І в той час цією людиною був Ентоні Я спяніла від кохання. Втратила дар мови. Ентоні просто-таки розтерзав мене. Я ледве могла зосередитись на своїх обовязках у театрі, бо, відверто кажучи, мені стало на них начхати. І взагалія ходила до театру тільки тому, що Ентоні щодня бував там годинами на репетиціях і ми могли побачитися. Мені хотілося одного: крутитися поряд з ним. Після кожної репетиції я чекала на нього як та тютя з поливяним носом: дріботіла за ним до гримерної, бігла на вулицю купити йому сендвіч із язиком на житньому хлібі. Я хвалилася всім, хто мав силу мене слухати, що в мене є хлопець і що ми разом назавжди.
Як тисячі інших пришелепуватих дівчат в історії людства, я була хвора від кохання й похоті. До того ж я була впевнена, що Ентоні Роччелла їх винайшов.
Та от одного дня Една прийшла до мене на примірку нового капелюха для вистави і між нами відбулася така розмова.
Ти неуважна. Ця стрічка не того кольору, про який ми говорили, сказала вона.
Хіба?
Вона торкнулася яскраво-червоної стрічки й запитала:
Хіба це схоже на смарагдово-зелений колір?
Та ні,відповіла я.
Це той хлопець у всьому винен, мовила Една. Він украв усю твою увагу.
Я не стрималась і усміхнулася:
Так, то він.
Една теж усміхнуласящоправда, поблажливо.
Знай, люба Вівіан: коли ти біля нього, то виглядаєш як та сучка в період тічки.
Я винагородила Едну за щирість, випадково штрикнувши її шпилькою в шию.
Ой, перепрошую! скрикнула я. А за що я перепрошувалаза те, що вколола її, чи за те, що була схожа на сучку з тічкою, сама не знала.
Една спокійно витерла серветкою краплину крові на шиї і сказала:
Не переймайся. Мене вже не перше штрикають, і, напевно, я на це заслужила. Але послухай мене, серденько, бо я вже така стара, що годжусь на археологічну реліквію і трохи розбираюся в житті. Річ не в тім, що я засуджую твоє кохання до Ентоні. Навпаки, спостерігати, як молода дівчина вперше закохується, сама насолода. Упадати за хлопцем, як оце тидуже мило.
Ну, він справжня мрія, Едно, мовила я. Мрія наяву.
Ну звичайно, люба. Усі вони такі. Але я маю для тебе одну маленьку пораду. Затягни, звісно ж, того жвавого юнака до свого ліжка і згадай про нього у своїх мемуарах, коли прославишся, але одного нізащо не роби.
Я подумала, що вона зараз скаже: «Не виходь заміж» або «Дивись не завагітній».
Але ні. Едну хвилювало щось інше.
Не допусти, щоб це знищило наше шоу, сказала вона.
Перепрошую?
На цій стадії підготовки, Вівіан, ми всі розраховуємо, що кожен із нас виявлятиме певну розважливість і фаховість. Може, тобі здається, що ми тут цілими днями розважаємосяа ми таки розважаємося, але на кону стоїть багато всього. Твоя тітка вкладає в цю виставу все, що маєсвоє серце, свою душу і всі свої гроші теж, і зовсім не хочеться, щоб через нас усе пропало. Люди театру солідарні, Вівіан. Ми намагаємося не нищити одне одному спектаклі й не руйнувати одне одному життя.
Я не зрозуміла, про що вона каже, і, мабуть, це було написано на моєму лиці, бо Една спробувала пояснити ще раз.
Ось до чого я веду, Вівіан: якщо ти закохалася в Ентонідобре, хай так і буде, бо хіба можна звинувачувати тебе за твої скромні походеньки? Тільки пообіцяй мені, що не покинеш його, поки вистава йтиме на сцені. Він хороший акторзначно ліпший за пересічногоі він потрібен у цій пєсі. Я не хочу, щоб усе полетіло шкереберть. Якщо один із вас розібє другому серце, я втрачу не тільки прекрасного партнера, а й до біса вправну кравчиню. А мені потрібні ви обоє, і то з головами на плечах. Твоїй тітці ви теж потрібні.
Напевно, я й досі витріщалася на неї як вівця на нові ворота, бо вона сказала:
Добре, поясню ще простіше, Вівіан. Як любив казати мій колишній чоловік, той найгірший, режисер: «Живи, як собі хочеш, цукерочко, але не спаскудь клятий спектакль».
Розділ пятнадцятий
Репетиції «Міста дівчат» були у розпалі. Премєру призначили на 29 листопада 1940 року. Ми вирішили стартувати у тиждень після Дня подяки, щоб затягнути до себе святковий натовп.
Загалом, усе йшло добре. Музика була прекрасна, костюмипохвалю сама себедобірні. А родзинкою вистави був, звісно, Ентоні Роччелла. Принаймні я так вважаю. Мій коханий співав, грав і танцював із шаленим вогником. (Я чула, як дядько Біллі сказав тітці Пеґ: «Завжди можна знайти дівчат, які танцюють, наче янголи, та й кількох хлопців теж. А от знайти чоловіка, який уміє танцювати як чоловік, не так легко. Той хлопчина виправдав усі мої надії».) Ентоні був ще й вродженим комедіантом і дуже переконливо грав роль кмітливого хулігана, який зумів умовити стару багачку облаштувати у великій залі свого маєтку підпільний бар і бордель. Його сцени із Селією були просто фантастичні. Вони ідеально пасували одне одному. Особливо блискучою була сцена, коли вони танцювали танго й Ентоні спокусливо співав Селії про «місцинку в Йонкерсі», яку він хотів їй показати. Ентоні співав так, наче «місцинка в Йонкерсі» була ерогенною зоною на жіночому тілі, а Селія реагувала так, ніби й справді так було. То був найсексуальніший момент спектаклю. Кожна зустрічна жінка погодилась би зі мною. Принаймні так мені здавалося.
Інші, звісно ж, сказали б, що родзинкою вистави була Една Паркер Вотсоні не сумніваюся, що вони мали рацію. Навіть я, зі своїм посоловілим від кохання поглядом, бачила, що Една неймовірна. Я переглянула чимало вистав за своє життя, але вперше спостерігала за тим, як працює справжня акторка. Усі ті, які мені досі траплялися, були лялечками із чотирма чи пятьма масками на вибірсмуток, страх, злість, кохання, щастя, які вони по черзі начіпляли, поки не опускалася завіса. Натомість Една вміла зобразити будь-який відтінок людських емоцій. Вона була невимушена, щира, велична й уміла за одну годину зіграти одну й ту саму сцену девятьма різними способами так, що кожна здавалася бездоганною.
Крім того, вона була шляхетною акторкою. Сама її присутність відразу підносила спектакль на новий рівень. Вона з кожного вміла витягнути найкраще. Під час репетицій Една любила відступити в тінь, щоб усе світло падало на іншого актора чи акторку, а сама аж сяяла від радості, спостерігаючи за їхньою грою.
Мало хто з талановитих акторок має таке добре серце.
Однак Една завжди думала про інших. Памятаю, як Селія прийшла якось на репетицію, начепивши накладні вії. Една відвела її вбік і порадила їх зняти, бо вони кидатимуть тінь на очі й вона виглядатиме наче труп, «а навіщо тобі того, серденько».
Заздрісна зірка нізащо такого не сказала б. Проте Една не була заздрісна.
Поступово завдяки Едні місіс Калевала набула набагато витонченіших рис, ніж передбачав сценарій. Една перетворила її на жінку, яка володіла знанням: жінку, яка знала, яким абсурдним було її життя, коли вона мала гроші; пізніше знала, як абсурдно було збанкрутувати; а ще пізнішеяк абсурдно бути господинею казино у власній вітальні. Та при цьому вона сміливо грала у гру під назвою життяі дозволяла цій грі деколи бавитися з нею. Вона була іронічна, але не холодна. Жінка, яка вижила, але не втратила здатності відчувати.
А коли Една співала своє романтичне солопростеньку баладу під назвою «Чи не варто мені закохатись», у залі кожнісінького разу западала трепетна тиша. Байдуже, скільки разів ми її чули: усі все покидали і слухали, як вона співає. Една не мала бездоганного голосу (високі ноти вона часом трішки не дотягувала), але співала так зворушливо, що всі завмирали і слухалиінакше було просто неможливо.
У пісні йшлося про немолоду жінку, яка вирішила всупереч здоровому глузду ще раз віддатися коханню. Дядько Біллі не мав наміру писати аж такі сумні слова. По-моєму, він збирався створити щось, навпаки, легке й веселе: мовляв, дивіться, як милонавіть літні люди можуть закохатися!
Але Една попросила Бенджаміна сповільнити темп і дати мінорний тон, і це все змінило. Тепер, коли вона доходила до останнього рядка («Я проста дилетантка / Але нащо ми тут? / Чи не варто мені закохатись?»), відчувалося, що ця жінка вже закоханаі то фатально. Відчувався її страх за те, щó станеться з її серцем, якщо вона пуститься берега. Але й надія її теж була відчутна.
Здається, не було жодного разу, щоб ми не заплескали Едні, як тільки вона закінчувала співати цю пісню на репетиціях.
Вона ще та штучка, дитинко, сказала мені якось тітка Пеґ за кулісами. Акторка хоч куди. Ніколи не забувай, навіть коли постарієш, як тобі пощастилопобачити за роботою справжню майстриню своєї справи.
Із Артуром Вотсоном, на жаль, клопоту було більше.
Чоловік Едни нічого не вмів. Ні гративін навіть своїх слів запамятати не міг! ні співати. («Його спів дарує рідкісну нагоду позаздрити глухим», висловив свій вердикт дядько Біллі.)
З його танцями, якщо їх узагалі можна було назвати цим словом, усе було не так. Він рухався сценою так незграбно, що здавалося, наче от-от щось перекине. Я дивувалась, як йому взагалі вдавалося колись теслярувати і не відпиляти собі випадково руки. Але треба віддати йому належне: у парадному костюмі, циліндрі й фраку Артур справді виглядав надзвичайно вродливо, але це все, що я можу сказати про нього доброго.
Коли стало очевидно, що Артур не впорається зі своєю роллю, дядько Біллі як міг поскорочував його репліки, щоб той горопашний не заплутався на середині речення. (Наприклад, його вступну репліку «ЯБарчестер Гедлі Вентворт, кузен у третіх вашого покійного чоловіка, пятий граф Еддінґтона» він скоротив до: «Я ваш кузен із Англії».) Він також викинув його сольний номер. І танцювальний тежтой, де Артур мав танцювати з Едною, намагаючись спокусити її героїню, місіс Калевалу.
Вони танцюють так, ніби перший раз одне одного бачать, сказав дядько Біллі до тітки Пеґ, врешті облишивши ідею з танцем. Повірити не можу, що вони одружені.
Една намагалася допомогти своєму чоловікові, але той не хотів слухати її порад і ображено фиркав, коли вона намагалася бодай якось поліпшити його виступ.
Я ніколи не можу зрозуміти, про що ти кажеш, люба, і вже, напевно, не зрозумію! гаркнув він якось на неї, коли Една старалася всоте пояснити йому різницю між правим і лівим боком сцени.
Але найдужче всіх дратувало, коли Артур не міг стриматися і починав підсвистувати у такт музиці, що лунала з оркестрової ями.
Навіть коли він був на сцені в образі свого персонажа.
Зупинити його не міг ніхто. Урешті-решт одного пообіддя дядько Біллі не витримав і закричав:
Артуре! Твій герой не чує музики! Це мелодія з клятої увертюри!
Ясно, що чує! заперечив Артур. Та ж чортові музиканти сидять у мене під носом!
Дядько Біллі, якому той уже допік до живих печінок, прочитав йому лекцію про різницю між дієгетичною музикою (тією, яку чують актори на сцені) й недієгетичною (тією, яку чують тільки глядачі).
Говори по-людськи! урвав його Артур.
Дядько Біллі спробував ще раз:
Ну от уяви собі, Артуре, що ти дивишся вестерн, у якому грає Джон Вейн. Ось той Джон Вейн їде собі, сам-один, верхи на коні якимсь узгірям і раптом починає насвистувати музичну тему до фільму! Розумієш, наскільки це безглуздо?
Та тепер, я так бачу, навіть посвистіти не можна, щоб на тебе відразу не напали, пирхнув Артур.
(Пізніше я чула, як він запитав одну з танцюристок: «А що воно таке, до дідька, те узгіря?».)
Я дивилась на Едну й Артура Вотсонів і хоч убий не могла уявити, як вона його терпить.
На думку спадало тільки одне пояснення: Една всім серцем любила красу, а Артур був, безперечно, красивий. (Він скидався на Аполлона, якби той Аполлон був сусідським мясником, проте, без сумніву, він був гарний.) До певної міри, це здавалося логічним, бо в житті Едни все було красиве. Я вперше бачила жінку, яка аж так дбала про естетику. Уперше бачила жінку, яка завжди виглядала вишукано, а бачила я її в різний час дня і ночі. (Щоб виглядати бездоганно доглянутою навіть за сніданком чи на самоті у власній спальні, потрібно чимало зусиль і завзяття, але така вже Една булазавжди готова викластися на всі сто.) Її косметика була красива. Мініатюрна шовкова торбинка, в якій вона тримала монети, красива. Вона красиво декламувала свої репліки і красиво співала на сцені. Красиво складала рукавички. Вона була шанувальницею і водночас джерелом істинної краси у всіх її виявах.
Чесно кажучи, мені здається, що Една любила перебувати в нашому із Селією товаристві почасти тому, що ми теж були красиві. Вона не сприймала нас за своїх суперницьяк, мабуть, сприймало б багато немолодих жінок. Навпаки, ми начебто додавали їй енергії та натхнення. Памятаю, як одного дня ми втрьох ішли вулицеюЕдна між нами. Раптом вона вхопила мене й Селію попідруч і, усміхнувшись, сказала: «Коли я йду отак по місту між вами, двома високими молодими леді, то почуваюся наче перлина між двох мерехтливих рубінів». До премєри залишився тиждень, а ми всі гуртом захворіли. Застудились, а половина дівчат із кордебалету ще й підхопила конюнктивіт, скориставшись зараженою тушшю для вій, однією на всіх. (Друга половина дістала лобкові воші, бо дівчата обмінювалися спіднім від костюмів, хоч я сто разів наказувала їм такого не робити.) Тітка Пеґ хотіла дати всім виконавцям вихідний, щоб відпочити й підлікуватись, але дядько Біллі не хотів про це чути.
Йому здавалося, що перші десять хвилин спектаклю «просідали»: дія рухалася не так жваво, як йому хотілося.
У вас не так багато часу, малята, щоб завоювати симпатію глядачів, сказав він акторам одного пополудня, коли ті продиралися крізь хащі вступного номера. Треба відразу захопити їхню увагу. Якщо перший акт повільний, другий вже не поможе, хай навіть він буде ідеальний. Люди не вертаються на другий акт, якщо перший їм не сподобався.
Вони просто втомилися, Біллі,мовила тітка Пеґ.
І вони справді втомилися. Майже вся трупа виступала ще й у двох щовечірніх спектаклях, підтримуючи звичний графік роботи «Лілеї» до дня великої премєри.
Ну, комедіянелегка штука, відказав дядько Біллі.Щоб усе виглядало легко, треба важко попрацювати. Не можна, щоб вони тепер згасли.
Того дня він ще тричі змусив усіх прогнати вступний номер, і кожного разу все виглядало трохи інакше і трохи гірше. Кордебалет ще тримався, але дехто з дівчат мав такий вираз лиця, ніби вони вже пошкодували, що їх туди узяли.
Під час репетицій навіть будівля театру мала геть паскудний виглядвсюди стояли розкладні стільці й паперові склянки з вистиглою кавою, а в повітрі висів цигарковий дим. Бернадетт, наша домашня робітниця, старалася приборкати безлад, але все одно сміття валялося повсюди.
Страшний гармидер і сморід. Усі були в поганому настрої й гаркали одне на одного. Ні про який шик уже не йшлося.
Навіть найгарніші танцівниці виглядали миршаво у своїх шарфах-хомутах і тюрбанахїхні обличчя обважніли від втоми, а губи й щоки потріскалися від гарячки.
Одного дощового пообіддя на останньому тижні репетицій дядько Біллі вибіг по сендвічі для нас і повернувся в театр, промоклий до нитки, тримаючи оберемок розлізлих паперових торбинок.
О Господи, як я ненавиджу Нью-Йорк, процідив він, струшуючи з піджака краплі холодної води.
От просто цікаво, Біллі,а що б ти робив цієї хвилини, якби був у Голлівуді? запитала Една.
А що сьогодні за день? Вівторок? дядько Біллі глянув на годинник і зітхнув:Зараз я би грав у теніс із Долорес дель Ріо.
Як мило, а цигарки ти мені приніс? запитав його Ентоні якраз у той момент, як Артур Вотсон розгорнув один із сендвічів і скривився:
Що? А де клята гірчиця?
«Зараз дядько Біллі вріже їм обом», подумала я.
Тітка Пеґ почала пиячити вдень. Не до явного спяніння, але я помітила, що вона завжди тримала напохваті фляжку й частенько до неї прикладалася. У ті часи пияцтво мене не хвилювало, але мушу визнати, що навіть я стривожилася. Крім того, усе частіше, по кілька разів на тиждень, я заставала тітку Пеґ непритомною у вітальні серед перевернутих пляшокнагору до свого ліжка їй уже бракувало сили дійти.
А найгірше, що алкоголь не розслабляв тітку Пеґ, навпакивона ставала ще напруженішою. Якось вона піймала мене з Ентоні на гарячому, коли ми цілувалися за кулісами посеред репетиції, й уперше за весь час нашого знайомства визвірилася на мене:
Вівіан, чорт би тебе побрав! Ти можеш хоч на десять хвилин відліпитися від мого головного актора?
(Хочеш почути чесну відповідь? Ні. Я не могла. Однак тітка Пеґ ще ніколи не розмовляла зі мною так різко, і я образилася.)