Тоді почніть звідти, з того боку, де все привозять, Марджорі тицьнула пальцем у протилежний кінець крамниці.Речі, які там лежать, приїхали два чи три дні тому. Мама ще навіть не встигла їх перебрати. Може, вам пощастить.
Коробки, у яких Ловцкі тримали товар, були розраховані не на слабкодухих. Величезні промислові контейнери були напхані одягом, що його Ловцкі купували і продавали на вагу.
Там було все: від старих зношених робочих комбінезонів, немилосердно заплямленої білизни, залишків меблевих тканин, парашутної тканини, вицвілих блузок із шовку, французьких мереживних серветок, важких старих гардині аж до безцінної атласної сорочки, в якій хрестили чийогось прадіда. Порпатися в тих контейнерах було тяжкою працею, від якої аж піт на чолі виступав; то був подвиг віри. Треба було вірити в те, що десь серед того мотлоху причаївся скарб, і наполегливо за ним шукати.
Я була приємно здивована, коли Една тут же взялася до справи. Було очевидно, що то для неї не вперше. Пліч-о-пліч, контейнер за контейнером, ми мовчки порпалися в лахмітті, шукаючи самі не знаючи чого.
Десь за годину я почула, як Една вигукнула: «Ага!». Обернувшись, я побачила, що вона радісно махає чимось над головою. І радість її була недаремна, бо знахідка виявилася малиновою вечірньою сукнею robe de style у дусі 1920-х роківз шифонового шовку і з оксамитовою облямівкою, оздоблена скляними намистинками й золотистою ниткою.
Ох! скрикнула я. Вона ідеально пасуватиме місіс Калевалі!
Еге ж, погодилася Една. А тепер помилуйся ось цим.
Вона загорнула комірець сукенки й показала мені оригінальний ярлик: Lanvin, Paris.
Якась tres riche купила цю сукню у Франції двадцять років тому і, бюсь об заклад, майже її не носила, судячи з її стану. Прекрасно. Уявляєш, як вона блистітиме на сцені!
Марджорі Ловцкі вже була тут як тут.
І що ви там нашукали, дівчатка? запитала єдина справжня дівчинка в цій залі.
Не починай, Марджорі,сказала я напівжартома, бо раптом злякалася, що вона вихопить у нас ту сукенку й виставить на продаж у «Колекції» нагорі.Грай за правилами. Една знайшла цю сукню в контейнері. Усе по-чесному.
Марджорі стенула плечима.
У коханні й на війні всі засоби дозволені,відповіла вона. Сукня гарна. Тільки перед тим, як іти на касу до мами, добре заховайте її під купою лахміття. А то вона прибє мене, якщо дізнається, що я випустила її з рук. Зараз я принесу вам торбу і трохи лахів, щоб ви її сховали.
Ох, дякую тобі, Марджорі,відповіла я. Ти ж моя розумничка.
Ми з тобою завжди граємо в одну дудку, сказала вона, обдарувавши мене кривою посмішкою. Тільки тримай язика за зубами. А то звільнять менеі буде тобі зле.
Коли Марджорі пішла, Една здивовано витріщилася їй услід.
Ця дитина щойно сказала «У коханні й на війні всі засоби дозволені»чи то мені причулося?
Я ж казала, що Ловцкі тобі сподобаються, мовила я.
О так, ще й як! А ця сукенка ще дужче. Ну а ти що знайшла, дорогенька?
Я дала їй легкий пеньюар кольору фуксіїтакий яскравий, що аж очі боліли. Вона приклала його до себе і скривилася.
О ні, сонечко. Ти не можеш мене у таке вдягнути. Глядачі страждатимуть ще більше за мене.
Ні, Едно, це не тобі. Це Селії,сказала я. Для сцени, в якій вона грає спокусницю.
Он як! Ну так. Тоді годиться, Една уважніше придивилася до пеньюара й похитала головою. Ох, Вівіан, якщо ти виведеш ту дівчину на сцену в цій куценькій одежинці, наша вистава точно стане хітом. Чоловіки шикуватимуться в чергу за квитками. Треба вже починати пити рисовий відвар, а то на мою нещасну фігуру ніхто й не гляне!
Розділ одинадцятий
Сьомого жовтня 1940 року мені виповнилося двадцять.
Свій перший день народження у Нью-Йорку я відсвяткувала точнісінько так, як ти собі уявляєш: ми з артистками пішли гуляти в місто; закрутили голову компанії гуляк; випили цілу батарею коктейлів за чужі гроші; порозважалися від душі; а потім усе раптом закінчилося і ми побрели додому, намагаючись встигнути до світанку й почуваючись так, ніби пливли вгору якоюсь замуленою річкою.
Я проспала, мабуть, хвилин із вісім, не довше, коли прокинулася зі страшенно дивним відчуттям. Щось було не так.
Голова, звісно, тріщала з похмілляцілком можливо, я досі не протверезіла, та все одно було якесь дивне відчуття.
Я витягнула руку, щоб перевірити, чи Селія на місці. Намацала її знайоме тіло. Значить, на цьому фронті все гаразд.
Раптом я почула запах диму.
Диму з люльки.
Я різко сіла на ліжкуі моя голова затріщала так, що я тут же про це пошкодувала. Я знову лягла на подушку, кілька разів терпляче вдихнула й видихнула, перепросила свій череп за різкий удар і спробувала сісти ще раз, цього разу помалу й обережно.
Коли зіниці призвичаїлися до ранкового напівмороку, я побачила у протилежному кінці кімнати якусь постать у кріслі. Чоловічу постать. Той чоловік потягував люльку й дивився на нас.
Невже Селія когось привела додому? Чи, може, я?
Я запанікувала. Ми із Селією були жінки вільнодумні, тут нема жодних сумнівів, але мені завжди вистачало поваги до тітки Пеґ (чи то радше страху перед Олів), щоб не пускати чоловіків до нашої спальні в «Лілеї». Як же так сталося?
Уяви собі, як я зрадів, озвався незнайомець, знову затягнувшись, коли прийшов додому і застав у своєму ліжку двох дівчат! Ще й таких кралечок. Це те саме, якби я пішов до льодовні по молоко, а знайшов там пляшку шампанського! Точніше, дві пляшки.
Я все ще нічого не розуміла.
Коли зненацька до мене дійшло.
Дядько Біллі? запитала я.
О, то ти моя небога? розсміявся чоловік. Хай йому дідько! Це значно звужує наші можливості. Як тебе звати, серденько?
Вівіан Морріс.
Ох Ну тепер усе ясно. Ти справді моя небога. Як прикро. Гадаю, родичі не погладять мене по голові, якщо я з тобою порозважаюся. Та я й сам себе не похвалю за такепорядний я став на старості. Шкода, шкода. А та другатеж моя небога? Сподіваюся, що ні. Бо не схоже, щоб вона була чиєюсь небогою.
Це Селія, сказала я, показавши рукою на прекрасну постать Селії поруч. Вона моя подружка.
Судячи з того, як ви спите, твоя особлива подружка, підсміхнувся Біллі.Ти така прогресивна, Вівіан! Щиро тобою захоплююся. Не бійся, я не скажу твоїм батькам. Хоча не сумніваюсь, що якщо вони колись про це дізнаються, то повісять усю вину на мене.
Вибачте, що що затнулася я.
Я не знала, як закінчити те речення. Вибачте, що зайняли ваші апартаменти? Вибачте, що захопили ваше ліжко? Вибачте, що повісили мокрі панчохи біля вашого каміна, щоб висихали? Вибачте, що наставили на вашому білому килимі рудих плям від косметики?
Та нічого страшного. Я ж і так тут не живу. «Лілея»дитя Пеґ, а не моє. Я завжди зупиняюся в «Тенісному клубі». Справно плачу всі внески, жодного ще не пропустив, хоч бачить Бог, гроші немалі. Там не так гамірно, і мені не треба ні про що звітувати Олів.
Але ж це ваші кімнати.
Хіба називаються моїми завдяки доброті твоєї тітки. Я прийшов сьогодні вранці, щоб забрати свою друкарську машинку, а вона, до речі, кудись поділася.
Я поставила її в шафі для постільної білизнина коридорі.
Он як. Що ж, почувайся як удома, дівчинко.
Вибачте почала було я, та він знову не дав мені договорити.
Та я жартую. Живи собі тут на здоровя. Я й так мало коли буваю у Нью-Йорку. Мені тутешній клімат не подобається. Відразу горло хапає. До того ж у цьому клятому місті з моєї улюбленої пари білих туфель хіба пшик лишиться.
У мене була сила-силенна питань, але я не могла сформулювати жодного з них, бо в роті було сухо й гидко, а в просякнутій джином голові гуділо і стояв туман. Що дядько Біллі тут робить? Хто його впустив? Чому він о такій ранній порі у смокінгу? А на мені що? Бачу, що нічого, крім комбінації, і то навіть не моя комбінація, а Селії. А в чому тоді вона?
І де моя сукенка?
Що ж, я непогано повеселився, мовив дядько Біллі.Насолодився фантазіями про ангеликів у моєму ліжку. Але ти, як виявилося, моя підопічна, тож краще я дам тобі спокій та піду пошукаю кави. Тобі, дівчинко, кава теж пішла б на користь. Не ображайся, але я щиро сподіваюся, що ти кожної ночі отак набираєшся і падаєш у ліжко з красивими жінками. Бо як ні, ти даремно тратиш час. Я страшенно пишаюся тим, що я твій дядько. Ми з тобою точно знайдемо спільну мову.
Дорогою до дверей він запитав:
До речі, а коли Пеґ прокидається?
Зазвичай близько сьомої,відповіла я.
Чудесно, сказав він, зиркнувши на свій годинник. Не можу дочекатись, коли її побачу.
Але як ви сюди потрапили? спитала я по-дурному.
Я мала на увазі, як він потрапив до будівлі театру (і то було дурнувате запитання, бо ясно, що тітка Пеґ подбала про те, аби її чоловікчи то пак колишній чоловік, ну чи ким він там бувмав свої ключі). Але він сприйняв це питання ширше.
Я сів на експрес «Двадцяте століття». Це єдиний спосіб добратися з Лос-Анджелеса до Нью-Йорка з комфортом, якщо маєш грошенята на квиток. Він зупинявся в Чикагозабрати від того «мясника всього світу» якусь модну публіку. Доріс Дей цілу дорогу їхала в тому самому купе, що і я. Ми з нею грали в кункен, аж поки не переїхали Великі рівнини. Дорісславна супутниця, скажу я тобі. Мила дівчина. З нею можна добре повеселитися, хоча її безгрішна репутація не наштовхує на таку думку. Приїхав учора ввечері, відразу подався до клубу, пішов на манікюр і до перукаря, потім зустрівся з деякими старими злодіями, голодранцями й невдахами, з якими колись знався, ну а потім прийшов сюдизабрати свою машинку й привітатися з родичами. Одягай халат, дівчинко, і ходи поможеш мені зварганити в цій забігайлівці сніданок. Бо далі станеться щось таке, чого ти точно не захочеш проґавити.
Коли я, нарешті зібравшись із силами, підвелась і набула вертикального положення, то рушила до кухні, де застала найхимерніше чоловіче товариство, яке тільки бачила.
З одного краю стола сидів містер Герберт у своїх нещасних штанах і в майці. Його сиве волосся скуйовдилось і виглядало геть жалюгідно. Перед ним стояло, як завжди, горня з кавою без кофеїну. З протилежного краюдядько Біллі: високий, підтягнутий, в елегантному смокінгу, із золотистою каліфорнійською засмагою. Він не так сидів на кухні, як відпочивав, розкинувшись у кріслі й розкошуючи, тримаючи в руці склянку віскі. Він був чимось схожий на Еррола Фліннаякби той раптом вирішив трохи охолонути.
Словом, один із чоловіків виглядав так, ніби має йти розвантажувати вагони з вугіллям, а другийначе збирається на побачення з Розалінд Расселл.
Доброго ранку, містере Герберт, сказала я за звичкою.
Щоб я провалився під землю, якщо це правда, відповів він.
Нормальної кави я не знайшов, а каву без кофеїну я терпіти не можу, сказав дядько Біллі.Тому я зупинився на віскі. На безрибї і рак риба. Може, ти теж хильнеш, Вівіан? Бачу, що твоя макітра аж розтріскується.
Вона перестане тріщати, як тільки я випю кави, відповіла я, хоч сама в це не до кінця вірила.
Пеґ казала, ти працюєш над сценарієм, сказав дядько Біллі до містера Герберта. Дуже цікаво було б на нього подивитися.
Там нема дуже на що дивитися, відповів містер Герберт, зажурено глянувши на записник, який лежав перед ним.
Можна? запитав дядько Біллі, простягнувши руку до записника.
Та ліпше ну добре, бери, сказав містер Гербертсправжній майстер програвати ще до початку бою.
Дядько Біллі повільно перегортав сторінки. Тиша стояла нестерпна. Містер Герберт втупився у підлогу.
Це ж якісь переліки жартів, врешті промовив дядько Біллі.І навіть не жартів, а просто дотепних реплік. І ще повно малюнків птахів.
Містер Герберт здвигнув плечима на знак остаточної капітуляції:
Сподіваюсь, до мене прийдуть кращі ідеї, якщо самі звідкись зявляться.
Пташки непогані, до речі,дядько Біллі поклав записника на стіл.
Мені хотілося якось захистити бідолашного містера Герберта, чиї відповіді на дядькові насмішки звучали ще вимученіше, ніж завжди. Тому я сказала:
Містере Герберт, а ви знайомі з Біллі Бюеллом? Він чоловік тітки Пеґ.
Дядько Біллі засміявся:
Не хвилюйся, дівчинко. Ми з Дональдом знайомі вже багато років. Він узагалі-то мій адвокатточніше, був ним, поки в нього не відібрали ліцензію. А ще я хрещений батько Дональда-молодшого. Точніше, був ним. Дональд трохи нервується, бо знає, що я приїхав без запрошення. І він не впевнений, як це сприйме верхній ешелон тутешнього начальства.
Дональд! А мені й на думку ніколи не спадало, що в містера Герберта могло бути імя.
Щойно дядько Біллі згадав про верхній ешелон начальства, як до кухні прийшла Олів.
Вона ступила два кроки, побачила Біллі Бюелла, розтулила рота, тут же стулила і вийшла.
Запала мовчанка. Ефектно вона зайшлаі не менш ефектно вийшла.
Не будемо ображатися на Олів за таке, врешті сказав дядько Біллі.Вона не знає, як опанувати себе з тої радості, що мене побачила.
Містер Герберт сперся чолом на кухонний стіл і промовивтак, саме промовив:
Ох, стогну, стогну, стогну.
Не переживай ти так через мене й Олів, Дональде. Все буде добре. Нашу взаємну нелюбов компенсує те, що ми поважаємо одне одного. Тобто я поважаю її. Тому між нами є бодай щось спільне. У нас прекрасні взаємини на основі глибокої односторонньої поваги, якої більш ніж досить.
Дядько Біллі дістав свою люльку, запалив сірника, тернувши по ньому нігтем, і повернувся до мене.
Як поживають твої батьки, Вівіан? поцікавився він. Твоя мама і той вусач? Вони з самого початку мені сподобалися. Точніше, твоя мама. Неймовірна жінка. Вона завжди пильнує, щоб, не дай Боже, не сказати про когось щось приємне, але, по-моєму, я їй теж сподобався. Тільки не питай її про це, гаразд? Бо ж правила пристойності не дадуть їй це визнати. А твій тато ніколи не викликав у мене симпатії. Такий зануда. Я прозивав його диякономза його спиною, ясне діло, і тільки з увічливості. І до чого я все це вів? Ага. То як вони поживають?
Добре.
Досі одружені?
Я кивнула, але його запитання мене спантеличило. Хіба могло бути по-іншому?
Вони ж ніколи не крутили романів на стороні, правда?
Мої батьки? Романів? Ясно, що ні.
Тоді їм, мабуть, бракує новизни в житті, правда?
Ем-м-м
Ти бувала в Каліфорнії, Вівіан? на щастя, він змінив тему.
Ні.
То мусиш якось приїхати. Тобі сподобається. Там найсмачніший апельсиновий сік. І погода фантастична. Людям зі Східного узбережжя, як-от нам з тобою, там добре живеться. Каліфорнійці вважають нас страх якими вишуканими. Кожен із них готовий усе на світі віддати, аби лиш ми ходили в його забігайлівку й він міг величати її рестораном, а не дірою. Тільки скажи, що ти вчилася в пансіоні і що твої предки прибули до Нової Англії на «Мейфлавері»і на тебе дивитимуться як на одну з династії Плантагенетів. Заговори до них зі своїм аристократичним акцентомі вони принесуть тобі на блюдці ключі від міста. А коли якийсь чоловік вміє порядно грати в теніс чи в гольф, то карєра йому, вважай, забезпечена. Ну хіба він любить за комір закласти.
Для мене то була аж надто жвава розмова як на сьому ранку після святкування мого дня народження. Напевно, я просто витріщилася на дядька Біллі та кліпала очима, хоча й намагалася стежити за ходом його думок.
Невже я справді мала аристократичний акцент?
Чим ти себе розважаєш у «Лілеї», Вівіан? запитав він. Знайшла якесь корисне заняття?
Я шию, відповіла я. Створюю костюми.
Мудро робиш. З таким умінням ти завжди знайдеш собі роботу в театрі, та й вік на нього не впливає. Основнене будь акторкою. А твоя гарнюня подружка? Вона грає на сцені?
Селія? Вона артистка.
Важка то робота. Коли я дивлюсь на артисток, у мене чомусь завжди серце крається. Молодість і красавони даються на такий короткий термін, дівчинко. Навіть якщо в цю хвилину ти найгарніша серед усіх, тобі у спину дихає ще десять красунь, молодших і свіжіших. А старші тим часом сохнуть, чекаючи, поки хтось зверне на них увагу. Але та твоя подружка залишить після себе слід. Вона знищить не одного чоловіка в такому собі романтичному марші смерті, а хтось, може, присвятить їй пісні або накладе на себе руки заради неї. Та рано чи пізно це закінчиться. Якщо їй пощастить, вона вийде заміж за якогось багатого дідуганане те, щоб тут було чому заздрити. А якщо дуже пощастить, одного сонячного пообіддя її дідуган полетить до праотців просто з поля для гольфу, залишивши їй все, а вона буде ще досить молода, щоб насолодитися життям. Гарненькі дівчата теж розуміють, що кінець не за горами. Вони відчувають, наскільки це все тимчасово. Тому я маю надію, що вона добре проводить час, поки молода й гарна. Чи я помиляюсь?