Василя цей учинок трохи заспокоїв та втішив. До того ж 9 вересня прибув гонець з листом від Юрія юний гетьман писав, що перебуває зі своєю армією під Прилукою Збаразькою, скаржився, що листи від воєводи перехоплюють поляки, повідомляв, що до Шереметєва іде авангард під командуванням Носача, та просив воєводу наказати частині київського московського гарнізону приєднатися до нього, щоб посилити армію. У кінці петиції Юрась майже пристрасно запевняв, що «я уже хіба у той час царської величності відступлю, коли не буде души у тілі моєму». Цей лист надав Василеві неабиякої наснаги через три-чотири дні має бути підмога!
Але минали дні, а Хмельницький не зявлявся. Поляки взяли табір Шереметєва в щільну облогу та часто обстрілювали з гармат. Москвини та козаки у відповідь теж не давали ворогові спокою частими вилазками. Проте ці сутички не мали якоїсь користі для жодної зі сторін.
Тоді Шереметєв вирішив переманити на свій бік Газі Ґерая з полоненим татарином надіслав йому листа з пропозицією відступити від поляків, за що пообіцяв винагороду, вдвічі більшу, ніж міг запропонувати Ян-Казимир.
Але Газі чудово знав про бажання свого дядька якщо не знищити, то послабити Московію. Тому він, випадково перехопивши москвина, якого Шереметєв відправив до Хмельницького з проханням поквапитися на допомогу, відрізав бідоласі вуха та ніс і повісив його навпроти московського табору, прибивши до лоба листа воєводи.
Після цього татари так ретельно стерегли всі шляхи навколо Любара, що й дикий звір би не прошмигнув. А ще люто нападали на москвинів та козаків, ледь вони виходили з табору по дрова чи сіно. У московсько-козацькій армії почався падіж коней, бо для них не вистачало корму. Харчів для людей, запасів пороху та куль було поки що достатньо. Проте деякі козаки, зрозумівши безнадійність цього походу, почали невеличкими загонами тікати зі свого коша або додому, або до поляків.
Врешті-решт татари випалили сіно та гаї навколо табору Шереметєва. І тоді воєвода вирішив відступити до Чуднова можливо, туди, нарешті, прийде Юрась! Відступ Василь призначив на 16 вересня.
На світанку цього дня полив сильний дощ. Проте москвини та козаки, ще затемна зрівнявши вал з тилу свого табору, все одно почали відступ, утворивши пересувне укріплення з шістнадцяти рядів возів, збитих ланцюгами. Для захисту від куль на вози наси́пали землю та поставили легкі гармати. Між рядами возів розмістилася кіннота та піхота. А попереду пішов загін, який мав прорубати широку просіку через ліс, щоб увесь громіздкий табір міг пройти, не розєднуючись. Втім, на чолі вагенбургу Шереметєв розмістив свою армію, наказавши козакам іти позаду. Він розумів, що його відступ рано чи пізно виявить ворог та пуститься в погоню, тож нехай козачки підставляють свої боки!
Але Господь дійсно зрікся Шереметєва ще 13 вересня один вихрещений єврей, переметнувшись на бік поляків, розповів гетьманам про плани воєводи. Потоцький з Любомирським пильно стежили за кожним рухом навколо московського табору. І ледь Шереметєв вирушив, як частина війська на чолі з Потоцьким поскакала вперед в обхід, щоб перестріти воєводу на шляху до Чуднова. А Любомирський мав атакувати козаків з тилу.
Армія Любомирського наздогнала Шереметєва вже біля лісу. Поза вагенбургом для охорони перебувало декілька козацьких кінних та піших сотень. За ними наглядали два полки московської кінноти вочевидь, Шеремета не полишала недовіра до козаків.
Проти московської кінноти Любомирський кинув у бій крилатих гусарів. Спершу москвини намагалися перестріляти з рушниць гусарські хоругви, які набирали розгін для атаки. Але стрільба припинилася, коли пролунала команда «Złóżcie kopie!», і гусарія, виставивши вперед довжелезні піки, перейшла з галопу в карєр. Під важкими кінськими копитами загуділа земля, вітер засвистів у гусарських крилах, і москвини кинулися тікати. Та так баско, що потовкли піхоту, яка стояла позаду них. Гусари гналися за москвинами до самого вагенбургу, розтоптали і перебили піхотинців, захопивши три бойові стяги. Втім, козаки з пересувного табору відкрили сильну стрільбу, і гусари мусили відступити.
Ця атака дозволила відрізати охорону від табору майже вісім козацьких сотень мусили сховатися в лісі. Звідти козаки відкрили вогонь по війську Любомирського, коли воно проходило повз. Але польські драгуни спішилися та в парі з піхотою атакували козаків, убивши майже всіх. Лише небагатьом удалося втекти.
Опівдні Шереметєв зупинив свій табір на рівнині неподалік берега болотистої річки Ібр перепочити та збудувати гать для переправи. За річкою відкривався шлях до рятівного Чуднова. Василеві, звичайно, доносили, що за ним женеться польська армія. Але коли з усіх боків по табору вдарили поляки та татари, це, однак, стало для нього несподіванкою.
Проте атака захлинулася, бо з возів загуркотіли гармати. Коли перші ядра та кулі проклали собі кривавий шлях у рядах союзників, татари, не маючи ані вогнепальної зброї, ані бажання безглуздо загинути, втекли. Поляки ж, залишившись у самоті, нічого не могли вдіяти і мусили відступити. Польським військом одразу поповзла чутка, що Шереметєв дав Газі хабара!
А Шереметєв, відбившись, квапливо рушив армію до Ібра. І рухався так швидко, що польські піхота та артилерія не встигли його зупинити. Лише коли половина війська Шереметєва переправилася через Ібр, то наспіла польська армія. Потоцький з Любомирським негайно відправили кінноту вздовж берега річки в обидва боки шукати іншу переправу, а піхоту кинули на ворога.
Зрозумівши задум поляків, московити впереміш із козаками повалили до гаті, кваплячись перетнути Ібр. Але величезний обоз зіграв злий жарт важкі вози, які проїхали попереду, перетворили й без того багнистий ґрунт на непрохідне болото, тому «хвіст» армії Шереметєва просто застряг. І коли наблизилася польська піхота, люди відчайдушно кинулися захищатися. Ту артилерію, яку встигли перевезти через Ібр, москвини встановили на підвищенні протилежного берега та відкрили вогонь, чим примусили польську піхоту відступити. Але поляки теж підтягнули свої гармати й теж почали обстріл. Під цим пекельним перехресним вогнем, у диму, москвини та козаки, відбиваючись від поляків, почали переправлятися на інший берег річки, кинувши на переправі приблизно пятсот возів з різним добром та харчами. І одразу ж польська військова челядь упереміш з солдатами-піхотинцями кинулася оббирати цей обоз. А коли підійшли польські драгуни, то теж не втрималися і самозабутньо кинулися грабувати.
Марно гетьмани намагалися стримати своїх людей солдати, зубожівши у війні зі шведами, бажали поправити своє матеріальне становище. Тим паче, що обидва гетьмани у промовах перед цим боєм обіцяли їм славу та багатство разом з поверненням родючої української землі. Тож Потоцькому з Любомирським залишалося лише спостерігати за цим мародерством, досадуючи, що якби кіннота підійшла на пів години раніше, то вони розбили б Шереметєва вже сьогодні.
Шереметєв зупинив своє військо в полі на відстані рушничного пострілу від переправи. Поміркувавши, воєвода наказав окопатися, розуміючи, що його виснажене та пошарпане військо нездатне продовжити шлях. Втрати воєводи були значними дві тисячі вбитих, безліч поранених, сім важких гармат, обоз з припасами та амуніцією. На землю вже спускався вечір, холодний і сирий. Полив крижаний дощ зі шквальним вітром, немов сама природа хотіла змести з лиця землі його табір. Подітися було нікуди довелося ночувати в полі. Наступного ранку Шереметєв тихо знявся та пішов до Чуднова.
Польське військо провело ніч ще гірше у вояків з собою не було ані наметів, ані харчів. Однак на ранок змерзлі до кісток поляки вперто кинулися в погоню.
Ворога поляки наздогнали лише під Чудновом військо Шереметєва переправилося через річку Тетерів та влаштовувалося табором. Лише останні полки в бойовому марші обходили місто зліва. У самому місті став якийсь полк під зеленим стягом. І Потоцький з Любомирським вирішили, що Шереметєв збирається захищати місто, що було відвертим божевіллям Чуднів оточував слабкий частокіл, і лише вся його армія могла б захистити місто. А от на північний захід від міста стояв невеликий замок. Але порожній.
Дивно, чому Шереметєв не зайняв замок? здивовано пробурмотів Любомирський. Адже він дав би йому перевагу. Он які стрімкі схили з трьох боків! Та й сам замок цілком надійний у разі облоги.
Гадаю, Шереметєв побоюється потрапити в пастку на марші, як учора. Насправді це було б розумно, якби він пішов зараз або через день. Насправді йому було б вигідно охопити своїм табором замок з містом і стати на обох берегах річки. Але quos Jupiter vult perdere hos prius dementat воєвода скоїв велику дурість! задоволено мовив Потоцький.
Від його дурості вчора неабияк постраждала наша армія, сухо мовив Єжи.
Газі Ґерай так і не пояснив вам, чому вчора не брав участі в боях? похмуро поцікавився Потоцький.
Ні! І навряд чи пояснить! Немає гіршого союзника, ніж ці бусурмани! роздратовано мовив Любомирський. О Господи! Він збожеволів! Наказав підпалити місто!
Дійсно, Чуднів запалав: то тут, то там над дахами будинків здіймалися густі клуби чорно-білого диму, розсічені червоним полумям. Проте до міста все ж увірвалися військові слуги мародерствувати. Вони то й виявили, що в міських льохах повно-повнісінько збіжжя його польській армії вистачило аж на три тижні. Тоді Потоцький поквапився наказати зайняти замок, поки Шереметєв і його не спалив. З узвишшя замку було видно весь табір воєводи, мов на долоні. І звідси було зручно обстрілювати ворога. Польська армія стала на південь і південний захід від замку, за гарматний постріл від табору Шереметєва, люди якого квапливо зводили вали.
Василь дуже прорахувався, ставши під Чудновом поляки та татари взяли його в щільну облогу. До того ж удень і вночі лили такі сильні та крижані дощі, немов саме небо, прогнівавшись, хотіло знищити землю. Люди та коні цілодобово стояли ледь не по коліно в багнюці, страждаючи від крижаної мокроти. Невдовзі в таборі Шереметєва розпочався голод, бо навіть по дрова треба було пробиватися зі страшним боєм.
Не краще довелося й полякам від сирої погоди солдати почали хворіти. Захворів і сам Потоцький. Воно й не дивно Станіслав мав сімдесят один рік. Проте обидва гетьмани не збиралися штурмували табір Шереметєва. А навіщо? Голод і холод знищать його без їхніх зусиль. Лише коли ставало на годині, то обстрілювали ворога.
Але невдовзі обом гетьманам набридло спостерігати за агонією Шеремета за пропозицією Сапеги було вирішено відвести води Тетерева, щоб позбавити ворога води. Утім, поляки так і не встигли здійснити свій задум, бо 26 вересня татари привели полонених козаків на чолі з сотником. І цей сотник розповів, що Хмельниченко, який досі безцільно кружляв Поділлям із сорокатисячним військом, нарешті вирішив іти на допомогу Шереметєву. Разом з ним іде Костянтин Щербан з дванадцятьма хоругвами волоської кінноти та декількома тисячами піхотинців.
Ця звістка викликала в польській армії паніку з самого початку поляки практично самотужки билися з Шереметєвим, і тому їхнє військо зазнало відчутних втрат і було суттєво втомлене та деморалізоване. І чимало панкíв зволіли укласти свої найкоштовніші пожитки в сідельні суми, щоб мати змогу втекти, як тільки запахне смаженим, вони ще побоювалися сина так, як боялися його великого батька. А дехто навіть пропонував відступити до Львова і там, дочекавшись підкріплення, оборонятися.
Але звідки брати те підкріплення, коли неабияких зусиль коштувало вмовити вже наявне військо піти в цей похід? Тому Потоцький та Любомирський вирішили діяти швидко по-перше, змінили місце табору, відійшовши від неприятеля трохи далі; по-друге, усю піхоту та частину артилерії на чолі із усе ще хворим Потоцьким залишили під Чудновом тримати Шереметєва в облозі, а іншу, найкращу частину війська під командуванням Любомирського, відправили супроти Юрася. Гетьмани розсудили певною мірою правильно: якби Хмельниченко дійсно хотів допомогти Шереметєву, то прийшов би ще під Любар, а оскільки не прийшов, то готовий зректися царя Олексія. Тож треба натиснути на юного гетьмана так, щоб він зробив правильний і корисний для Польщі вибір. Газі Ґерай, прагнучи спокутати бездіяльність свого війська при переправі через Ібр, теж відправив з Любомирським половину орди.
Іван Виговський сумлінно брав участь в усіх боях. А ще нишком стежив за діями обох гетьманів. Щойно дізнавшись про прихід армії Юрія, Іван напросився піти з Любомирським до Слободища.
Розділ V. У степах
Hej, dziewczyno ułan w boju padł.
Choć mu dałaś białej róży kwiat,
Czy nieszczery był twej dłoni dar?
Czy też może wygasł twego serca żar?
Серпневого вечора Олеся сиділа під хатою на призьбі й похмуро дивилася в небо, дивно офарблене відтінками золота та пурпуру, немов сам Господь зняв свою багряницю та накинув на небосхил, прагнучи звеличити його. Після денної спеки повітря було все ще розжарене, вязке, але дихалося вже легше, бо невдовзі на землю впаде чорна вуаль ночі, принісши невеличку прохолоду. На обійсті було тихо, тільки з вулиці та сусідніх господ долинали ліниві звуки сусіди, висотані спекою, неквапно поралися по господарству.
Настрій в Олесі був прегидезний, бо подружнє життя з Михайлом стало в горлі руба, мов кістка. На її щастя, навесні чоловік віддав Настю заміж за її давнішнього залицяльника Семена, тому капосна падчерка дошкуляла їй рідше. Андрусь, який торік гнівався на Олесю, багато чого обміркував і дійшов висновку, що мачуха не така вже й погана. Тож хлопчик своїм лагідним ставленням вносив в життя Олесі певну розраду. Але Михайло їй страшенно остогидів та дратував лише самим своїм існуванням.
Олеся сподівалася, що цю прикрість виправить дитина, яка зблизить її з чоловіком, і вона нарешті отримає душевний спокій. Але завагітніти не виходило. А сварка з матірю ще більше підсилювала ненависть до Михайла бідолашна Олеся здійснила не одну спробу помиритися, але мама вперто вимагала від неї розлучення. Врешті-решт, розгнівана такою впертістю, Олеся перестала спілкуватися з родичами. Навіть із Фрузею! Не допоміг і візит Демка, від якого стало ще гірше знайомство з Ганнусею посилило нестерпну тугу за Лесем. На Олесине щастя, невістка з делікатності не згадувала брата, інакше б остаточно доконала її. «Треба було втекти з Лесем. Плюнути на все й утекти! А тепер що? Тепер відрізана скиба», похмуро думала Олеся, коли голос Михайла вирвав її із задуми:
Кохана моя, чом сидиш зажурена?
Олеся швидко зиркнула на чоловіка і так само швидко зробила сумне обличчя, щоб приховати роздратування.
Михасю, чому в нас досі немає дітей? трохи вередливо запитала вона, вправно підпустивши дрожі в голос.
Михайло зітхнув та присів поруч з дружиною.
А тобі дуже хочеться? То ходімо робити! пригорнув він до себе дружину, грайливо скинувши брови.
Не верзи дурниць! осмикнула його Олеся. Я серйозно питаю! Ми вже стільки одружені, що мусять бути діти Господи! Та припини шкіритися! вибухнула вона, бо Михайло усміхнувся.
Моє блакитнооке сонечко, Бог сам вирішує, коли та кому послати діток. Тож неодмінно і нам пошле. Не журися, бо від цього моє серце крається. Не хочу залишати тебе зажуреною!
Олеся одразу ж пригорнулася до чоловіка. Обняла його, бо завтра Михайлові треба було рушати у Дике Поле, і їй хотілося, щоб він поїхав упевнений, що вона за ним сумуватиме.
Бережи себе, мій любий! лицемірно зашепотіла Олеся, радіючи, що він їде. Я чекатиму на тебе, бережи себе!
Михайло щасливо усміхнувся, не відчувши нещирості дружини. Кохання та химерне сімейне щастя засліплювали його, і він прагнув будь-що убезпечити своє «багатство» від зазіхань. Саме тому приховав від дружини тещиного листа й від її імені відмовився миритися. Та й зненавидів мякосердий Михайло свою тещу, вирішивши, що ніколи не пробачить їй тої підлості. Його навіть не надихали можливості, що відкрилися б завдяки Юрасеві, хоча Олеся й доводилася гетьманові сьомою водою на киселі. «Не хочу від тих Яненків нічого! думав Михайло. Головне, що в мене є Олеся, і більше нíчого мені бажати від життя!»
Проте дедалі частіше Михайло помічав журбу дружини, але вважав, що це через відсутність у них дітей. Він розумів, наскільки це мучить Олесю, бо про таких, як вона, кажуть: «Богом не відмічена». Дорікати коханій безпліддям Михайло не збирався, хоча і мріяв мати дитину від неї.