Та ні,сказала я. Начебто вона непогано розважається.
Я не знала нікого, хто б умів розважатися краще за Селію.
То й добре. Сподіваюся, тобі теж весело. Інші радитимуть тобі не тринькати свою молодість на розваги, але не слухай їх. Молодістьунікальний скарб, а єдине, що годиться зробити з унікальним скарбом, розтринькати його. Тому чини зі своєю молодістю так, як треба, Вівіан: проциндрюй її наліво й направо.
У цю хвилину ввійшла тітка Пеґ, закутана в картатий фланелевий халат. Її волосся стирчало на всі боки.
Пеґсі! вигукнув дядько Біллі й підхопився на ноги.
Його лице аж засяяло з радості. Усю його незворушність як водою змило.
Перепрошую, сер, але я не можу пригадати ваше імя, сказала тітка.
Однак вона теж усміхалась, і вже за мить вони обнялися.
Не скажу, що то були романтичні обійми, але що міцні, то точно. На знак кохання чи принаймні дуже сильного почуття. Вони розімкнули обійми і деякий час просто дивилися одне на одного, легенько тримаючи одне одного за передпліччя. Коли вони отак стояли разом, я вперше побачила щось геть неочікуване: я помітила, що тітка Пеґ досить гарна. Досі я ніколи цього не помічала. Її лице світилося, коли вона дивилася на дядька Біллі, і від цього змінювався весь її вигляд. (Ні, то не був відблиск його вроди.) Поруч із ним вона виглядала зовсім іншою жінкою. Я бачила на її обличчі тінь хороброї юної дівчинки, яка під час війни поїхала медсестрою у Францію. Я бачила шукачку пригод, яка десяток років провела на гастролях із нікудишньою театральною трупою. Річ не в тім, що тітка Пеґ зненацька здалася на десять років молодшоювона ще й стала схожа на найвеселішу дівку в місті.
Я вирішив провідати тебе, люба, сказав дядько Біллі.
Олів так мені й передала. Треба було мене попередити.
Не хотілось тебе турбувати. І слухати, як ти скажеш, щоб я не приходив. Я подумав, що краще сам усе організую. У мене тепер є секретарка, яка про все дбає. Вона й продумала мою подорож від початку до кінця. Джин Марі її звати. Розумна, спритна, старанна. Вона тобі сподобається, Пеґ. Це така собі жіночна версія Олів.
Тітка Пеґ ступила крок назад.
О Господи, Біллі, ти зовсім не змінився.
Агов, не злися на мене! Я ж тільки дражнюся. Ти мене знаєш. Я просто нервуюся, Пеґсі. Я лиш недавно приїхав і тепер боюся, що ти мене виженеш звідси, серденько.
Містер Герберт підвівся з-за стола, сказав: «Піду собі в якесь інше місце», і вийшов з кухні. Тітка Пеґ сіла на його крісло й сьорбнула вистиглу каву без кофеїну. Вона скривлено глянула на горня, тож я встала, щоб зварити для неї свіжої кави. Я мала сумнів, чи мені взагалі годиться сидіти на кухні в таку делікатну хвилю, але цієї миті тітка сказала:
Доброго ранку, Вівіан. Гарно відсвяткувала день народження?
Аж задуже, відповіла я.
Ти вже познайомилася з дядьком Біллі?
Ага, ми вже встигли поговорити.
Ох. Тільки не бери собі до голови того, що він каже.
Пеґ,озвався дядько Біллі,ти розкішно виглядаєш.
Тітка Пеґ провела долонею по своєму коротенькому волоссю й усміхнуласящира усмішка осяяла кожну зморщечку на її лиці.
Непоганий комплімент для такої жінки, як я.
Таких жінок, як ти, більше нема. Я перевіряв. Їх просто не існує.
Ай, Біллі, перестань.
Не перестану.
То що ти тут робиш? Маєш роботу в місті?
Не маю. Я у відпустці за свій рахунок. Не зміг відмовитися від такої поїздки, коли ти сказала мені, що Една тут і що ти намагаєшся придумати для неї порядну виставу. Востаннє я бачив Едну ще девятнадцятого року. Дуже вже хочеться з нею побачитися. Шикарна жінка. А коли ти ще й сказала, що сценарій дала писати Дональду Гербертутреба ж таке вигадати! я зрозумів, що таки мушу приїхати на Схід і тебе врятувати.
Дякую. Страшенно мило з твого боку. Але якби мене треба було рятувати, Біллі, я б тебе повідомила. Можеш не сумніватися. Ти був би чотирнадцятим чи пятнадцятим у списку людей, яким би я подзвонила.
Він широко усміхнувся:
То я ще в списку!
Тітка Пеґ запалила цигарку й дала її мені, потім запалила ще одну для себе.
Над чим ти зараз працюєш у тому своєму Голлівуді?
Над різними дурничками. На всьому, що я пишу, можна гордо ставити штамп БЩбозна-що. Я вже знудився. Але мені добре платять. Цього вистачає для комфортного життя. У мене ж звичайні потреби.
Тітка Пеґ розреготалася.
Звичайні потреби. У тебе звичайні потреби. Я в курсі, Біллі, що ти відрікся від земного життя. Скоро ченцем станеш.
Ти ж знаєш, що я людина зі скромними смаками, мовив дядько Біллі.
Каже той, хто приходить на сніданок одягнутий так, ніби на лицарську посвяту. Той, що має будинок у Малібу. Скільки там у тебе басейнів, ану нагадай?
Жодного. Я ходжу плавати до Джоан Фонтейн.
І що вона з того має?
Моє приємне товариство.
О Господи, Біллі, вона ж заміжня. За Браяном. Твоїм другом.
Я обожнюю заміжніх жінок, Пеґ. Ти ж знаєш. В ідеалі тих, які щасливі у шлюбі. Щаслива заміжня жінканайвірніша подруга чоловіка. Не хвилюйся, Пеґсі: Джоанпросто моя товаришка. А Браяну Агерну нічого не загрожує від таких, як я.
Я все зиркала то на тітку Пеґ, то на дядька Біллі, то знов на тітку Пеґ, намагаючись уявити цих двох як закохану пару.
Отак і не скажеш, що вони могли бути разом, проте їхня розмова аж іскрила дотепами й гострими слівцями. Кпини, оті ущипливі «ти ж знаєш», нероздільна увага, яку вони дарували одне одному. У тому, що вони були близькі, сумнівів не виникало, але ким вони були в отій близькості? Коханцями? Друзями? Братом і сестрою? Ворогами? Хтозна. Я покинула спроби це зясувати і просто спостерігала, як між ними пролітали блискавки.
Я б хотів трохи побути з тобою, Пеґсі, поки я тут, сказав дядько Біллі.Ми так давно не були разом.
Що то за одна? запитала тітка Пеґ.
Хто? Ти про кого?
Та жінка, яка тебе покинула, що ти аж засумував за мною. Ну ж бо, кажи вже: хто та міс Біллі, яка отак взяла й пішла від тебе?
Ображаєш. Я думав, ти знаєш мене краще.
Тітка Пеґ мовчки дивилася на нього, чекаючи.
Ну якщо тобі вже так цікаво, сказав дядько Біллі,то її звали Камілла.
Танцюристка, насмілюся припустити, мовила тітка Пеґ.
Ха! А от і ні! Плавчиня! Вона виступає в шоу русалок. Кілька тижнів у нас все йшло серйозно, а потім вона вирішила звернути на іншу стежку в житті й більше не приходить.
Тітка Пеґ розсміялася.
Все йшло серйозно. Кілька тижнів! Ти взагалі чуєш себе?
Погуляймо собі, поки я тут, Пеґсі. Тільки ти і я. Нехай ті джазові музиканти помарнують на нас свій хист. Ходімо в ті бари, куди ми з тобою колись вчащалиу ті, що зачиняються о восьмій ранку. Без тебе туди нема чого йти. Вчора я зайшов у «Ель-Морокко» і так розчарувався. Ті самі люди, що й завжди, теревенять про одне й те саме.
Тітка Пеґ усміхнулася.
Тобі пощастило: живеш у Голлівуді, де завжди цікаво й де завжди теревенять про різне! Ні, ні, ні. Нікуди ми не підемо, Біллі. Я вже не така витривала. Та й стільки пити я більше не можу. Ти ж знаєш.
Та невже? Ти хочеш сказати, що ви з Олів не напиваєтеся разом?
Я розумію, що ти жартуєш, але раз ти вже спитав, то я відповімні. Тепер усе по-іншому: я намагаюся напитися, а Олів намагається не дати мені цього зробити. Мені так підходить. Не знаю, що їй з того, але я дуже рада, що вона мене пильнує, як та сторожова собака.
Послухай, Пеґ, дай хоч допоможу тобі з виставою. Ти ж знаєш, що оцій купі сторінок до сценарію як до неба рачки, дядько Біллі постукав наманікюреним нігтем по нещасному записнику містера Герберта. Так само ти в курсі, що Дональд ніяк не зможе зліпити з цього сценарій, хоч як старатиметься. Ну не витисне він його з себе. Дай мені засісти за нього зі своєю друкарською машинкою і великим синім олівцем. Ти ж знаєш, що в мене вийде. Зробімо з цього чудесну виставу. Даймо Едні роль, гідну її таланту.
Цить, тітка Пеґ затулила лице руками.
Ну ж бо, Пеґ. Ризикни.
Тихо, сказала вона. Я щосили намагаюсь подумати.
Дядько Біллі замовк і став чекати.
Я не можу тобі заплатити, врешті глянула на нього тітка.
Я вмію бути багатим і при цьому ні від кого не залежати, Пеґ. Цей талант у мене був завжди.
Ти не можеш володіти правами на те, що ми тут ставимо. Олів цього не потерпить.
Забирай їх усіх собі, Пеґ. Може, тобі навіть вдасться заробити на цій затії мішок грошей. Слухай, дай мені тільки написати для тебе сценарій, і якщо він вийде такий блискучий, як я собі задумав, ти заробиш стільки грошей, що твоїм нащадкам більше ніколи не доведеться працювати.
То хіба напишеш на папірці, що не сподіваєшся нічого на цьому заробити. Олів наполягатиме. І ставити виставу нам доведеться, виходячи з мого бюджету, а не з твого. Я не хочу знов мати діло з твоїми грошима. Це завжди закінчується погано. Ось такі мої правила, Біллі. Інакше Олів не дозволить тобі тут тинятися.
Хіба то не твій театр, Пеґ?
У принципі, так. Але без Олів я не дам ради. Ти ж знаєш. Вона незамінна.
Незамінна, але набридлива.
Може, й так, а от тиякраз навпаки. Олів мені потрібна. А тині. І в цьому ви завжди відрізнялися.
Ох уже та Олів! Олів і її довговічність! Я ніколи не розумів, що ти в ній побачила. Хіба те, що вона біжить задовольняти кожну твою примху. Напевно, це тобі подобається. А від мене ти, я так розумію, відданості не дочекалася. Ту Олів, як шафу, з місця не зрушиш. Тільки вона мені не довіряє.
Так-так. Усе, що ти кажеш, чиста правда.
Ні, ну справді, Пеґ,я не розумію, чому та жінка мені не довіряє. Я ж дуже, дуже, дуже надійна людина.
Що більше тих «дуже», Біллі, тим ненадійнішою людиною ти здаєшся. Ти ж це знаєш, правда?
Дядько Біллі засміявся.
Знаю, знаю. Але ж і ти, Пеґ, добре знаєш, що я можу нашкрябати цей сценарій лівою рукою, а правою в той час грати в теніс і ще й підбивати мячика носом, мов тюлень у цирку.
І при цьому не пролити ні краплі свого віскі.
Твого віскі,виправив її дядько Біллі й підняв склянку. Я знайшов його у твоєму барі.
Добре, що це ти його знайшов о такій годині, а не я.
Я хочу побачити Едну. Вона вже прокинулася?
Вона так рано не встає. Хай спить. У її країні війна, та й, крім того, вона недавно втратила свій будинок і все, що мала. Їй варто трохи відпочити.
Тоді я повернуся пізніше. Піду до клубу, прийму душ, відпочину, повернуся сюди й візьмемося до справи. Ой, геть забув: дякую, що віддала мої апартаменти! Твоя небога та її дівчина вкрали моє ліжко й розкидали свою білизну по моїх розкішних кімнатах, якими я так ні разу й не скористався. Там так тхне, ніби на парфумерній фабриці вибухнула бомба.
Вибачте почала було я, але вони обоє махнули на мене рукою: мовчи, мовляв. Напевно, це не було варте уваги.
Хоч я відчувала, що навіть я не була варта уваги, коли тітка Пеґ і дядько Біллі отак не зводили очей одне з одного. Мені пощастило, що я взагалі там сиділа. Тож я вирішила, що краще триматиму рота на замку, щоб сидіти й далі.
А що в неї за чоловік, до речі? поцікавився дядько Біллі.
В Едни? Тупий і бездарний, а взагалі може бути, відповіла тітка Пеґ.І ще такий гарний, що це аж насторожує.
Ага, я чув. Бачив, як він грає, якщо то взагалі можна назвати грою. У «Брамі полудня». У нього погляд порожній, як у телиці, але в тому шовковому шарфі він виглядав на мільйон баксів. А що він за людина? Зраджує її чи ні?
Ніколи не чула, щоб він її зраджував.
Чудово, еге ж? сказав дядько Біллі. Тітка Пеґ усміхнулася.
Та це просто дивовижно, правда, Біллі? Уяви собі! Подружня вірність! Ясно, що чудово. Міг і хтось гірший трапитися.
Колись, може, і трапиться, зауважив дядько БілліВона думає, що він талановитий актор. Ось у чому проблема.
Він не представив світу жодного доказу свого таланту.
-- Словом, ми справді повинні дати йому роль у виставі.
Тітка Пеґ посміхнулася. Цього разу сумно.
Якось незвично чути від тебе «ми».
Чому це? Страшенно люблю це слово, вишкірився він.
До того часу, поки не розлюбиш і не втечеш, сказала тітка. Ти справді хочеш долучитися до цієї затії, Біллі? Чи як тільки тобі набридне, ти заскочиш на найближчий потяг до Лос-Анджелеса?
Хочу, якщо ти не проти. Я буду чемний. Поводитимусь як той вязень, якого випустили під чесне слово за хорошу поведінку.
Було б добре, якби ти весь час так поводився. І такАртур Вотсон повинен грати в цій виставі. Мусиш придумати, як його залучити. Він вродливий і не дуже розумний чоловік, тому дай йому відповідну рольвродливого, не дуже розумного чоловіка. Ти ж сам навчив мене такого правила, Біллі: треба працювати з тим, що є. Як ти любив казати на гастролях? «Якщо в нас є тільки товстунка і драбина, то таку пєсуПро товстунку і драбинуя й напишу».
Ти ще досі цього не забула! здивувався дядько Біллі.«Про товстунку і драбину»не така вже й погана назва для пєси, якщо я справді сам її вигадав.
Ти справді сам її вигадав. Як завжди.
Дядько Біллі накрив її долоню своєю. Тітка не заперечувала.
Пеґсі,сказав він, і те словосудячи з того, як він його вимовив, містило в собі не одне десятиліття кохання.
Вільяме, сказала вона, і те словосудячи з того, як вона його вимовила, так само містило в собі не одне десятиліття кохання. І не одне десятиліття роздратування теж.
Олів не дуже сердиться, що я тут? запитав він.
Вона забрала руку.
Зроби нам одну послугу, Біллі. Перестань вдавати, нібито тебе це турбує. Я люблю тебе, але ненавиджу, коли ти вдаєш, що тобі не байдуже.
Знаєш, що я тобі скажу? відповів він. Мені зовсім не байдуже, хоч багато хто в це й не вірить.
Розділ дванадцятий
Не минуло й тижня після його приїзду, як Біллі Бюелл написав сценарій «Міста дівчат».
Для сценарію тижденьце мізерно короткий термін, принаймні так мені казали, однак дядько Біллі працював над ним цілодобово: сидів за нашим кухонним столом у хмарі тютюнового диму й тарабанив на друкарській машинці, аж поки не закінчив. Що завгодно кажіть про Біллі Бюелла, але той чоловік умів швидко щось наклацати. Крім того, від мук творчості він, схоже, зовсім не страждавжодної тобі зневіри в собі, жодної вирваної волосини. Він навіть не зупинявся, аби подумати. Принаймні так здавалося. Сидів собі у своїх елегантних вовняних штанах, сніжно-білому кашеміровому светрі й чистесеньких світло-бежевих туфлях, пошитих на замовлення у майстерні Максвелла в Лондоні, й любісінько барабанив собі по клавішах, наче слова йому диктувала якась невидима божественна сила.
У нього колосальний талант, скажу я тобі,мовила тітка Пеґ, коли ми з нею сиділи одного пообіддя у вітальні, малювали ескізи костюмів і слухали, як дядько Біллі тарабанить на машинці.Він із тих чоловіків, у чиїх руках усе виглядає просто. Дивишся на нього й думаєш: дійсно, що ж там такого. Ідеї ллються з нього рікою. Тільки є одна проблема: Біллі змусиш сісти за роботу лише тоді, коли для його «роллс- ройса» потрібний новий двигун або коли він повернувся з відпочинку в Італії й помітив, що на його банківському рахунку поменшало грошенят. Колосальний таланті колосальна схильність до лінощів. Ось яким виростаєш, якщо народжуєшся серед людей, які звикли бити байдики й розважатися.
То чому він зараз так засів за роботу? запитала я.
Без поняття, відповіла тітка Пеґ.Може, тому, що любить Едну. Або мене. Або йому щось треба від мене, але ми поки не знаємо що. Або йому стало нудно у тій його Каліфорнії чи навіть самотньо. Не буду аж так глибоко вникати в його мотиви. Хай там як, а я рада, що він за це взявся. Основнене розраховувати на нього в майбутньому. Під «майбутнім» я маю на увазі «завтра» або «через годину», бо ніколи не відомо, коли він втратить цікавість і втече. Біллі не любить, щоб на нього розраховували. Якщо мені хочеться трохи від нього відпочити, я просто кажу йому, що він дуже мені для чогось потрібен. Він тут же вилітає за порігі наступні чотири роки шукай вітра в полі.
Надрукувавши останнє слово, дядько Біллі сценарію більше не чіпав.
Я не пригадую, щоб він його редагував. Він написав не тільки діалоги і сценічні ремарки, а й слова до пісень, що їх мав скласти Бенджамін.
І то був добрий сценарійпринаймні я так вважала, спираючись на свій куций досвід. Зрештою, навіть мені було очевидно, що дядько Біллі писав легко й дотепно, жваво і життєрадісно. Я розуміла, чому кіностудія «Двадцяте століття Фокс» тримала його у штаті, а Луелла Парсонс якось написала у своїй колонці: «Усе, чого торкається Біллі Бюелл, має успіх серед глядачів! Навіть у Європі!».