А потім стався інцидент із квитками.
Тітка Пеґ і дядько Біллі хотіли замовити рулони нових квитків для «Лілеї», на яких були б надруковані оновлені ціни. Вони хотіли, щоб квитки були великі, яскраво розфарбовані і щоб там було написано «Місто дівчат». Олів натомість хотіла використати старі рулони (де на квитках було тільки одне слово «Оплачено»)і ціни теж залишити старі. Тітка Пеґ стояла на своєму:
Я не збираюся брати з людей за виставу з Едною Паркер Вотсон той самий мізер, що й за наші дурнуваті дівчачі шоу.
Олів теж не думала відступати:
Наші глядачі не можуть дозволити собі викласти чотири долари за місце в партері, а ми не можемо викинути гроші на друк нових квитків.
Тітка Пеґ:
Якщо чотири долари для них забагато, то хай купують квитки на балконі за три.
Наші глядачі такого теж собі не дозволять.
Тоді, може, вони більше не наші глядачі, Олів? Може, тепер до нас прийдуть нові? Глядачі вищого класу, бодай цей один раз.
Ми не ставимо салонних пєс, зауважила Олів. Ми працюємо для робітників, чи ти вже забула?
Ну то, може, робітники з нашого району теж не проти раз у житті побачити якісний спектакль, Олів? Може, їм набридло, що до них ставляться як до бідняків, які ні в чому не тямлять? Може, вони думають, що варто заплатити трохи більше, щоб подивитися щось ліпше? Таке тобі не спадало на думку?
Обидві гиркалися отак не один день, але критичний момент настав, коли Олів одного дня увірвалася на репетицію і, перебивши тітку Пеґта якраз пояснювала одній із танцівниць, де вона має стояти, заявила:
Я щойно з друкарні. Щоб надрукувати пять тисяч тих ваших нових квитків, треба викласти двісті пятдесят доларів. Я платити за це не буду.
Тітка Пеґ крутнулася і як рикнула:
Курва! Олів! Скільки ще я маю тобі платити, щоб ти перестала трахати мій мозок з тими грошима?
У театрі запала тиша. Хто де стояв, там і завмер.
Може, ти памятаєш, Анджело, який сильний ефект справляла колись лайка в нашому суспільстві до того, як усі дорослі й діти ще до сніданку почали лаятися по десять разів.
Так, колись лайливі слова мали велику силу. А щоб вони вилітали з рота порядної жінки? То було просто немислимо.
Навіть Селія не казала так«трахати». Навіть дядько Біллі. (Я, звісно, казала, але тільки в інтимній атмосфері на ліжку брата Ентоні, і то тільки тому, що Ентоні змушував мене так казати, перш ніж кохатися зі мною, і я червоніла щоразу, як вимовляла це слово.)
Але щоб отак його прокричати?
Я ще ніколи такого не чула.
І навіть встигла здивуватися, де моя чемна тітонька Пеґ навчилася лаятись, хоча коли піклуєшся про поранених солдатів на фронті траншейної війни, наслухаєшся, мабуть, ще й не такого.
Олів заціпеніла з рахунком у руці. Вона мала такий вигляд, ніби їй щойно вліпили ляпаса, і якось аж лячно було бачити в такому стані людину, яка звикла всіма командувати. Вона затулила рота рукою, а її очі наповнилися слізьми.
Вираз тітки Пеґ тут же помякшавстало соромно за себе.
Вибач, Олів! Будь ласка, вибач. Я не хотіла. Ото я дурна.
Вона ступила крок у бік своєї секретарки, але та похитала головою й кинулась за сцену. Тітка Пеґ побігла за нею.
Усі решта стояли й ошелешено перезиралися. У залі повисла важка, мертвотна атмосфера.
Една оговталася першою, і тут, напевно, не було нічого дивного.
Пропоную ось що, Біллі,спокійно сказала вона. Попроси дівчат, хай ще раз станцюють той номер із самого початку. Думаю, Рубі вже знає, де має стояти. Правда, серденько?
Мініатюрна танцюристка мовчки кивнула.
З самого початку? трохи невпевнено перепитав дядько Біллі. Він ще ніколи не виглядав так зніяковіло.
Так, зі самого початку, повторила Една, як завжди, врівноважено. І ще, Біллі: нагадай, будь ласка, виконавцям, щоб зосередилися на своїх ролях і на завданні. Тоді взагалі буде ідеально. І пильнуймо, щоб настрій був веселий. Я знаю, що ви всі втомлені, але у вас усе вийде. Тепер ви самі бачите, мої друзі: ставити комедію важко.
Історія з квитками стерлася б із моєї памяті, якби не один випадок.
Того вечора я, як завжди, пішла до Ентоні, готова до своєї щовечірньої чуттєвої оргії. Але його брат Лоренцо прийшов з роботи немилосердно раноопівночіі мені довелося розчаровано чалапати назад до «Лілеї», почуваючись так, наче мене прогнали. А ще я розсердилася, бо Ентоні не захотів провести мене додому. Але такий він уже був. Той хлопець мав багато першокласних рис, але ґречність до них не належала.
Ну гаразд, може, у нього була тільки одна першокласна риса.
Хай там як, а я повернулася до «Лілеї» схвильована й неуважна, та ще й, по-моєму, у блузці навиворіт. Піднімаючись сходами на третій поверх, я почула музику. Бенджамін грав на роялі. То був «Зоряний пил» у дуже меланхолійному виконаннія ще ніколи не чула, щоб ця пісня звучала так повільно й щемко. Хоч і давня та надто солодкава, вона завжди була однією з моїх улюблених. Я прочинила двері до вітальнілегенько, щоб не перебити. У кімнаті світилася тільки невеличка лампа над роялем. За інструментом сидів Бенджамін і грав так мяко, що його пальці ледь-ледь торкалися клавіш.
А в напівмороці посеред вітальні були тітка Пеґ та Олів.
Вони танцювали. То був повільний танецьрадше погойдування в обіймах одна одної. Олів притулилась лицем до грудей тітки Пеґ, а тітка Пеґ сперлася щокою на її маківку. Обидві міцно заплющили очі. Вони горнулися одна до одної, злившись у мовчазному пориві. Хоч у якому світі вони перебувалихоч у якій були епосі, хоч які спогади переживали, хоч яку історію сплітали докупи в міцних обіймах, то був тільки їхній світ. Вони були разом: де завгодно, але точно не тут.
Я завмерла на місці, спостерігаючи за ними. Я не розуміла, що бачу, і водночас не могла не розуміти.
За якийсь час Бенджамін зиркнув на двері й помітив мене. Не знаю, як він відчув мою присутність. Він далі грав, і вираз його обличчя не змінився, але він не зводив з мене очей. Я теж не зводила. Мабуть, чекала якогось пояснення чи вказівки, але ні того, ні того не було. Бенджамінів погляд неначе прикував мене до порога. Щось у його очах немовби застерігало: «Не смій заходити в цю кімнату».
Я боялася поворухнутись, щоб не зчинити гамору й не привернути до себе увагу тітки Пеґ та Олів. Не хотілося збентежити їх чи осоромити себе. Та коли я відчула, що пісня добігає кінця, у мене не залишилося вибору: або я вислизну геть, або мене піймають на гарячому.
Тож я позадкувала й легенько причинила за собою двері. Бенджамін пильно дивився на менечекав, коли я заберуся геть, щоб зіграти останню журливу ноту.
Наступні дві години я просиділа в цілодобовому дайнері на Таймс-сквер, не впевнена, чи можна вже вертатися додому. Я не знала, куди ще податися. До Ентоні я піти не могла і досі відчувала на собі пронизливий Бенджамінів погляд, який застерігав мене, щоб я не переступила порігмовляв, не зараз, Вівіан.
Я вперше опинилася в нічному місті сама, і мені було дуже страшно, хоч я й старалася про це не думати. Я не знала, що робити, коли поряд не було нікого з моїх провідників: ні Селії, ні Ентоні, ні тітки Пеґ. Як бачиш, тоді я ще не стала справжньою мешканкою Нью-Йорка. Я далі була туристкою. Справжньою нью-йоркеркою стаєш допіру тоді, як умієш сама давати собі раду в місті. Отож я подалася до найяскравіше освітленого місця, яке змогла знайти, де втомлена стара офіціантка без жодного кривого слова ще і ще доливала кави у моє горня. Я спостерігала, як за сусіднім столиком сварилися моряк із дівчиною.
Обоє були пяні. Сперечалися через якусь Міріам. У дівчини вона викликáла підозру, моряк її захищав. Обоє палко доводили, що правда на їхньому боці. Я вірила то морякові, то дівчині, то знов морякові. Та перш ніж оголосити свій вердиктзрадив вояк свою кохану чи ні,я мусила побачити, яка та Міріам із себе.
Невже тітка Пеґ та Олів лесбійки?
Та ні, такого бути не могло. Тітка Пеґ була заміжня. А Олів була Олів. Такою собі безстатевою істотою. Олів складалася з нафталінових кульок. Але як ще можна було пояснити, чому дві немолоді жінки так міцно обіймалися в темряві, тоді як Бенджамін грав для них найсумнішу на світі любовну мелодію?
Я памятала, що того дня вони посварилися, але хіба так миряться із секретаркою? Я була далека від ділового світу, але їхні обійми зовсім не були схожі на обійми ділових партнерок.
Та й подружки зазвичай так не обіймаються. Я щоночі спала в ліжку з жінкоюі не просто з якоюсь там жінкою, а з однією з найбільших красунь Нью-Йорка, але ми так не обіймалися.
А якщо вони таки були лесбійками, то відколи? Олів працювала з тіткою Пеґ ще з часів Першої світової. Вона познайомилася з нею раніше за дядька Біллі. То це новий поворот у їхніх стосунках чи так було завжди? Хто про це знав? Цікаво, чи Една знала? А мої родичі? А дядько Біллі Бенджамін точно був у курсі. У тій сцені його здивувало тільки однемоя присутність. Чи він часто грав отак на роялі, щоб вони могли потанцювати? Що взагалі відбувалося в театрі за зачиненими дверима? То, може, ось у чому справжня причина постійних сварок і напруги між дядьком Біллі, тіткою Пеґ та Олів? Може, насправді вони не сперечалися через гроші, пиятику чи владу, а конкурували через секс? (Подумки я метнулася до того дня, коли дядько Біллі сказав Олів під час прослуховувань: «Нудно було б, якби ми з тобою мали однаковий смак». І говорив він про жінок.) Невже Олів Томпсонз її вовняними костюмами цеглиною, моральним лицемірством і міцно стуленим ротомсуперниця Біллі Бюелла?
Як узагалі хтось міг тягатися з таким як Біллі Бюелл?
Я згадала, як Една сказала про тітку Пеґ: «Тепер вона цінує відданість більше, ніж веселощі».
Що ж, Олів була їй віддана. Без жодних сумнівів. А якщо когось не цікавили веселощі, ліпшої пари було не знайти.
Я ніяк не могла втямити, що це все означало.
Я пішла додому десь о пів на третю.
Обережно прочинила двері до вітальні, але там нікого не було. Світло не горіло. Недавня сцена видалася мені нереальною, але я досі бачила перед собою тіні двох жіночих постатей, які танцювали посеред кімнати.
Я прослизнула до своєї спальні, а за кілька годин прокинулася, відчувши знайоме хмільне тепло Селії, яка впала поруч зі мною на матрац.
Селіє,прошепотіла я, коли вона вмостилася коло мене. Я хочу тебе щось запитати.
Я сплю, пробурмотіла вона вязким голосом.
Я штурхнула її, поторсала за плечеСелія, застогнавши, повернулась до мене, і я запитала ще раз, уже голосніше:
Ну послухай, Селіє. Це важливо. Не спи. Скажи мені: тітка Пеґлесбійка?
А песце тварина? відповіла Селія й тут же захропіла.
Розділ шістнадцятий
Цитата з рецензії Брукса Аткінсона на спектакль «Місто дівчат» у газеті «Нью-Йорк Таймс» від 30 листопада 1940 року:
Навіть якщо цій виставі бракує реалістичності, то шарму їй, без сумніву, вистачає. Тексти гострі й дотепні, трупа практично у всьому бездоганна Та найбільша насолода від «Міста дівчат» у тому, що це рідкісна нагода поспостерігати за роботою Едни Паркер Вотсон.
Ця уславлена британська акторка володіє талантом до комічного, що його не очікуєш від знаної трагедійної актриси. Дивитися, як місіс Вотсон відступає вбік, щоб оцінити комічний балаган, у якому раз по раз опиняється її героїня, суцільне задоволення. Її реакції такі розкішно іронічні й делікатні, що так і уявляєш, як вона переможно спускається зі сцени, акуратно затиснувши під пахвою цей милий невинний памфлет.
Премєра викликáла страх і суперечки.
Дядько Біллі подбав про глядачівзапросив давніх друзяк і пустодзвонів, колумністів і колишніх коханих, рекламних агентів, критиків і газетярів, яких знав особисто або завдяки їхній репутації. (А він знав усіх.) Тітка Пеґ та Олів були страшенно проти цієї ідеїЯ не впевнена, чи ми готові до такого, сказала тітка Пеґ голосом жінки, яка панікує, бо щойно дізналася, що її чоловік запросив на вечерю свого начальника й очікує, що вона за годину-дві зготує бездоганну вечерю.
Значить, треба підготуватися, відповів дядько Біллі.Через тиждень премєра.
Я не хочу бачити в цьому театрі критиків, мовила Олів. Терпіти їх не можу. Вони такі черстві.
Ти хоч трохи віриш у наш спектакль, Олів? запитав дядько Біллі.Він тобі подобається взагалі?
Ні,відповіла вона. Тільки деякі місця.
Не можу не спитати, хоч і пошкодую: і що ж це за місця?
Олів задумалась.
Увертюра, у принципі, непогана.
Дядько Біллі закотив очі на лоба.
Одна біда з тобою, Олів.
Тоді він обернувся до тітки Пеґ.
Ми повинні ризикнути, люба. Нехай про нас дізнаються люди. Я не хочу, щоб на премєрі єдиною важливою персоною в залі був я.
Дай нам хоч тиждень, щоб попідтягувати хвости, попросила тітка Пеґ.
Яка різниця, Пеґсі? Якщо наш спектакльбомба, то він нею лишиться і через тиждень, з хвостами чи без. Пропоную відразу перевірити, змарнували ми час і гроші чи ні У залі мусять сидіти серйозні люди, інакше нічого з того не вийде. Ми маємо подбати про те, щоб їм сподобалася вистава і щоб вони порадили своїм друзям прийти й подивитися її. Так воно працює. Олів не дає мені ні копійки на рекламу, отож треба самим зчинити трохи галасу. Що скоріше ми розпродамо всі квитки, то скоріше Олів перестане витріщатися на мене як на вбивцю. А як ми можемо продати всі квитки, якщо люди не знають, що ми взагалі тут є?
Мені здається, що то негарно: запрошувати друзів попрацюватиі чекати, що вони задарма забезпечать тобі рекламу, сказала Олів.
Тоді як ти збираєшся повідомити людей про наш спектакль? Може, хочеш, щоб я начепив на себе афішу і стовбичив з нею на розі?
Судячи з виразу лиця Олів, вона була явно не проти.
Основне, щоб на афіші не було написано «Кінець близько», зауважила тітка Пеґ, яка, схоже, не сумнівалася, що кінець таки настане.
Агов, Пеґсі,сказав дядько Біллі,куди поділася твоя впевненість? Є ще порох у порохівницях. Ти й сама це добре знаєш. І знаєш, що спектакль удасться. Ти ж це нюхом чуєш, як і я.
Однак тітка Пеґ не заспокоїлася.
Ти вже стільки разів казав мені, що я щось там нюхом чую. Але переважно я чула хіба те, що згубила гаманця.
Скоро я зроблю так, що твій гаманець тріщатиме від грошей, леді,сказав дядько Біллі.От побачиш.
Джером Гейвуд Браун для видання «НьюЙорк Пост»:
Една Паркер Вотсон віддавна вважається перлиною британської сцени, та коли переглядаєш «Місто дівчат», шкодуєш, що вона не осяяла наші береги швидше. Місіс Вотсон зображає досвідчену світську леді, від якої від вернулося щастя і яка змушена стати бордельною мадам, аби врятувати родинний маєток, і завдяки її винятковій проникливості й кмітливості те, що можна було б сприйняти за простеньку курйозну виставу, перетворюється на незабутній театральний вечір Пісні Бенджаміна Вілсона аж іскряться радістю; танцюристи на висоті. Новачок Ентоні Роччелла зачаровує в ролі зухвалого Ромео з великого міста, а чуттєва привабливість Селії Рей, від якої неможливо відвести очей, надає спектаклю дорослого присмаку.
Останні кілька днів перед премєрою дядько Біллі не просто витрачав гроші, а сипав ними наліво й направо. Він привів двох норвезьких масажисток для танцюристів і танцюристок та головних акторів з акторками. (Тітка Пеґ вирячила очі, побачивши рахунок, але дядько Біллі сказав: «У Голлівуді завжди так роблять, коли зірки на нервах. Вони тоді відразу заспокоюються».)
Потім він покликав лікаря, щоб той прийшов до «Лілеї» і вколов усім вітаміни. Попросив Бернадетт привести всіх своїх кузин, разом із дітьми, щоб вилизати театр так, аби його було не впізнати. Найняв кількох місцевих чоловяг, щоб помити зі шланга фасад театру й упевнитися, що кожна жарівка на великій світловій афіші горить на повну.
А ще поміняв фільтри в усіх лампах, які освітлювали сцену.
На останню генеральну репетицію він замовив обід із «Тутс Шор»: ікру, копчену рибу, канапе та інші делікатеси.
Запросив фотографа, щоб той сфотографував для реклами всю трупу в костюмах. Заставив вестибюль пишними букетами орхідей, які, мабуть, коштували дорожче за мій перший семестр у коледжі (і, певно, були розумнішою інвестицією).
Привів косметологиню, манікюрницю й візажистку для Едни та Селії. У день премєри він зібрав десяток хлопчаків і безробітних чоловіків із району й найняв їх (за пятдесят центів на душу, що було досить доброю платнею, принаймні для малих), щоб ті крутилися біля театру, створюючи враження, ніби там має статися щось надзвичайно цікаве. А найголосніший крикун мав раз у раз вигукувати: «Усі квитки продано! Усі квитки продано!».