, які теж були потенційними покійниками, враховуючи сиру погоду.
Але найгірше довелося недолугому шляхтичу Янові Тхоржевському, який пішов у бій пяним мов чіп, через що потрапив у полон до москвинів. Звичайно, Шереметєв виказав йому всю «гостинність», на яку був здатний, наказавши жорстоко катувати. Швидко протверезівши від мук, панок виявився більш легкодухим, аніж ті двоє татар, тому абсолютно чесно розповів, що Шереметєву протистоїть вісімдесятитисячна польсько-татарська армія, яка лише через негоду не змогла підійти повністю.
Ти брешеш! вигукнув Василь, пополотнівши. Він окинув поглядом усіх присутніх, але на обличчях людей ясно читалася розгубленість, бо всі вірили бранцю.
Богом присягаюся, що не брешу! вигукнув нещасний, скривавлений Тхоржевський. Хіба можна брехати після таких мук? Вас усіх винищать, як скажених собак! Марно ти хвалився всю Польщу спустошити, а нашого короля до свого царя у кайданах привести! Наші гетьмани все знали про твої хвастощі! Та вся Польща знає про твоє богохульство, як ти в обличчя Христу кричав, що не матимеш його за Бога, якщо нас не здолаєш! Через це Хмельниченко тебе зрікся та не пішов з тобою у похід, бо ти Богом проклятий за свою безбожність! палко говорив Ян, бо йому вже нічого було втрачати.
Ах ти ж блядін син! посатанівши, загорлав Шереметєв та, схопивши металеві кліщі, почав безжально бити ними безпорадного бранця. Схаменувся воєвода тільки тоді, коли кат ухопив його за руку, вигукнувши: «Ти його до смерті забив, Василю Борисовичу!»
Шереметєв поглянув на скривавлені кліщі у своїй руці, на розтрощену голову Тхоржевського, на свій забризканий кровю та шматочками мозку одяг. Досадливо кинув кліщі та вискочив з намету, в якому катували бранця.
Василя колотило як у лихоманці, бо він нарешті зрозумів, що потрапив, мов кур в ощип без допомоги Хмельниченка йому не вистояти у відкритому бої супроти такої великої армії! І в голові одразу ж майнула здогадка: а чи не навмисне Юрась, провідавши про альянс поляків та татар, змовчав про це та відправив його так далеко, щоб знищити? Адже недаремно сам він не квапився, вишукуючи різні відмовки! Невже Хмельниченко зважився на зраду? «Ні, цьому божедурю не вистачить духу! заспокоював сам себе Шереметєв. Занадто він боязкий! Та і його зять Нечай перебуває у царя в полоні, тож його життя певною мірою є запорукою Юрасевої вірності!» І тут Шеремет злорадно всміхнувся, згадавши Данилу Виговського йому було абсолютно не шкода, що він наказав замучити безправного бранця так, що той помер після тортур. «А нíчого було цьому холопові разом із клятим братиком піря проти його пресвітлої величності піднімати! зі зневагою подумав Василь, не зізнаючись навіть самому собі, що мстився Данилові за бої під Києвом. Хмельниченко неодмінно явиться! Треба лише протриматися до його підходу!» та наказав відіслати труп бідолашного шляхтича у польський табір, щоб застрахати ворога.
У цей самий час Цицюра спокійно сидів у себе в коші та читав листа, написаного Немиричем. Тиміш був геть не такий недалекоглядний, як Шереметєв: коли Юрась не явився під Слободище, він одразу зметикував, що справа нечиста. «Він навмисне забарився, міркував Тиміш. І здається мені, що наш хлопчина хоче таким чином пошукати собі ласки у короля: коли Шеремета рознесуть дощенту, він начебто муситиме піддатися полякам, бо в нього не буде іншого виходу. А що буде зі мною? Ніхто мені не пробачить торішньої зради. А якщо я помиляюся перейду до поляків, а через день-два зявиться Юрась з військом та разом з Шереметом вирубає поляків впень? Мене Шеремет на палю посадить! Ні, поки до живих печінок не пече, почекаємо», вирішив Цицюра та відіслав цього листа воєводі.